Ферідун Займоґлу — німецький письменник, сценарист і журналіст турецького походження, лауреат премії ім. Інґеборґ Бахман 2003 року (за оповідання "Шкірки"). Дебютна книга "Канак Шпрак" 1995 року зробила його відразу культовим автором. У 2000 році за романом "Непотріб" (Abschaum, 1997 р.) було знято фільм "Канак Аттакк". Останні романи "Лейла" (Leyla, 2006 р.) та "У полум’ї кохання" (Liebesbrand, 2008 р.) — номінація на премію Ляйпцизького книжкового ярмарку 2008 — принесли письменнику остаточне визнання та багато нагород: Мистецьку премію землі Шлєзвіґ Ґольштайн, премію ім. Карла Амері, премію Ґріммельсгаузена, баварську міжнародну книжкову премію "Corine".
"Дванадцять грамів щастя" — це збірка оповідань, герої якої, неначе в полоні сум’ять, між традиційним Сходом і капіталістичним Заходом шукають своє місце під сонцем. І знаходять його кожен по своєму в коротких митях щастя. В оповіданні "Шкірки" архаїчне турецьке село стає ареною світової політики: природне бажання простоти зіштовхується з капіталістичними законами задоволення потреб. Надламані герої будь-якою ціною силкуються втекти від модерної реальності. Проте, світ прадавніх вірувань, ритуалів і реліквій назавжди відійшов у минуле.
Ферідун Займоґлу
Звернення до Бога
Оповідання
Він просив мене прийти в Кройцберзьке кафе й обіцяв історію, яку я зможу використати в межах пристойності. Його дзвінок був невпору, у свій вільний день мені хотілося просто посидіти вдома та подивитися відеофільми. Однак, його не можна було вмовити відкласти це на пізніше. Його кузина, — саме стільки він був готовий мені виказати, — "зачарована" одним пристойним хлопцем, проте, як віруюча мусульманка не може розпочати нормальних любовних стосунків. Священна книга вимагає від незайманих дівчат і хлопців стримання. Я відверто йому заявив, що ще ніколи не чув про чоловіків-звідниць. Він не жартував, а мені не хотілося відмовляти йому в проханні — ми домовилися про зустріч по обіді в кав’ярні, частими відвідувачами якої є просунуті юні турки. Вони приводять туди на розваги своїх подруг і поводяться як новоспечені освічені громадяни з академічним ступенем, які знають, що при розмові жінкам дивляться не на губи, а в очі. Але в цей анклав добрих манер з’являються і німецькі парочки. Німці в чужому середовищі напрочуд швидко знімають напругу, і для мене назавжди залишиться загадкою, яким чином вигляд банального холодного пастушого салату так сильно підносить їм настрій.
————© Оксана Курилас, переклад з німецької мови, 2008
Перекладено за виданням: Feridun Zaimoglu: "Zwlf Gramm Glьck. Erzählungen". Kiepenheuer & Witsch, Köln 2004, 236 S.
Я прийшов завчасно і сиджу за своїм столиком без особливих відчуттів. Офіціантки в білих фартушках бігають від столу до столу, вони охоче втягуються в балачку. Одна особливо гарна жінка за столиком коло вікна підмальовує собі очі, наші погляди зустрічаються, від мене вона заходиться сміхом і вмочає губи в чай, в який перед цим опустила грудочку цукру. Можливо, мислю я, протягом дня в мене підніметься настрій та з пустощів виколупую з кишені моїх штань одну монету й зрівноважую її на вказівному пальці. Коли я підводжу очі, переді мною стоїть Осман — у нього дар безшумно підкрадатися, або зовсім раптово зникати. Ми вітаємося за дідівським звичаєм, скріплюємо рукостискання короткими обіймами. Я цікавлюся, що поробляють його справи і чи уклав він мир із працівниками своєї відеотеки. Доходи паршиві, турецьких фільмів більше не беруть, а клубне членство в одному з великих відеопрокатних магазинів дещо привабливіше. У відповідь він питає мене про цифри продажу моїх книг, я обіцяю переконати відділ розповсюдження надіслати Осману один стіс. Він вважає запальною бізнес-ідеєю розмістити мої книги біля каси — так вони точно розходитимуться краще, ніж в книгарнях. Коли його штанину починає обнюхувати собака, він дає йому копняка в бік і далі не зважає на злий погляд господарки.
— Це нечисті тварини. Де їхня обитель, там ангелам у вході відмовлено.
— Не думаю, що ангели зупиняться перед шавками, — кажу я.
— Наш пророк, хай буде мир з ним, настановляє нас уникати присутності собак, —каже Осман. Якщо об тебе треться цуцик, ти повинен ще раз здійснити ритуальне обмивання ради богопоклоніння. Собака — це вошива торба, що заражує хворобами.
— Ти живеш не в тій країні, Осман.
— В мене таке саме враження, — каже він.
Кафе поволі заповнюється молодими парочками, якраз так звана пора любовних присяг. Це означає, що чоловік, начебто, повинен йти за тінню фігури сутінок: якщо білий контур насилу відокремлюється від чорного, то жіночі серця особливо сприйнятливі до звернень. Дивлячись на недовірка-азіата, мене на мить охоплює відчуття, що для всіх нас це погано закінчиться. Можливо, я просто серджуся через цього норовистого аматора-віруючого, який сидить навпроти мене і вірує, що з гігієнічних причин собак належить закидати камінням.
— Отже, твоя кузина закохалася, тож я радий за неї. Але чого вона вимагає від мене?
— Ти маєш помудрувати над вірним вибором слів і скласти листа до цього хлопця. Вона б хотіла, аби хлопець зрозумів стосовно її кохання. Лист, звичайно, не повинен його заохочувати його до якихось вольностей. Такий різновид кохання — під нещасливою зіркою.
— Що це означає?
— Ніякого сексу. Ніякого тілесного зближення. Моя кузина надає значення тому, щоб ти роз’яснив хлопцю одне важливе правило: Вона недоторканна, доки не зустріне того єдиного.
— Тобто, він не обов’язково — її велике кохання.
— Ні, думаю, ні.
— Чому ж твоя кузина не з’явилася сама, а вислала тебе?
— Вона — не якесь безсоромне дівча!
— Я цього й не стверджував, — швидко кажу я, — але ти мусиш визнати, що ми перебуваємо в комічній ситуації. Двоє чоловіків шушукаються, щоб повідомити третьому — коханцю, який не може ним бути, — про платонічне кохання жінки. Це називається груповий портрет без дами.
— Моя кузина якраз порядна дівчина.
— Гаразд, — кажу я. Мені б і не спало на думку піддати це сумніву. Твоя кузина могла б все ж запропонувати своїй подрузі роль любовного посланця.
— Часи міняються, — каже Осман. Жінки охоче плескають, а плітка швидко розноситься. Вона покладає на мене великі надії, я на неї також, мій друже!
— Я зберігатиму таємницю сповіді, — кажу я.
Із більшим задоволенням я б вигукнув, що мені не хотілось обставати за жінку, яку, якщо ще вірити чомусь, я бачив лишень один єдиний раз на власні очі. Осман запросив мене додому на свято жертвоприношення. Його батьки, обоє неграмотні, мають познайомитися зі справжнім письменником і, прошу дуже, довідатися з моїх вуст, що добрі гроші можна заробляти не тільки будучи майстром-автомеханіком чи конвеєрним робітником. У квартирі було повно родичів обох батьків, діти гасали і знехотя закликалися до порядку. Для привітання я подав Османовій кузині руку, вона потупила погляд, а я здався собі лайном. Серед глибоко віруючих мусульман не заведено простягати жінці руку в знак привітання. Вона пояснила мені, що анімальна сутність чоловіка дуже збудлива, тому після гріховного життя вона й напнула на себе чадру і акцептує умовну відмову від потягу. Вона навернулася до ортодоксальності, тому що захотіла звільнитися від розпусницького вбрання і розшифрувати божі знаки. У всякому разі це звучало дуже поетично, тоді, я добре запам’ятав собі її слова, і так як знайшовся слухач, то вона розповіла, що навіть здійснила прощу до одного святого чоловіка і на його могильній плиті багатократно позав’язувала вузлом клаптик тканини. Оскільки душа людини в полоні гріха смердить, як собача паща, бо й з нею було не інакше, вона дійшла до радикальної зміни: геть від плоті — і до Бога.
— Чи не хотів би ти зараз нам прислужитися? — каже Осман, взагалі-то мені не хочеться квапити.
— Що ти мені можеш сказати про хлопця?
— Він мешкає на тій самій вулиці, що й моя кузина. Він хоче вгору, вивчає підприємництво і дотримується встановленого для навчання часу ...
— Отже, кар’єрист, — кажу я.
— Не обов’язково. Власне в нього немає бажання іти стопами свого тата. Чи тобі здається особливо прогресивним пропасти в клятому монтажному павільоні?
— У тому є трохи правди. Як ці двоє познайомилися?
— Ніяк. Можливо, вони обмінялися багатозначними поглядами. Моя кузина певна, що й він запалився. Він червоніє, коли до нього заговорюють жінки.
— Та ну?
— Крім того, наразі він не має подруги, я вже поцікавився.
— Осман, ти знаєш, соромливих студентів я вважаю обивателями. Твоя кузина, при всій повазі, але чи не може вона , ну скажімо, підшукати собі зрілішого чоловіка?
— Вона вірить у романтику...
— Тож і ми також, — кажу я.
— Але наразі вона втюрилася в цього початківця. Вона каже, що чоловіку не слід втрачати свою цноту з першим ліпшим стервом. Конкубини живуть в ганьбі, не має значення, чоловік чи жінка.
— Однак, з її язика легко злітає докір, що та чи інша людина розбещена, — кажу я. Історія повертає в неприємне русло, що означає вся ця нісенітниця. Я б волів, аби Османова кузина сиділа навпроти мене і я міг би кричати їй в обличчя, що як фанатична незайманка вона мала б скорше купатися в демонічній слині, аніж слідувати заповідям Господа. Вона б зрозуміла цю промову і перебрала б подумки у своєму каталозі гріхи, для того щоб облаяти мене, можливо, невизначеним між добром і злом. — А як ось це: Твої погляди пройняли мене наскрізь. Я знаю, ти кохаєш мене, і я плекаю до тебе подібні почуття. Ми зустрінемося й побачимося, однак, обіцяти чогось більшого на далі я не можу...
— Так не піде, — каже Осман. Це мають бути слова, які відразу його заворожать. Крім того, в листі повинно бути більше гармонії.
— Гармонії? Ми ставимо бідоласі пастку! Вона вимагає від нього, щоб він радісно підкорився долі гаремного євнуха. Гадаю, твоя кузина просто хоче мати залицяльника, вона начиталася бульварних романів.
— Вона тобі не особливо подобається, чи не так?
— Осман, поклавши руку на серце. Як би ти відреагував, якби сам отримав таку невинну пропозицію? Кохання за правилами, два недоторканні тіла, які одне одному читають напам’ять вірші, але розмовляють зашифровано, щоб не закралася якась гріховна думка. Щоб ти робив?
— Я б сказився. Але я їй це також казав.
— І що?
— Вона говорила, що я не в її шкірі і не жінок, а чоловіків треба загнуздувати. Вона сказала: Я хочу помститися чоловікам за те, що я мушу ховати своє волосся і не можу наносити на нігті яскравий лак.
— Однак, хлопець в цьому не винен. Так, як ти його описав, в нього не буде заперечень, якщо вона ходитиме з непокритою головою.
— Але наразі така вже постанова. Вона побоюється, що поважні відмовлять їй у повазі, якщо вона знову зніме чадру. Їхня немилість може вбити.
— Я охоче пишу любовні листи. Або прохання до німецьких установ. Але те й інше одним розчерком пера — це мені не під силу.
Осман схрещує руки на столі і, здається, обдумує мої слова. Зрештою він силкується прийняти рішення.
— Я передам моїй кузині про тебе, що ти хочеш мати інформацію з перших рук. Якщо вона буде далі наполягати на цьому кумедному листі, ми знову зберемося втрьох. Можливо, наступного разу ми зустрінемося в мене, це нейтральна територія, і її тату не прийдуть в голову хибні думки.
— Мене влаштує, кажу я.
— На той момент вона вже точно розлюбить, — каже Осман, — або їй стане ясно, що вона якось мусить поговорити з ним особисто.
— А що, якщо для хлопця не буде дороги назад?
— Тоді йому не пощастило, — каже Осман, — невдача робить зрілим і його наступна подруга від цього виграє. Згодом він зможе вихвалятися, що жінка, перед якою постав вибір прийняти Бога чи кохання, дала йому відставку. Цим він здобуватиме у жінок очки і перетворюватиме невдачу у везіння. Власне, його ситуації можна позаздрити.
