Олександр КУЛЬСЬКИЙ
Книга друга
ТІНІ ДРАКОНА ЧЕН ГУАНА
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ 15
ТАЄМНЕ ЗАВДАННЯ
Ми розлучилися з колишнім лицарем-тамплієром де Лораном, Таємним Братом «Прійор де Сіон», у той момент, коли у складі чи то посольства, чи то купецького каравану він місяць за місяцем наближався до Піднебесної... Уже кілька років, як покинув цей світ «Потрясатель Всесвіту» Темуджін Чингізхан. Умираючи, він заповідав монголам завжди бути єдиними і, головне, ніколи не давати ані найменшої пощади або хоч якоїсь поступки ворогам!
Почавши свій життєвий шлях жалюгідним рабом, він хитрістю, залізом і ріками крові підтвердив право на свій титул. Чингізхан любив казати, що завоював для своїх дітей царство такої величезної площі, що з центру країни в кожну з її сторін рівно один рік шляху...
І закликав своїх синів та онуків гідно закінчити його справу, тобто завоювати те, чого не встиг сам, — увесь світ!
Ні, безжально винищивши мільйони, сплюндрувавши квітучі царства, сам він не хотів умирати!
Історикам відомо, як урочисто він запросив до себе в гості славетного даоського ченця Чань-Цюня, щоб отримати від нього «ліки для вічного життя»... Кілька разів посилав Чингізхан особливо довірених китайських радників (певно, радше чаклунів) і до таємничих Дуг-Па...
————Продовження. Початок див. у № 5—6.
© Олександр Кульський, 2009.
Деякі дослідники зараз уважають, що принаймні один із цих посланців мав дістатися до самого «Самтше Мітшеба». Темуджін ладен був принести які завгодно людські жертви, аби тільки Великий «Самтше Мітшеба» вказав йому спосіб жити хоча б на сотні років!..
Коли ж зрозумів, що не одержати йому тих чарівних «ліків», що для страшних таємничих Хазяїв Тибету він назавжди так і залишився не «Потрясателем Всесвіту», а лише жалюгідним Темуджіном, то став готуватися до свого неминучого кінця...
Смерть Чингізхана породила у свою чергу чимало загадок і таємниць! До цього часу так і не вдалося знайти його могилу. Бо він наказав поховати себе посеред безкрайого степу, ніякого кургана не насипати, а просто прогнати через те поховання кілька десятків тисяч коней. Дивовижна кількість золота, коштовностей і найбільш дорогоцінних унікальних дивин, які тоді потрапили в його скарбницю, ось уже майже вісімсот років покояться невідомо де, поруч із його кістками...
Майже цілий рік перебував у дорозі де Лоран, аж поки, одного ранку нарешті з’явилася перед очима посольства дивна величезна споруда — Велика Китайська Стіна!
Де Лоран був єдиною особою серед усього цього крикливого натовпу, хто знав, що основне таємне завдання посольства — це надати саме йому (де Лоранові) можливість наблизитися до стародавніх міст Китаю. Бо далі він може розраховувати хіба що на самого себе.
Посланець «Прійор де Сіон» направлявся до Піднебесної на довгі-довгі роки, радше за все — на ціле життя! Та хоч би як ретельно готували його до зустрічі з незвичайним там, у потаємному тамплієрському центрі, який цілком належав «Прійор де Сіон», життя все одно виявилося багатшим за всяку уяву...
Він знав, що йому, європейцю, навряд чи пощастить зовсім непомітно розчинитися серед китайців. Тож на це сподіватися було зайвим заняттям. Ні, його лінія поведінки повинна бути зовсім іншою...
Де Лоран уже за кілька тижнів мав у своєму розпорядженні скромну непоказну оселю в одному з великих китайських міст. А, крім того... китайського ж середніх років чи то прислужника, чи то перекладача, чи то наглядача на ймення Лю Шао. Лицар поставився до цього вельми спокійно, бо невдовзі для самого себе зробив висновок: Лю Шао має доволі безпосереднє відношення до таємної служби Китаю, а також, що теж не виключено, й до контррозвідки монголів.
Де Лоран теж був не такий-то й новачок у подібних справах, тому спочатку сподівався, що його «прислужникові» навряд чи поталанить надто перешкодити посланцеві «Прійор де Сіон». Але «чорноголовий» теж виявився не таким-то й простаком! Одного разу (вже на другий рік свого перебування в Китаї), коли де Лоран поклав перед Лю Шао ієрогліфічний текст, що перед тим він старанно писав під монотонне диктування китайця, той раптом всміхнувся і промовив:
— Чи ще довго наш шановний гість із далеких країв хоче носити «вбрання Лао-Лая»?
Де Лоран мовчки подивився на Лю Шао, всім своїм виглядом даючи тому можливість зрозуміти, що не дуже орієнтується в китайських афоризмах. «Прислужник» дещо поблажливо хитнув головою і розповів, що саме мається на увазі...
Ще в епоху Чуньцю (приблизно VI століття до нашої ери) в китайській державі Чу жив такий собі Лао Лай. Ще змалку він був єдиним дитям у своїх батьків, які дуже любили свого маленького сина і намагалися зробити йому щось приємне. Минали роки, Лао Лай став дорослим, але батьки все одно вважали його маленьким хлопчиком. Сам Лао Лай теж всіляко оберігав батька й матір, адже дуже любив їх.
Тож для того, щоб не засмучувати їх, він і далі носив дитячий одяг...
Лю Шао, розповідаючи цю історію, раптом замовк, але усмішку на обличчі залишив.
Лицар, також усміхнувшись, спитав у китайця, чи довго Лао Лаю довелося розгулювати в дитячому вбранні? На що Лю Шао відповів:
— Довгенько, аж до 70 років!...»
Тепер він уже не усміхавсь, а дуже пильно дивився просто в очі де Лорану.
Лицар відразу зрозумів, чому «чорноголовий» розповів йому цю притчу, але вирішив за краще поки що змовчати. Тоді Лю Шао, демонструючи тим самим, що знає чимало слушних історій, розповів ще одну:
— ...У нашій старовинній книзі «Ханьшу» («Історія династії Хань») оповідається про видатного полководця Су У, якого Імператор Чжао Ді (86—74 рр. до н. е.) відправив з урядовим дорученням до гунів. Ті запропонували Су У покинути Імператора Піднебесної та перейти служити до них. Китайський полководець рішуче відмовився це зробити. Тоді гунський шанюй (повелитель) наказав відправити його в заслання та зробити звичайним пастухом, який пасе гусей...
18 років полководець Су У дивився зі свого високого пагорба на далекі гори, що вже так звично поставали на обрії. Бо десь там, за ними, була Піднебесна. Але вирушити туди він не міг, адже гуни пильнували його надто добре.
Нарешті Су У придумав хитрий план, як подати про себе звістку Імператору. Він знав, що восени дикі гуси летять до Китаю. Тож навчився приманювати їх і щоосені прив’язував до їхніх лапок листи, текст яких писав своєю кров’ю...
Минали роки. Одного разу китайський Імператор на осінньому полюванні підстрелив дикого гусака. Знайшов написаного кров’ю листа і зрозумів, що його вірний полководець не помер (як запевняли гуни), а перебуває в полоні. Імператор Чжао Ді зумів домогтися того, щоб Су У повернувся в Піднебесну і знов посів своє місце в імператорській армії...
Розповідь Лю Шао загоїла глибоко сховану душевну рану лицаря. Тож, не даючи прямої відповіді, він поцікавився:
— Якщо ти вважаєш, що правий, то чому не приведеш стражників, щоб заарештувати мене? На що Лю Шао негайно зауважив, що, по-перше, коли гість краще вивчить китайську мову, то повинен буде прочитати «Книгу небесної винагороди та помсти». Адже саме в цій книзі, яка входить у даоський канон, зберігаються настанови про те, як Небо винагороджує чесноти та карає злочин. По-друге, хто знає, можливо в цьому разі краще згадати історію красуні Мін Фей...
Де Лоран, звичайно ж, зажадав дізнатися, хто така була Мін Фей та що видатного зробила. Лю Шао не став надто довго вмовляти себе.
— Чарівна своєю красою Мін Фей була фрейліною при палаці імператора Ханської династії Юань Ді. Це були тривожні часи, бо полчища уйгурів готувалися зненацька напасти на Піднебесну. Тож Мін Фей умовила Юань Ді подарувати її як дружину уйгурському ханові, щоб точно довідатися, коли та як буде здійснено напад на Китай. Імператор сам палко любив Мін Фей, але інтереси батьківщини ставив вище за власні бажання. Тому розлучився з коханою... Ставши улюбленою дружиною уйгурського хана, якого вона ненавиділа, Мін Фей зуміла вчасно передати звістку про напад. Коли ж уйгури викрили її, вона наклала на себе руки, встигши тільки передати слова кохання Імператорові Юань Ді... Війська Імператора відбили напад уйгурів. Щоб назавжди зберегти пам’ять про кохану, Юань Ді наказав поставити у своїх покоях зображення Мін Фей...
— Але я мало схожий на вашу красуню-патріотку Мін Фей, — промовив де Лоран.
— Так, це правда, — не став заперечувати Лю Шао. І зазначив, що є ще й «по-третє».
Коли ж лицар поцікавився, що мається на увазі, Лю Шао з незмінною усмішкою сказав, що врешті гостю ніде подітися, бо тут «з усіх боків чути Чуйські наспіви». І про всяк випадок пояснив, що ця китайська метафора тотожна поняттю «повне оточення».
Саме цю метафору де Лоран уже чув і знав її історію. Вона була заснована на реальному історичному епізоді, який мав місце в другому столітті до нашої ери. Ішла боротьба за трон між чуським полководцем Сян Юєм і засновником Ханської династії Лю Банем. Сян Юй, потрапивши вночі в оточення, почув звідусіль пісні місцевості Чу. А тоді сказав: «Мабуть супротивник захопив царство Чу, бо в його армії багато чуйських бійців». А це вже була повна безвихідь для Сян Юя, бо проти нього виступили навіть власні співвітчизники...
Де Лоран вирішив за краще не вступати в дискусію на подібні теми. Хоча гідний китайський афоризм у нього був: «Заведуться тигри — знайдеться на них і У Сун». А вголос промовив, що «спить у барабані» (тобто перебуває в повному невіданні) стосовно того, в чому Лю Шао його підозрює...
Навряд чи він переконав Лю Шао, але саме з цього дня їхні стосунки набули більш різноманітного характеру, бо відтак китаєць розповідав йому чимало цікавого. Одного разу мова зайшла про безсмертя. Лю Шао деякий час помітно вагавсь, але потім розповів, що китайці за діда-прадіда шукали таку собі «воду вічного життя». Шукали вони її наполегливо, з якоюсь особливою, особливою східною завзятістю. Навіть направляли на її пошуки спеціальні експедиції.
Найбільший розмах у цих пошуках мали намагання Великого Імператора Піднебесної Цінь Ші-хуанді (259—210 рр. до н. е.). Саме з його ім’ям пов’язана як остаточна спроба об’єднати Серединну Імперію, так і початок будівництва Великої Китайської Стіни.
Імператор Цінь Ші-хуанді вирішив взагалі не вмирати. Нізащо й ніколи! Так, він прийняв рішення жити вічно. А оскільки мав десятки мільйонів підданців, він не сумнівався щодо успіху. Але передусім треба було подбати й про день нинішній. І численна сторожа пильнувала, щоб недоторканність «Забороненого Міста», в якому перебував імператор, було гарантовано.
Навіть птахи не сміли перетинати кордони резиденції імператора. Найкращі лучники Китаю збивали надто самовпевнених у своїй безкарності птахів на льоту! Це треба було робити, оскільки Злий Дух міг без труднощів прибрати будь-якого вигляду. А хоча б і того ж птаха!..
Китайські вчені з давніх-давен запевняли, що злі духи можуть пересуватися тільки по прямій, а напрям руху змінювати не інакше, як під прямим кутом! Ось, чому НЕ БУЛО прямих ліній у парках «Забороненого Міста». Але... одна страшна Гостя, уникнути візиту якої було неможливо, ухитрилася прийти без виклику, несподівано для всіх. Та що найгірше, ЗОВСІМ НЕ ПО ПРЯМІЙ!..
Ось, чому імператор так любив перечитувати манускрипт одного дуже давнього автора, котрий жив майже за 2000 років до імператора Цінь Ші-хуанді:
«...Кажуть, що посеред Східного моря є три безлюдні острови. Вони не такі-то й далекі від місць, де живуть люди, але, на жаль, якщо хто спробує пристати до тих островів, то здіймається вітер, що віднесе той корабель далеко від островів. Однак, якщо мудреці говорять правду, то в найдавніші часи були люди, яким таланило досягти цих островів.
Саме на цих островах живуть безсмертні люди, і є в них зілля, що вберігає їх від смерти. Все, що живе на тих островах, навіть птахи, забарвлені в білий колір...»
Ось саме там є місце, де, з-під землі, з-під блискучого Каменя, б’є чарівне вино. Хто його скуштує, той і стає безсмертним...
І ось уже десятки великих могутніх китайських кораблів-джонок готові відплисти у відкрите море. Але сам Імператор Цінь Ші-хуанді не поспішав покинути берег, бо знав, що хоч ненадовго спустілий трон — то завжди аж надто велика спокуса для інших претендентів на нього.
А тому імператор сприйняв за дарунок Небес не знайомого нікому чоловіка, який носив ім’я Су Ше. Саме його він і призначив на посаду командувача флоту...
Де Лоран терпляче чекав від Лю Шао закінчення цієї історії. Той відчув це, але просто навів слова китайського історика:
«Су Ше вирушив у плавання й відкрив землі, що вразили його своєю миролюбністю та багатствами. Там він оселився, став Володарем і не повернувсь назад».
Лицар і Лю Шао мовчки, із застиглими обличчями дивилися одне одному в очі. Про що саме розмірковував «чорноголовий», сказати було складно. Але де Лоран зробив для себе вельми важливий висновок: кликати стражників та писати доноса, звинувачуючи його (європейського гостя) у шпигунстві, Лю Шао не збирається. Принаймні — зараз...
Хоч хай там як, саме з цього дня взаємини представників Сходу та Заходу стали набувати дещо нового забарвлення. Китаєць поволі почав розповідати про свою країну та багато цікавих речей про її стародавню культуру. Лицар свого часу сам дещо цікавився алхімічними таємницями. Отже, якось, коли в розмові він дуже обережно, «мимохідь» торкнувся цієї теми, Лю Шао сказав, що йому особисто випало познайомитися з вельми стародавніми текстами, які відомі, як «Ізай-І-Цзи».
У давнину, виявляється, китайські вчені дуже багато розмірковували про структуру матерії та можливості трансмутації металів! Ось саме на цей шлях і встав Імператор Цінь Ші-хуанді, щоб відшукати заповітну стежку до безсмертя, коли закінчилася невдачею його задум про експедицію Су Ше.
Китайська алхімія, треба сказати, в європейських окультистів завжди викликала відчуття певної насторожености, підозри та недовіри. Та й, ніде правди діти, підстави для цього справді були вельми серйозні. Справа в тому, що Традиція окультних алхіміків здебільшого ґрунтувалась на Спадщині стародавнього Єгипту та окультних знаннях Халдеї.
Але дослідникам цього питання завжди впадала в око така дивина...
Після того, як у третьому столітті нашої ери римський імператор Діоклетіан видав свій славетний у віках едикт, згідно з яким на території Єгипту вимагалося провести якомога ретельніший пошук книжок, які так чи інакше були присвячені виготовленню золота, а потім... СПАЛИТИ їх, щоб у країні пірамід НЕ ЛИШИЛОСЯ праць із алхімії! Принаймні формально. Бо все, що залишилося (або ж «уціліло» всупереч наказові Діоклетіана), було добре заховано Посвяченими. А звідси випливало, що жоден справжній папірус жерців Кемі вже просто аж ніяк не міг потрапити до рук випадкових людей!..
Саме так і сталось, оскільки до V століття нашої ери вчені Європи НІЧОГО НЕ ЗНАЛИ ПРО ІСТИННУ АЛХІМІЮ країни Кемі! Наступні кілька століть, треба сказати, теж внесли не так-то багато позитивних змін у цю ситуацію. Але в той самий час Європа виявилася... буквально заваленою алхімічними рукописами.
Тож звідки вони взялися?
Годі й казати, що численні «паффери» («димільники», як у середньовічній Європі називали алхіміків-невдах) накинулися на ці трактати, мов ті мухи на мед. Подумати, як слід стосовно джерела такого «достатку» вони не схотіли. Бо їм, бачте, було ніколи!..
А між тим переважна більшість таких рукописів була щедро розмальована зображеннями золотих, синіх, рожевих і жовтих ДРАКОНІВ, а також рожевих ТИГРІВ, тобто саме тих персонажів, яких... просто не могло бути в Традиції Єгипту! Навпаки, це однозначно вказувало саме на їхнє китайське походження. Таким чином, протягом кількох століть, розвиток алхімії... тупцював на місці.
Вищий Капітул «Прійор де Сіон» знав і про це. Тож слід було розвіяти сумніви: чи це прикра випадковість, чи спеціальна акція, котра має чітко визначений регіональний характер.
Де Лоран незадовго до початку своєї подорожі до Китаю мав детальну розмову на цю тему. Тож обережно довідатися про те, чи шукали стародавні «чорноголові» ще якийсь шлях до особистого безсмертя (окрім алхімічного шляху «Великого Творіння») — то вже входило безпосередньо до сфери інтересів Таємного Брата.
Лю Шао, як виявилося, знав дещо цікаве про це. Якось він запросив де Лорана вийти в маленький внутрішній дворик їхнього помешкання, де продемонстрував кілька незнайомих прийомів...
Це радше за все була демонстрація деяких можливостей особливої енергії Ці. Потім Лю Шао повідомив, що ті люди, які досконало володіють умінням правильно застосовувати енергію Ці, можуть жити невизначено довго. Щоправда, трапляється, що ця енергія не покидає... вже мертве тіло. Тоді воно не піддається розкладу.
Китаєць зауважив, що методика вивільнення енергії Ці (або життєвої енергії) була відома мешканцям Серединної Імперії вже п’ять тисяч років тому. Коли ж лицар легкою мімікою продемонстрував зовсім невеличкий, але цілком доречний у цій ситуації скепсис, Лю Шао пообіцяв познайомити його з таким собі буддійським ченцем... За кілька днів така зустріч дійсно відбулася. Чернець виявився кругловидою людиною років сорока.
Лю Шао щось стиха та швидко сказав. Тоді чернець простяг де Лоранові вельми товстий сталевий прут. Лицар чемно взяв простягнуту йому річ, але що з нею робити далі? Лю Шао пояснив, що нічого аж надто особливого робити не треба. От хіба що... зігнути прут голими руками!
Лицар не раз і не двічі у своєму житті ставав до двобою з досволі-таки серйозними супротивниками. І те, що саме він зараз перебував у далекому китайському місті живий та здоровий, — вже тільки це одне вельми красномовно характеризувало його. Але щоб гнути сталевий прут голіруч!?...
Чернець м’яко прийняв прута з рук де Лорана й промовив:
— А тепер, шановний незнайомцю, візьміть цей прут знову. А я допоможу вам зігнути його!
Лю Шао пояснив, що допомагаючи лицареві, чернець не стане наближатися до нього, та навіть не торкнеться того прута! Але він посприяє йому на відстані з допомогою все тієї ж енергії Ці...
Так і сталося. Тамплієр стиснув кінці прута долонями й почав робити рухи, котрі робив би для того, щоб зігнути хіба що тонку лозину. Раптом прут став піддаватися, й невдовзі (Лицар сам не повірив своїм очам.) товстий сталевий прут набув форми дуги...
Загадковий чернець проявив певну щедрість, бо продемонстрував ще дещо. Цього разу — «перетворення» води на вино! Так склалося, що в той самий день у монастир принесли якогось чоловіка зі стрілою в грудях. Бідолаха помирав. Але чернець... вхопившись за стрілу, зосередився та спокійно витяг її! А після того за кілька хвилин... зцілив рану!
Але, слід сказати, на подібну щедрість та великодушність кожного разу розраховувати не доводилося. У більшості випадків де Лоран натикався на крижаний спокій та відчуження, а то й на явну ворожість. Більшість тих жителів Піднебесної, з якими йому доводилося спілкуватись, признавши в ньому жителя інших земель, різко вривали бесіду та подавалися геть!
Минав уже третій рік перебування де Лорана в Піднебесній, коли він, нарешті, відчув наближення «свого» часу. Часу виконання особливого таємного завдання...
РОЗДІЛ 16
ЗВІСТКА
Ще за якийсь час розпорядок життя лицаря дещо змінився, перетворившись із затворничого радше на мандрівний. Якось узимку, Таємний Тамплієр, разом із незмінним Лю Шао зупинився на ніч у невеличкому провінційному містечку. Пожильців, окрім них, майже не було. Хіба що якийсь лікар чи непоказний літній чиновник із повіту.
Їхні низенькі столики стояли майже поряд. Спершу ті двоє трималися якось насторожено, але Лю Шао, як виявилося, був людиною компанійською, до того ж іще й тактовною та розумною. Крім того, ніде правди діти, кілька невеличких кухликів підігрітого червоного вина, до якого (особливо у свіжу погоду) такі ласі жителі Піднебесної, теж зіграли свою роль.
Поступово крижина мовчазної насторожености помітно розтанула (і ще й специфічна китайська м’ясна закуска також стала у пригоді). Отже, протягом наступних двох годин лицар почув про такі речі, заради перевірки істинности яких він (забіжімо трохи вперед) зважився піти на значний ризик у наступні три роки свого життя. Ось, про що він дізнався цього зимового вечора...
Коли перший голод було вгамовано, неспішну розповідь почав лікар. Ото вже ця специфічна китайська манера так викладати свої думки, щоб неможливо було зрозуміти: чи це майже непомітна ввічлива усмішка, чи ж це добре замасковане презирство до співбесідника... Проте це з таким самим успіхом могла бути просто звичайна гримаса страху перед грізним Невідомим. Тож лікар оповідав про стародавню мудрість та майже всемогутню медицину свого загадкового народу.
Де Лорана особливо вразило вміння китайських жінок розмовляти зі своєю ще не народженою дитиною... Жительки Піднебесної розповідали ненародженому, в якій сім’ї випало йому з’явитись у цей світ, на що саме він може сподіватись, а також про ті труднощі, котрі його за такої ситуації очікують. Як запевняв лікар, нерідко складалося так, що ненароджена дитина... взагалі відмовлялася з’являтись на світ! Плід у лоні матері... розсмоктувався.
Потім «чорноголовий» лікар нагадав про інтригуючу таємницю легендарних китайських скороходів. Здебільшого цю роль виконували молоді ченці одного з віддалених гірських монастирів. Вони роками вчилися приводити себе в особливий психічний стан. А потім, закріпивши на колінах та суглобах особливі смужки паперу з накресленими на них заклинаннями, починали свій «біг». Який за своєю протяжністю, міг вимірюватися кількома сотнями лі!
При цьому скороходам нерідко щастило розвинути величезну швидкість. Лікар запевняв, що вони запросто випереджали найшвидших коней. Коли той лікар нарешті скінчив свою розповідь, наче новий поштовх вніс у розмову чиновник. Таємний Тамплієр, аби співбесідники його не запідозрили, нібито він тільки слухає та запам’ятовує, а сам воліє мовчати, розповів про один із найяскравіших спогадів своєї юности.
Це були Піраміди, які йому довелося побачити зблизька під час перебування в одному з військових тамплієрських гарнізонів Палестини.
Де Лоран аж ніяк не сподівався того, що сталося. Реакція китайського чиновника на цю звістку була дуже несподіваною. Бо спочатку він процитував слова стародавнього китайського філософа Дун Чжуншу:
«Коріння походження людини — в небесах! Бо саме вони — правітчизна людей.»
А потім розповів, що понад дві тисячі років тому в Піднебесній вже знали про Піраміди країни Кемі! Але натомість самі мешканці Кемі НІЧОГО НЕ ЗНАЛИ про ще більш величні та грандіозні Піраміди Серединної Імперії...
Вочевидь, підігріте вино й далі справляло свою дію. Бо ось уже чиновник, не приділяючи належної уваги застережним знакам лікаря, промовив, що в провінції Ізілінь, де є безліч заплутаних гірських ущелин, з найдавніших часів відомо про таємничу Ущелину Смерти.
Ті, кому «поталанило» потрапити туди, опинялися в дивному мороці і вже ніколи більше не поверталися назад. І що саме там, згідно з китайськими легендами, розташоване надійно вкрите від надто вже цікавих сторонніх очей Селище Небесних Людей...
Ці дивні люди ще в незапам’ятну давнину побудували велетенські піраміди на просторих рівнинах Піднебесної. А друге аналогічне Селище лежить у майже недоступному гірському районі провінції Сичуань, на позахмарній височині, що піднесена майже на 8 лі (близько чотирьох кілометрів) над рівниною.
Поступово привітний вираз обличчя чиновника втратив найменші залишки машкари. Й ось він уже буквально вигукує в обличчя своїм співбесідникам слова про те, що колись іще настануть інші часи! Незліченні китайські армії перейдуть увесь світ. А поведуть ці непереможні армії... Небесні Люди! І їх переможна воля пануватиме в цьому світі! А справляти цю волю мають тільки «чорноголові»...
Так, вельми стала лицареві в пригоді та чудова школа, яку він пройшов у «Прійор де Сіон». До того ж, недарма він вивчав стільки років Піднебесну. Тож тепер, ледь-ледь усміхаючись, він нагадав чиновникові стародавню (китайську ж таки) «Притчу про Дракона»:
«...Був собі колись один філософ, який палко любив драконів, хоча й ніколи у своєму житті не бачив жодного! Але зображення драконів завжди носив на своєму одязі. Вікна та двері свого будинку він також оздобив різноманітними зображеннями цих загадкових Істот.
Прознавши про це, цар драконів вирішив піти назустріч побажанням цього філософа. Тож вирядив до нього в гості одного зі своїх Драконів. Але, коли безталанний «любитель драконів» раптом побачив перед собою справжнього дракона, він у ту ж мить... помер від жаху!
Між тим, саме той дракон, якого надіслав Цар зовсім не був злим. Він лише поєднував у собі Мудрість і Силу...»
Запала коротка мовчанка, яку порушив тамплієр, зауваживши, що шановний чиновник, який, безперечно, володіє великими знаннями в багатьох науках (саме так вимагалося говорити, згідно з китайськими правилами увічливости), все ж таки, мабуть, особисто ніколи не бачив тих загадкових Небесних Людей? А в такому разі що він може знати про їхні справжні наміри?!..
Чиновник на часину замовк, напружено обмірковуючи цей простий, але таки «залізний» доказ. Бо не мав чого заперечити. Тож невдовзі бесіда відновилась, але надалі точилася вже про всілякі дрібниці. Час був уже йти відпочивати, що й було зроблено.
Вранці чиновник знову дарував усім свою незмінну китайську усмішку. Він вибачився перед де Лораном та подарував йому на прощання старовинну китайську статуетку, зроблену з нефриту...
Лицар разом із Лю Шао повернулися додому. Дочекавшись, коли китайський «перекладач» піде у своїх справах, лицар замкнув ізсередини двері, вийняв зі схованки письмове приладдя та почав писати доповнення до свого звіту. Писав особливим, дуже хитрим тамплієрським шифром. У цьому щорічному звіті, який особливо довірений тамплієрський кур’єр буде, долаючи різноманітні пастки та небезпеки, кілька місяців везти з Китаю до далекої Франції, він сповіщав, що саме сьогодні йому випало зробити відчутний крок. Бо нині він отримав перші справді цінні відомості, заради яких полишив вітчизну кілька років тому.
Тепер його головне завдання — пошук будь-яких відомостей про Небесних Людей. А також усього того, що мало навіть побічне відношення до цієї Таємниці...
РОЗДІЛ 17
ЗАГАДКИ СТАРОДАВНІХ ХРОНІК
Кажуть, каміння — то символ мовчання... Це, як правило, дійсно так. Хоча й нам складно зрозуміти, про що саме мовчать кам’яні брили. Інша справа — найстародавніші хроніки. Наприклад, китайські. Але чи завжди ми розуміємо, що саме вони нам промовляють?
Вивчаючи найстародавніші китайські літописи, єзуїтський місіонер Мартін у своїй книзі «Історія Китаю», наводить таку інформацію, яка міститься в цих документах:
«Небесна опора зруйнувалася. Земля була струшена до самої своєї основи. Небо стало падати на північ. Сонце, Місяць і зірки змінили шляхи свого руху. Уся система Всесвіту прийшла у безлад. Сонце виявилося поглинутим темрявою, планети змінили свої небесні шляхи...»
Найстародавніші китайські хроніки, датовані приблизно 2800 роком до нашої ери, розповідають також, що Імператриця Ну Куа-ша доклала величезних зусиль, щоб якось вивести з безладу країну після величезного стихійного лиха. Приблизно в цей же період японська жриця Сонця зробила запис, де згадується, що під час її повноважень Сонця досить тривалий час взагалі не було видно.
Саме в цей час ми зустрічаємо наполегливі згадування про те, що на території Китаю проводили свою загадкову діяльність таємничі «Сини Неба». Про це, між іншим, свідчать дуже стародавні китайські тексти. Такі, наприклад, як даоський канон «Дао-Цзи» або ще так звані «Записи про покоління Владик та царів».
У цих текстах стверджується, що серед «Синів Неба» була жінка, яка вела незрозумілі спостереження за Сонцем. Робила вона це «вираховуючи довжину тіні». Інша жінка пильнувала «за Місяцем, що народжувався на сході. За його чвертями й повнями. Один Син Неба спостерігав за рухом зірок, а ще один зводив усе це докупи, створюючи календар».
Це, до речі, підтверджується документально, бо 2698 року до н. е. в Китаї дійсно з’являється загадковий календар, створення якого стародавня китайська легенда пов’язує з легендарним правлінням Імператора Хуан Ді та... прибуттям «Синів Неба» на «вогнянохвостому кораблі-драконі». Цей загадковий пристрій також подекуди має назву — ДРАКОН ЧЕН-ГУАН!
Найдавніші легенди Піднебесної, присвячені Хуан Ді, сповіщають, що він був Першим Сином Неба, який прибув на Землю. І далі такий нюанс: його супроводжувало «сяйво великої блискавки, яке оперізувало зірку Цзи». До речі, ця зірка входить у сузір’я Велика Ведмедиця.
Легенди також сповіщають, що Перший Син Неба «виплавив дванадцять великих дзеркал і застосовував їх для того, щоб стежити за Місяцем». Властивості тих дзеркал були вельми дивні, бо «коли на дзеркало потрапляли промені Сонця, то всі зображення та знаки на його зворотному боці раптом виразно виступали з тіні, що її відкидало дзеркало...»
Здавалося б, так, дуже цікаво, але ці, можливо, стародавні вчені трохи фантазували?
От хоча б із цими самими дзеркалами? Еге ж?..
Зовсім ні, і саме про це ми зараз і розповімо! Як приклад, візьмімо саме дзеркала. У солідному та добре відомому російському журналі «Наука и жизнь» (№4, 2001) відомий російський фізик-оптик А. Калінін розповідає дещо на цю тему:
«...Кілька років тому я випадково дізнався, що на території Китаю у стародавніх храмах зберігаються дзеркала, котрі можуть показувати, ДЕ ПЕРЕБУВАЄ БУДДА! Тоді ж я написав про це листа в Китай моєму знайомому любителю головоломок, професору університету у місті Нанкіні, але він відповів, що ніколи нічого не чув про подібні речі.
Минуло, однак, кілька років, і несподівано мій давній китайський приятель, якого звуть Сан-Янзи та якому зараз 70 років, повідомив, що хоче надіслати мені в подарунок китайське бронзове дзеркало, про яке я його колись питав. Якщо це дзеркало направити на Сонце, а віддзеркалений «зайчик» — на білу стіну або аркуш паперу, то на них з’явиться зображення, якого НЕМАЄ на полірованій лицьовій стороні дзеркала...»
Далі у статті детально описується, який величезний подив у російського вченого викликала посилка, яка невдовзі надійшла до нього з далекого Китаю. Там була така собі кругла бронзова пластинка, діаметр якої дорівнював приблизно 7 см. Додається й фото цієї дивини. Тож фізик направив дзеркало на Сонце і підставив під сонячний зайчик аркуш паперу...
Що ви гадаєте? Вчений побачив зображення, яке «за наукою» не мало навіть найменшого права на існування! От саме тоді він і кинувся до спеціальних літературних джерел, які б торкалися теми «магічних дзеркал» із Китаю. Виявилося, що на цю тему написано десятки статей і книг! Перша наукова доповідь про феномен була подана в британському «Філософському журналі» 1832 року, а останню статтю про ці загадкові дзеркала можна прочитати в Інтернеті.
Найбільш курйозним можна вважати той факт, що майже кожен автор запевняє, нібито саме він і знайшов нарешті розгадку таємниці!... Насправді це зовсім не так. Таємничі бронзові дзеркала не розгадані й досі.
У Китаї, на батьківщині цих металевих феноменів, вони недарма овіяні славою стародавніх легенд. Ось одна із них.
Одної чудової днини дружина імператора сиділа серед квітів і займалась улюбленою справою — милувалася своїм зображенням у бронзовому дзеркалі. Трохи втомившись, вона опустила його на коліна. Промінь Сонця відбився від дзеркала на білу стіну палацу. Раптом у яскравому колі на стіні з’явилося... зображення Дракона! Обриси того дракона точнісінько повторювали рельєф ЗВОРОТНОГО боку дзеркала, де був зображений такий самий дракон.
Так було вперше, цілком випадково, відкрито цей загадковий феномен.
Але, як стверджують, одна загадка завжди тягне за собою таку саму другу, хіба що ще більш незрозумілу. Є цілий ряд дивних нюансів. Відомо, наприклад, що бронза (тобто сплав міді, свинцю та олова) була винайдена в Піднебесній наприкінці третього тисячоліття до нашої ери. Але найстаріше з бронзових дзеркал (яке можна сьогодні реально взяти в руки) датується тільки 500 роком нашої ери!...
Тож різниця між найдавнішою документальною згадкою та часом першої знахідки дзеркала перевищує 3000 років! А це вже справжній нонсенс, бо постає слушне запитання: а куди ж поділися ці дзеркала? Хто, куди саме й навіщо їх сховав?..
Одне з реально знайдених «магічних дзеркал» належало імператорові династії Тан, який помер 950-го року. У його могилі були поховані також 26 його дружин, які не мали права жити після його смерти. І на всіх них припадало тільки одне «магічне дзеркало»!
Нині вважається, що таємниця появи зображення на дзеркалах БУЛА НЕВІДОМА Й САМИМ КИТАЙСЬКИМ МАЙСТРАМ, ЯКІ ВИГОТОВЛЯЛИ ЇХ! Бо в середньому тільки одне зі ста дзеркал проявляло «магічні здібності».
Нарешті за справу взялися сучасні металурги. Вони завзято теревенили щось дуже наукове про «мікродзеркала», які здатні формувати зображення в сонячному зайчику. Та ще про різні внутрішні механічні напруги, які мале місце в середині бронзового дзеркала. І про все таке інше, що принаймні звучало авторитетно й солідно...
Аж ось нещодавно в Китаї знайшли «магічне дзеркало» вельми солідних розмірів: з діаметр — 52 см., вага понад 12 кг., товщина — 1,3 см. Тож попередні наукові «пояснення» відразу стали вкрай непереконливими та й узагалі, як то кажуть, неактуальними!
Але ж, мало того, невдовзі було знайдено ще більш таємничі дзеркала, в яких зображення в сонячному зайчикові АБСОЛЮТНО НЕ ВІДПОВІДАЛО рельєфові на зворотному боці! Наприклад, саме такий феномен із бронзи зберігається в одному буддійському храмі.
На зворотному боці цього «магічного дзеркала» зображено Місяць, що сяє над морем, а відображений сонячний промінь на стіні храму... показує фігуру Будди, який сидить на лотосі!..
1999-го року двоє докторів фізики (один з них росіянин, другий — американець із Каліфорнійського університету) розрізали одне з таких дзеркал, щоб дослідити його найменші структурні неоднорідності. Сил довелося витратити чимало. А що в результаті? Виявилося — майже нічого!
Ось, до речі, ще одна публікація про «магічні дзеркала», яка починається так:
«В історії оптики навряд чи можна відшукати таку ж вражаючу таємницю, котра може зрівнятися із загадкою магічних дзеркал Сходу, хоча над поясненням їхніх дивовижних властивостей людство б’ється майже чотири тисячоліття...»
Що ж, тепер саме час вертатися до «Синів Неба»...
Канон «Дао-Цзи» сповіщає, що один із «Синів Неба» володів інформацією щодо минулого та майбутнього. Знав секрети опанування того, що сьогоднішнім ученим відомо як ГРАВІТАЦІЯ. До речі, особливо відзначмо ту обставину, що писемність у Піднебесній виявилась набагато давнішою, аніж це вважалося ще донедавна. Найстародавніші зразки писемности були відкриті при вивченні фрагментів кераміки, знайдених неподалік від міста Сіань, у китайській провінції Шеньєл. Ці знаки, являючи собою ідеограми, використовувалися для позначення цифр і відносяться до V-го тисячоліття до нашої ери!...
Але ж це далеко не поодинока археологічна знахідка, яка реально підтверджує стародавність китайської писемности. Наприклад, археологам нещодавно потрапили до рук овечі кістки, вік яких суттєво перевищує 4000 років. Їхня поверхня виявилася вкритою символами якогось зовсім не відомого вченим алфавіту. Ця знахідка зроблена у західній китайській провінції Шаньдонг. Вважається, що кістки використовувалися віщунами під час ворожби. Спочатку їх нагрівали в полум’ї вогнища, а потім за візерунком нерівностей та тріщин «читали» майбутнє.
Треба зауважити, що розшифровка символів, які вкривали ці кістки, для вчених являє собою завдання неймовірної складности. Із тих приблизно 10 000 символів на кістках, що були знайдені дещо раніше в провінції Хенань, пощастило більш-менш вдало розшифрувати менше тисячі. А ось із кожних семи символів Шаньдонга — тільки один!...
Але ж не станемо забувати (а навпаки, візьмемо до уваги!), що роботи з розгадування значно ускладнюються обстановкою майже повної секретности, що створена навкруги цієї знахідки китайським урядом.
Німецький історик, що займається питаннями з історії розвитку науки й техніки від найдавніших часів, кілька років тому виступив із несподіваною звісткою, згідно з якою першою людиною в історії Землі, яка відвідала Місяць, був... китаєць на ймення Хоу Ї. До речі, зауважмо, що «за сукупністю заслуг» Хоу Ї дійсно може бути зарахований до переліку найбільш видатних фігур найстародавнішої китайської міфології. Бо його унікальною властивістю було те, що він харчувався тільки квітами та літав на «небесному птахові за безкінечний обрій».
Коли боги, що заздрили йому, обмовили Хоу Ї перед Небесним Імператором, той відправив його у заслання на Землю, в Піднебесну. Саме тут Хоу Ї почав служити Імператорові на ймення Яо (2333—2234 рр., до н. е.).
А коли туга за зірками, яка переслідувала загадкового Хоу Ї, стала вже вкрай нестерпною, він сів у свого «небесного птаха» та стартував «у потоці повітря, яке світилося» в напрямку Місяця. Що справді здатне вразити ще набагато більше, так це приголомшливо точні, ті, що збереглися у багатотисячолітніх легендах, описи природного супутника Землі. Наприклад: «обрій, схожий на кригу».
Щоправда, мандрував Хоу Ї не сам-один, а разом зі своєю супутницею-дружиною на ймення Чанг Е. Вона описувала Місяць таким чином: «Мерехтлива, як скло куля величезного розміру, невимовно холодна й світиться».
Між іншим, 24 жовтня 2007 року з китайського космодрому Січан (провінція Сичуань) було проведено вдалий запуск першого китайського супутника Місяця Чанг Е — 1. І це ажніяк не випадковий збіг — колосальна сучасна китайська багатоетапна місячна програма отримала свою назву саме на честь легендарної дружини Хоу-Ї...
Різні стародавні тексти повідомляють про те, що легендарне подружжя десятки разів літало за маршрутом Земля-Місяць. Але ажніяк не за допомогою «небесного птаха», що було б іще більш-менш звичним, а на борту «величезного корабля». Це вже був дійсно найзагадковіший транспортний засіб, про що свідчить його опис, наведений у стародавніх китайських хроніках:
«У цього величезного корабля була також здатність літати на Місяць і зірки. Ось, чому він так називався: «корабель, що висить серед зірок...»
Цю легенду було опубліковано масовим китайським журналом «Китай на будівництві» 1961-го року. Там же подано й коментарі на цю легенду, в яких наводилася така деталь:
«Цей велетенський летючий корабель жителі Піднебесної спостерігали протягом 12 років під час його зльотів і посадок».
Але, виявляється, легенда на цьому не кінчається! Бо в ній розповідається про ще одну, вкрай цікаву для кожного дослідника річ — Хоу Ї на супутнику нашої планети, тобто на Місяці, побудував «Палац Великого Холоду»!
Як тут не згадати, що нині існує цілий ряд документальних матеріалів, які доводять, що при картографуванні місячної поверхні американським космічним кораблем «Лунар Орбітер» було відкрито цілий ряд поверхневих формацій, які (якщо вже казати за великим рахунком!) виявилися вкрай сенсаційними та являють собою справжню загадку для геологів НАСА. Це, перш за все, «гостроверхі башти». Але ж не тільки вони!
У своєму інтерв’ю один зі спеціалістів американського космічного агентства Елі-Баз заявив:
«Ці об’єкти виявилися для нас хвилюючими аномаліями — колосальні тіні, що простяглись на кілька миль, причому їхній діаметр звужується, як вістря голки. Деякі з цих гостроверхих башт заввишки лише 25 метрів. Інші — переважають своєю висотою найвищі будови на Землі. Що ж до їхнього кольору, то вони набагато світліші, ніж навколишнє «море» або кам’яна рівнина. Це надає їм додаткового ореолу таємничости. Здається, немовби вони сконструйовані з найрізноманітніших матеріалів».
Нагадаймо, що фотографія цієї групи «гостроверхих башт» була зроблена 21 листопада 1966-го року з висоти 46 кілометрів від поверхні Місяця.
Але оповідь про Хоу Ї далеко не єдина вражаюча легенда стародавнього Китаю. Та що найголовніше — далеко не найдавніша!
Ось, що розповідається про небесні мандрівки імператора Хуан Ді Всесвітом. Цей матеріал (ми вже починали раніше говорити про це) наведений у стародавній книзі «Юнае дадянь» (сувій 11956). Саме там уперше й згадується спеціальний засіб космічного пересування, який застосовується для подібних зоряних подорожей, — ДРАКОН ЧЕН-ГУАН.
Сам Хуан Ді прибув на Землю із зірки Сюаю Юань, як ми вже говорили раніше. Дослідники, що вивчали цей текст, уважають: у даному разі зірка Сюаю Юань — це Регул, або ж зірка, відома дослідникам як Альфа Лева. Вона перебуває від нашої Сонячної системи на відстані близько 84 світлових років.
Але небесний Імператор Хуан Ді мав, як виявляється, наступника (нащадка?) на ймення Шао Хао. Ось стародавній опис події, яка сталося перед його появою: «...зірка, немов райдуга, полетіла вниз». Або наведімо ще один загадковий опис, який міститься у тому ж документі:
«Велетенська зірка, немов ківш, опустилася на Квітучий острів». Здається, подібна манера прибуття на Землю ввійшла в традицію «Синів Неба»! Оскільки, у свою чергу, наступник Шао Хао у цих хроніках віднесений і немов об’єднаний із «появою сліпучо сяючої зірки, яка перетинала місячний диск, немов райдуга».
...Ми дещо раніше вже торкалися деяких питань, пов’язаних із релігією Бон. Тож саме час нагадати, що у спадщині Тибету існують тексти незапам’ятної давнини, які саме й відносяться до цієї абсолютно таємничої, добуддійської Традиції. Хто знає, можливо наступний фрагмент на тисячі років старший від Хроніки Хуан Ді:
...Яйце, створене Магічною силою богів Са та Бал,
Вийшло під дією власної ваги
З божественного лона пустого Неба.
Шкарлупа стала захисним панциром,
Оболонка захищала, немов броня,
Біле виявилося джерелом сили для героїв,
Внутрішня оболонка стала
Цитаделлю тих, хто мешкав у ній...
Із самого центру Яйця вийшла людина,
Яка володіла магічною силою...
Отже, як бачимо, щодо могутности, стародавности походження й незліченної кількости таємниць напряму Бон сумніви просто недоречні! Тож поставмо слушне запитання: чи можуть бути виправдані сумніви стосовно вражаючих перспектив, які здатне надати об’єднання в майбутньому в одне ціле космічної техніки та магії?..
РОЗДІЛ 18
ПРИ ВИКОНАННІ ЗАВДАННЯ...
Якось восени, де Лоран та Лю Шао йшли гірським плаєм, коли раптом китаєць, узявши лицаря за зап’ясток, швидко відтяг його на край дороги. Це було зроблено дуже вчасно, бо в ту ж хвилину повз них прогарцювали на низеньких волохатих конях кілька монголів під проводом набундюченого кремезного воїна зі шкіряними нашивками сотника на рукаві. Лицар почекав, поки вони трохи від’їдуть, а потім запитав:
— Не можу зрозуміти, як твій народ так спокійно зносить присутність цих степовиків? Адже їх, урешті, не так-то й багато, а ваших «чорноголових» безліч, та й відваги вам не позичати. Що скажеш?
На це Лю Шао відповів так:
— Піднебесну не можна завоювати, тим більше скорити. Хіба що вона сама цього забажає! Монголи подібні степовому вихору. Налетів, покружляв і... немає його! А степ залишається. Китайські жінки народжують від монголів дітей, це так. Але сини монголів — це вже наполовину китайці! А в їхніх дітях монгольської крови лишиться ще менше... А от монгольська войовничість буде ажніяк незайвою для нових «чорноголових»...
Потім хитро посміхнувшись, сказав:
— Все одно змії нізащо не проковтнути слона.
Лицар уже знав чимало афоризмів, запозичених зі стародавньої китайської поезії. Тому, щоб гідно відповісти, промовив:
— Це правда, бо ви, «чорноголові», подібні Фань Цзену...
Лю Шао вдоволено усміхнувся, бо йому й справді дуже сподобалося це порівняння. Тому що саме таким було ім’я одного з радників Імператора Цінь Ші-хуанді, який уславився в сторіччях своїм талантом вигадувати найхитромудріші плани.
— А ти, чужинцю, дещо нагадуєш мені одного з духів зірок Північного Ковша, який, як уважають наші стародавні джерела, записує всі діяння людей, як добрі, так і погані!..
— Хочеш сказати, що я в змозі (так само як і цей дух) скорочувати або подовжувати, залежно від тих діянь, тривалість життя?
— Ні, бо ти ж не «полководець п’яти шляхів»!
Саме так даоська міфологія йменувала божество, яке керувало життям і смертю.
Поступово стежка вирівнялась і йти стало веселіше. Лю Шао потроху вів свою розповідь про часи Імператора Цінь Ші-хуанді, якому, крім усього іншого, приписували ще й побудову величезного палацу Єфан.
Ця будівля, між іншим, була завдовжки трохи більша, ніж два лі (тобто добрий кілометр). Тільки у верхніх залах її розміщалося понад 10 000 людей. Таємний Брат «Прійор де Сіон» слухав дуже уважно, бо вважав, що зараз Лю Шао може розповісти щось дуже цікаве. Так і сталося.
«Чорноголовий» розповів старовинну легенду про те, що одного разу Імператор Цінь Ші-хуанді захотів отримати можливість знати про все, що відбувається в його величезній Імперії. Тому наказав... зробити макет Піднебесної з золота та срібла, де б у мініатюрному вигляді були зображені всі палаци, фортеці, домівки, гори, водоспади та ліси його держави. Найкращі китайські майстри взялися за цю колосальну роботу!..
Минуло кілька років титанічної праці сотень людей. Одного дня до Імператора прибув гонець, який радо доповів, що наказ виконано! Цінь Ші-хуанді зібрався в дорогу. Невдовзі його кортеж дістався одної віддаленої фортеці, в підвалинах якої був побудований макет.
Коли Імператор побачив це небувало прекрасне диво — всю свою країну в мініатюрі — він непорушно застиг від подиву та захоплення. Його почет теж послідував прикладу імператора. Досхочу надивившись на цю красу, Ші-хуанді підкликав до себе радника і щось прошепотів йому. Той слухняно кивнув і вийшов...
За кілька днів до імператора прибув буддійський чернець. Цінь Ші-хуанді підвів його до макету. Чернець довго дивився на унікальний витвір мовчав. Тоді імператор сказав:
— Я дам тобі золота, скільки забажаєш. Вистачить на цілий ваш монастир. А ти тільки вкажи мені точно на цьому макеті ті місця, де я зможу пройти з нашого світу у світ Безсмертних, а потім повернутися назад.
— Ні, я не зроблю цього, бо ти ще не готовий. Тому що дорогою у світ Безсмертних на тебе чекає страшна небезпека. Ти поки що безсилий проти неї...
Лю Шао раптом замовк, перервавши свою розповідь на самому цікавому місці й пильно подивився лицарю в очі. Той, немов жартуючи, спитав:
— А якби ти був на місці цього ченця, ти зумів би вказати такі місця?
— Принаймні одне... — стиха промовив Лю Шао...
...За кілька століть потому письменник і мандрівник Фердінанд Оссендовський у своїй книзі «Країною людей, звірів та богів» описує, зокрема, свою розмову з монгольським ламою. Той лама запитує письменника:
«Ти бачив, як стривожено пряли вухами наші верблюди, як коні стояли з витягнутими шиями та піднятими головами? Ти помітив, що перестали бігати на землі польові гризуни, а в небі не було жодного птаха? Вся природа завмерла, все живе слухало тишу в тривожному очікуванні та молилась. А в цей час у своєму далекому, прихованому під землею святилищі Володар Світу також молився та питав у Бога про долі всіх народів Землі...»
У Хакасії добре знають легенду про невеликий загін племени меркитів, які, рятуючись од карателів Чингізхана, сховалися в підземних володіннях Володаря Світу. Вважається, що принаймні один із входів у це підземне царство міститься в печері, розташованій неподалік від озера Ноган-Куль. Тож, як запевняв Оссендовський, один високопоставлений лама казав:
«На Землі все приходить та відходить: народи, наука, мораль, віра. Багато було вже могутніх держав і великих цивілізацій, які виникали та щезали на цьому світі. Незмінним, вічним залишається тільки Зло — зброя злих духів.
Один святий чоловік разом зі своїм племенем, 60 000 років тому сховавсь у величезних підземних печерах. І вже ніколи більше не з’явиться він на поверхні Землі... Побував у підземному царстві й праведник, пророк та боголюдина, відома, як Ієшуа, Єгошуа, Іса або Ісус. У якому місці те підземне царство та як знайти вхід до нього — не відає ніхто!.. Підземні жителі досягли високого рівня знань. Їхнє число постійно зростає. Тепер їх уже кілька десятків мільйонів, вони облаштували величезну державу!..»
А далі лама розповів про те, що очолює її Володар Світу, якому підвладні майже всі сили Всесвіту, він може читати в душах людей та знає їхню долю.
Князь Чултун-Бейле, який був присутній при цій бесіді, доповнив слова лами:
«Ця держава називається Агарта. Вона обіймає ввесь підземний простір світу. Один вчений із Китаю казав мені, що й під землею Америки живе стародавній народ, який сховався там кілька тисяч років тому...»
Цікаво, що далі лама розповів таке:
«Мешканці Агарти — люди вчені, які володіють величезними магічними знаннями... Їм підвладні сили землі, води, неба та пекла. У їхніх руках життя та смерть цілих народів. Вони володіють такою могутністю, що здатні висушити моря, степ перетворити на океан, а на місці гір створити піщані пустелі... Вони з величезною швидкістю переміщуються під землею особливими тунелями, що з’єднують гігантські печери, освітлені загадковим світлом, яке має чудодійну силу...
Володар Світу, він же Великий Невідомий або Брахітма, може зустрічатися з Богом та спілкуватися з ним так само, як я спілкуюсь із вами... Вчені, наближені до Володаря Світу, посилають своїх гінців у такі сфери світобудови, про які нічого не відає розум звичайних людей...
Такі посланці досягають далеких зірок, спостерігають за життям інших світів та подіями, які відбуваються там, пізнають вигляд і долю їхніх жителів, слухають їхню мову та читають їхні книжки...
Посланців іншого призначення відправляють у полум’я, яке вирує в земних надрах. Там вони зустрічають вогняних істот, відчайдушно стрімких і злих... Деякі ж посланці Агарти плавають у морях і пізнають світ мудрих мешканців водної стихії, які поширюють по всій Землі тепло, створюють вітри та шторми».
Оссендовський у своїй книжці (далі ми значно детальніше будемо говорити про це) розповідає про багато справді цікавих речей. Але ми згадали цю працю польського мандрівника тільки тому, що в ній говориться про «ОСОБЛИВІ ТУНЕЛІ». Справа тут ось яка: сучасний польський фахівець у галузі аномальних явищ Роберт Леснякевич вивчає ситуацію, яка склалась у гірському масиві Татри-Бескиди. Є там такі собі «зони», в яких уже протягом сотень років регулярно трапляються загадкові, нерідко трагічні події.
Там, наприклад, без якихось видимих причин гинуть або безслідно зникають люди. Іноді цілими групами. А також літаки та гелікоптери. Це, насамперед, стосується «Королеви Бескидів» — гори заввишки 1725 метрів, яка ще зветься «Бабина».
Якось один польський дослідник, доктор Ян Пайонк (нині професор університету в Новій Зеландії), написав Леснякевичу листа з приводу одного дивного випадку, який стався напочатку ХХ століття. Його знайомий, уже в літах чоловік, на ймення Вінсент розповів таке:
«...Багато років тому, коли мені було стільки ж років, скільки й тобі (тобто 15—16), увечері мій батько сказав, що завтра вранці на нас чекає далека мандрівка... Коли ми вийшли за село, батько обернувся до мене і сказав, що настав час і мені дізнатися про таємницю, яку жителі всієї нашої місцевости з давніх-давен передають від батька до сина. А таємницею є секретний ВХІД У ПІДЗЕМЕЛЛЯ...
Коли ми підійшли до підніжжя Бабиної гори, батько знову зупинився та вказав на невелику скелю, яка виступала зі схилу гори на висоті метрів 600».
Далі вони дісталися до неї, а потім:
«...Коли ми навалилися на цю скелю разом, вона раптово здригнулась і якось надзвичайно легко відійшла вбік. Відкрився прохід, у який цілком вільно могла заїхати підвода разом із конем... Ми ввійшли всередину, батько запалив ліхтар і повернув скелю на старе місце. Перед нами відкрився тунель, що вів кудись униз... Тунель був прямий, мов стріла, і такий широкий та високий, що в ньому спокійнісінько міг вміститися цілий потяг...
Нарешті ми прийшли до просторої підземної зали, схожої на гігантську діжку. У ній сходилося ще кілька тунелів; деякі з них мали трикутний перетин, а деякі — овальний... Батько знову заговорив:
— Тунелями, які розходяться звідсіля, можна потрапити до різних країн і на різні континенти. Ось той, що ліворуч, веде до Німеччини, потім — до Англії, а далі — на американський континент... Правий тунель тягнеться до Росії, на Кавказ, потім — у Китай та Японію, а звідси — в Америку, де з’єднується з лівим...
Розповідь батька перервав віддалений звук, схожий водночас на низький гул і металевий брязкіт... Батько швидко звівся на ноги й сказав:
— Розповідь продовжу дорогою додому, а зараз нам треба якнайшвидше покинути це місце.
Ми швидко пішли вгору, а звук, між тим, ставав дедалі гучнішим. Зібравши останні сили, ми вибралися назовні й сіли на землю, щоб трохи перепочити.
— Тунелі, котрі ти бачив, — повів свою розповідь батько, — ПОБУДУВАЛИ НЕ ЛЮДИ, а наймогутніші істоти, що мешкають під землею. Це їхні дороги для пересування з одного кінця підземного світу в інший».
Як бачимо, де в чому розповідь Пайонка перегукується з тим, що, свого часу, писав Оссендовський. Що ж стосується середньовічного Китаю, то є чимало легенд і загадкових історій, які стверджують, що подібні аномальні зони (тунелі, печери?) там також є. Чи не до одної з них направлялися тієї далекої осени французький лицар разом із Лю Шао?..
Щоправда, історія Серединної Імперії знає приклади й більш дивні. Ось один із них, про який свого часу розповів журнал «На межі неможливого».
1987-го року до гонконгських учених привели хлопчика, який стверджував, нібито він... прийшов із минулого! Хлопчик вільно розмовляв давньокитайською мовою, детально розповідав про життя давно вже померлих китайських знаменитостей. Добре знав історію далекого минулого Китаю та Японії й пригадував події, про які взагалі мало хто знає в наші часи. Дивний «прибулець нізвідки» до того ж носив одяг, характерний для стародавнього Китаю. Історик Ін Ін-шао вирішив перевірити деякі факти, які розповів хлопчик, і заглибився у вивчення стародавніх текстів.
Що з цього вийшло?
Він таки знайшов тексти, майже повністю ідентичні тому, про що розповів хлопчик, який назвав себе Юн Лі-ченом. Збіглися навіть усі дати, назви населених пунктів та інше. Аж ось у травні 1988-го року таємничий прибулець несподівано зник. Пригнічений цією обставиною історик знову взявся за старовинні книжки... І в одній із них наштовхнувся на ім’я Юн Лі-чен!
Про нього було написано, що він «щез на 10 років і з’явився знову, стверджуючи, що десь побував 1987-го року за християнським літочисленням. Бачив велетенських птахів, широкі вулиці та їздив у довжелезній змії, яка рухається з шаленою швидкістю. Він був признаний божевільним та помер через три тижні...»
У гірських районах навіть сучасного Китаю є чимало місць, де поодинокі люди й цілі гурти зникали, не залишивши після себе ані найменшого сліду. Що вже казати про минулі часи!
Тому що трапилося далі з де Лораном та Лю Шао, сказати неможливо, бо зі своєї останньої загадкової подорожі («прогулянки») вони більше ніколи не повернулися. Так іноді буває... Таємному Братові «Прійор де Сіон», лицареві-тамплієру де Лорану після шести років копіткої та небезпечної своєї праці в Піднебесній у якийсь момент фатально не пощастило...
Але лицарю поталанило зробити багато, напрочуд багато!.. Його звіти, написані таємним шифром, через кілька десятків років опинилися в надійних архівах ордену Троянди й Хреста.
(Продовження в наступному номері.)
