Людвіґ ТІК

Кіт у чоботях

Дитяча казка на три дії з інтермедіями, прологом і епілогом

Переклади, примітки і наукова стаття Бориса Шалагінова

 

© Борис Шалагінов, український переклад, 2009.
Перекладено за виданням: Ludwig Tieck. Der gestiefelte Kater. Ein Kindermдrchen in drei Akten, mit Zwieschenspielen, einem Prologe und Epiloge // Ludwig Tiecks Werke: In 2 Bдnden.— Weimar: Volksverlag, 1985 (Bibliothek deutscher Klassik).

 

Дійові особи

Король Принцеса, його дочка Принц Натанаель фон Мальзинскі Леандер, придворний вчений Гансвурст, придворний блазень Камердинер Кухар Брати, селяни: Лоренц Бартель Ґотліб Гінце, кіт Шинкар Селяни: Кунц Міхель Закон, опудало Приборкувач Автор Солдат Два гусари Закохана пара Слуга Селянин

Музикант Суфлер Лойхдорн — швець Історіограф Глядачі: Фішер Мюллер Шлоссер Бьоттіґер Лойтнер Візенер Його сусіда по партеру Слони Леви Ведмеді Амтман Орел та інші птахи Кролик Куріпки Юпітер Таркалеон Машиніст сцени Духи Мавпи

 

 

ПРОЛОГ

На сцені ­— партер театру, вогні горять, оркестр у зборі. Глядацька зала повна, всі розмовляють, новоприбулі глядачі займають місця, штовханина й лайка. Музиканти настроюють інструменти.

ФІШЕР, МЮЛЛЕР, ШЛОССЕР, БЬОТТІҐЕР у партері; з другого боку так само сидять ВІЗЕНЕР та його СУСІД.

 

ФІШЕР. Я аж палаю з цікавости! Вельмишановний пане Мюллер, що ви скажете з приводу сьогоднішньої вистави?

МЮЛЛЕР. Мені легше уявити кінець світу, аніж подібну п’єсу в нашому театрі, в нашому національному театрі! А чого варта реклама, ще й дорогі костюми, — самі нескінченні витрати!

ФІШЕР. Ви вже знаєте, що за п’єса?

МЮЛЛЕР. Не маю уявлення. Мене дивує назва: “Кіт у чоботях”. Сподіваюсь, я хоч не на дитячу розвагу втрапив.

ШЛОССЕР. А раптом це опера?

ФІШЕР. На афіші зазначено “Дитяча казка”.

ШЛОССЕР. Дитяча казка? Господи помилуй, хіба ми діти, що нам збираються таке представляти? Відколи це в театрі показують живих котів?

ФІШЕР. Наскільки я зрозумів, це щось на зразок “Нових аркадійців”?[i] Тоді ми, напевно, в образі котів побачимо зачароване чудовисько, подібне до Теркалеону[ii], тільки паща в нього буде не червона, а чорна.

МЮЛЛЕР. Воно було б непогано. Давно я мрію подивитись яку-небудь чудесну оперу, хай і без музики.

ФІШЕР. Як це “без музики”? Любий друже, опера без музики — то несмак. Дорогенький пане, повірте мені, тільки завдяки цьому небесному мистецтву ми долаємо свою дурість. Та чого там, ми вже здихались багатьох забобонів та дитинних примар. Як і слід було чекати, просвіта принесла свої плоди.

МЮЛЛЕР. А може, це звичайнісінька родинна історія в кумедному стилі, а присутність кота — привід, сказати б, витончений засіб, щоб заманити публіку?

ШЛОССЕР. На моє глибоке переконання, то все хитрощі, аби накинути людям деякі погляди чи натяки. Ось побачите, що я маю рацію. Революційна п’єса, як я розумію. Ми побачимо осоружних князів та міністрів, а потім — загадкового героя. Він з’явиться в таємному товаристві, в засекреченому шинку, в підвалі, глибоко під землею. Там його проголосять президентом, а юрба тим часом думатиме, що він — звичайнісінький кіт. Скидається на те, що маємо перед собою глибокодумну і релігійну філософію, ба, навіть масонство! Наприкінці п’єси герой помирає заради високої справи. Яка шляхетність! Звичайно, тут і потрібні будуть чоботи, аби гарненько штурхнути ногою під зад усіх безсоромних негідників.

ФІШЕР. З вашим припущенням можна погодитися, інакше це було б порушенням гарного смаку. Зізнаюся, сам я ніколи не вірив у відьом чи духів, а тим більше у кота в чоботях.

МЮЛЛЕР. Часи привидів минулися...

ШЛОССЕР. Е, не скажіть. Ось уявіть лишень: людина значима, з титулом, помирає та й бродить собі палацом у вигляді звичайнісінького домашнього кота, а в належний час усі дивовижним чином упізнають того пана. Це не перечить розуму, бо автор має на увазі високу та містичну ціль[iii]. А ось і Лойтнер! Хай він нам усе пояснить.

ЛОЙТНЕР (пробирається між рядами). Моє шанування, панове!

МЮЛЛЕР. Проясніть нам, коли ласка, що вам відомо про сьогоднішню виставу.

 

Починається музика.

 

ЛОЙТНЕР. Невже так пізно? Значить, прийшов учасно. Отже, що мені відомо про сьогоднішню виставу? Я щойно говорив з автором п’єси. Він у театрі, саме допомагає котові вдягтися.

ГОЛОСИ. Допомагає? Хто, автор? Коту? То кіт все ж з’явиться?

ЛОЙТНЕР. Звісно, він же в афіші значиться.

ФІШЕР. І хто ж його гратиме?

ЛОЙТНЕР. Приїжджий актор, великий муж[iv].

БЬОТТІҐЕР [v]. Значить, сьогодні матимемо небесну насолоду — зустріч із генієм, витонченим знавцем характерів. Ось побачите, з якою майстерністю він розробить індивідуальність кота! Безперечно, то буде ідеально, в дусі древніх, подібно до Піґмаліона, з вільним переходом із котурнів на сандалії[vi]! Але чоботи — це, певно, все ж таки котурни, не сандалії ж, справді. Хоча, деякі сумніви залишаються. Посуньтеся трохи, панове, щоб я міг тут розташуватися зі своєю грифельною дошкою.

МЮЛЛЕР. Як взагалі можна грати таку дурницю?

ЛОЙТНЕР. Мабуть, автор уважає, що для різноманітности можна.

ФІШЕР. Нічого собі різноманітність! Чому вже тоді не Синю Бороду або Червону Шапочку чи Хлопчика-Мізинчика? Теж чудові драматичні сюжети! [vii]

МЮЛЛЕР. А який костюм буде в кота? Чи справді з чоботами?

ЛОЙТНЕР. Мені це не менш цікаво, ніж вам, колего.

ФІШЕР. Наскільки припустимо давати в театрі щось подібне? Хоч ми всі й прийшли сюди з цікавости, але ми маємо смак!

МЮЛЛЕР. Мені вже кортить ногами тупати.

ЛОЙТНЕР. Та й не жарко тут. Мабуть, я почну. (Починає тупати, решта підхоплює.)

ВІЗЕНЕР (з іншого боку). Гей, чого це ви тупаєте?

ЛОЙТНЕР. Рятуємо гарний смак.

ВІЗЕНЕР. Коли так, то і я з вами (тупає).

ГОЛОСИ. Тихо там! Не чутно музики!

 

Всі тупотять.

 

ШЛОССЕР. А може, все-таки, хай спочатку покажуть усю виставу до кінця? Ми все ж таки гроші заплатили. Ну, та й хочеться щось кумедне подивитись. А вже потім, звісно, будемо тупати, хоч би й на вулиці було чутно.

ВСІ. Ні, зараз, зараз! Смаку! Правил! Мистецтва! Інакше — всьому кінець!

ОСВІТЛЮВАЧ (з’являється перед завісою). Панове, чи не гукнути мені варту?

ЛОЙТНЕР. Ми публіка, і наші гроші, то давайте нам гарного смаку, а не блазнювання!

ОСВІТЛЮВАЧ. Негарно тупотіти, це невиховано. Це саме й доводить, що ви не маєте смаку. В нас, як не кажи, пристойний заклад, театр, а не щось там. Тут можна лише аплодувати й захоплюватись!

АВТОР (боязко виглядає з-за куліс). Вистава зараз розпочнеться.

МЮЛЛЕР. Геть виставу! Не треба нам ніякої вистави. Подавай нам гарного смаку!

ВСІ. Сма-ку! Сма-ку!

АВТОР. Перепрошую, я не зовсім розумію… Дозвольте спитати, що саме ви маєте на увазі?

ШЛОССЕР. Та смак же! Як це: ви — автор, а не знаєте, що таке смак?

АВТОР. Даруйте, але молодий початківець, як я…

ШЛОССЕР. Знати нічого не хочемо про молодого початківця! Покажіть нормальну виставу, виставу зі смаком.

АВТОР. А яку саме, на кшталт чого?

МЮЛЛЕР. Хоча б сімейну історію.

ЛОЙТНЕР. Або про чудесний порятунок.

ФІШЕР. Про моральність та німецький дух.

ШЛОССЕР. Релігійну й піднесену, про благодійні таємні громади.

ВІЗЕНЕР. Про гуситів і про діток!

СУСІДА. Про вишні та про городового!

АВТОР (виходить наперед). Шановне панство…

ВСІ. Це автор?

ФІШЕР. Який же з нього автор?

ШЛОССЕР. Нахаба.

АВТОР. Даруйте мою сміливість, панове…

ФІШЕР. Як ви можете писати такі п’єси? Де ви навчалися?

АВТОР. Благаю, вислухайте мене, а тоді вже лайте скільки завгодно. Хіба я не знаю, що шановна публіка має привілей судити автора? І просити милости тут недоречно. Але ж мені добре відомо, що поважна громада стоїть за справедливість. Тож не відштовхуйте мене, смиренного автора, котрий потребує вашої поради й доброго слова!

ФІШЕР. Говорить, як по написаному.

МЮЛЛЕР. Він наче кращий, ніж я думав.

ШЛОССЕР. І публіку шанує.

АВТОР. Мені незручно пропонувати таким освіченим суддям плід мого натхнення. Хіба тільки майстерність наших акторів трохи мене втішає, а то б я зовсім занепав духом.

ФІШЕР. Навіть шкода його.

МЮЛЛЕР. Хороший він хлопець, мені здається.

АВТОР. Почув я ваше вельмишановне тупання, і такий на мене страх напав, тільки блідну і тремчу. Й сам не розумію, як це я наважився постати перед ваші очі!

ЛОЙТНЕР. Аплодуймо ж!

 

Усі аплодують.

 

АВТОР. Я лишень хотів вас потішити, так би мовити, жартами підняти настрій. А то наші сучасні п’єси у більшості своїй такі нудні!

МЮЛЛЕР. Ваша правда!

ЛОЙТНЕР. Що так, то так.

ШЛОССЕР. Браво! Браво!

ВСІ. Браво! Браво! (Аплодують.)

АВТОР. Шановна публіко, не зневажте мою скромну спробу. Я з трепетом полишаю вас, а натомість зараз почнеться вистава. (Шанобливо вклоняється і зникає за завісою.)

ВСІ. Браво! Браво!

ГОЛОС ІЗ ГАЛЕРЕЇ. Da сapo[viii]!

 

Всі сміються. Поновлюється музика, й завіса піднімається.

 

ПЕРША ДІЯ

Перша сцена

Комірчина в селянській хаті.

ЛОРЕНЦ, БАРТЕЛЬ, ҐОТЛІБ. Кіт ГІНЦЕ лежить на лавці біля печі.

 

ЛОРЕНЦ. Думаю, зараз, після смерти нашого батечка, настав час поділити наш убогий спадок. Цей святий чоловік залишив нам три важливі речі: коня, бичка та он того кота. Я найстарший, візьму собі коня. Нехай Бартель, середульший, візьме бичка. Так от, по правді виходить, що молодшому дістається кіт.

ЛОЙТНЕР (у партері). Господи! І це — експозиція? Та де ж таке видано! Як низько впало драматичне мистецтво!

МЮЛЛЕР. А я все зрозумів.

ЛОЙТНЕР. У цьому і криється помилка. Глядача треба підвести до суті справи непомітно, поступово, а не розкривати все одним махом.

МЮЛЛЕР. Так зате ясно, про що мова.

ЛОЙТНЕР. Воно й мусить бути ясно, але без поспіху. Найкраще, коли про все дізнаєшся поступово.

ШЛОССЕР. Авжеж, а то втрачається ілюзія.

БАРТЕЛЬ. Я думаю так, брате Ґотлібе: тобі нічого обурюватись. Ти з нас наймолодший, то все по справедливості.

ҐОТЛІБ. Звісно.

ШЛОССЕР. Куди дивиться опікунська рада? Їм би треба втрутитись у справу про розподіл спадщини. Тільки дивуєшся, як це все далеко від життєвої правди!

ЛОРЕНЦ. Ну, то ми пішли, любий Ґотлібе. Прощавай та не дуже переймайся.

ҐОТЛІБ. Бувайте. (Брати йдуть.)

ҐОТЛІБ. (Монолог.) От, пішли, а я лишився сам. У кожного — своя хижка. Лоренц буде своїм конем обробляти шмат поля; Бартель, коли захоче, може забити бичка, засолити та й перебитися тим деякий час. А що ж мені, безталанному, діяти зі своїм котом? Хіба тільки зробити зі шкурки собі рукавиці на зиму? Але, як на те, він зараз линяє. Ось він, лежить собі й спить, як наче так і треба. Бідолашний Гінце! Доведеться нам з тобою скоро розлучитись. І шкода мені його: я ж його сам виростив, знаю, як самого себе. Але він мусить погодитись, мушу ж я якось жити! Нічого не вдієш, продам його та й годі. Дивиться на мене, ніби все розуміє. Аж сльози навертаються на очі. (Замислено ходить туди-сюди.)

МЮЛЛЕР. Бачите, це, виявляється, зворушлива історія з родинного життя. В селянина грошей катма, через злидні він змушений продати вірну домашню тварину якійсь жалісливій панні. І зрештою, це допоможе йому здобути своє щастя: вона в нього закохається, і вони поберуться. Певно ж, це наслідування “Папуги” Коцебу[ix]. Тільки замість папуги тут кіт, а розв’язка очевидна.

ФІШЕР. Коли так, то я не проти.

КІТ ГІНЦЕ (встає, потягується, вигинає спину і говорить). Усім серцем співчуваю вам, любий Ґотлібе.

ҐОТЛІБ (здивовано). Що? Коте? Ти вмієш розмовляти?

КРИТИК (у партері). Як, кіт уміє розмовляти? Та що це таке!

ФІШЕР. Це суперечить розуму! Руйнується вся ілюзія.

МЮЛЛЕР. Ну й надурили мене сьогодні! Краще б мені до кінця днів не дивитися ніяких вистав.

ГІНЦЕ. А чому б мені, власне, не розмовляти, Ґотлібе?

ҐОТЛІБ. Важко навіть уявити таке! Зроду не чув, щоб коти говорили по-людськи!

ГІНЦЕ. На вашу думку, якщо ми не втручаємось у людські розмови, то ми вже зовсім як собаки?

ҐОТЛІБ. Та я, правду кажучи, думав, ви здатні тільки ловити мишей.

ГІНЦЕ. Якби ми, живучи серед вас, людей, не зневажали трохи вашу мову, то, певно, усі б говорили.

ҐОТЛІБ. Може бути. Але для чого вам таїти своє вміння?

ГІНЦЕ. Щоб не клопотатися з відповідальністю. Якби тільки хто розвідав, що ми, так звані тварини, можемо розмовляти, нам би життя не стало! Подумайте, чого тільки не навчають пса! А як мордують коняку! Все через те, що ці дурники самі показали свій розум через власне честолюбство. Не такі ми, коти. Ми найвільніші істоти, бо, при всій нашій спритності, вміємо вдавати таку недолугість, що людина кинула й думати чогось нас навчати.

ҐОТЛІБ. Чому ж ти мені відкрився?

ГІНЦЕ. Ну, ви порядна, чесна людина, чи не єдина, хто не став би вислужуватися й догоджати. Через те я вам і довірився.

ҐОТЛІБ. Хто б міг подумати! (Простягає руку.) Високий друже!

ГІНЦЕ. Люди хибно вважають нашою єдиною гарною рисою те особливе мурчання, котрим ми виражаємо задоволення. Вони й погладити нас правильно не вміють, а муркочемо ми, головним чином, щоб уберегтися від побоїв. Та якби тільки ви вміли з нами поводитись, то, вірте мені, могли б навернути нашу лагідну природу до всього. Скажімо, Мішель, кіт вашого сусіди, іноді дозволяє собі потішити короля стрибками через обруч.

ҐОТЛІБ. Правда твоя.

ГІНЦЕ. Я люблю вас, Ґотлібе, більше від усіх. Ніколи ви мене не гладили проти шерсти, дозволяли покуняти, коли мені хотілося. Й від братів ваших боронили, щоб вони не мучили мене, розважаючись у темряві видом так званих електричних іскр. Не подумайте, що я невдячна істота.

ҐОТЛІБ. Благородний Гінце! Аж сором, що ми говорили про тебе зверхньо й зле, ще й сумнівались у твоїй вірності та приязні. Тепер я наче прозрів! Мій досвід про людей сьогодні значно вдосконалився!

ФІШЕР. Панове, не справдились наші сподівання на сімейну історію.

ЛОЙТНЕР. Взагалі, нісенітниця якась.

ШЛОССЕР. Наче дурний сон.

ГІНЦЕ. Непогана ви людина, та вже пробачте мені, Ґотлібе, трохи недалека. Вам до мислителя, як до неба, коли можна так висловитись.

ҐОТЛІБ. Ох, ніде правди діти.

ГІНЦЕ. Ось ви, наприклад, зараз не знаєте, що робити далі.

ҐОТЛІБ. Авжеж, угадав.

ГІНЦЕ. Навіть якщо пустите мою шкурку на рукавиці…

ҐОТЛІБ. Не бери те близько до серця, друже. Я й сам дивуюсь, як така дурниця могла спасти мені на думку.

ГІНЦЕ. Такі помисли взагалі притаманні вашій людській породі. Що ж путнього ви запропонуєте?

ҐОТЛІБ. Нічогісінько.

ГІНЦЕ. Так я й думав. Можна було б водити мене і показувати за гроші, але то все якось дуже ненадійно.

ҐОТЛІБ. Згоден.

ГІНЦЕ. Певно, ви могли б трохи віршувати про природу, але для цього ви надто освічені. Підрядились би до співпраці у критичних журналах, але то, мабуть, не ваше, бо ви не мислитель, як я вже казав. А туди тільки їх і беруть. Довелось би бозна-скільки чекати, а потім усе менше надії, що тебе справді візьмуть. Адже в нас люблять молодих та ранніх. Словом, біда та й годі.

ҐОТЛІБ. І то правда.

ГІНЦЕ. Але будьте певні, завдяки мені вам усміхнеться доля. Краще за мене про вас ніхто не подбає.

ҐОТЛІБ. О достойний мій благодійнику! (Ніжно обнімає кота.)

ГІНЦЕ. Але ви маєте цілковито мені довіритись.

ҐОТЛІБ. Тепер, коли я збагнув твою шляхетну душу, покладаюсь на тебе в усьому!

ГІНЦЕ. Тоді, коли ваша ласка, гукніть зараз сюди шевця, аби він зняв з мене мірку на чоботи.

ҐОТЛІБ. Шевця? На чоботи?

ГІНЦЕ. Дивуєтесь? Заради вашої справи мені доведеться попобігати, тож без чобіт діла не буде.

ҐОТЛІБ. А чим тобі черевики не до смаку?

ГІНЦЕ. Та зрозумійте ж ви, пане Ґотлібе, в мене має бути такий солідний та привабливий вигляд, як належить справжньому чоловікові. А хіба черевики для цього придатні?

ҐОТЛІБ. Як знаєш. Тільки швець, мабуть, буде здивований.

ГІНЦЕ. Чого б це? Треба лише вдати, що в моєму проханні немає нічого незвичного, тоді ніхто нічого не помітить. У житті багато чого незвичного може здаватися цілком буденним.

ҐОТЛІБ. Згодний. Мені вже й розмова з тобою видається цілком буденною. Але ось іще що: коли ми з тобою так заприязнилися, то звертайся до мене на “ти”. Хіба дружба не рівняє всі стани?

ГІНЦЕ. Як забажаєш.

ҐОТЛІБ. А ось і швець! Пане Лойхдорн! Зайдіть на хвилинку, коли вам не тяжко.

ШВЕЦЬ (заходить). Здоровенькі були! Як ся маєте?

ҐОТЛІБ. Давно я вам нічого не замовляв…

ШВЕЦЬ. У мене, шановний сусідо, знаєте, зараз замовлень як кіт наплакав.

ҐОТЛІБ. Хочу у вас пошити ще одну пару чобіт.

ШВЕЦЬ. Сідайте низенько, а мірка у мене з собою.

ҐОТЛІБ. Та я, власне, не для себе хотів, а ось для цього панича.

ШВЕЦЬ. Ось для цього? Добре!

 

ГІНЦЕ всідається на стілець і простягає лапу.

 

Які в панича будуть побажання?

ГІНЦЕ. Поставте міцні підошви, далі — щоб були брунатні нашивки, та щоб халяви стояли.

ШВЕЦЬ. Зробимо. (Знімає мірку.) Будьте ласкаві, втягніть трохи свої кігті, чи то пак — нігті, а то я вже трохи подряпався.

ГІНЦЕ. Потрудіться все виконати якнайскоріше. (Починає мимоволі мурчати, коли швець торкається до ноги.)

ШВЕЦЬ. О, я бачу, пан цілком вдоволений.

ҐОТЛІБ. Та він знаний жартун. І в школі за ним така слава. Вони там тільки цим і займаються.

ШВЕЦЬ. Ну, моє шануваннячко. (Йде геть.)

ҐОТЛІБ. Може, ти хоч вуса підкоротиш?

ГІНЦЕ. Боронь Боже! З ними я маю вельми презентабельний вигляд. Інакше, хай буде тобі відомо, кішки нас і за мужиків не мають. Безвусий кіт — це жалюгідне створіння.

ҐОТЛІБ. Може, скажеш мені, що ти збираєшся робити?

ГІНЦЕ. Скоро сам усе побачиш. А зараз хочу трохи розвіятись: пройдуся дахами, помилуюсь краєвидом та, може, голуба вполюю.

ҐОТЛІБ. Попереджаю тебе як друг, по-доброму: люди бувають дуже лихі. Гляди, не попадись на гарячому.

ГІНЦЕ. Не хвилюйся, я не перший день живу на світі. Бувай. (Зникає.)

ҐОТЛІБ (сам). У природничій історії написано, що котові нема віри. До того ж вони родичі левів, а я левів страх як боюся. Знову ж таки, і приказка є: “Лукавий як кіт”. Якщо й мій такий, ушиється він з тими чобітьми, за які я віддав останні гроші, та й продасть їх десь інде. Або ще, чого доброго, ввійде в довіру до шевця і перебіжить до нього на службу. Хоча ні, в шевця є свій кіт. Ні, голубчику, мої брати таки добре нагріли мене. Треба б спочатку випробувати твою вірність, а вже потім… Хоча, з іншого боку, він так доладно говорив, так шляхетно тримався. Зараз, мабуть, сидить десь на даху та вмивається лапкою… Пробач, мій вірний друже, що запідозрив тебе в ницості. (Йде геть.)

ФІШЕР. Це якась маячня!

МЮЛЛЕР. Де це написано, що котові, аби зручніше ходити, потрібні чоботи? От дурість!

ЛОЙТНЕР. Та годі вже! Ось нова декорація.

 

Друга сцена

Зала в королівському палаці.

КОРОЛЬ у короні зі скіпетром. Поруч ПРИНЦЕСА, його донька.

 

КОРОЛЬ. Люба доню, вже тисяча прекрасних принців сваталися до тебе та шукали стежку до твого серця, аби покласти до твоїх ніг свої королівства. А тобі хоч би що! В чому річ, моє серденько?

ПРИНЦЕСА. Милостивий вінценосний батечку, правду кажучи, я була певна, що серце мене сповістить, чи не настав мені час для уз Гіменея, бо я чула, що шлюб без кохання — то справжнісіньке пекло на землі!

КОРОЛЬ. Щира правда, доню. Як ти слушно завважила: справжнісіньке пекло на землі. Хто-хто, а я мав би що розповісти тобі про це. На жаль, маю неабиякий досвід! Твоя мати, а моя блаженнійша дружина, — ох, аж сльози навертаються мені на старечі очі — була доброю королевою і з неймовірною величчю носила свою корону. Але мені не було через неї ні хвилини спокою. Та що вже зробиш, хай спочиває з миром поряд зі своїми царственними родичами.

ПРИНЦЕСА. Ваша величносте, хвилювання шкодить вам.

КОРОЛЬ. Як згадаю… Дитино моя, на колінах благаю тебе: будь пильна, обираючи чоловіка. Правду кажуть, що полотно й нареченого треба добре роздивитися на денному світлі[x]. Кожній дівчині слід було б викарбувати цю істину золотими літерами над своїм ліжком. От я, наприклад, чого тільки не натерпівся! Й дня не минало без сварки, я втратив сон, не міг спокійно поринути в державні справи, не здатен був ні про що думати, не міг прочитати до ладу газету! Ти знаєш, як я люблю попоїсти. Та сидячи за столом з найкращими наїдками, ковтав їх з огидою. А все через кляті сварки, лайку й осоружні крики, причіпки й наскоки, лихослів’я та звинувачення, бурчання й зміїне сичання, ущипливі закиди й гризоту. Бувало, за обідом хотілося лише вмерти. А все ж, як не крути, часом проймає душу сум за тобою, моя люба Клотильдо[xi]. І совість гризе мене, старого дурня.

ПРИНЦЕСА (ніжно). Батечку!

КОРОЛЬ. Мене в холодний піт кидає, коли уявлю, які небезпеки підстерігають тебе, доню. Якщо тільки тобі судилось колись по-справжньому закохатись, та ще й зустріти ніжний відгук на свою любов, то зауваж, дитино, — недарма стільки грубих книг, друкованих дрібними літерами, понаписували мудрі люди, аби викрити всі підступи кохання! Достеменно, саме любов, а особливо взаємна, і призводить до злиднів. Щастя й високі почуття можуть ущент розорити нас. Кохання подібне до коштовного кубка з потайним дном, з якого замість вина тече отрута. Тоді хіба плакати ночами в постелі, як від усіх наших надій та втіх і сліду не стане.

 

Чутно звуки сурми.

 

Що, вже час обідати? А-а, це, певно, ще один принц, ладний закохатися в тебе. Пильнуй, доню, моє єдине дитятко; ти навіть не уявляєш, як я вболіваю за твоє щастя.

 

Цілує її та йде. В залі аплодисменти.

 

ФІШЕР. Нарешті, хоч єдина сцена, де проглядає здоровий глузд.

ШЛОССЕР. І мене вона не залишила байдужим.

МЮЛЛЕР. Чудовий король.

ФІШЕР. Правда, йому не було поки що потреби з’являтися в короні.

ШЛОССЕР. Вона заважала нам побачити у ньому передовсім батька.

ПРИНЦЕСА (сама). Ніяк не збагну, чому досі жоден принц не збудив кохання в моєму серці. Думки все крутяться навколо того, що казав татусь. Він великий король і при тому люблячий батько, ввесь час дбає про моє щастя. Народ його обожнює, він не обділений ні талантами, ні багатством. Правда, буває, нападе на нього такий дикий гнів, що він геть забуває про себе й своє поважне становище. Нічого не вдієш, ось так завжди поруч ідуть щастя з нещастям. Єдина моя втіха — це науки та мистецтва, а особливо книжки.

 

ПРИНЦЕСА і придворний вчений ЛЕАНДЕР.

 

ПРИНЦЕСА. А ви саме вчасно, пане придворний вчений.

ЛЕАНДЕР. Готовий служити вашій королівській високості. (Всідаються.)

ПРИНЦЕСА. Я тут дещо створила і назву придумала: “Нічні мрії”[xii].

ЛЕАНДЕР (читає). Чудово! Як влучно! В мене таке відчуття, ніби я чую, як годинник б’є опівночі. Аж мурашки по спині. Коли ви це написали?

ПРИНЦЕСА. Оце вчора вдень, саме по обіді.

ЛЕАНДЕР. Незрівнянний задум! Воістину прекрасно! Але, коли ваша ласка, тут, у цьому місці, у вас сказано “Місяць похмуро світить з небесів”, а слід було б написати “з небес”, прошу вибачення.

ПРИНЦЕСА. Та добре вже, зауважу собі на майбутнє. Не всім легко дається письменство. Тут і рядка не напишеш без якоїсь граматичної помилки.

ЛЕАНДЕР. На жаль, граматика — це особливість нашої мови.

ПРИНЦЕСА. Скажіть, а правда ж мої почуття висловлені ніжно й вишукано?

ЛЕАНДЕР. І не передати! Я б сказав, воно десь нагадує тонку вишивку чи прозоре мереживо. Чого лише варті всі ті плакучі верби й тополі, з золотавим місяцем на додачу, а особливо те шумне шумовиння шумливої ріки! Важко уявити, як такі потужні думки не розірвали ніжної жіночої голівки; а оті тіні на цвинтарі опівночі — це просто страх!

ПРИНЦЕСА. А зараз я хочу спробувати свої сили в грецькому й в античному віршуванні. Я прагну відкинути геть романтичну непевність і спробую передати пластичну природу[xiii].

ЛЕАНДЕР. О, ви безперервно вдосконалюєтесь, ваша високосте, все прагнете до нових вершин.

ПРИНЦЕСА. Ще я розпочала писати п’єсу під назвою “Жалюгідний людоненависник, або Втрачений спокій та повернута невинність”[xiv].

ЛЕАНДЕР. Дивовижна назва, просто чарівна.

ПРИНЦЕСА. Це ще не все. Я маю непереборне бажання створити якусь жахливу історію про привидів. Коли б тільки не морока з граматикою!

КАМЕРДИНЕР (входить). Щойно прибув принц фон Мальзинський і хоче нанести візит вашій королівській високості. (Зникає.)

ЛЕАНДЕР. Ваш покірний слуга. (Йде.)

 

Входять принц НАТАНАЕЛЬ ФОН МАЛЬЗИНСЬКИЙ і КОРОЛЬ.

КОРОЛЬ. Ось, принце, моя доця, молоде наївне створіння, як самі бачите. (Вбік.) Доню, дивись мені, тримайся чемно й з гідністю. Це знатний принц, більш того — його країни навіть немає на моїй карті, я вже дивився. Він викликає в мене неабияку повагу.

ПРИНЦЕСА. Я рада мати щастя познайомитися з вами.

НАТАНАЕЛЬ. Чарівна принцесо, слава про вашу вроду вже гримить по всьому світі. Через те я прибув сюди здалеку, аби побачити вас зблизька.

КОРОЛЬ. Хто б міг подумати, що в світі стільки держав та королівств! Хочте вірте, хочте — ні, але тут уже побувало кілька тисяч спадкоємних принців, і всі вони домагалися руки моєї дочки. З’являються просто десятками, особливо як стоїть погожа днина. Тепер і ви приїхали. Ви мені пробачте — географічна наука не стоїть на місці — а в якій, власне, місцевості є ваша країна?

НАТАНАЕЛЬ. Могутній королю, власне, як виїхати звідси, то зразу по шосе вниз, а там — праворуч і ввесь час уперед. Доїдете до гори — беріть ліворуч. Там буде море, то пливіть ним, нікуди не звертаючи, на північ, звісно, за умови попутного вітру. Як нічого не трапиться, то десь за півтора року будете в моєму королівстві.

КОРОЛЬ. Хай йому грець! Хай мій придворний вчений мені все розтлумачить як слід. Ви, мабуть, живете десь недалеко від Північного полюса чи по сусідству з Зодіаком, чи як його там?

НАТАНАЕЛЬ. Не маю уявлення.

КОРОЛЬ. Ага, це, певно, у бік дикунів?

НАТАНАЕЛЬ. Перепрошую, всі мої підданці цілком приручені.

КОРОЛЬ. Щось ви оселились до біса далеко. Ніяк не збагну, де це.

НАТАНАЕЛЬ. Географи ще не зовсім дослідили мою країну. Щодня я особисто відкриваю якусь її частину, тож одного дня ми з вами можемо стати сусідами.

КОРОЛЬ. Це було б чудово! Якщо з плином часу між нашими землями опиниться кілька країн я з охотою допоможу вам відкрити їх. У мене є сусіда, з яким я ніяк не помирюсь, а проте, країна в нього — ласий шматочок. Ми звідти доправляємо родзинки, то я хотів би зарахувати її до своїх володінь, так було б зручніше. Але стривайте-но: ви приїхали здалеку, а нашою мовою говорите вільно. Як таке може бути?

НАТАНАЕЛЬ. Ой, тихше!

КОРОЛЬ. Що?

НАТАНАЕЛЬ. Та тихше ви!

КОРОЛЬ. Чого?

НАТАНАЕЛЬ (пошепки). Навіщо таке питати? Зараз публіка помітить нашу помилку.

КОРОЛЬ. Що з того! Нам уже аплодували, боятися нічого.

НАТАНАЕЛЬ. По-вашому я розмовляю згідно з текстом драми, хоча, взагалі-то, в природі такого не буває.

КОРОЛЬ. Он воно як! Що ж, драмам, як і дамам, слід вибачати. Годі з тим, принце, ходімо до столу. (Принц веде принцесу, король іде попереду.)

ФІШЕР. У цій п’єсі геть усе не до ладу.

ШЛОССЕР. Король не відповідає своєму характеру.

ЛОЙТНЕР. Тут протиріччя й неприродність на кожному кроці, це, знаєте, так мене дратує! Чого б ото принцові справді не розмовляти іноземною мовою, а перекладач хай би тлумачив. А принцеса — хай би говорила з помилками, раз вона їх робить на письмі!

МЮЛЛЕР. Ваша правда! Що не візьми — усе якась нісенітниця. Автор і сам, мабуть, у голові не тримає, що він тут напридумував!

 

Третя сцена

Перед шинком.

ЛОРЕНЦ, КУНЦ, МІХЕЛЬ, сидять за столом, ШИНКАР.

 

ЛОРЕНЦ. Мені час іти, а то додому не встигну.

ШИНКАР. Ви королівський підданець?

ЛОРЕНЦ. Авжеж. А ви як свого зверхника величаєте?

ШИНКАР. Дехто зве його “Опудалом”.

ЛОРЕНЦ. Ну й титул! У нього що, імені немає?

ШИНКАР. Його укази завжди починаються словами “Іменем Закону і на благо народу”. То я собі думаю, Закон — це і є його власне ім’я. І скарги всі адресують йому. Закон — то страшний чоловік.

ЛОРЕНЦ. Мені більше до вподоби підкорятися королю, воно й звучить благородніше. Подейкують, ваше “Опудало” — суворий володар?

ШИНКАР. Авжеж, ласкавим його не назвеш. Зате він — утілене правосуддя. Його навіть за кордоном поважають: надсилають йому різні справи, а він мусить їх залагоджувати.

ЛОРЕНЦ. Всіляке гомонять про нього: нібито він може обернутися будь-яким звіром.

ШИНКАР. Так воно і є. Буває, ходить серед людей і підмічає їхні настрої. Через те ми не ймемо віри жодній чужій кішці, сторонимось приблудних псів. Хто зна, під якою личиною на цей раз буде наш правитель?

ЛОРЕНЦ. З цим у нас вільніше. Наш король, хвалити Бога, без своєї корони, мантії та скіпетра й кроку не ступить. Як вийде до людей — то за милю його впізнаєш. Ну, бувайте здорові. (Зникає.)

ШИНКАР. Ну ось, він уже й удома.

КУНЦ. А що, кордон так близько?

ШИНКАР. Звісно. Оте дерево вже належить їхньому королеві. Мені звідси чудово видно, що діється в їхній країні[xv]. Та цей кордон — просто знахідка для мене! Якби не дезертири, я б давно пішов по світу з торбою. Кожного дня їх по декілька навідується.

МІХЕЛЬ. Мабуть, служити не солодко?

ШИНКАР. Та ні, просто легко втекти. А раз утікати суворо заборонено, то й охочих до цього діла вистачає. Здається, ще одного принесло.

СОЛДАТ (вбігає). Кухоль пива! Скоріше, благаю вас, пане шинкарю.

ШИНКАР. А ви, власне, хто?

СОЛДАТ. Дезертир.

МІХЕЛЬ. Не витримав, бідолаха, мабуть, свого дитячого кохання[xvi]. Шинкарю, налийте йому.

ШИНКАР. Були б гроші, а за пивом справа не стане. (Заходить у дім.)

 

З’являються два кінні ГУСАРИ, спішуються.

 

1-ИЙ ГУСАР. От ми й на місці. Моє шанування, сусіде.

СОЛДАТ. Тут кордон.

2-ИЙ ГУСАР. Так, завдяки цьому хлопцеві нам не довелося далеко скакати. Пива, пане шинкарю!

ШИНКАР (вертається з кухлями). Прошу, панове, чудовий свіжий напій. Ви ж такі гарячі з дороги!

1-ИЙ ГУСАР. Ну, служивий, за твоє здоров’я!

СОЛДАТ. Красненько дякую. Я поки постережу ваших коників.

2-ИЙ ГУСАР. Швидко нас обслужили! Наше щастя, що кордон близенько, а то було б зовсім собаче життя із тою службою.

1-ИЙ ГУСАР. Пора вертатись. Бувай здоровий, солдате, щасливо тобі доїхати.

 

Сідають на коней і від’їжджають.

 

ШИНКАР. Думаєте заночувати у мене?

СОЛДАТ. Ні, треба звідси забиратися. Хочу вступити на службу до сусіднього герцога.

ШИНКАР. Завітайте, як знову тікатимете.

СОЛДАТ. Щиро вдячний. Ну, прощавайте. (Тиснуть руки.)

 

СОЛДАТ і гості розходяться. ШИНКАР вертається до будинку. Завіса.

 

ІНТЕРМЕДІЯ

 

ФІШЕР. Що далі, то гірше. От скажіть, який сенс в останній сцені?

ЛОЙТНЕР. Як на мене, жодного. Вона взагалі зайва, тільки додає дурниць. Кіт — той як у землю запався. Невідомо, чого нам ще чекати.

ШЛОССЕР. У мене голова йде обертом.

МЮЛЛЕР. У яку епоху все діється? Гусари, здається, з’явилися зовсім недавно?

ШЛОССЕР. Чого ми мовчимо? Треба протестувати!

ФІШЕР. А про кохання — ні слова! Нічого для душі, для уяви!

ЛОЙТНЕР. Я особисто буду свистіти й тупати, як ще раз таке покажуть.

ВІЗЕНЕР (до сусіда). Непогана п’єса, як на мене.

СУСІД. І справді мило. Поет дуже вдало наслідує “Чарівну флейту”[xvii].

ВІЗЕНЕР. А гусари — які браві молодці! Як тільки не побоялися завести до театру коней! Утім, чому б ні?[xviii] Трапляється, кінь розумніший за людину. Мені навіть приємніше бачити коней, ніж декотрих людей у сучасних виставах.

СУСІД. Візьміть хоча б маврів у Коцебу[xix]. Врешті, кінь у принципі нічим не гірший від мавра, тільки вигляд трохи інший.

ВІЗЕНЕР. Ви не запримітили, якого полку були гусари?

СУСІД. На жаль, не встиг розгледіти. Вони так швидко від’їхали. Я був би не проти вистави про самих гусарів, дуже вже люблю кавалерію.

ЛОЙТНЕР (до Бьоттіґера). Як воно вам?

БЬОТТІҐЕР. Не йде з думки, як майстерно актор утілив образ кота. Яка вишуканість, вірність природі! Яка надзвичайна спостережливість! А костюм!

ШЛОССЕР. Ви маєте рацію. Його не відрізниш од живого кота, тільки великий.

БЬОТТІҐЕР. А погляньте-но пильніше на його маску, або личину, — бо якось недоречно називати це костюмом. Коли він змінив свій природний вигляд, то досяг ще більшої виразности. Наскільки мали рацію античні класики! Втім — як завжди. Ви, мабуть, і не знаєте, що у класиків усі ролі грали у масках. Варто тільки згадати Афенея, Поллукса чи когось іншого. Звичайно, абсолютно точні відомості знайти важко, й тоді треба перегорнути силу-силенну книжок! Та зате яка радість, коли можеш навести посилання! Ось, наприклад, це незрозуміле місце у Павсанія…[xx]

ФІШЕР. Та що ви, насправді, ми ж говоримо про кота.

БЬОТТІҐЕР. Перепрошую, це я так, між іншим… Але переконливо прошу прислухатися до моїх слів, як до оцінки. Якщо брати кота, то він не суцільно чорний, а скоріше, білий з темними плямами. Ви могли це помітити. І це вдало показує його миролюбний характер; колір шкурки є символом, що передбачає всю наступну дію вистави, ті почуття, що вона має пробудити.

ФІШЕР. Завісу знову піднімають!

 

ДРУГА ДІЯ

Перша сцена

Селянська хата.

ҐОТЛІБ та ГІНЦЕ сидять за столом і вечеряють.

 

ҐОТЛІБ. Ну як, смачно?

ГІНЦЕ. Непогано, доволі приємно.

ҐОТЛІБ. Отже, незабаром має вирішитися моя доля, хоча я досі й гадки не маю, що мені для цього зробити.

ГІНЦЕ. Потерпи ще кілька днів. Щастя не зразу приходить. Нікому ще не таланило ось так зразу стати щасливим. Мій добрий хазяїне, таке буває лише в книжках, а в реальному житті все так швидко не буває.

ФІШЕР. Ви тільки подумайте, кіт розмовляє про реальне життя! Треба тікати звідси, поки я остаточно з глузду не з’їхав.

ЛОЙТНЕР. Скидається на те, що автор так і замислив.

МЮЛЛЕР. Він, певно, гадає, що звести з глузду глядача означає подарувати йому високу естетичну насолоду!

ШЛОССЕР. Справді, це вже занадто. Цей кіт міг би, щоб просто тішитися своїм існуванням, хай навіть у казковому світі, а він ще й позбавляє селянина його фантастичних надій, поводиться з ним як з мрійником, хоча той діє згідно із законами реального життя.

ҐОТЛІБ. Може, хоч поділишся зі мною, друже Гінце, де ти набрався такого розуму, такої вправности?

ГІНЦЕ. Гадаєш, я цілісінькими днями вилежуюсь на печі та дрімаю? Ні, я нишком придивляюся до життя, потроху й непомітно для сторонніх очей вигострюю свій розум. А той, хто вміє лише випинати шию, аби витріщатися на шлях, та висолоплювати язика, — ніякої користи для себе не надбає. До речі, будь ласка, розв’яжи мені серветку.

ҐОТЛІБ (розв’язує). З дорогою душею. Благословенна вечеря! (Цілуються.) Ну ось, це, мабуть, усе, що у нас є.

ГІНЦЕ. Сердечно дякую.

ҐОТЛІБ. А чоботи тобі якраз, ще й на таку доладну маленьку ніжку!

ГІНЦЕ. А все через те, що ми завжди ходимо навшпиньках. Ти, мабуть, знаєш про це з природничої історії.

ҐОТЛІБ. Тепер, у чоботях, ти викликаєш у мене повагу.

ГІНЦЕ (надягає ранець). Ну, то я пішов. Прихоплю ще мішка та мотузку.

ҐОТЛІБ. Навіщо тобі?

ГІНЦЕ. Зібрався на полювання. А де моя палиця?

ҐОТЛІБ. Ось, тримай.

ГІНЦЕ. Бувай.

ҐОТЛІБ. На полювання… Що він замислив? (Іде.)

 

Друга сцена

Чисте поле.

ГІНЦЕ з палицею, ранцем і мішком.

 

ГІНЦЕ. А погода сьогодні прекрасна. Чудовий теплий день. Полежати б десь на сонечку! (Розкладає мішок.) Ну, Фортуно, не зрадь! Коли я замислююсь, як рідко ця богиня сприяє розумно складеним планам, а саму людину завжди рада позбавити розуму, то аж душа холоне. Та заспокойся, моє серце[xxi]! Заради королівства не гріх постаратися і попотіти! Тільки б сюди не принесло тих клятих собак, будь вони неладні! Зневажаю усе їхнє поріддя, бо для них втіха — бути в рабстві в людей. Тільки й уміють, що вертіти хвостом та кусатись. Жодного тобі уявлення про гарний тон у товаристві. — Нічого не ловиться. (Наспівує “З рушницею блукаю я…”[xxii]. В кущах тьохкає соловей.) Як заливається цей співець дібров! А який, певно, ніжний на смак! Щасливі ж сильні світу сього, можуть уплітати жайворонків та солов’їв скільки душа забажає! А ми, люди прості, мусимо вдовольнятись тільки їхнім співом, незбагненно солодкою гармонією, хоча наїдку з того ніякого. Просто жах якийсь, варто мені почути пташиний спів, як виникає нестримне бажання ковтнути пташку. О, матінко природо! Чому ти так спотворюєш мої найніжніші почуття, безцеремонно втручаєшся в мою любов до музики? Аж свербить скинути зараз ці осоружні чоботи й залізти на дерево. Десь він там, голубчик. (У партері в цей час чути гупання.) Дивовижне створіння — соловейко! Мені раніше й на думку не спадало, що він любить співати в грозу та негоду. А зараз я просто переживаю момент істини. Співає, аж дух перехоплює. А який же він, мабуть, ніжний на смак! Та цур їм пек, тим солодким мріям, тільки заважають полювати. Нічого не ловиться, як на те. А це ще хто?

 

З’являється закохана пара.

 

ВІН. Кохана, чи чуєш, як заливається соловейко?

ВОНА. Я не глуха, мій милий.

ВІН. Моє серце тріпоче й рветься від надміру почуттів, коли подумаю, яка гармонія розлита в природі, де кожен звук відгукується на мої любовні признання, а саме небо прихильно огортає мене своїм лагідним вітерцем.

ВОНА. Ти мрійник, мій любий.

ВІН. О, не називай маренням природні порухи мого серця! (Падає навколішки.) Перед лицем цього чистого неба присягаюся тобі…

ГІНЦЕ (чемно виходить). Перепрошую, чи не могли б ви піти присягатися деінде? А то ви своїм коханням псуєте моє полювання.

ВІН. Хай стануть свідками сонце, земля та все інше, що ти коштовніша для мене ніж сонце, земля і всі планети… Що ви сказали, добрий чоловіче?

ГІНЦЕ. Я тут полюю, з вашого дозволу.

ВІН. Варваре, як ти посмів так брутально перебити освідчення в коханні?

Не жінка тебе породила,

Пасинку людського роду! [xxiii]

ГІНЦЕ. Та заждіть…

ВОНА. Невже не можна трохи зачекати з тим полюванням? Чи не бачите, закоханий стоїть навколішках і непритомніє від любовної жаги?

ВІН. Так ти віриш мені?

ВОНА. Ах! Хіба я не повірила тобі ще перед тим, як ти почав говорити? (Ніжно схиляється до нього.) Солоденький ти мій! Я кохаю тебе, це просто якесь шаленство.

ВІН. Це не марення? Якщо я не сплю, то чому ж не відчуваю невимовної насолоди? Я вже, мабуть, покинув землю. Поглянь, кохана, на мене уважно й скажи, чи не охопило мене сіяння безсмертного світла, що вічно над нами?

ВОНА. Та ні, ти в моїх обіймах, і тобі вже ніколи з них не звільнитись.

ВІН. О, прийди до мене, бо мої почуття просторіші за цей широкий луг. Ходімо ж, зійдемо на ту високу гору, щоб звідти розказати всій природі, які ми щасливі! (Охоплені поривом щастя, закохані швидко зникають.)

 

Гучні аплодисменти і крики “браво” в партері.

 

ВІЗЕНЕР (ляпаючи). Закоханий юнак діяв досить активно! Я вже геть відбив собі долоні.

СУСІД. Ви надміру захоплюєтесь!

ВІЗЕНЕР. Такий уже я є.

ФІШЕР. Нарешті хоч щось з’явилося для душі! Я просто збадьорився.

ЛОЙТНЕР. І дикція не підвела.

МЮЛЛЕР. Хіба це так важливо для картини загалом?

ШЛОССЕР. Для мене в цілому немає сенсу. Коли я плачу, то вже плачу, та й годі. А то було справді божественне місце, що не кажіть.

ГІНЦЕ. Кохання! Справді велика його сила, коли воно втихомирює негоду й галасливу публіку; а серце недовірливого глядача тане як масло на сонці, аж він готовий забути ввесь свій гнів та свою вченість. От не ловиться, хай йому грець! (У мішок залазить кролик, ГІНЦЕ миттю затягує очкур.) Є! Як на те пішло, то ця дичина доводиться мені чимось на зразок племінника. Але що вдієш, такий нині світ: родич піднімає руку на родича, брат іде проти брата. Коли не хочеш усе життя пасти задніх, то не треба шкодувати тих, хто трапляється тобі під руку чи стає поперек дороги! (Виймає кролика з мішка і перекладає в ранець.) Аж слинка потекла. Треба триматись, аби ненароком самому не з’їсти здобич. Ось затягну тугіше ремінь на ранці, щоб опанувати власні афекти[xxiv]. Ганьба тобі, Гінце! Хіба не ясно кожному, що жертвувати собою й своїми схильностями заради інших — то святий обов’язок шляхетної людини? Таке наше призначення, заради якого ми створені, а кому це невтямки, то хай би не родився на білий світ! (Збирається йти, однак лунають гучні аплодисменти і крики повторити сцену. Кіт повторює кінець своєї чудової промови, шанобливо вклоняється й виходить зі своєю здобиччю в ранці.)

ФІШЕР. Оце шляхетний муж!

МЮЛЛЕР. Справді небуденний розум, а яке людяне серце!

ШЛОССЕР. Такі сцени підносять наше єство. А от коли трапляється ницість, то я хоч у бійку навкулачки ладний кинутись!

ЛОЙТНЕР. Я в захопленні. Соловей, закохані, ще й остання фраза, — так, у цій п’єсі є справді прекрасні місця.