Ван АНЬЇ
Дядечкова історія
ПОВІСТЬ
З китайської переклала Надія Кірносова
Я нарешті вирішив розповісти одну історію. Це буде історія старшого брата мого батька. Її збирано по крихтах, у ній багато білих плям, які заповнювались уявою або домислами, інакше було б важко рухатися вперед. Відомостей, що стосуються цієї історії, в мене було небагато, до того ж їхня вірогідність викликала сумніви. Дещо я знав з розповідей самого дядечка або чуток про нього, обидва ж ці джерела могли містити викривлення й вигадки; інша частина — мої власні спостереження, однак їх було мало й вони розходились одне з одним. Ще слід додати й різницю у віці між нами, тож мені бракує досвіду, щоб правильно зрозуміти й поцінувати ці відомості. Отже, ця розповідь буде дуже суб’єктивною, на відміну від моїх попередніх творів, де я реалізував своє вміння відсторонено описувати життя; а ще моя розповідь буде сповнена загальних міркувань, що також відрізняється від моїх дотеперішніх оповідань, де я надавав великого значення деталям. Я обрав саме цю історію, хоч вона й не зовсім мені до душі, й навіть може вийти невдалою, але бажання писати було надзвичайно сильним, а я більше нічого не знав. Тобто, якби не розповів цю історію, я не зміг би розповісти нічого. До того ж, був уражений відкриттям, що всі мої попередні оповіді, якби розповідати їх після цієї, набули б зовсім іншого звучання.
————© Надія Кірносова, український переклад, 2009.
Одного дня поміж нас — оповідачів історій — почало поширюватись останнє дядечкове попередження. А в житті таких людей, як ми (тих, хто працює зі словом), попередження завжди має надзвичайно велике значення. Це так само, як капітал під час виробництва товарів може створити додаткову вартість, а може бути викинутий на ринок для зростання, а потім знову залучений до виробництва. Тому поширювати й приймати чиєсь попередження — це важлива складова нашої роботи. Він видав таке попередження: “Раніше я вважав, що мені пощастило уникнути в житті небезпеки, однак сьогодні я помітив, що це не так”.
Саме цього дня, через кілька подій дуже особистого характеру, в мене також виникла схожа думка: “Я завжди вважав, ніби отримаю в житті все, що схочу, аж раптом зрозумів, що насправді все не так”.
Ця засторога відгукнулася в моїх думках, і я відчув якийсь витончений смуток. Однак повинен оберігати свою особисту історію, не хочу її розголосу, бо вона стосується кохання. Тому я й вирішив розповісти дядькову історію, але заховати в неї свої ідеї. Така поведінка егоїстична й схожа на злодійську, проте бажання розповісти історію таке велике! Життя таких людей, як ми, й полягає в тому, щоб із дійсного робити вигадане, а потім, утвердивши його, вже з вигаданого вдруге витворювати іншу дійсність. Тепер мою розповідь можна починати.
Ми з ним не родичі і навіть не друзі. Я назвав його старшим братом мого батька, бо він належав до того ж покоління. Такі люди, як він чи трохи старші за віком, могли би бути нашими батьками, а трохи молодші — нашими старшими братами, тому для зручности оповіді я називатиму його дядечком. Коли такі люди переживали часи принижень, мені було лише три роки, а коли я почав ходити до початкової школи, то близько половини з них уже зняли з себе принизливі “тавра правих”1, залишилась хіба що тінь, яка тяглася за ними хвостиком. А коли й ця тінь розсіялась, хмари розійшлися, сонечко визирнуло, й ті люди в більшості випадків стали героями, я вже був сформованою молодою особистістю. Такий у нас із дядечком зв’язок у часі.
————
1 “Ярлик правого” (в оригіналі — “ковпак правого”) означає звинувачення в належності до групи інтелігентів, незгодних з політикою Мао Цзедуна в часи Культурної революції. (Тут і далі примітки перекладача.)
Справжні причини приниження багатьох людей того покоління стали відомі всьому Китаю, але деякі досі сприймаються як загадкове нещастя, когось тоді було звинувачено несправедливо, когось — узагалі безпідставно, але були й звинувачені заслужено. Дядечко постраждав через одну статтю, яку опублікував у шкільному журналі. В статті йшлося про віслюка, який перетворюється з егоїста, що дбає тільки про власну вигоду й ніяк не може звикнути до колективного життя, стати добродієм, який дбає про суспільне благо1 й палко любить колектив. Таким способом зображувався процес трансформації селянина-індивідуаліста в члена комуни. Оскільки дядечко саме тоді читав “Байки Езопа”, взяті з бібліотеки, то вдався до розповіди від першої особи й використав прийом олюднення. Однак статтю було звинувачено в ганьбленні селян, оскільки в ній вони були представлені несвідомими віслюками, з вуст яких лунали нападки на колективізацію.
————
1 “Суспільне благо” — це вихідне поняття конфуціанської етики.
Я тричі читав або слухав цю статтю в переказах дядечка за різних обставин. На той час він уже став був професіоналом у розповіданні всіляких історій. Уперше це було на всекитайських зборах письменників, де дядечко на прикладі власного досвіду критикував шкідливість ультралівої лінії. Казав, що насправді він палко й щиро вихваляв колективізацію, однак інші неправильно його зрозуміли, вгледівши в його діях лихі наміри. Дядечко говорив, що ладен був тоді котити колоди з гвіздками, аби підтвердити свою щирість. Щодо спричиненого цією статтею багаторічного життя на виправних роботах, то він був сповнений бажання виправитися й прагнув розпочати нове життя, тобто сприймав те минуле як Чистилище. Його гіркий досвід притягав таку молодь, як ми, зовсім так само, як і ми, з нашим досвідом перебування у виробничих бригадах, приваблювали молодь наступного за нами покоління. Ми ж, виховані досвідом покоління попереднього, коли виросли, то взялися за зброю критики й пішли на велику зраду, як у тій китайській казці про кота й тигра1. Дядечко дуже докладно переповідав цю свою доленосну статтю, давав багато пояснень, боявся, що ми не зрозуміємо й недооцінимо її. Адже безпосередність і простодушність, якими була пронизана стаття, тільки викликали в нас посмішку.
————
1 У казці йдеться про те, що кіт був учителем тигра й навчив його багато дечого, однак не показав, як лазити по деревах. Тож коли тигр, вивчившись, вирішив з’їсти свого вчителя, — той урятувався, залізши на дерево.
Вдруге я прослухав переказ цієї статті на зустрічі письменників, організованій одним журналом. Коли, ближче до вечора, учасники тієї зустрічі ходили вздовж пляжу й милувалися заходом сонця, дядечко дуже самокритично повідомив нам, що ця маленька стаття ледь не коштувала йому життя. Адже він іронізував із безглуздої політики тих часів, показував, як безжально розпорядилась історія долями стількох наївних молодих людей. Коли якась випадкова дія вирішує питання життя та смерти — це ж фатум! Він у двох словах завершив виклад змісту статті. Оповідь здавалась відтонченою та багатою на прихований зміст, що свідчило про літературний талант юнака.
Втретє ця стаття з’явилась у літературній рубриці одного журналу. Цього разу то вже справді була “Езопова байка”, сповнена пророчої сатири на тогочасні події. У письменницькій кар’єрі дядечка вона тепер сприймалась, ніби перша дівчина, через яку його літературне життя від самого початку було сповнене присмаку трагедії, що постійно нависала над ним.
Пізніше я чув, як дядечкову статтю згадали вчетверте. Зробив це один старий лис, який в епоху реформ і відкритости скрізь називав себе представником “правих” сил, що йому пощастило “вислизнути з тенет”, тому те, що він “не носив ковпака” — це тільки щасливий випадок. Казав, що насправді це саме він щирий “правий”, а дядечко — вдаваний, і в дядечковому досьє повно сліз, шмарклів, поклонів і повзання на колінах. Він, до речі, згадав і дядечкову статтю, як писанину, гіршу, ніж у третьокласника. А дядечка, мовляв, записали до “правих” тільки для того, аби заповнити звітність. Оце справді є помилково приписаний до правих! І в нього на обличчі з’явився жаль. Це був час, коли дядечко перебував на вершині слави, ставши майже нашим духовним лідером. Усі люди поділилися на два табори: тих, що його обожнювали, і тих, що ганьбили. Тому цю четверту ситуацію не розглядатимемо.
Мені ж потрібно обрати одну з трьох ситуацій, у якій дядечко вів свою оповідь, і зробити її матеріалом моєї історії про нього; або об’єднати всі три історії — це відповідатиме принципові створення класичного героя, якого я незмінно дотримувався. Я подумав: з першої ситуації оберу ту щиру й наївну молоду людину, щоб показати дядечкову натуру; з другої ситуації візьму той потужний, але фаталістичний світогляд, щоб показати дядечкові думки; а з третьої — ту талановито написану статтю, яка стане мені рушієм сюжету. Так і буде закладено камінь долі дядечка як талановитого літератора. Отож наразі вже можна визначитися, що за людина — дядечко.
Ось як дядечко став молодим “правим”. У той час він був таким юним, що навіть не встиг закохатися, тому від “правих” із інших історій відрізнявся тим, що не мав дівчини, а відтак, і не було людини, з якою б вони, узявшись за руки, зіграли сцену прощання. Він закинув за плечі простеньку ковдру й попрямував до Цінхаю1. Дістати уявлення про дорогу до цієї провінції можна зі спогадів багатьох “правих”: усюди сніг, машина їде вночі між проваллями й бескидами, ніби біла мураха повзе через яри і вибоїни. Поруч із дядечком сидить один старий, на вигляд — професор, по-батьківськи турботливо запитує, скільки йому років, і каже, що дядечко — ровесник його третього сина. Коли інші “праві” міцно заснули, цей старий розповів йому одну російську казку. То була історія про орла, який пив свіжу кров і жив 30 років, та вурона, який їв мертвечину і жив 300 років. Після того, як орел спробував шматочок гнилої мертвечини, він злетів у небо й сказав: “Краще пити свіжу кров і жити 30 років, ніж їсти падло й жити 300 років!” Казка старого в цій вантажівці, що їхала сніжної ночі, справила враження дива. Молодий “правий”, хоча ще й не міг повністю осягнути смисл казки, був зворушений її сумною і, водночас, піднесеною атмосферою. Потім їх розподілили по різних селах, і він більше ніколи не зустрічався з тим старим. Ця ніч минула, наче сон, однак залишила юнакові дитячу казку. Відтоді ця казка зоставалася в його серці. Він думав, що вона навчає людей змістовно жити, прагнути до життя здорового й відкидати все гниле. Він переніс цю думку на свої помилки й відчув, що ледь не пішов у житті хибним шляхом, тому старанно каявся — йому так хотілось переродитися! Але пізніше, в новий історичний період, він почав сумніватися: що таке гниле життя? Й що таке життя здорове? Зміркував, що цей його досвід спокути, який тривав півжиття, зовсім не є здоровим. Він подумав, що все це було тільки для того, аби довести іншим свою щирість. І на це було витрачено всю його молодість. То який же в цьому сенс? Згодом він вважав, що половина його життя не змарнована, він здобув багатий досвід, який став скарбом, безперечно важливим для великого письменника, тож дядечкова душа сповнилася орлиною гордістю.
————
1 Провінція Цінхай розташована глибоко в центрі континенту, більшу частину її площі займають гори (Тибет, Ціляньшань та ін.), вона характеризується екстремальними природними умовами, в яких важко виживати. Це — своєрідний “Сибір” для китайців, куди засилали злочинців і звідки майже неможливо було втекти, навіть притому, що не було охорони.
Однак уже після знайомства з дядечком я дізнався, що коли він був “правим”, його не заслали до Цінхаю, а повернули на батьківщину, у школу маленького містечка на півночі провінції Цзянсу. Перші кілька років він був звичайним робітником: сторожував у школі, дзвонив на перерву, підмітав подвір’я, прибирав у туалеті, садив город позаду школи і навіть вигодовував чиюсь там свиню. Потім “позбувся ярлика” й почав учителювати. А коли став особою легендарною, то історія про Цінхай виникла й поширилась дуже природно. Чарівна ж російська казка з’явилась у ній, напевне, тому, що покоління дядечка виростало під впливом радянсько-російської літератури й “російська трійка” назавжди стала складовою їхнього естетичного сприйняття. Якби потрібно було описати один із дядечкових вечорів, то там неодмінно були б вітер, сніг і поштова станція, а якби слід було розповісти казку, то це могла би бути тільки казка про орла й ворона.
Маленьке містечко, в якому мешкав дядечко в ті роки, географічно розташовувалось у тій же місцевості, що й село, в якому я згодом перебував у виробничих бригадах, але адміністративно вони належали до різних провінцій. Наші пшеничні поля межували з їхніми, а коли їхні діти залазили до нашого озера рвати свиням траву, ми часто насміхалися з того, як вони вимовляють окремі звуки, наприклад, замість “шльопки” казали “дітки”. Якось по обіді наше село облетіла смішна історія про дівчинку, яка, загубивши свої шльопанці, кричала: “Мої дітки! Мої дітки!” А ще через земельну суперечку між нами іноді відбувалися бійки. Я тільки згодом дізнався, що маленьке містечко, в якому перебував дядечко, розташоване в сусідньому районі, і це дало мені підстави зробити певні припущення в цій історії.
Я думаю, невдовзі після того, як дядечко прибув до містечка, китайські землі охопив великий голод. У нашому селі історії про цей голод переповідали багато років, і ще, напевне, переповідатимуть. Були люди, які померли тоді від недоїдання, але були й такі, що померли від переїдання. Ці, останні, раптом здобувши їжу після тривалого голодування, переїдали й помирали. А їжу вони крали — чи то зерно зі складу, залишене на майбутній рік, чи то напівдозрілі овочі. Якщо ж сторожі їх ловили, то били і з ганьбою водили селом1.
————
1 Вид покарання в китайських селах із часів феодалізму — на злочинця надягали ковпак або вішали табличку, де записували його провину, і потім водили селом, щоб показати всім.
Померти від переїдання ще трагічніше, ніж від недоїдання. В них вирячувались очі, вони билися в корчах і кричали: “Пити! Пити!” Проте в такій ситуації за жодних умов не можна було давати їм пити. Спочатку про це не знали й думали, що вода врятує їх; ніхто й гадки не мав, що, попивши води, вони помруть. Потім воду давати перестали, однак вони все одно помирали.
Я тоді був шестирічною міською дитиною. Пам’ятаю, як у нашому містечку переповідали страшну легенду про бандитів. Тому ми ніколи нічого не їли на вулиці, все приносили додому. Дорога додому завжди була далекою й дуже небезпечною, ми міцно трималися за руку когось із дорослих — мами чи тата — і поспіхом верталися додому. В той час я був щасливою дитиною, нічим не переймався, ще не ходив до школи. Я заздрив піонерам і в усьому покладався на батьків. Ще мине багато часу, аж поки моє щастя зазнає уцінки.
Коли нас відправили в село на перевиховання, ми скрізь ходили по хатах і просили старих людей згадати їхнє гірке минуле й порівняти його з теперішнім щасливим життям. Вони або просто нічого не говорили, або ж розповідали про голод 1960 року. Цей голод перервав нитку історії нашого села, залишив йому купку могил, ніби пам’ятників. Щоразу під час поминальних днів зверху на могилки підсипали мисочку нової землі, і це виходило схожим на печиво, яке продавалося в нашому місті і називалось “перемога”.
Однак дядечко все-таки належав до тієї категорії населення, яке отримувало від держави талони на харчі, тож він щомісяця мав пайок. Голод — це покарання для всіх людей, але з мешканців селища ніхто від нього не помер, лишень кілька тих біженців, що опинилися тут, утікаючи від голодної смерти з інших місць. Досить довго в селищі не було ні котів, ні собак — їх поїли. Учні обдерли геть усю кору з дерев у містечку й навколишніх селах, пооббирали й усі дички. Згодом, як казав сам дядечко, життя вже не видавалося таким складним: усі переймались політикою, до людини ставилися з повагою, якщо бачили “правого”, то хіба що ставали стриманішими, але не заподіювали йому зла. Що ж до голоду, то, завдяки стійким переконанням і спокутувальному настрою, всі випробування здавалися йому втіхою. Він казав, ніби садист чи аскет, що тоді з кожною атакою голоду відчував лише те, що все більше очищується. Він — із тих щасливих “правих”, які першими “зняли ярлики”. Коли першого дня він піднявся на вчительську катедру й увесь клас за командою старости підвівся, — то відчув, що діти хочуть втішити його й усе вибачили. Це я прочитав в одному дядечковому романі й тимчасово запозичу, щоб доповнити свою історію.
Тоді я, напевне, ходив до початкової школи, і коли вчитель заходив, ми теж підводилися за командою старости, тому в класі стояло рипіння стільців і парт. Між учнями ходили чутки про те, що в нашій школі є один “правий”, однак це — страшенна таємниця, й ніхто не знає, хто він. Ми спочатку підозрювали вчителя малювання, бо в нього завжди було похмуре обличчя, він ніколи не жартував і не всміхався, на людей дививсь вороже, й узагалі не був схожий на людину, віддану соціалізмові. Однак пізніше ми запідозрили вахтера, бо він усім догоджав, усміхався й кланявся, ніби перед усіма вибачався. Ще пізніше ми вирішили, що це вчителька природознавства, оскільки вона безжально ставилась до учнів, робила з крейди “кульки” й запускала учням у голову. Ми постійно відчували, що за нами стежать очі невидимого злочинця, тому страшенно хвилювалися. “Праві” тепер стали найбільшими ворогами, оскільки контрреволюціонери й землевласники були знищені ще до нашого народження й траплялися лише в деяких підручниках і фільмах про шпигунів. Нарешті, хтось видав таємницю, що “правою” є вчителька музики. Вона була витончена й аристократична, завжди охайно вдягнена, гарно грала на піаніно, поводилась гордовито, в школі завжди була сама по собі, не мала друзів серед колег. Вона, радше, була чужою в школі, чужою в суспільстві, але чому вона — “ворог”? Потім я подумав: мабуть, відмовилась працювати за розподілом після закінчення університету. Адже саме тоді я довідався, що безробітні молоді люди, які замкнено жили в нашому будинку, стали вважатися “правими” через те, що відмовилися працювати за розподілом. Таких згадок про “правих” я можу назбирати ще більше. І всі ці “праві” не виявляли намірів каятися чи виправлятись, принаймні ззовні здавалося, що вони й далі ведуть свою лінію. Проте в моїй історії має бути процес каяття: я не хочу, щоб моя історія стала пересічною. Тому й запозичив із роману, написаного самим дядечком, таку цитату: “Коли клас на команду старости підвівся, він відчув, що діти вибачили йому все й хочуть утішити”.
Там, де я перебував у виробничій бригаді, люди ставилися до дядечка з великою повагою, адже давня приказка про те, що вирощують батьки, а навчає вчитель, передається досі. Отже, вчитель став так само важливим, як і батьки. Те, що учні працювали на вчителя, сприймалось цілком закономірно. Домівка учителя в таких місцях могла стати й справжнім культурним центром: вечорами вся молодь, яка прагнула знань, полюбляла збиратися в його кімнаті. Згодом, коли нас, молоду інтелігенцію, відправлять у села на перевиховання, ми й самі станемо осердям таких центрів і не раз будемо заміняти шкільних учителів. Я думаю так: дядечкова школа тоді була середньою школою комуни, і, крім дітей містечка, туди приходили навчатися з навколишніх сіл, переважно це були діти політкадрів або заможних батьків. Через те що вони не мали ні талонів на зерно, ні борошна чи рису, які могли б обміняти в їдальні на талони на харчування, то найчастіше брали з собою булочки. В них були полотняні торбинки, повні булочок з ґаолянового або тарового1 борошна. Більшості доводилося щодня долати пішки кілька десятків кілометрів дорогою до школи й назад, і тільки діти з самого містечка чи з дуже багатих родин могли залишатися при школі. Коли надходив вечір, такі учні найчастіше збирались у гуртожитку, в кімнаті вчителя. Одна дівчинка з них згодом стане дружиною дядечка.
————
1 Таро — вид солодкої картоплі.
Учениця з глухого села закохується в реабілітованого “правого” — вчителя, який приїхав із далекого міста. Можна написати багато поем, що оспівують цю подію. В них ітиметься про стосунки між простою селянською дівчиною й міським інтелігентом; або про взаємини між вільною громадянкою й засланим злочинцем, як в історії про російських декабристів та їхніх дружин; або про стосунки між мандрівником із чужих країв та родиною, що міцно прив’язана до рідних місць. Якщо поєднати всі три типи взаємин, то можна показати глибину людської натури та широту соціального тла, досягти надзвичайної реалістичности й водночас не зрадити ідеалів гуманізму. Таку історію дядечко вже писав, і не одну. Такі твори не залишають людей байдужими, дарують естетичну насолоду, й тому надзвичайно популярні. Вони сприяли сходженню дядечка на вершину слави, де йому поклонялося багато любителів літератури разом із тими, хто не дуже на ній знається.
Дядечкове одруження — найцікавіша для читачів тема, саме тому вона найдужче обросла чутками. Одні розповідали, що почуття тієї учениці були настільки сильними, що вона не могла їх стримувати, й одного разу вночі сама постукала в дядечкові двері. Проте дядечка ще переслідувала тінь “правого”, тому він був змушений притлумлювати людські почуття й відмовив їй, хоча в душі йому було гірко до знемоги. Однак дівчина наполягала, не звертаючи уваги на те, що рідні встромляли їм палиці в колеса. Її щире почуття зворушило б і камінь, тож урешті щасливе одруження відбулося. Інші оповідали, нібито все зовсім навпаки. Це вчитель вимагав від учениці щодня приходити до нього в кімнату на консультації, і взимку, коли було так холодно, що вона не могла втримати ручку, він грів їй руки. За іншою версією, вчитель хотів навчати дівчину гри на скрипці ерху, допомагав їй виправити постановку пальців. Найбільш об’єктивною є така версія: дівчинка була не дядечковою ученицею, а старшою сестрою одного з учнів. Саме він навчався в дядечка гри на ерху, в них склалися добрі стосунки, тому учень вирішив просватати вчителеві свою сестру. Так було укладено шлюб. Мати цих дітей була вдовою, вони жили дуже сутужно, тож удале залучення до родини чоловіка, який отримував зарплатню, говорило про далекоглядність хлопця і вміння стратегічно мислити. В ті часи (приблизно 1963 року), не багато людей чітко розуміли, хто такі “праві”, а надто, хто такі “праві, що зняли ярлика” — останні були для них звичайними людьми! Тож після одруження вчитель зажив, ніби імператор, — на всьому готовому. Ця переповідка на перший погляд об’єктивна, але містить лихий намір. У ній задумано стерти той блиск, яким світиться дядечко в цій історії, щоб він збляк і віддаливсь од описаного в його романі. Згодом, коли бурхливо обговорювалося дядечкове розлучення, в мене була нагода на власні вуха почути розповідь самого дядечка.
Казали, що найімовірніша причина дядечкового розлучення — втручання третього, але після розлучення дядечко не одружився вдруге, тож ці чутки самі собою стихли. Через те, що в дядечкових романах занадто яскраво описувалось кохання до юної “правої”, всі вважали, що це неодмінно був його власний досвід. Сьогоднішні читачі просто схиблені на тому, щоб ототожнювати автора з головними героями його романів! Тому всі вирішили, що в тій справжній романтичній історії кохання дядечко повинен виконати головну чоловічу роль, і не дали змоги йому просто зняти грим та опустити завісу. Дядечко опинився перед вибором: або й далі розігрувати цю історію-кохання-в-смутні-часи для задоволення глядачів, або ж одним махом перекреслити успіх попередніх вистав і розчарувати їх. Дядечко спочатку обрав перший шлях, але не втримався на ньому, тож урешті змушений був дезертирувати, чим викликав загальне обурення. Люди відчули себе ошуканими, ніби отримали нецікавий товар, тому висловили гостре незадоволення його виробникові, який, здобувши славу, забув про відповідальність. Адже спалювати за собою мости дуже негарно.
Проте розчарування дуже швидко змінилося цікавістю. Новина про розлучення завжди дуже приваблива. Дядечкова популярність тільки зростала, й він ледве не за одну ніч став зіркою. В цей час дядечко знову брав активну участь у письменницьких зборах. Тоді таких зборів було надзвичайно багато: одні закінчувалися — інші розпочиналися, тобто збори стали частиною нашого письменницького життя. При зустрічі всі обов’язково запитували його про цю справу. Особливо виділялася група жінок, які в душі сподівались отримати роль у новій романтичній драмі дядечка, хоча б і другорядну. Це були жінки віком від вісімнадцяти до сорока п’яти років, тобто два покоління. Дядечко казав, що його шлюб — це продукт специфічних історичних умов, який несе на собі відбиток епохи. З точки зору мистецтва в ньому можна знайти естетичну насолоду, але в реальному житті він містить безліч труднощів. Дядечко казав: так, справді, дружина підібрала його, самотнього, і своїм коханням випестувала його знесилені тіло й душу. А сьогодні, коли він зміцнів і залишає родину, це, звісно, видається як невдячність і зрада. Однак чи свідоме самоприсилування не буде ще більш аморальним і негуманним?
Тоді ми запитали, а як ставиться до розлучення його дружина? (Ми звикли називати дядечкову дружину ім’ям головної героїні його роману). Дядечко відповів: вона сказала, що, коли людина в небезпеці, їй слід простягти руку допомоги, а коли в людини з’являється вища мета, потрібно цю руку відпустити. Відповідь його дружини змусила нас схилитися перед нею, на наших обличчях відбилася збентеженість. Ми вірили, що дядечко зважився на цей крок тільки після жорстокої внутрішньої боротьби, ми також вірили, що його шлюб, принаймні тоді, був прекрасним. Немає нічого вічного. Все колись закінчується. Особливо кохання. Тому я думаю, що насправді все було саме так, як описано в дядечковому романі. Проте мотив розлучення не такий-то й простий, він навіть виходить за межі дядечкового розуміння. Я про нього довідався завдяки одній психологічній підказці. Думаю, тут була психологічна причина, яка відіграла роль сполучної ланки для всієї історії, а зараз — тільки її початок.
На другу весну дядечкового шлюбу в них народився син. Ті дні були для дядечка найбільш спокійними і щасливими, але це було затишшя перед бурею. Дядечко посадив перед будинком петунію, а невеличкий клаптик землі позаду нього засіяв ріпаком. І коли ріпак зацвів, на нього злетілися рідкісні для цих країв білі метелики-ріпниці. Тоді ще трапилась одна невеличка подія, яка не розрослася до великої біди лишень тому, що дядечкова дружина була великодушною людиною і повністю йому довіряла. Однак та пригода підготувала ґрунт для майбутніх негараздів.
Відомості про цю подію походять із часів “культурної революції”, яка сталася роком пізніше: з дацзибао, які знеславлювали дядечка, з доносів, а також з ідейного зізнання в його досьє, яке розкопав той “правий, що вислизнув з тенет”. Він скрізь розпускав чутки про “правих”, так само, як людина, яка не куштувавши винограду, каже, що виноград кислий. Але завдячуючи зв’язкам по роботі, він мав доступ до правдивої інформації, тому іноді я посилатимуся й на нього. Сам же дядечко про цю подію вперто мовчав, ані словом не згадавши її в романі. Можливо, все це були тільки чутки та брехні, і подія ця, як і багато інших у часи “культурної революції”, не мала під собою жодного підґрунтя. Проте для моєї історії вона надзвичайно важлива. Якби не вона — то моя історія втратила б мотив розвитку. Тому я просто-таки змушений використати ці дані, хоча б вони й були висмоктані з пальця. Та мізерна подія роз’їдає велич труднощів, перенесених дядечком, тому що показує реальні й конкретні негаразди та біди, а не тільки виконує роль стилістичної прикраси. Вона забиває біль у тіло людини, ніби гвіздок, і він лишає в серці глибокий слід.
Я думаю, це сталось однієї літньої ночі. У кутку кімнати співав цвіркун. Дядечко сказав дружині: мені потрібно піти до школи. І пішов. Бо забув в учительській якусь річ. Очевидно, дуже важливу, раз мусив іти по неї вночі, не дочекавшися ранку. Однак нічого цього він не сказав дружині, мовив тільки: мені необхідно піти до школи. І пішов. Школа стояла поблизу їхнього будинку — тільки перебратися через майже пересохлу річечку і пройти трохи дорогою, обабіч якої стояли подвір’я з соняшниками. На той час соняшник саме достиг. Тривав перший чи другий тиждень літніх канікул, і на подвір’ї школи було тихо, тому пісня цвіркуна здавалася ще голоснішою. Коли дядечко перетинав спортивний майданчик у тіні тополь, атмосфера, напевне, була дуже спокійною. У повітрі витала якась сила, що зворушила дядечка і змусила його, як тільки він увійшов в учительську, зняти зі стіни скрипку-ерху й заграти сумну мелодію, замість того, щоб відразу піти шукати ту річ, заради якої він спеціально прийшов. Люди, які жили поблизу школи, почувши музику, почали говорити: послухайте, пан учитель знову заграв на скрипці. Пан учитель трохи пограв і перестав. Саме зійшов місяць, і вода в річечці заблищала. Й раптом нічний спокій було порушено, в повітрі здійнялося якесь заворушення, всі занепокоїлися й відчули: десь у містечку відбувається щось незвичайне.
Люди повиходили на подвір’я і, споглядаючи вмиту місячним сяйвом землю, чекали, доки подія, яка має відбутись або вже відбулась, наблизиться до їхніх дверей. Найнетерплячіші навіть повибігали на вулицю. Тривала атмосфера спокою в цьому селищі виховала в людях надприродну пильність, тож вони могли відчувати найменший подих незвичайного. Саме тоді з боку школи почувся пронизливий собачий гавкіт. Люди вмить напружилися, кров ударила в голови: як вони й думали, справді щось трапилося! Передчуття незвичайних подій ніколи не зраджувало мешканців містечка. Відразу ж група людей побігла в напрямку собачого гавкоту. Безладний тупіт створював таке враження, ніби до містечка раптом почала підтягатися рота солдатів. Чоловіки побігли, а жінки, тримаючи на руках дітей, залишилися стояти у воротах і проводжали їх поглядами, ніби в далеку дорогу. Таке містечко не захопиш, тут один за всіх і всі за одного, скрізь увижаються вороги.
Тупіт проширювався в напрямку школи. Зрештою, ворота школи відчинили, і спортивний майданчик, залитий світлом місяця, вмить заповнився людьми. В центрі щільного кола стояв дядечко. Комір його сорочки був розірваний, на щоці залишився слід від ляпасу. Обидві руки міцно стисли двоє чоловіків. Ці ж двоє ще й плювали йому в обличчя. Лице ж дядечка було блідим, в очах відбилася паніка, коліна тремтіли, він хотів щось сказати, але втратив голос. Чоловіки, один великий, один маленький, затиснувши його, повели вперед. Люди розступились, утворивши два живі ланцюги, і пильно дивилися, як вони йдуть повз них. У дядечка запаморочилося в голові, він не знав, куди його ведуть. Під поглядами стількох людей почувався дуже незручно й помітно почервонів, на його обличчі з’явилася сором’язлива посмішка, що тільки розгнівало людей, і вони почали його ображати: подивіться на цього вилупка! Ще й сміється! Шляк би трафив його предків по сьоме коліно! Хтось із дітей першим кинув камінь, і решта почали за ним. Каміння градом посипалося на дядечка, й він мимоволі втягнув голову. Проте, обурений і принижений, він спромігся-таки підвести голову, і тоді один з камінців улучив йому в скроню — потекла кров. Його обличчя стало і страшним, і нещасним водночас, натовп на мить замовк. Люди розгледіли, що двоє чоловіків, які затисли дядечка, це — батько і старший брат однієї з його учениць. Ця учениця була вже дівкою на виданні, але й далі ходила до школи з власної примхи, шукаючи собі розваг. Сама учениця вже десь поділася, проте випадок, що трапився цього вечора, чітко на неї вказував, а уява мешканців містечка надзвичайна. Вчителя підвели до воріт школи, без особливої потреби зробивши коло, оскільки брат і батько учениці також трохи розгубилися й не знали, що діється. Поки вони перебували в замішанні, з натовпу раптом протиснулась людина і вліпила тому батькові два ляпаси, лаючись: ах ти ж виплодок, щоб ти здох!
Це на сцені з’явилася дружина вчителя. Відваживши ляпаси батькові учениці, вона штовхнула кулаком у груди і її брата. Обидва чоловіки мимоволі відпустили руки, і вона визволила від них учителя. Швидко відірвала смужку від його сорочки й зав’язала рану на голові. Вмить учитель перетворився на “пораненого” героя. Дружина його знову повернулася до батька учениці, гупнула ногою й почала “бомбардувати” його словами: думаєш, ти виховав цнотливицю? Аж виявляється, ти виховав курву! Заманює чоловіків — ось це вона робить неперевершено! Ще скажіть, що ви цього не знали! Потім уїдливо додала: якщо не знаєш, чому не розпитаєшся? Тут усі чоловіки знають твою донечку! Вона — товар, який сам пливе до рук! Дірявий чобіт, нікому не потрібний! Лисячий виплодок! Покидьок із борделю! Своєю лайкою дружина вчителя потрясала небо й землю. Її не обходило, що вона знеславлює бідну неодружену дівчину. Вся злоба та бруд, які тільки є на світі, виливалися потоком, і йому не було кінця. Вона говорила дзвінким голосом, і кожне речення звучало, ніби удар стукалки. Її лайка тривала три дні і три ночі. Вона приходила до воріт будинку, де мешкала та учениця, і лаяла її. Ярмаркового дня ставала на найлюднішій вулиці і лаяла ученицю. Зухвалими словами взяла гору над суперницею, повернула все на свою користь, урятувала дядечка, але й посіяла біду.
Що ж, урешті, сталося того вечора? Правду знали тільки вчитель, учениця, дружина вчителя, батько та брат учениці. Але всі вони, кожен із власної причини, мовчали про це, приховуючи правду. Згодом скандал розгориться ще раз, але вже через інших людей, які зовсім з іншими намірами повернуться до цієї справи.
Хоча люди й мали безліч припущень, проте лайка вчителевої дружини зав’язала їм язики. Справу обговорювали тільки нишком і не насмілювалися розпускати чутки. Лайка вчителевої дружини могла знищити будь-кого, тому ніхто не наважувався випробовувати її дію на собі. Люди думали: це — родина прибульців, без коріння, без зачіпки, спроможних на все — ні предків не бояться образити, ні переродження собі зіпсувати. Тож буря тоді вляглась, однак вечір залишився в пам’яті людей нерозкритою таємницею. Обидві родини — і вчителя, й учениці — спільно оберігали цю загадкову подію, не розголошуючи ані слова. Так звана правда, що розкрилася згодом, насправді походила з самообмови, до якої змушені були вдатися дійові особи, та ще вигадок, завдяки яким сторонні люди намагалися посилити їхню провину.
Але, так чи так, дядечка того вечора було зганьблено, й він ще довго по тому не підводив голови. В його поведінці й манерах з’явилася вимушеність, а в мові — нерішучість і нечіткість. Відтоді він більше не грав на ерху, а по закінченні занять ніколи не ходив до школи. Після роботи йшов просто додому й сидів із дитиною. Люди, які проходили повз їхню хату, могли бачити, як учитель сидить біля дверей на лаві з дитиною на руках. Він також почав побоюватися своєї жінки, тож безмовно підкорявся командам її та тещі. Свою зарплатню за місяць повністю віддавав у руки цих двох жінок; він навіть кинув курити й рідко коли вживав вино. На ньому завжди був його старий одяг, взуття носив дуже рідко. Став трохи неохайним. Іноді дружина дорікала йому перед іншими, мовляв, він недбалий, ні на що не звертає уваги, не змінює одяг, хоча новий висить у шафі, однак перевдягатися йому не цікаво, цікаво тільки читати книжки.
У ті дні читання книжок було єдиним улюбленим заняттям дядечка. Молодший брат його дружини, колишній його учень, перейшов до середньої школи в центрі повіту, і, повертаючись щовихідних додому, приносив йому з бібліотеки книжки. Під час читання в дядечка на душі було спокійно й радісно. Коли він тихо читав при світлі лампи, на душі в його дружини також було спокійно й радісно. Вона — стібок за стібком — прошивала підошву капців і, спостерігаючи, як його міцна спина по-котячому вигинається над столом, втішалася до глибини душі, неначе впіймала дракона. Жінка з ніжністю думала: я буду ставитися до тебе добре, буду все життя, все життя, все життя ставитися до тебе добре! Такі ночі завжди затягувались аж до світанку. Так спокійно минув рік. Порівняно з подальшими бідами, ці дні можна назвати щасливими.
Щодо стосунків дядечка з дружиною, то я вже ступив на манівці суб’єктивних здогадів. Вони не схожі на фантазії інших людей і відрізняються від інформації, що промайнула в дядечкових романах і приватних бесідах із ним. Ніхто не може надати мені надійних відомостей, адже інтимні справи між чоловіком та дружиною відомі тільки їм, але ніхто з них не висловлювався на цю тему щиро. Тож прогалини були заповнені тільки моєю уявою. Я робив це так: між двома вже відомими подіями, які визнаються справжніми, домислював найраціональніший (і тому найпростіший) перехід, схожий на пряму лінію, що найкоротшим способом з’єднує дві точки. Найскладнішим було правильно потрактувати суть і наслідки вже відомих подій, що є важливою передумовою й основою домислювання лаконічного й логічного переходу. Проте упередження уникнути важко, особливо якщо відомості, якими я користувався, такі двозначні! Пригода, що трапилась того вечора, так чи інакше має причину —явна вона чи прихована, і її можна було б відшукати в простих і нехитрих людських стосунках у маленькому містечку; але справа відбулася досить давно, а пам’ять людей сповнена помилкових вражень, до того ж “епоха розслідувань” уже минула, тож я, сидячи за своїм столом і розповідаючи цю історію, змушений опускати певний контекст. Однак початковий відтинок я завершив, і зворотного шляху вже немає, тож мені залишається тільки дати волю своїй уяві й вести цю історію до кінця.
Отже, на певний час дядечко став “золотко” для своєї дружини. В цій родині він мав лише один обов’язок — ходити на роботу й отримувати зарплатню. Всім іншим, окрім його думок, завідувала дружина. Щодня по обіді він повертався додому, брав на руки Дабао1 — так звали їхнього сина, — і сідав під дверима. Петунія поступово розцвітала, тож вони з Дабао мовчки сиділи в сутінках під квітами петунії. Було дуже тихо. Йому нічого було сказати синові, та й син дивився на нього, як на сторонню людину. Поки обидві жінки готували в будинку вечерю, смеркалося. Після вечері дружина прибирала на письмовому столі перед вікном і казала дядечкові: можеш читати! Дядечко сідав за стіл і читав. Так минав день за днем. Але у вервечці таких днів міг трапитись один, коли після слів дружини: можеш читати! — дядечко раптом розлютився. Він підняв руку і скинув зі столу всі книжки, ще й копнув стільця, який стояв перед столом, мовивши крізь зуби:
— Читати, читати… до біса це читання!
Глянувши на його насуплені брови й витріщені очі, можна було подумати, ніби стіл перед ним — це не стіл, а пастка. Дядечкова дружина остовпіла від здивування і злякалась, бо вона й подумати не могла, що дядечко може так сильно гніватися, й не знала, що сказати. Однак дуже швидко вона опанувала себе. Мимоволі теж скипіла, відштовхнула Дабао на ліжко, і, вставши перед дядечком, промовила:
————
[1] Ім’я хлопчика дослівно перекладається як “Велика коштовність”. Це стандартне звертання батьків до дітей у Китаї відповідає українському “золотко моє”.
— Якщо хочеш щось сказати, кажи просто! Не потрібно, вказуючи на шовковицю, сварити софору. Якщо в цій родині до тебе ставляться несправедливо, ти незадоволений — то можеш піти. Їсти тобі варять, одяг шиють, книжки тобі брат привозить, дитину тобі моя мама, хоч вже і в літах, доглядає, чим ти ще не задоволений? Маєш себе за велике цабе? Бери свої речі і йди звідси! Можеш просто зараз!
Дядечко мовчав і тільки сопів, ніби зморений віл, стиснувши кулаки так, що аж шкіра на суглобах побіліла. Дядечко — прониклива людина, тож із цих слів він неодмінно з’ясував для себе дві важливі речі: перша — що найвигідніше все-таки лишитися в цій родині, яка стала йому притулком; друга — якщо він схоче піти звідси, то зможе забрати тільки свої речі, тобто в цій родині йому ніщо не належить. Дядечко пережив у ті хвилини надзвичайно велике потрясіння, бо виявилося, що він уже давно став рабом цієї родини, а казку про орла та вурона поховав аж на денці душі. Затишок щоденного життя роз’їдав його ідеали, засмоктуючи чимраз глибше й глибше в цю тиху гавань. Тієї миті дядечко усвідомив реальний стан речей, збагнув, що насправді він залишився ні з чим, — тимчасовий мешканець під дахом чужої родини. Він стояв там і безмовно плакав. Коли такий велетень, як він, раптом починає плакати, то в людей серце кров’ю обливається. Його сльози можна порівняти хіба що з краплинами крови: якби не справді нестерпний біль у душі, він би не плакав. Його дружині від цих сліз розривалося серце, але душевний біль ще дужче розлютив її, тож вона сказала:
— Чи й не досягнення — плакати! Я теж умію плакати!
Й сльози потекли з її очей. Хлопчик заховався в куточок, не плакав і не кричав, тільки тужливо спостерігав за цією сценою. На його обличчі часто з’являвся цей тужливий вираз. Дядечко трохи поплакав, потім нахилився і почав підбирати з підлоги книжки, складаючи їх по одній на столі. А потім сів і почав читати. Дядечкова дружина також більше нічого не говорила, повернулася на своє місце край ліжка й далі працювала ниткою й голкою. Вона шила, шила, потім підвела голову й, глянувши на дядечків силует, замислилась: про що він думає? Це вперше вона переймалася тим, що відбувається в дядечковій душі, і відчувала легке занепокоєння. Саме тоді вона здогадалася, яку небезпеку становлять для неї дядечкові. Залишок вечора дядечко мовчав, допізна не лягаючи спати. Вона не підганяла його до сну, а він не прийшов у звичний час. Його лампа ще довго світилась у цьому тихому маленькому містечку, і в найтемніший час перед світанком людям здавалося, що то — Ранкова Зоря. Це був тільки трохи відмінний день з-поміж багатьох-багатьох звичайних, і він зовсім не означав, що той період подружнього життя загалом не можна вважати щасливим, як і шлюб молодого “правого”, змальований у дядечковому романі.
Ще слід уявити, як складалися взаємини дядечка з сином Дабао. Це має надзвичайно велике значення для розвитку і закінчення моєї історії. Коли він народився, дядечко саме був у школі — проводив урок, — і його звідти покликали. Він відпросився з роботи й дорогою додому загадав собі: якщо зустріне на шляху дівчинку — народилася дівчинка, а якщо трапиться хлопчик — то хлопчик. Він, невідомо чому, в душі потаємно сподівався зустріти дівчинку. На цьому коротенькому шляху додому зародилася його чудова мрія, — він уявляв, які в його донечки будуть оченята, який ротик, як будуть заплетені кіски, які черевички вона носитиме. Згодом, коли західні психологічні течії потраплять у Китай і тут почнеться розбудова власної психологічної науки зі східною специфікою, хтось проаналізує таке явище й скаже, що насправді — це відображення прихованих у підсвідомості комплексів. Образ дівчинки, який він вигадав, вочевидь — це образ жінки його мрії. Тому згодом, коли він довідався, що немовля, яке прийшло у світ, — хлопчик, у нього мимоволі виникло відчуття, ніби йому відмовили, і він глибоко розчарувався. Відтоді до цього немовляти чоловічої статі він відчував байдужість і навіть ворожість, ніби якийсь чужак утрутився в його родину й повиганяв рідних. Цим можна пояснити тривалу віддаленість між ним і сином. Тоді ж, коли він ішов додому, очікуючи на появу дівчинки, назустріч йому трапився лише брудний облізлий цап, увесь у реп’яхах, від якого дуже смерділо, й обірвав його мрію. Хлопчик народився, коли зійшло сонце. Згодом дядечко згадував і обдумував значення цього моменту, не розуміючи — то була гарна прикмета, чи погана: вогняно-червоне, величезне сонце повільно падає за горизонт, і хлопчик з плачем випадає з утроби матері. У цій ситуації крився певний зміст, від якого стискалося серце. Коли дядечко згадуватиме цей час потім, йому на очі навертатимуться гарячі сльози, однак тоді він переймався лише одним питанням: хлопчик чи дівчинка? Люди, подякувавши Небу й Землі, повідомили йому радісну звістку про народження хлопчика1, а він зі скорботою згадував дівчинку зі своєї втраченої мрії. Поки він дійшов до дому, та дівчинка встигла народитися й підрости, але так і померла в ранньому віці. Йому навіть стало трохи гірко. Дивлячись на хлопчика, який постійно плакав, він думав: який стосунок це немовля має до нього? Через те, що він із самого початку не визнав цю дитину — то потім завжди дивився на неї, як на людину сторонню. Коли дитина підросла й почала говорити, він почув, що хлопчик має акцент місцевих мешканців, яким розмовляють його дружина, теща й брат дружини, але зовсім не був властивий йому самому, і це ще більше відштовхувало. Спочатку він вигадав для дитини особливе ім’я, проте дружина і її мати постійно називали його пестливим “Дабао”, тож перше ім’я хлопчика забулось. Іноді дядечко ловив себе на думці: чий це хлопчик — Дабао? Часто він не відразу розумів, хто такий Дабао.
————
1 У Китаї здавна віддавали перевагу народженню хлопчика, як майбутньому розпоряднику культу предків, і не раділи народженню дівчаток, оскільки, виходячи заміж, вони йшли з рідного дому і вже не могли доглядати жертовник предків.
Для Дабао короткий період після народження був найяскравішим у житті, але він швидко минув, і потім настали сутінки, прикметою чого й був, напевне, час його появи на світ, коли заходило сонце. Такого висновку дядечко дійшов уже після того, як став відомим письменником і жив окремо від Дабао та його матері, але часто повертався в думках до часу народження сина. Й тільки коли він відчував себе в безпеці й більше не хвилювався, що Дабао втрутиться в його життя, коли над його з Дабао стосунками вже не тяжіла необхідність виконувати батьківський обов’язок, коли вони з сином розірвали договір про батьківство, — тільки тоді він, з цікавістю мислителя й художника, почав роздумувати над народженням і подальшим шляхом Дабао. Проте Дабао ще втрутиться вдруге, і це втручання серйозно зашкодить дядечковому життю.
Якби не нові перипетії, можливо, в дядечка ще могла б народитись і донька, яка пом’якшила б його напружені стосунки з Дабао. Однак подальші події не залишили шансів для її народження. Цими “подальшими подіями” була відома всім “Велика культурна революція”. “Революція” змусила пробудитися маленьке містечко, яке міцно спало багато років. Кожний день тепер тут минав так, ніби це — свято: можна було безкоштовно переглядати комедії й трагедії. Негативними героями цих спектаклів були чужаки, з якими в місцевих мешканців не було нічого спільного. Найпривабливішими для публіки в цих спектаклях, звичайно ж, були події приватного життя з присмаком непристойности. Дядечко виявився тут надзвичайно вдалою кандидатурою, й невдовзі його виштовхали на сцену. Під приводом критики правого, з якого “зняли ярлик”, його “взяли” за ту дивну історію дворічної давнини. Його ізолювали й допитували в школі, в комірчині, де зберігалося вугілля для розпалу. Родичам не дозволяли його відвідувати. Місцеві й повітові цзаофані1 створили спільну слідчу групу й почали заново розслідувати цю справу. Вони розшукали людей, які тоді жили поблизу школи, розпитали дядечкову родину, вимагаючи від усіх будь-що пригадати ту ніч два роки тому, тож у пам’яті людей вона ставала дедалі незвичайнішою. Також слідчі, попри неблизьку відстань, поїхали у відрядження й розшукали ученицю, яка через рік після тих подій одружилася з військовим і виїхала до Сіньцзяну. Не зважали на те, що учениця спочатку взагалі відмовлялася зустрічатись із ними, а коли й погодилась після наполегливих прохань, то все одно відмовилась відповідати. Не переймалися й тим, що її чоловік був саме при владі в місцевій військовій частині, й надто тиснути на неї було незручно. Учениця на той час уже стала матір’ю і знову була вагітна, її обличчя було в рудих плямах, вона дуже змарніла, і коли побачила людей з рідного містечка — з її очей потекли сльози, через що слідчі й самі розкисли. Випадок дворічної давнини був схожий на загадку, й хоч як люди ламали над нею голову — не могли розгадати. Вони повернулись у містечко сердиті й невдоволені, й на підставі тих крихот інформації, які спромоглися зібрати, дали волю уяві; врешті, видали таку історію.
————
[1] Дослівно перекладається “заколотники”.
Слідчі казали: насправді, це була змова, й спланували її дядечко та його дружина. Вони хотіли нашкодити учениці, щоб згодом вигнати її з рідних країв, оскільки дядечко свого часу справді мав із цією ученицею близькі стосунки й усі вчителі й учні школи давно про це здогадувалися. Ці близькі стосунки тривали й після його одруження, бо він ніяк не міг остаточно визначитися. Дядечкова дружина ввесь час пам’ятала про це. Й того вечора, коли дядечко сказав, що йому потрібно сходити до школи, вона здогадалася про його наміри, однак удала, що нічого не розуміє і ні про що не розпитувала. Коли він пішов, вона перечекала певний час, а потім прийшла до тієї учениці додому, сказавши, що хоче позичити в неї якусь річ, яка знадобиться завтра рано-вранці. Мати учениці послала сина, щоб той її розшукав і покликав додому. Дядечкова дружина сказала тоді: коли знайдете її, попросіть, будь ласка, прийти до мене додому, бо в мене маленька дитинка і я не можу тут довго чекати.
Сказавши це, вона повернулась і пішла. Брат учениці спочатку подумав, що вона гуляє у котроїсь зі своїх сестер, але, обійшовши кілька родин, ніде не міг її знайти. Тоді в нього з’явилися підозри, адже про його сестру й справді ходили погані чутки, батьки вже не раз замикали її вдома й давали прочухана. Тож хлопець повернувся додому й усе розповів, тоді вже вони пішли її шукати разом із батьком. І коли обшукали майже всі рівчаки й канави в містечку й нарешті дісталися школи — то стали свідками надзвичайно огидної сцени. Але ситуація суттєво змінилася після несподіваного втручання дядечкової дружини. З цього очевидно, що дядечко — “правий” негідник, якому немає пробачення за те, що скалічив життя учениці, а дядечкова дружина — його поплічниця, яка забезпечила йому алібі, тож їм слід винести спільний вирок.
Цей вирок мав стати в селищі грандіозним святом. На спортивному майданчику школи зібралося море людей, що й яблуку ніде було впасти, поприходили навіть люди з сусідніх сіл. Глядачі на майданчику чекали дуже довго, але підняття завіси все відкладалося: з першої години його перенесли на другу, потім із другої — на третю. Люди чекали терпляче, але напружено, і цей час нарешті настав. Дядечко вперше після піврічної розлуки побачився з дружиною. Їх розлучили в розпалі літа, а зараз уже була сувора зима. Обох виштовхали з різних боків на колишню сцену для гімнастичних вправ. Кожному з них нахилили голову вниз, тому вони могли бачити тільки ноги один одного нижче коліна. Дядечко був без шкарпеток, у черевиках на босу ногу, на ногах червоніли нариви від обморожень. Коли їх зрідка смикали за волосся, аби підняти голову для відповіді на запитання, вони все одно уникали дивитись одне на одного. Їм було нестерпно соромно. Вони ніколи не думали, що життя порядної людини1 може призвести до такого досвіду, тож питали в себе: який сенс тоді бути порядною людиною? Настав такий момент, коли на майданчику стало дуже тихо, аж можна було почути дзвінкого щебету птахів у небі.
Розгорнулась захоплива сцена, коли можна було спостерігати скандал серед білого дня у всій красі. Трохи бліде зимове сонце. Морозне повітря поступово пробирало людей. У чистому просторі над їхніми головами завис високий звук горна, і вони терпляче його слухали, подовгу стояли навшпиньках або випинали шиї, щоб побачити цю пару. Подружжя перетворилося на мурах, що дрейфували людським морем, і були впіймані на цій земляній сцені й публічно покарані. Ця картина постала з чуток, які розпускав сам дядечко. Обізнані з його минулим бачили, що після того, як дядечко став “зіркою”, сам широко оприлюднив цю історію, можливо, щоб викликати до себе жаль або заздрість. Почалися перешіптування та шушукання. А в процесі поширення інформації важко уникнути її викривлення, тож десь згустили фарби, десь додали пікантних подробиць, і все це сприяло подальшому поширенню, — зовсім як у тенденції до комерціалізації творів мистецтва. А через потворність, дикість та болісність цієї ситуації ніхто ніколи не наважувався довідатись правду від самого дядечка. Дядечко, якого знали люди, був авторитетною й поважною людиною, шляхетним мучеником, до якого ніяк не тулилася ця дріб’язкова й ганебна історія, в його присутності не слід було й натякати на неї. Але я навмисне відібрав і описав ці чутки, бо в них — найпереконливіша й найглибша причина майбутнього дядечкового розлучення, й ця причина така: він хотів одним махом викреслити це містечко зі своєї історії, а дружина була непрямим доказом її, тож він мусив знищити й цей доказ. Це містечко на все життя споганило його гідність. Поки воно існувало, він не міг почуватися гідною людиною, як інші. Ця історія, в якій його виставили твариною й хробаком, знівечила все його подальше життя. По ньому пробив дзвін — тож він ніяк не міг дозволити їй існувати.
————
[1] “Бути порядною людиною” — це вихідний пункт соціальної поведінки китайців, закладений конфуціанством. Він яскраво протистоїть західним настановам на боротьбу і конкуренцію для виявлення особистості.
Тому в момент, коли між небом і землею ніби утворилась висока напруга, коли чувся дзвінкий щебет птахів, дядечко втратив відчуття реальности. Він тільки встиг здивовано подумати: “Що це відбувається? Як я перетворився на бездумну безвольну колоду?” Він стояв там, слухав придушений шум людського моря, майже не відчуваючи на плечах удари кулаків, і навіть ледь усміхався. Якоїсь миті він відчув сильний удар під коліном і важко впав. Тієї ж хвилини почув, як хтось несамовито викрикнув його ім’я, що й повернуло його до тями. Це кричала дружина. Тільки тоді він помітив, що з його лоба стікає кров, а на сірій піщаній землі вже утворилося темно-червоне озерце. Дружина із вражаючою силою випростала свої по-чоловічому сильні руки і підповзла до нього. Дядечко звів погляд і подивився на неї, його очі в цей час були незвичайно ясними, він знову ледь-ледь усміхнувся. Думав: ну от ми й зустрілися! На самоті у “в’язниці” дядечко безліч разів уявляв собі зустріч із дружиною, згадував усе те добре, що вона зробила для нього, пригадував, яким чудовим було їхнє минуле. Але цієї миті він думав тільки про те, аби якнайшвидше розлучитися з нею. Дядечко відчував, що така зустріч тільки знеславлює їхнє подружжя, й це — нестерпно. Він відвернувся, щоб не дивитися на неї; на його обличчі досі трималася та безпричинна усмішка. Він був удячний двом здорованям, які відразу ж відтягли дружину з-перед його очей, тільки тоді йому попустило. Плач і лайка дружини долинали ніби здалеку. Ця жінка ще більше, ніж дядечко, викликала в людей бажання зігнути її в три погибелі, тож відразу й отримала по голові. Вона так оскаженіло лаялась і виривалася з усіх сил, що в натовпі хвилею здійнявся ажіотаж і почулося схлипування. Коли спектакль сягнув зворушливої кульмінації, зайшло сонце.
Ця подія підтвердила, що відданість дружини дядечкові поза будь-якими підозрами. Спочатку цзаофані намагалися зробити її своєю спільницею, однак вона, нітрохи не роздумуючи, вилаяла їх, тож вони були змушені виштовхати і її на цю історичну сцену. Вона дивилась на дядечка, як на свою долю. Перед коханням до дядечка відступали і її самоповага, й сором’язливість. Тільки це кохання мало безмежну силу й життєздатність. Цим вона відрізнялася від дядечка, який своєю долею вважав славу.
Сенсаційний спектакль закінчився із заходом сонця, а за два тижні дядечка відпустили додому. Цю його роль можна вважати зіграною. Після тієї надзвичайно зворушливої вистави, всі інші здавалися безбарвними й непримітними. Тож містечко після такої вражаючої сцени теж заспокоїлося, й життя повернулось у звичайне русло.
Як же змінилися взаємини дядечка з дружиною після пережитого? Люди вважали, що їхні почуття зміцніли і вони стали справжнім “подружжям у нещасті”, підтримуючи одне одного в скруті. Тому, коли згодом дядечко подав на розлучення, люди косо на нього поглядали. Дядечко став класичним зразком підступу, всі вказували, що він забув своє минуле.
Якщо продовжити нашу розповідь у такому ж ключі, то важко буде уникнути трафаретности, і з неї вийде банальне дидактичне оповідання. Але таку історію, думаю, краще залишити іншим, я ж хочу розповісти про біль або задоволення, які випали на дядечкову долю. Бо я вважаю, що найвища сфера, дарована людині, — це насолода, а задоволення все-таки нижче від неї на одну сходинку. Воно обмежується рівнем органів чуття, який, утім, досить близько підходить до вищої сфери. Насолода ж — це найвища радість, якої може зажити душа людини. Що ж відчуває душа на шляху до неї? Мудреці різних часів оспівували її, тож і біль, як протилежність насолоди, став темою, актуальною в усі часи. Оскільки біль протистоїть насолоді, він теж належить до вищої сфери.
Я, однак, не знаю, чи наше покоління, яке пропустило часи класицизму й романтизму, має право та можливість звертатися до такої високої теми як протистояння болю й насолоди. Людська цивілізація вигадала безліч тортур, спрямованих на взаємознищення та самознищення; у видатних історичних записках доля окремої людини — тільки коротка мить, нікчемніша від билинки. Наші страждання видаються такими мізерними, такими невартісними, що їх навіть не можна назвати стражданням, а наше щастя — лише тимчасове, воно розсіюється, ніби дим, і теж навряд чи може вважатися щастям. Ми — дрібні й ниці люди, ми знищуємо самі себе й одне одного; й криваві, й безкровні конфлікти для нас — дріб’язок, тож чи гідні ми писати історії про біль і насолоду? Може, моя історія про дядечка навіть у проекті не може існувати? Для чого ж я тоді вкладаю всю душу в цю неіснуючу історію? Вона насправді розпочалась із раптового просвітління, яке різонуло мене, мов ножем по серці, й подумалося в той день: “Я завжди вважав, що отримаю в житті все, чого схочу, аж раптом зрозумів: насправді це не так”. Відтоді я часто думав про задоволення, якого так важко досягти людині. Потім я запозичив у дядечка історію. Реально оцінюючи власні сили, я звернувся до простішої теми “задоволення”, щоб не зазнати нищівної поразки. Це я починаю розповідати історію вдруге, а потім буде ще й третій раз.
За первісним планом моєї розповіди, після такого нещастя й шлюб, і кохання стали для дядечка нестерпними. Він відчував, що в шлюбі не тільки не розділив, як зазвичай це кажуть, приниження й нещастя, які випали на його долю, але й навпаки, пережив загострення цих принижень і нещасть, більше того, через шлюб приниження набуло конкретного втілення, зникла сама можливість його забути. Однак цю точку зору дядечко тримав у душі, оскільки його тіло потребувало-таки шлюбу, наприклад, задля відчуття безпеки, ситости, сексуального задоволення. Крім того, щоб не помічати душевної боротьби, дядечко, свідомо чи ні, перебільшував, підкреслював і розширював свої тілесні потреби, ставив їх на перше місце, ототожнював з існуванням. Це був період душевного сну, коли дядечко став справжнім ненаситним гедоністом. Він навчився пити всяке пійло, курив самосад і не давав ночами спокійно спати дружині своєю невтомністю. Навіть опанував традиційне вміння місцевих чоловіків — бити жінку. Спочатку бив її у своїй кімнаті, зачиняючи двері, щоб не було чути жінчині крики й плач. Потім увійшов в азарт, і вони почали битись у дворі. А згодом бійка перекочувала й на вулицю. Тоді люди могли бачити, як дядечко з коцюбою в руці ганяє по всій вулиці бідну жінку, ніби свиню, яка не хоче забігати в оцарок. Тоді люди визнали дядечка “своїм” і почали ставитись до нього як до справжнього мешканця містечка. Вони дозволяли собі по-панібратськи, з масними жартами обговорювати дядечка та брати його на кпини. Колишній міський інтелігент, до якого вони ставилися з повагою й острахом і якого не сприймали, тепер уже зник. Дядечко також навчився лаяти тещу, і між ними часто виникали сварки. Коли теща зловтішно називала його “правим інтелігентиком” або “шолудивим інтелігентиком”, він іще зловтішніше називав її “чоловікозгубницею” і “синовбивцею”. Бувало, коли вип’є, дядечко лаяв усіх і вся, казав, що всі вони — і мати, й дочка, й дитина, сидять у нього на шиї й уже випили з нього всю кров; говорив, що його шлюб — це просто-таки пастка або капкан, з якого ніколи не вирватись; а ще він стверджував, що жінка запроторила його до в’язниці, заради шматка хліба забрала в нього свободу. Поступово дядечко дичавів і “відпускав гальма”. Коли був удома, атмосфера ставала надзвичайно напруженою, дорослі й діти сиділи, як миші. Але бувало й так, що, коли вип’є, на нього, навпаки, находило просвітління. Тоді він бив себе по голові і в груди, лаяв себе, що він нелюд, нездара й мурло, сперечається з власною долею, тільки й здатен, що образити жінку, він — гівнюк і виродок; уже не казав, що родина випила з нього всю кров, навпаки, картав себе, що це він занапастив родину, змусив жінок терпіти сором і муки. Жінки не витримували й починали заспокоювати його, проте він несподівано змінював маску, робився лютим і страшним, так що й відьма його злякалася б.
Таким дядечко був удома, а в школі знову перетворювався на людину. Був поступливим, скромним, говорив виховано; якщо хтось у його присутності висловлював неприємні для нього речі, вдавав, що не чує або не розуміє; йому також чудово вдавалось погоджуватися з думкою інших: хоч би що люди казали, він завжди відповідав: “так, так, так”. У майбутньому, щоразу, коли здіймалась хвиля нового руху, наприклад “зачистка класових команд”1, або “одним ударом по трьох анти”2, або “знищимо 5–16”3, дядечкову справу обговорювали знову й знову, однак це вже не могло надто сильно збурити містечкових мешканців, та й дядечка вже не дратувало. Він спокійно проходив повз дацзибао, яка паплюжила його, і міг навіть помилуватися зображеною на ній карикатурою. Дядечко став байдужим до всього і жив, як жилося.
————
1 Рух, який тривав з кінця 1967 до середини 1969 р., і полягав у “вишукуванні” в суспільстві багатіїв, контрреволюціонерів, правих, шпигунів, гомінданівців тощо та покарання їх.
2 Маються на увазі три резонансні статті, об’єднані однією темою боротьби з антипартійними заходами: “Інструкції щодо атаки на антиреволюційні заходи”, “Попередження про антимарнотратство”, “Інструкції щодо антихабарницьких та антиспекулятивних дій”.
3 5–16 — невелика організація хунвейбінів, яка діяла в Пекіні в часи “культурної революції”, але на яку в серпні 1968 р. було оголошено гоніння.
У своєму романі дядечко описав самогубство молодого “правого”. Він вирішив отруїтися газом; трагедію виявили, коли газ почав виходити крізь шпарини у дверях і вікнах, привернувши увагу людей. Це підказує мені, що описане самогубство — вигадане. Тому що дядечко прожив багато років у маленькому містечку в глибині країни і не мав досвіду використання газу. Навіть у тому містечку, де він мешкав певний час до заслання, газ з’явився лише в останні кілька років. Самогубство через отруєння газом — це вже урбанізована й індустріалізована форма згуби, властива для епохи парових котлів. Я думаю, що такий досвід самогубства дядечко запозичив із староросійських романів, наприклад, у Достоєвського, або з оприлюднених пізніше трагедій, що відбулись у великих містах Китаю: скажімо, один відомий поет і один відомий піаніст загинули від газу. Ці події, напевне, також були прототипом для дядечка. У таких маленьких містечках, як дядечкове, способи позбавити себе життя були простіші — стрибнути в колодязь або випити отрутохімікат на зразок “1059”, що ж до таких “естетських” способів, як болісний перехід в інший світ в отруйній атмосфері, що викликало співчуття в нащадків, то вони траплялися рідко. З цього я роблю два висновки: по-перше, дядечко справді думав про самогубство; по-друге, він прагнув до самогубства вишуканого. Але тут постає питання, чи дядечко вже в ті часи думав про заподіяння собі смерти, чи пізніше; якщо в ті часи, то що змусило його відмовитись од цієї думки? Гадаю, в ті важкі часи думати про смерть було цілком природно, і ми не повинні відкидати можливість того, що дядечко таки замірявся накласти на себе руки. Однак, судячи з форми позбавлення себе життя, описаної ним у романі, відчувається його відстороненість од такого вчинку. Дядечко описував його з позиції естетики, а вона не є позицією учасника. Його невимушений опис самогубства “молодого правого” викликає аж два види естетичного задоволення: по-перше, загиблий отримує можливість самовираження; по-друге, спостерігач дістає задоволення від споглядання. Людина, яка справді підійшла впритул до самогубства, навряд чи зважала б на якийсь ефект. Тому зараз ми можемо принаймні констатувати, що таке самогубство, як у романі, зовсім не походить з досвіду дядечка. Який же тоді власне дядечків досвід щодо цього?
Чуток про самогубство дядечка немає. Тому як мінімум дядечко так не вчиняв. Сам він про це нічого не розповідав. Тому я думаю, що він у той час зовсім не мав гострого потягу до смерти. Такий висновок ґрунтується й ще на одному факті: тоді дядечко ще не перебував у безвихідному становищі. Він не відрізав шлях своїй чутливій, ніжній, гордовитій, легко ранимій душі, а дав їй на півдорозі випустити пару. Тіло ж людини, можна сказати, не ламається під ударами долі. Якщо ж облишити розмову про душу, то ставлення дядечка до свого тіла, правду кажучи, було відносно добрим, принаймні він був у теплі й ситості, задовольняв сексуальні бажання, навіть більше, його пригнічений настрій урешті мав вихід у бійках із дружиною та сварках із тещею. Це свідчить про те, що дядечко володів потужною здатністю до саморегуляції. Він мав чітко усвідомлену волю до життя, тому заслав себе в духовне вигнання. Без душевних пут він зберіг своє тіло, щоб згодом душі було куди повернутися й відновити свою владу. Насправді, підсвідомо дядечко ніколи не вірив, що тяжкі часи триватимуть завжди; підсвідомо він чекав, щоб усе гірке минулося й прийшло щастя. Діалектичні уявлення про постійне чергування щастя й нещастя і про те, що за чорною смугою йде біла, вкоренились у світогляді дядечка. І це було найважливішою умовою, яка тримала його в житті. Звичайно, може бути, що дядечко все-таки здійснював самогубство, але невдало, тому приховує це через неестетичність й уразу високих почуттів. З точки зору сутности естетичного сприйняття дядечка він — класичний романтик.
Ну що ж, давайте поважати факти, тобто казати, що дядечко не пробував накласти на себе руки. Він думав: варто тільки жити, і врешті надії справдяться; або: все-таки настане день, коли я врятую душу; або: погане життя краще, ніж збіса гарна смерть. Дитячу казку про орла й вурона він зовсім забув, або ж вона стала відома йому набагато пізніше — підстав стверджувати інакше в нас немає. Навпаки, очевидно, що дядечко підсвідомо уникав будь-яких казок, які могли б зруйнувати його відвагу й переконання жити далі, і завжди вдавав, нібито не чує оповідань, які могли б розбудити його гордовиту й уразливу душу. Воля до життя дуже чіпка. Він змусив себе стати нечутливим, млявим, брутальним, ніби тварина, ставив до існування найнижчі вимоги.
Усі ж чутливі, гордовиті люди, душа яких не йшла на компроміси й примирення, покінчили життя самогубством. У ті роки самогубців були тисячі й десятки тисяч. Саме в той період поширення самогубств я залишив місто, в якому виріс, і прибув до провінції, що межувала з пшеничними полями дядечкового містечка, до виробничої бригади. Вулиці міста, яке лишалося позаду, були забарвлені плямами крови. Один із моїх родичів, який мешкав у десятиповерхівці, розповідав, що дах їхнього будинку перетворився на місце оплакування самогубців. Багато людей приходили сюди з віддалених місць, щоб уникнути сумнівів, вони не сідали в ліфт, а йшли пішки на десятий поверх, і, не чекаючи, доки вирівняється дихання, стрибали вниз. Унизу вирував натовп, оскільки саме тут був розташований найвідоміший у місті універмаг. Як могло так багато людей померти в такому людному центрі міста? Я вважаю, що якби їхнє рішення про самогубство було не остаточним, вони б не змогли зробити рішучий крок. На тому місці, з якого вони стрибали, відкривалася чудова панорама безкрайнього моря дахів, люди під цими дахами займалися різними справами — прали одяг, варили їжу, поливали квіти, випускали голубів… Про що могли думати самогубці, коли голубина пісня витала над хмарою дахів? Як вони долали свою нерішучість? Чи переживали вони нерішучість? Змусивши себе зайти в глухий кут, вони не залишали собі ніякого зворотного шляху? Так чи інакше, але в період, коли багато людей покінчили життя самогубством, дядечко залишився жити.
Далі читайте паперову версію часопису
