З ПОГЛЯДУ РЕЦЕНЗЕНТА
Юрко БОНДАР
АНГЛОМОВНИЙ ЖУРНАЛ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ: ПЕРША СПРОБА
[Ukrainian Literature. A Journal of Translations, Vol.1, — 2004. — 264 p.]
Нарешті збулася мрія англомовних фанів українського красного письменства: побачив світ журнал перекладів української літератури англійською мовою — Паралельно з паперовою версією часопису з’явилася й однойменна інтернет-ділянка, адресу якої важко не запам’ятати, бо кожну з 264 сторінок грубого тому проштамповано оригінальним графічним елементом — інтернет-адресою www.UkrainianLiterature.org.
І якщо таких фанів в самій Україні все більшає, то в Європі й іншому світі вони, либонь, тільки з’являються, бо після Чорнобиля і проголошення української Незалежності тільки Помаранчева Революція стала третім, і найпотужнішим, поштовхом для розвитку непересічного інтересу чужинців до нашої країни.
Про таке видання в українському літературному середовищі мовак йшла давно, але чи варто зайвий раз повторювати мантру “це важлива культурна подія”? Для наших діячів культури на сріблястих мерседесах — так! Для колег-літераторів — ні. Чому? Бо не помилюся, якщо скажу, що багато поколінь подвижників української справи, і, насамперед, письменників у часовому проміжку від Михайла Драгоманова й Івана Франка до наших з вами сучасників мріяли про подібне видання. Бо якщо “вікном у світ” для України впродовж останніх 80 років був журнал “ВСЕСВІТ”, то “дверима в Україну” мав би стати саме такий часопис, як “UKRAINIAN LITERATURE”. Якщо зважити на аксіому, що Україна була і лишається terra incognita для цілого світу, а її література абсолютною білою плямою, то лише нафталіновий скептик може твердити, що такий журнал непотрібний, що запровадження його — це даремне витрачання коштів.
Згаданий журнал видається під егідою Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка в США, яке фінансово підтримало 1-й том часопису з фонду Івана й Елизавети Хлопецьких. Видання має виходити двічі на рік — так задекларовано на реквізитній сторінці. Але з періодичністю, бачиться, вже виникають проблеми. Від осені 2004 року, коли в редакції “Всесвіту” і на сайті UkrainianLiterature.org з’явилося це перше число, про друге нічого не чути; так само й інтернет-ділянка залишаєть незайманою. Нехай не журяться наші заокеанські колеги: ритмічність й чітка періодичність лишаються великою проблемою української преси в цілому світі. Але з цим треба щось робити. Це “щось” передбачає або ритмічніше інвестування, або ефективніший комерційний маркетинг. Оскільки з останнім в українських видань вічні проблеми, то лишається тільки перший пункт.
Головним редактором журналу “Ukrainian Literature” є добре знаний канадський професор українського літературознавства Максим Тарнавський з Університету Торонто, літературний редактор — Уляна Пасічник, редколегію складають також вельми помітні в літературно-наукових колах діаспоряни Тарас Кознарський, Аскольд Мельничук, Михайло Найдан і професор Марко Павлишин, який мешкає в Австралії і, напевне, комунікує з колегами у віртуальному просторі.
Власне, чим порадували ці достойні люди свого англомовного читача в 1-у числі журналу? Гадаю, не має сенсу нагадувати, що моя власна читацька опінія тут вкрай суб’єктивна, але пам’ятаймо, що й повна об’єктивність є поняття суб’єктивне. Отже, порадувала абсолютно достойним і високим, хоч і трохи дивним й не зовсім зрозумілим добором тринадцяти авторів, чия присутність на шпальтах вмотивована хіба одним спільним і незаперечним фактом — їхнім українським походженням. Ну ось Тарас Шевченко, наприклад, з добіркою із 14 хрестоматійних поезій в добрих перекладах Михайла Найдана опинився посередині тому — між оповіданнями “День народження” нашого сучасника Володимира Діброви і “Маленький горбань” Спиридона Черкасенка (1876—1940), а два вірші Павла Тичини (“Плач Ярославни” і “Чуття єдиної родини” в перекладі Тараса Кознарського і Марти Базюк) — між оповіданнями “Храм Посейдона” Юрка Покальчука (переклали Марко Андричик разом з Яриною Якуб’як) й “Іван Євграфович” Бориса Антоненка-Давидовича (в перекладі Марти Олійник).
Крім згаданих авторів, до тому увійшли Валерій Шевчук з початком роману “Око прірви” — на відкритті та оповіданням “Диявол, який є (Сота відьма)” — в кінці номера в перекладі Ольги Рудакевич; Євгенія Кононенко з оповіданням “В неділю рано” в перекладі Світлани Кобець; потому — оповідання “Швонтс” Василя Габора в інтерпретації Марка Андричика та Ярини Якуб’як, Леонід Мосендз з “Євшан-зіллям” із празької публікації 1941 р. в перекладі Анатоля Біленка; Олександр Ірванець з “Маленькою п’єсою про Зраду”, інтерпретований тим же Т. Кознарським у спілці з Мартою Базюк, потім незбагненна Емма Андієвська з уривками із “Тигрів” в перекладі Марії Качмар, і, нарешті, вже згаданий В.Шевчук.
Завершує випуск вибрана (чому “вибрана” варто було пояснити) бібліографія української літератури англійською мовою за 2000—2001 рр., складена добре знаною читачам “Всесвіту” талановитою дослідницею і поеткою Мартою Тарнавською.
От саме такі автори, такі твори і в такій послідовності представляє 1-й том журналу “Ukrainian Literature”. Я підозрюю, що “не від хорошого життя” склалася така команда авторів у цьому числі журналу. Скоріш, колеги скоренько поставили в номер те, що мали “під рукою”, аби задекларувати наміри й зманіфестувати появу нового видання. У вступному слові Максим Тарнавський виходить із основоположної тези: цей журнал ґрунтується на ідеї, що культура може і мусить поширюватися за межі національних кордонів і що особливо це важливо в умовах глобалізації і тотального панування комерційного продукту. Першочерговим завданням журналу визнається відкриття світу української літератури в усій її різноманітності для ширшої англомовної аудиторії.
Неозброєним оком видко, що ці благородні наміри формулює саме науковець і науковець діаспорний, який виріс із виплеканою у своїй душі Україною, але ажніяк не журналіст, властиво, західний журналіст. Останній чітко й однозначно наголосив би, що цей журнал насамперед має за мету дати читачам зразки доброї літератури: доброякісної белетристики й оригінальної поезії, без яких годі думати про вступ до клубу інтелектуалів якогось там “кампусу”, чи літніх “академій”. Тут небезпека полягає в тому, що ареал поширення журналу “де факто” може бути обмежений сциллою академічного студентсько-професорської аудиторії та харибдою непевного фінансування, яке цілком залежить від доброї волі, чи не-волі фінансистів з 4-ї авеню в Нью-Йорку, де має осідок НТШ.
Маю на оці тільки одне, годі шукати двозначностей: якщо не буде вироблена єдина редакційна політика між фундаторами (НТШ) і "виробничим колективом" (редакцією), якщо не прийдуть вони до порозуміння, до визнання того факту, що читачам насамперед треба читати, а не вивчати нашу літературу (вивчати треба науковцям і студентам); що її можна і треба продавати, а не роздавати, поширювати насамперед у не-українській аудиторії, рекламувати, а не робити клубним виданням і т.д і т.п. Інакше видання перетвориться на келійне, вузько-фахове, клубне і: можемо бути певні, моментально загине, як тільки не надійде наступний транш коштів. Засадничим тут бачиться розроблення плану заходів й іміджу видання як літературного журналу для широкого кола читачів, а не винятково тих, що мають стосунок до українських справ. Грубо кажучи, він має лежати у кожній книгарні поряд з NYTimes book review чи Times Literary Supplement i популяризуватися по радіо і телебаченню не згріше від “ukrainian klobassa”. Скажуть — дорого? Звичайно, дорого! Але чому культура має коштувати дешевше за ковбасу? Інша річ, якщо задумується студентська чи учнівська читанка — тут без проблем, залишімо все так, як є, просто пристосуймо викладацький курс до наступного піврічного числа, та й по всьому.
Однак, заради справедливості зауважимо, що перше число дає підстави для оптимізму: автори підібрані презентативні, твори добрані назагал цікаві, переклади, на погляд одного англомовного дорадника, виконані вправно. Водночас бракує порозуміння між жанровими блоками поезії та прози, драматургія представлена символічно. Тому перше число можна схарактеризувати як вступне, пропедевтичне до наступних томів, де підходи будуть більш опрацьовані й системні.
Моя критична ескапада закінчується на тому, що в презентованому журналі відсутні всі можливі журнальні ознаки: рубрики, блоки, інфографіка, ілюстрації, малюнки тощо, і сама логіка періодичного видання, об’єднаного єдиною назвою.
З цими недопрацьовками, гадаю, наші славні й достойні колеги впораються у наступних числах. Маю надію, що такі вельми досвідчені й знані в усьому українському світі науковці й громадські діячі, як президент НТШ Лариса Онишкевич, головний редактор часопису Максим Тарнавський, чудова поетка і дослідниця Марта Тарнавська та інші колеги погодяться, що в пропонованій версії “Ukrainian Literature” слід зробити певні корективи, щоби журнал, вийшовши одного разу, не перетворився на одноразовий альманах, на студентську хрестоматію або на збірник віршів і оповідань для хатнього читання. Власне, він може слугувати і читанкою, але, водночас, бути і промоутером української культури у світі. Все залежить від бажання і можливостей.
І хоч деякі скептики вважають, що перший млинець неодмінно печеться глевким, мені здається, що в даному випадку — лише напів. Бо в журнал вкладено головне — серце його редакторів, перекладачів, лідерів НТШ, подвижників української справи за океаном. Врешті, вкладені й гроші шляхетних донорів. Тому це важливе і перспективне видання не мусить і не може перевестися на абищо. І не переведеться, а зростатиме. Ми в цьому впевнені.
Про саму якість англійських текстів — перекладів творів української літератури — природно, мав би сказати англомовний читач-літератор, носій тієї мови. Однак, все одно приємно чути доброю англійською мовою призабуте зі шкільних років середини 70-х: I possess an iridescent span // arching toward the peoples. Це, нагадаю, про те саме “аркодужне перевисання до народів”.
