Марек Вадас
МІНІАТЮРИ
Страх
Зі словацької переклав Іван Яцканин,
Словацька республіка, м. Пряшів
З певного часу Аловар відчував неспокій. Не міг пригадати хвилину, коли все те почалося. Літня жінка із хутора за селом, яка про все знала і зазвичай сиділа перед хатою з пляшкою горілки, одного разу сказала, що Аловар пив страх уже з материнським молоком. Його маму батько ніколи не бив, не ганявся за нею по подвір’ю, але й так зникла якось у горах. Оце, правда, не було з тим зв’язане. Тоді Аловар уже був у місті, й почуття безнадії приходило безперестану.
Після того, як мами не стало, батько почав скаженіти, — тоді вже з’явився в сусідів привід боятися. Мабуть, шаленів через те, що немає жінки. Можливо, почав саме тому, що у нього забракло глузду долати усю цю напругу, яка постійно звисала над їхніми будинками.
Коли його мама зникла в лісі, люди казали — така її доля. Аловар не хотів вертатися в порожню хату, кожен погляд нагадував би йому минуле. Попрощався з батьком і більше туди не заходив. Жив один під лісом у покинутій лісній сторожці.
Одного разу, під час зустрічі зі своєю першою дівчиною, переглянули разом у телевізорі якийсь дивний фільм жаху. Було це ще тоді, коли в своїх пестощах мусили зупинятися перед певною межею, хоча й батьків не було й увечері не мали чого робити. Не пам’ятав, про що у тому фільмі йшлося. У голові лишилося тільки заливне стакато скрипки, перелякані очі жінки та рука із закривавленою ножакою. Був це фільм з небагатьох, які він бачив, бо ж у них удома телевізора ніколи не було. Оця дівчина потім від нього пішла, хоча й була непоганою дівчиною. Запиналася хустиною, голос у неї був тоненький, трохи хрипкий, немов би кожної миті хотіла закашляти. Усе це Аловар добре запам’ятав, бо обличчя і голос першої дівчини, звичайно, запам’ятовується.
————Перекладено за виданням: Marek Vadas
Тепер з роботи додому ходить через ліс, пильно розглядаючи дерева. Сосни, зокрема, вміють у підвечір’я так простягти гілки, що нагадують руки потвори, підняті для дужого удару. Коли проходить під ними, чує оте кричуще стакато, тільки трішечки тихіше, як його запам’ятав у кіно.
Могила
З похороном багато клопотів не було. Досить було його перекласти з ліжка у труну, — помер у смокінгу, білій сорочці та одноразових черевиках, руки поскладані на грудях, у кишені стирчить купюра. На столі дві пляшки італійського вина і коробка з сигарами. Робота клеїлась — штучну квітку на серце, причесати на стежечку, на повіки монети покласти. Труна була ідеальна — ні велика, ні мала, цвяхи до неї забивалися, мов у масло. Назад, правда, вже йшло важче. Ми ніяк не могли знайти ту купюру, до того ж один з нас ще й сигарети там забув. З труднощами відкрили труну, і здавалось дивним, що за цей час мрець і не ворухнувся. Не зреагував ані на дотик, і його холоднеча свідчила, що всю справу він продумав досконало, щоб ми зуміли скористатися з останньої нагоди. Купюра й далі визирала з кишені. Потім ми його поклали в яму, а я пішов за ці гроші купити дві пляшки горілки, якісь апельсини, щоб закусити, і на його кухні ми байдикували до ранку.
Вранці похолодало й випав сніг.
Смерть у дощі
Вусатий мужчина, якого прозвали Бельмондо, набридав своїми розмовами кожному. Постійно повторював, що все погано, що ми вже в дупі, притому кожен з нас і без нього про це сам добре знав, то й не хотів його слухати. Вже із самого початку оцей Бельмондо мені не сподобався, — зовсім не пив, а коли дивився, то людина ніколи не знала, куди дивиться, до того ж, вуса в нього зовсім жовті від тютюну. Це ж огидно — бачити такі жовті вуса у мужчини. Мужчина з вусами не мав би курити, або краще мусив би оті сигарети тиснути у мундштук, або поголитися чи щось із цим просто зробити.
Як я вже, бувало, говорив, кожен з нас знав, що хвилини ейфорії для нас скінчились, і що ми взагалі не порятувалися, як собі думали, коли добралися до цієї країни.
У перші дні ми репетували, співали й стріляли в повітря, кельнери наливали все, що в них було. Танцювали й місцеві у тих своїх коротких брудних сорочках, грали на всіляких гітарах та банджо, бо ми їм купували вогняну воду. Ми ж думали, що вже все скінчилося і будемо лишень оглядатися за дівчатами, купувати собі різні речі, сидіти в тіні у прутяних кріслах і дивитися на горбки, які нас розділяють від тієї клятої юності, під час якої на нас налило стільки бруду, смакувати спокій, а не постійно кудись утікати та ховатися, насаджувати на себе окуляри та перуки й довгі старі пальта. Ходити потемки, щоб нас не бачили...
Дехто пізніше почав собі заходити із жінками, заплановували сім’ї, вечорами в корчмах грали в карти і розмовляли, як стане гарно, коли не будуть змушені лише пити, але почнуть і щось майструвати навколо дому. Насамперед цей дім збудують, потім будуть у ньому жити разом з жінками. При картах бачили самих себе дітьми у коротких штанцях, як бігають біля річки, ловлять рибу , а їхні батьки (це мовби вони) навчають їх усіляких корисних справ щодо полювання або інших авантюр. Коли про це у корчмі вели розмови, очі їхні виблискували, трудно було навіть розпізнати, чи за тим ховається горілка, чи насправді їхня рішучість. Дехто з нас при подібних розмовах поблажливо кивав головою, але ми цього щиро бажали тим мужчинам, які хотіли розпочати життя заново і вже майже забули про всі вбивства та інші подібні справи.
Ми ходили в ліс уполювати м’ясо, один сивий мужчина навіть викопав криницю, і місцеві мали нагоду тішитися. Поступово деякі з нас розійшлися по околиці і час викреслив нам із голів усе, що лишилося за кордоном.
Одного вечора ми сиділи отак у пивниці, зійшлись на такій собі зустрічі після півроку. Саме розпочався сезон дощів — сидиш під деревом і зразу все небо зчорніє, усе повітря ніби хтось пилососом висмоктав. Духота — аж страшно, і треба багато пити, щоб у людини не висихав язик. Потім загриміло, і місцеві вже знали, що віднині дощ ітиме щовечора принаймні впродовж двох місяців. Досі ми з таким не зустрічалися.
Пам’ятаю, ніби це було лише годину тому. Ми з Педро саме перехилили чарки з отим їхнім напоєм, коли тут раптом гримнуло, і на землю з неба линула вода. Ми дивились крізь вікно на цей театр, коли струмені спіненої води несли з подвір’я забуті склянки та сполоханих курей. Тоді розпахнулися двері, і в пивницю вступив оцей вусатий Бельмондо, увесь мокрий, а в очах у нього була смерть. Заїкаючись, вичавив із себе цю вістку, якій ми не могли, та й не хотіли, повірити. Один рибалка з півночі видав йому таємницю, що бачив довговолосу жінку з великими грудьми у повному обладунку, яка розпитується про нашу групу і збирається всіх нас піймати і вбити. Тоді й почав отим своїм вічним: “Люди, ми попалися!”
Перед кожним із нас у цю мить постали думки про цю жінку, аж нас струсонуло. Усіх, хто саме там випивав. Останнє, над чим би ми хотіли порозмислити, було, як нас ота жінка зловить і постріляє. Всі притихли, і проливний дощ торохтів по хвилястій бляшаній покрівлі, ніби готувався до похоронної гостини і збирався дудоніти довго-довго, аж поки згасне наше життя.
До пивниці треба було якнайшвидше покликати відсутніх мужчин, щоб порадитися, як нам далі бути. Бо ж ота особа, яка нас тут винюхала, дуже добре знає, як з нами розправитись. Хтозна звідки тоді прийшла у це засране місто, з якого, однак, ми були змушені втекти, оскільки ніяк не нагадує інших ментів. Одного разу ґаучо сказав, що вона з іншого світу. І тепер буде за нами гнатися.
Троє з нас одразу ж вибігли в бурю розшукати відсутніх мужчин, щоб підготуватися до зустрічі з цією зловмисною жінкою. Якщо триматимемося вкупі, тоді в нас буде більша надія. Коли за ними зачинились двері, ми мовчки стояли зі щільно стисненими вустами та непритомним поглядом.
У кожного з нас за весь час перебування в новій країні таїлися побоювання, і щоб їх притлумити, ми вдавали з себе веселіших, ніж були насправді, тішилися набагато більше, ніж справді могли тішитися, боюся, що вся наша радість була штучною. Це все заради того, що ми, по суті, знали про свою долю більше, ніж треба було знати, лише не хотіли цього припускати.
Довгу мовчанку порушив аж Педро, який мусив цю вістку запити першим. Замовив велике моїто для нашого столу, корчмар причимчикував зі склянками, повними лагідної м’яти, до того ще й з пляшкою рому за його рахунок. Склянки самі наповнювалися, гладили губи і смакували, як ніколи. Хтозна чому ж уміють подібні склянки найбільш потішити. Як у барі останній напій, а потім — ґуд бай. Це моїто було, як пісня.
Оті троє, що вибігли, вибігли запізно. У хатах, які вони відвідали, бачили тільки трупи. Люди з постріляними грудьми, відрізаними ногами, деяких і геть закатованих, з переламаними кістками, вирізаними язиками й губами — з дірами замість вуст. Бачили повішані за голови тіла, з важко розпізнаними частинами тіла, з розпореними животами, навколо яких ридали жіночки. Звичайно, їхня мораль зовсім підупала. Один тут же зник у пралісі, другому отруєний гостряк попав прямо в шию. Останньому все ж таки вдалось повернутися, вбіг у пивницю, як поранений кондор, і звалився на долівку. Його хаотичну розповідь ніхто не розумів. Але ж для чого у таку хвилину слова?
Надворі розповзлась пітьма, мов свіжа гаряча смола. Її заливали потоки теплої води. Бельмондо копнув у двері й заревів: “Ми попали у гівно!”
Як я вже, бувало, говорив, Бельмондо мені ніяк не подобався. Але з тим, як умовив двох мужчин, щоб спробували до ранку зникнути в лісах, було все гаразд. Інколи краще щось зробити, ніж зухвало чекати кінця. Я міг би заприсягтися, що ми не втекли б і на три милі. Але тепер уже легко заприсягтися...
Крім мене й Педро, нас залишилося п’ятеро та кілька місцевих, яких сюди загнала буря та ще й корчмар, котрий саме приніс останнє моїто. Над нами й надалі звисали хмари, але через вікна вже пробивається світло. Наближається останній ранок. Чітко відчуваю, що він буде останнім. Ще будучи хлопцем, я умів передбачити будь-які наступні проблеми. Але й наперекір цьому, донині не знаю, як це є, коли куля встромиться у м’язи. Оті, які її отримали хоча б у рамено, знають, що воно таке. Я, правда, це лише передчуваю. Будуть мені м’язи щеміти й горіти, немов у них вчепився ягуар, або куля лиш так дзьобне, як у дитячому сні? Поранені у перестрілках це знають, мені ж ще лише боятися і боятися.
Хто його знає, чи помремо у дощі. Не завадило б іще раз побачити сонце, хоча ця грязюка на подвір’ї вже не зможе висохнути. За годину розпочнеться день, і ми вийдемо з пивниці з піднятими над головою руками. Потім оця жінка усіх нас застрелить.
Чекання на поліцейського
Ярмілі щастило, бо ще встигла закричати. Її “Ря-туй-те!” почув старий Ґейза і виглянув з вікна. Ґейза був пенсіонером, який бачить усе. Чоловік жінку насамперед доганяв по парку, потім її задушив. І Ґейзі поталанило, бо цього чоловіка добре знав. Це був його божевільний сусід, з яким він їздив у ліфті. Треба було тільки подзвонити у поліцію і сказати: “Мій сусід саме вбив якусь жінку”.
Ґейза повернувся до вікна, хотів гукнути на сусіда. Парк був порожній, тому й чекав його на сходах. Сусід з похиленою головою дуже поспішав і майже на нього наскочив. Очі втупив додолу, ніби чогось шукав. Ґейза миттю заступив йому дорогу, потім спокійно запропонував:
— Ходімо до мене, зварю тобі каву і разом почекаємо на поліцію.
Божевільний сусід зиркнув на нього перелякано. Хотів був відмовитись, але його слова злились у незрозуміле белькотіння. Нарешті промимрив, що у нього немає часу.
— Часу? Тепер у нас часу вистачає! Заходь-но, заходь.
Божевільний дозволив втиснути себе у квартиру. Безпорадно швендяв, крутився і щохвилини налітав на меблі. Ґейза підігрів у мікрохвильовці каву і посадив його на кухні.
— Ну, як? — запитав його, зручно опершися об радіатор, так, щоб дивитись сусідові прямо в обличчя. Той мовчав, вибалушивши очі. Долоні зігрівав на чашці з гарячим напоєм. Гадав, що про вбивство ніхто не знає, і сподівався, що все якось обійдеться.
Старий вів слідство. Хотів дізнатися, як це буває, коли розмовляєш із чоловіком, який убив свою жінку. Очікував набагато більше вражень. Навіть від божевільного сусіда чекав більше. Сподівався побачити чоловіка у полоні страху, зустрітися з хитрим садистом чи психопатом. Коли вирішив затягти його у свою квартиру, уявляв, що створиться атмосфера, вкрай насичена напруженістю. Уявляв, як своїми точно спрямованими двозначними запитаннями доведе убивцю до колапсу, бачив, як убивця настільки втратить самовладання, що почне просити помилування. Він, звичайно, його не помилує, кухонним ножем своєчасно відправить услід за його дружиною. Або це буде навпаки — вбивця вб’є і його. Але це вже буде інша історія.
Однак, коли він тепер на кухні дивився на свого сусіда, йому стало ясно, що жоден із очікуваних сценаріїв не здійсниться. Розчаровано дивився на переляканого чоловіка, який винувато й придуркувато усміхався.
Буде змушений і без того вбити його. Старий Ґейза бере ніж і помалу гострить лезо на кухонній точильні.
— Налий собі кави, ти ж зовсім перемерз, — запропонував він своєму гостеві. Знає, що у нього ще лишилося трішечки часу — поліцейської машини ні слуху ні духу.
Дивні пацієнти
Вода в озері була спокійна, тільки вітер намагався на його гладі створити подобу хвиль. Колись в оцей парк, років десять тому, він навідувався кожного дня. Тепер на лавочках у вицвілих синіх халатах сиділи пацієнти — дивляться перед себе у крони дерев або у воду і курять. Крім нового синього павільйону, що з’явився під деревами як утілення депресії, тут нічого не змінилося. Він пригадує, як одного разу йшов по вулиці під огорожею із сумкою на плечах, із парку його окликнув чоловічий голос. Був це неголений чоловік у подертій піжамі. Дав йому купюру і попросив, щоб у продтоварах навпроти купив йому пляшечку слив’янки. Це його збило з пантелику, але не міг відмовити й пішов у магазин. Уже не пригадує, чи купив і приніс йому оту слив’янку, чи повернув йому гроші з тим, що в магазині її не було. У спогадах бачить лише чоловіка, прихованого за стовбуром дерева, який обережно наближається до огорожі. Може, він приніс йому напій, а той, запивши його прописаними таблетками, скапустився. Чи, може, він повернув йому гроші, а чоловік їх розірвав, побіг у кущі і до крови роздер собі обличчя, а потім ще й розбив його об лавку. Хоч як би там уже було, однаково підвів його. Але як? Забув. Картина зупинилася на обличчі за огорожею, обличчі, повному сподівань.
Гладь озера була спокійна, пацієнти мовчали, і він помалу курив, дивився на розквітле дерево і сьорбав холодну каву, яку приніс у кишені пальта в баночці від дитячого компоту.
Вже майже забув: увечері пішов пробігтися у скверик біля лікарні. Зрештою все закінчилось тим, що годину сидів у трусах на лавочці і дивився на грака. Здивовано поглядав на нього, як він хмуриться. Хотів щось сказати, але вийшло лиш “гм-гм”, на те йому оцей птах відповів — “кра” чи щось подібне.
Давно не розмовляв. Властиво, і сам не знав, що йому сказати — зразу щось ніби спонукнуло, і він мимохіть гукнув.
Він знав, що йому слід іти в очний відділ, що біля входу має оминути темну плитку, не тиснути на клямку, тільки штовхнути двері та йти до сходів у кінці коридору. Роздумував, чи це очний відділ, чи житловий корпус для сліпих, оскільки у коридорах і за ясного дня було так темно, що три постаті, які стояли біля лавочки, побачив лише випадково. Найвища з них обернулася до нього і її очі прокололи його нелюдським сяйвом — широкі зіниці повільно відкривалися і закривались у ритмі пульсуючого серця. Сяйво це встромило його прямо у вічі, він був змушений руками затулити обличчя і лягти на лавочку біля попільниці, куди пацієнти здебільш кидали папірчики від цукерок. Отак і лежав, навіть не спробував підняти голову. Не знає, як довго лежав, але зрозумів, що це йому або здавалось, або дивні пацієнти вже давно пішли собі.
Коридором линув голос — неприємний жіночий альт окликав йому добре знайоме ім’я. Пора йти — швидко, енергійно, не зважаючи на темну шахматоподібну плитку перед відділом.
Він зник так швидко, що коли зупинився під своєю улюбленою березою, не міг згадати, від чого тікає. Засунув руки в кишені і, дивлячись на небо, помалу подибав додому.
Чужинець
У напівпорожній кав’ярні перед шинквасом сидить Бйорн, високий чужинець з довгим білявим чубом, одягнений у темний елегантний костюм. Біля бару, крім нього, нікого нема, лише офіціантка, на втому якої лягла ще й гнітюча нудьга і притискала її повіки до столу. У барі присмерки, і тиша не нагадує обідню пору і спеку на вулиці. Кілька голосів доноситься до чужинця ззаду, де біля шампанського висиджує пара закоханих, а зовсім у кутку, майже у пітьмі, сидять двоє філософів. Тихо балакають.
Бйорн попросить собі ще одну склянку віскі, решту з попереднього довго й лагідно перевалює по язику. Дивиться в порожнечу і пожовклими пальцями загашує вже, мабуть, восьму сигарету. Барменша не надто моторно встане, руками, що трусяться, наллє і з важким зітханням розвалиться на стільці за кавоваркою. Потім надворі щось гучно загримить і в дверях із сутінків вирине дивний гість. З-під жакета стирчить біла сорочка, майже уся залита кров’ю, закривавлені штани мокрі й заболочені, на обличчі кілька гидких ран, одне око спалене, мов після кулі або розпеченого прута, замість другого лише перевернутий білок. Похитуючись, руками перед собою намацає шинквас і вилізе на сидіння. Харчить, із запаленої рани на долоні витікає гній на вишивану скатертинку під попільничку. Офіціантка помалу пришкандибає до нього і запитає, що вип’є. Він хоче трохи сполоснутися, для випивки замовить таке ж віскі, як і Бйорн. Поки вона йому наливає, він обійде кавоварку і поранену долоню, палець за пальцем, суне під каструлю з пароваркою. Після того, як вони попаряться, посичать, він повернеться на своє місце, вже трохи заспокоєний. Подякує за віскі і з усмішкою білим оком гляне на Бйорна. Цокнеться з ним і загарчить:
— На здоров’я!
Бйорн від здивування сьорбне віскі і запалить сигарету.
— Ви тутешній? — запитає.
Закривавлений чолов’яга задумано кивне головою, на виколоте око йому сідає муха.
“Дивне місце, — міркує Бйорн, — чорт мене сюди привів. Чи, може, є тут на щось подивитись?”
Чолов’яга виструнчився, набрав у себе повітря і, ніби чекаючи саме цієї миті, хрипливим грубим голосом зв’язно повідомив:
— Тут, на цих вулицях, ви зможете побачити напівпорожні будинки, зустріти тремтячих старців, товстих набурмосених баб із сумками для покупок, малих босих циганят, п’яних залізничників у формах із сумками на плечах і купу дивних типів, які прийшли сюди, напевно, тільки заради того, щоб лише з їхньою присутністю оце місце могло стати отаким потворним монстром безнадії. Ви зможете тут зустріти будь-якого дивного типа і все що завгодно. На цій вулиці я виріс, живу тут, не пам’ятаю скільки років, і кожного дня біля її сірих стін з облупленою штукатуркою повертаюся у свою темну кімнату.
Примружує око, замовляє для обох віскі і швидко витирає на прилавку шинквасу криваву калюжку.
— Запрошую вас до себе. Візьмемо пляшку й поговоримо!
— Чому б ні? — скаже Бйорн, і обоє вийдуть на вулицю.
Вийшовши з корчми, мужчина зомліє, і Бйорн даремно намагатиметься привести його до тями. Нема чого й дивуватися, адже тривалий час з нього текло, як із цистерни. Отак і залишився чужинець один у світі. Пішов униз по вулиці, і закривавлений мужчина назавжди зник з його життя.
Стріха в небі
Кров на штанах здавалась йому безглуздою, бо ж на собі не знайшов і найменшої ранки. Може, кетчуп із піци, але не пригадує, чи учора щось їв. Від певного часу він не пам’ятає зовсім нічого. Міг добре поїсти у нічній закусочній, але міг і вбити якусь бабу чи перележати цілу ніч, втративши свідомість, у траві. “Припустимо, що це — кетчуп”, — сказав сам для себе. Усе передвістя — пляма на штанах так, як і політ голубів після грози.
Тримався батькової руки, гуляв березняком, яких на околиці було нівроку. Вибралися по гриби, але натрапляли тільки на суниці, що йому більше подобалось, ніж батькові. Тоді запитав батька, де вмирають звірі, наприклад зайці, птахи й олені, якщо не вміють викопати могилу. Батько хотів пожартувати, то сказав, що коли звірі старі, шукають собі такі сховища, де б могли лягти кістьми там, де б їх не знайшла людина. Хочуть від неї мати спокій хоча б після смерті. На його губах замигтіла легесенька усмішка. Потім уже мовчки роздумував: бачив купу цвинтарів для людей, та ні одного для звірят. Їх же більше, ніж людей, крім того, ніколи в житті не бачив мертву тварину, яка померла б лише так. Тільки кішок та собак, убитих на дорозі. У цей день йому вдалося з’їсти найбільше суниць, та ще й кілька приніс додому.
Дванадцять років опісля однокласник докинув йому небувало добре оплачувану роботу — прибрати горище одного вже майже зруйнованого будинку в центрі міста. Повиносити увесь непотріб, скласти стару черепицю. Павутиння, більше ніж сантиметровий шар пороху, поламані меблі, покручена залізяка, яка вже ніколи нікому не могла послужити, нудотний сморід та сутінки, які йому нагадували жахливі сни. Усі балки треба було викинути прямо на подвір’я, усе інше скласти в міхи й занести у візки для сміття. Малесенькі пернаті кістячки — сотні голубів, горобців, дроздів, і хтозна-яких іще птахів — лежали вкриті порохом у щілинах між меблями й під порохнявими дошками. Тоді й пригадався смак суниць у найсвітлішому лісі, якого я ще ніколи не бачив.
Смерть на святі
Нарешті я прийшов у місто, назву якого вже забув.
Сутеніло, і це був найкращий час у Ґінесс.
У кутку кімнати сиділа смерть і читала газету. Місцеві пропонували їй різні ласощі, але вона нічого не взяла, тільки так собі сиділа, як той, хто, зціпивши зуби, чекає на помсту. По ній було видно, як намагається не привертати до себе уваги. Ніхто з присутніх не знав, чому й смерть бере участь у цій пиятиці, але кожен уже з першого погляду розумів, що вона зайшла сюди не лише так — ні з того, ні з сього.
Сиділи ми в невеличкому бетонному будиночку, який, властиво, був корчмою. Навколо гасової лампи літали величезні нічні метелики, перед якими треба було швидко ухиляти голову, щоб не залетіли у вічі, а під тою ж лампою сиділа й чекала смерть. Коли хтось ішов повз, аби налити собі з бутля пальмового вина, мусив до цієї посудини наблизитись здалеку, щоб від неї тримався якнайдалі.
Смерть прикидалась, що їй усе байдуже, й оці люди з Дуали її зовсім не цікавлять. Сиділа, перекинувши ногу на ногу (по суті, кістки ніг), потягувала дешеві сигарети і ні разу не танцювала. Власник корчми знав, що зі смертю найкраще поводитися ґречно. Але тільки почав з нею ненав’язливу розмову, вона набурмосено послала його до іншого столу.
Отак ми й випивали цілу ніч. Над ранок мені здалося, що смерть збирається додому. Склала газету, і тоді розмова, логічно, трохи принишкла, бо ж ніхто не знав, на кого вона очікує, адже могла тут висиджувати саме через нього і чекати слушної хвилини. Поправила шапку, ми з Абем вже й не сподівалися, що вона вийде у пітьму, і люди трохи розслабляться. Ми дійшли висновку, що вона прийшла сюди не лише так собі читати газету і курити оті свої смердючі сигарети — а в неї отут, серед нас, серйозна робота.
Раптом серед танцюючих одна молода жінка з заплетеною косою на голові почала задихатися, хапалась за оті свої великі груди, які визирали з-під білої майки. Замість дихання у її горлі тільки грубо свистіло, і нарешті ноги у неї підігнулися. Ще хвилину на долівці здригалась, але це вже смерть забрала її на свої плечі.
Ми не знали, що нам робити — ота сцена перелякала кожного. Досі сподівалися, що смерть думає собі й передумає або що вона тут лише так, випадково. Бувало ж, що смерть у цих краях заходила в хату лиш так собі посидіти, подивитись на малечу, а потім ішла собі далі. Тільки так собі гуляти і придивлятись до всіх тих переляканих членів сім’ї — оце й була її забава! Але останнім часом кожна з цих хат до неї звикла. Деякі частували її дорогими напоями, щоб привітати гостю як годиться, а вона інколи й справді брала склянку, кілька хвилин з людьми отак загально балакала, і навіть, бувало, заводила розумну розмову.
Тепер у корчмі оце, однак, сприйняли серйозно. Деякі літні жінки почали кричати і спробували в останню мить ще зі смертю домовитися, мовляв, хай краще візьме їх із собою. Але по тій смерті вже з самого початку вечора було видно, що ні з ким не захоче домовлятись. Цього вечора з нею насправді не вийшло ніякої розмови, то й Абе не здивувався, коли вона не зважила на прохання літніх жінок.
Жінки лементуючи вибігли на вулицю, аби її наздогнати, але хоча і бігли скільки сил вистачало, смерть від них віддалялась, хоча лиш поволі ступала. Оту молоду жінку так і понесла. Ступала стежкою у пітьму, а та незнайома дівчина, що звисала з її плеча, востаннє помахала нам косою зі своєї голови, що хиталася.
Переборювання кордонів
— Ні, ще одне пиво і все, — каже Рафаель і сідає за свій уже традиційний стіл, якому треба було вже десять років підставляти одну ногу. — Інакше я б обблювався.
Сидить тут кожного дня, оскільки це найкраще місце у світі. З холодильником і видом на долину. Тут усе життя як на долоні.
Учора прощався із сусідом. Жінки плакали, чоловіки пили ром і згадували. Рафаель найбільше. Вони ж були найкращими друзями.
Біля цього стола, що хитається, просиділи всю вічність. Цілував його сиве волосся й холодні долоні. З кожним цокнувся. Поправляв промовців і поповнював їхні розповіді. Хотів пригадати і забути. Кричав у пітьму, яким незвичним було просте життя у Воліго. Співав і танцював з похиленою головою, щоб міг кинути виклик зіркам. Мріяв врізати у пам’ять речі, про які розмовляли, і водночас усе стерти з голови. Забути про вечори у барі “Солутіон”. Але ж стільки рому немає на всій земній кулі.
Усього було саме стільки, як треба. Сьогодні не почуває себе найкраще. Відіп’є собі із зарошеної пляшки й зітхне. Так, як зітхають старі люди, коли залишаються одні. На терасі появиться найстарша донька Воліго. Та, литками якої так таємно захоплювався. Він соромився, як останній пес.
— Учора ви гарно говорили про тата. Вип’ємо по скляночці, — скаже і поставить перед ним п’ятдесят грам міцної домашньої горілки. Рафаель знає, що мав би гальмувати. Якщо вип’є, усе закінчиться погано. Однак автоматично повторить рух жінки — склянку пригубить, і на нього повіє їдкий сморід алкоголю. Виблює все, що назбиралось під час свята. Усього повен стіл.
— Оце і є гість, як має бути. Точно знає, коли досить, — скаже корчмар і витягне з відра ганчірку. І так уже давно не прибирав.
Нова робота
Я вже й не пам’ятаю, скільки днів, тижнів чи місяців минуло, відколи я востаннє був на роботі. Не була це хтозна-яка цікава робота, і не була добре оплачуваною. Правду кажучи, платні я взагалі не отримував. Жив тільки з того, що мені гості всунули в руку як винагороду за мої послуги. І наперекір усьому я не міг скаржитися.
Зранку до ночі стоячи біля брами готелю “Аква”, я відчиняв двері й носив багаж. У мене була чиста червона форма, шапка й рукавички. Я гордо походжав туди-сюди, посміхався насупленим торгівцям, які приходили у готельний бар, щоб зустрітися, дамам на тротуарі зичив доброго дня. Давав поради гостям, як куди добратися, замовляв таксі, приводив чоловіків, у яких було гроші, для обміну. Тут мені давали монету, там — дві. Люди ніколи не викидають грошей за так. Навіть коли йдеться про найбільших багатіїв. Але коли увечері вивертав кишені, завжди знаходив гроші на пиво і смажену рибку. Порівняно з людьми з нашої вулиці я жив на широку ногу.
Одної ночі виникла проблема. З таксі виступила пані у червоному міні-костюмі. Провокативні рухи, глибоке декольте, ефектна косметика і дивна висока перука... коротко кажучи, з першого погляду — повія. У мене був чіткий наказ — подібних жінок не впускати ні в готель, ні в ресторан. Це був поважний готель, і моїм завданням було — дбати про порядок. Я її зупинив біля дверей і ввічливо сказав:
— Сюди не можна. Ви, напевно, сплутали адресу.
Гавкнула на мене, пробиваючись у готель, і почала витворяти сцени. Але ж розпорядження є розпорядженням. Нарешті з’явився мужчина з бюро обслуговування, виправдався перед нею і ляпнув мене по морді. Я нічого не розумів, допоки знову до мене не підійшов і не сказав, що це донька одного міністра. Наступного дня мене викинули з роботи.
Я відвідав усі підприємства околиці. Ресторани, магазини, склади, майстерні ремонту, станції, торговельні місця. Не знайшов і тої найостаннішої роботи. Моє зухвальство змінилось на тотальне отупіння. Дні пересипались поміж пальцями. Я їв викинуті фрукти з базару. Не було в мене чим заплатити за квартиру — тоді й почав спати під мостом. Аж одного разу...
Я сидів над річкою, коли вигляд на неї мені заступила кремезна постать. Був це білий, що хотів дізнатись, як добратись з Дейда до пристані. Я йому пояснив, він присів до мене. Пригостив мене печивом, витяг пляшку анісового лікеру. Був це найкращий напій, який коли-небудь потрапляв мені у рот. Я ще й сигарети отримав, ті найдорожчі, американські. Ми завели розмову. Він розпитував про все можливе: які квартали безпечні, де вигідно харчуватися, скільки що приблизно коштує, щоб продавці не здирали, де можна дешево купити сувеніри, які міг би вислати в Європу, і таке подібне. Він же тут новачок.
Я пив оцей лікер, розмовляв і почувався так добре, як ніколи. Мені спало на думку, що я міг би йому запропонувати свої послуги, міг би бути його супровідником, тільки за харчі й напої. Однак я не наважився, бо ж усвідомлював собі своє становище. Брудний і обдертий.
Коли ми випили половину пляшки і викурили по п’ять сигарет, він оглянувся і серйозно подивився на мене. Потім запропонував мені таке, що я ледь не зомлів. Йому потрібен хтось, хто би охороняв будинок, дбав про його господарство та город. Можу зразу ж за тиждень зайнятись тим, поки він оформить усі папери і переселиться з готелю в будинок. Мовляв, не може мені для початку багато запропонувати, але жити в злиднях не буду. Отримаю п’ятдесят тисяч, а як виявлю себе добрим працівником, ще мені додасть.
Я на нього недогадливо глянув. А він, аби йому повірити, витягнув як аванс десятитисячну купюру. Навіть у ті найкращі часи десять тисяч я заробляв за десять днів. Я був приголомшений і на мить не змігся й на словечко.
— Це, це, це щось незвичне, — зрештою вигукнув я на радощах. — Це просто сон!
— Чоловіче, тим самим ти усе й зіпсував,— сказав розчаровано і зник.
Марек Вадас — словацький письменник, нар. 1971 р. у Кошицях, живе у Братиславі. Видав збірки оповідань: “Малий роман” (1994), “Університет” (у співавторстві з Еманом Ерделі, 2002 ), “Чому ж смертонька сміється” (2003), “Цілитель” (2006) та книгу для дітей “Казки з чорної Африки”.
Проза М. Вадаса привертає до себе увагу не лише екзотичним місцем дії, але й умінням автора побудувати розповідь так, що фантастичне стає реальним, водночас зберігаючи певну таємничість і міфічність. Фантазійність у Марека Вадаса природна, вона аж ніяк не знищує дійсності, а навпаки, відкриває її приховані шари. На малому просторі добре помічена деталь вдало характеризує персонажа або обставину дії.
