Е. Л. Доктороу

МАРШ ДО МОРЯ  

 РОМАН 

З англійської переклали Наталя Дьоміна, Ольга Карпенко

Літературна редакція Олександра Тереха

I

О п’ятій ранку хтось загупотів у двері. Джон, її чоловік, скочив із ліжка, схопивши рушницю. Водночас у своїй хижі на задньому дворі прокинувся Роско і затупотів босими ногами. Метті швидко натягнула халат, подумки готуючись почути звістку, що наближається ворожа сила, проте її серце тріпотіло так шалено, наче ця сила вже тут. На сходах вона щодуху побігла до відчинених дверей і в світлі лампи на ґанку побачила двох коней — боки в них парують, голови задирають раз по раз, а в очах дикий блиск. За віжками сидів молодий чорношкірий із м’язистими плечима, який навіть за цих обставин зберігав неабияке терпіння. Жінка, яка стояла в кареті, була ніхто інша, як її тітка — Летиція Петтібон з роду МакДонуґ, поважне обличчя якої було суцільне страждання, а волосся — страшний безлад. Ця бездоганно вдягнена жінка, ця вдова, яка фактично очолювала цьогорічний сезон в Атланті, стояла у власному екіпажі, наче віщунка, якою, до слова, вона й виявилася. Карета була завантажена домашнім скарбом і зв’язаними клунками. І коли вона підвелася, дещо зі столового срібла, як-от ножі, виделки та срібні свічники, покотилося додолу, і дзенькаючи, зловило кілька сяючих променів з ліхтаря, який тримав Роско. Метті й досі зав’язувала поворозки халата, по-дурному переймаючись, як вона пізніше згадувала, лише розгубленістю цієї жінки, що її вона, щиро кажучи, більше поважала, ніж любила. Врешті вона стала підбирати і простягати їй важкі срібні речі, наче то не було справою Роско чи її чоловіка, Джона Джеймсона.

— Тікайте негайно, тікайте звідси! Візьміть із собою все, що зможете.

І схоже, її ще дужче розлютило те, що вони лише мовчки слухали, стоячи з деякими із робітників, які тепер із першим світлом виходили надвір, начебто унаочнюючи своє існування.

— І я знаю його! — голосила вона. — Він обідав у мене вдома. Він жив серед нас. Він спалює ті оселі, куди їздив обідати, він спалює місто, в клубах якого донедавна піднімав тости. О так! Це той, хто належить до класу освічених, чи то пак ми так вважали. Хоча особисто я ніколи ним не захоплювалася! Ні, я ніколи не захоплювалася. Він був занадто затаєний, висловлювався недоладно, а до всього ще й погано вдягнений, словом, байдужий до власної зовнішності. Та попри все досить культурний, бо не дуже вмів маскуватися чи то вдавати те, чого не відчував. І як же мені гірко, бо той, кого я вважала добрим сім’янином, який щиро любить своїх дружину та дітей, насправді виявився не кращим за дикуна без краплі жалю в холодному серці.

Складно було зрозуміти суть того, що вона каже, бо вона безупину верзла щось нісенітне. Джон і не намагався, а натомість почав давати розпорядження і побіг назад у дім. Слухала її Метті. Істерика тітки, сформульована в найкращих традиціях світських посиденьок, поєдналася з її власним плином думок. На мить вона навіть забула про своїх хлопців нагорі.

— Вони йдуть, Метті, вони наближаються. Це армія диких псів, якими командує цей зрадник, цей бридкий покидьок, цей диявол, який питиме у тебе чай і поклониться тобі на прощання, а по тому тебе пограбує.

Тепер, коли тітонька висловила все, що було в неї на душі, вона гепнулася в своє м’яке сидіння і наказала рушати. Метті так і не вдалося дізнатися, ні куди їхала Летиція Петтібон, ні скільки лишилося часу до того, як у її двері постукає лихо. Не те, щоб вона піддавала сумніву слова жінки. Вона подивилася на небо. Цей сумний день починався з сірого світанку. Вона нічого не чула, окрім кукурікання півня, тож враз обернулася розлючена, коли до неї долинув шепіт рабів, які зібралися за рогом будинку. Коли всі розійшлися і карета покотилася по вкритій гравієм доріжці, Метті, піднімаючи поділ халата, попрямувала назад до сходів та лише для того, щоб побачити це страхітливе і, як завжди, зухвале дитя Перл, яке стояло, спершися на стовп, схрестивши руки, ніби весь маєток належить їй і нікому іншому.

Джон Джеймсон не був захоплений зненацька. Ще у вересні, коли прийшла звістка про те, що Худ ретирувався і федеральна армія захопила Атланту, він посадовив Метті і почав їй розповідати, як необхідно діяти. Килими було згорнуто, картини знято зі стін; її вишиті крісла, англійські тканини, порцеляна, навіть її родинна Біблія, — словом, усе, що вона вважала цінним, мало бути спаковано і відправлено до Мілледжвіля, а потім потягом до Саванни, де Джонів торговець бавовною погодився зберігати їхні речі на своєму складі.

— Моє піаніно ми залишимо, — сказала вона. — Бо воно однаково згнило б — там така вологість у тому складі.

— Як скажеш, — відповів Джон, бо він у будь-якому разі був байдужий до музики.

Метті ходила як у воду опущена, побачивши свій будинок таким спустошеним. Сонце все ще світило крізь голі вікна, освічуючи підлогу по-іншому, начебто її час повернувся назад і вона знову була молодою нареченою у тільки-но збудованому і ще без меблів будинку, дещо настрахана удвічі старшим за неї чоловіком. Аж дивно, звідки знав Джон, що війна зачепить їх так відчутно. Насправді він не знав, але він був тим чоловіком, успіх якого давав йому підстави вважати, що він розумніший за навколишній люд. Зрештою він таки був презентабельним чоловіком, могутня грудина, на голові розкішна чуприна білосніжного волосся.

— Метті, не сперечайся зі мною. Вони втратили двадцять чи тридцять тисяч людей, штурмуючи місто. З біса дорога ціна. Уяви собі, що ти — генерал, а командує тобою президент, який не сповна розуму. Ти що, просто сидітимеш там? Отож куди далі? В Августу? Мейкон? І яким чином він туди дістанеться, якщо не через ці пагорби? Навіть не сподівайся, що наша нікчемна  Повстанська армія може якось його зупинити. Але якщо я помиляюся, а я молю Господа, щоб так і було, скажи мені, що я втрачу?

У таких питаннях Метті не мала права не погодитись. Вона почувалася ще більш спустошеною і не промовила ані слова, коли Джон, зібравши врожай, домовився продати дванадцятко своїх найздоровіших хлопців-негрів до Колумбії, що в Південній Кароліні. Коли настав час, і їх у кайданах посадовили у повіз, вона побігла нагору, щоб заткнути вуха і не чути сімейних голосінь у бараках. Джон тоді сказав лише це:

— Жоден мій здоровий міцний негр не вдягне федеральну уніформу. Це я тобі обіцяю.

Проте навіть чуючи його попередження і бачачи його підготовку, вона й досі не могла повірити, що настав час залишити Філдстоун. Від страху в неї підгиналися ноги. Вона не могла собі уявити життя без свого дому, без своїх речей, без світу Джорджії, що забезпечив її з родиною всіма належними атрибутами, яких вимагав їхній статус. І хоча тітки Летиції вже не було, вони таки встигли перейнятися її панікою. Навіть далекоглядний Джон кричав криком і з червоним обличчям бігав туди-сюди, віддаючи накази. Хлопці, прокинувшись, і ще напіводягнені, збігли вниз зі своїми рушницями і вискочили через задні двері.

Метті пішла у спальню і стояла там, не знаючи, з чого почати. Вона відчула, що скімлить, хоча по тому якось одягнулась і похапцем зібрала з туалетного столика та ванної кімнати все, що могла, у дві валізи. Почувши постріли, вона глянула у заднє вікно й побачила, як один із мулів упав на коліна. Роско вів зі стайні іншого, а її старший хлопець Джон молодший, заряджає рушницю. Здавалося, лише за кілька хвилин, тільки-но сонце ледь торкнулося верховіття, повози уже чекали навпроти будинку. А де ж є їм там сісти? Обидва повози були завалені валізами, кошиками з їжею та мішками з цукром і борошном. І тепер ранкова прохолода принесла з стодоли дим, бо Джон підпалив там фураж, призначений скотині. Метті здалося, що це її життя, спалене на попіл, летить далеко в небеса.

Коли Джеймсони поїхали, Перл стояла на покритій гравієм доріжці, все ще тримаючи свою сумку. Хазяїн лише мигцем поглянув на неї перед тим, як хльоснути коней пугою. Роско, що правив другим повозом, проїхав повз неї, кинувши до її ніг щось загорнене у зав’язану на вузол хустинку. Вона не поворухнулась, щоб хустинку підняти, чекала, поки вони спокійно і мирно щезнуть. Перл відчувала ногами, що стелеться прохолода. А потім повітря застигло і потеплішало, і вже за мить земля, здавалося, вдихнула повітря, і ранкове сонце враз стало поливати плантацію своїми жаркими променями.

Лише тоді вона підняла те, що кинув Роско. І навіть помацавши тканину, одразу ж зрозуміла, що то було: ті самі дві золоті монети, які він колись у дитинстві показував їй. Все, що він зібрав за життя. “Вони справдешні, міс Порл. Ти покладеш їх між зубів, і ти зачуєш, що вони справдешні. Бачиш їхніх орлів? Коли маєш їх, то можеш полетіти, як ці орли, високо-високо над землею — ось що означають ці орли на монетах”.

Перл забили дух гарячі сльози. Вона обійшла навколо великий дім, пройшла повз господарські приміщення і стодолу, що пихкала димом, і мертвих мулів, і приміщення для рабів, де вони співали і вели своє господарство, і далі пішла стежкою лісом, до місця, де Хазяїн колись дозволив їм улаштувати цвинтар.

Нині на вологій, розчищеній ділянці було шість могил, кожна з яких була позначена дерев’яною дощечкою з надряпаним на ній ім’ям. Старіші могильні горбики, як от її матері, поросли мохом. Перл присіла навпочіпки і прочитала вголос ім’я: “Ненсі Вілкінс”.

— Мамо, — сказала вона. — Я вже вільна. Ти казала мені: “Моя любенька Порл, ти будеш вільна”. Отож вони пішли, і я вільна. Я — вільна, як ніхто інший у цілому світі. Бачиш, яка я вільна. Чи є хоч щось схоже в обличчях Хазяїна та тих його дітей? Нє-а. Чи ж у мене не його карі очі, чи не його випнуті вилиці, порівняно з тими курдуплями, одним і другим братом, що його мадам-дружина народила. Це ж у мене така біла шкіра, ну біла, як молоко. — Перл упала навколішки і склала долоні. — Любий Боже Ісусе, — прошепотіла вона, — дай цій хорошій жінці місце біля себе. І мене, твою Порл, навчи мене бути вільною.

Раби зі своїми пожитками, складеними в клунки чи зшиті з килимів сумки поволі сходилися до панського будинку, навпроти якого посідали під кипарисами. Вбрані у свій недільний одяг, вони дивилися у небо, ніби те, чого вони чекали, мало прийти саме звідти. Їх було семеро дорослих — два чоловіки, старший — Джейк Ерлі та Джубал Семюелс одноокий; п’ять жінок, включно зі старою бабусею, яка насилу шкандибала, та троє дітлахів, які поводилися незвично тихо. Вони стояли неподалік і робили букетики з квіток чи збирали круглі камінці і втискали їх у землю.

Джейку Ерлі не доводилося закликати всіх до терпіння. Страх, що його вони бачили в очах утікачів — Хазяїна і Хазяйки, був достатнім доказом того, що прийшов рятунок. Небо було безхмарним, і коли піднялося сонце, всі заспокоїлися, а деякі навіть задрімали, через що Джейк Ерлі засмутився, бо коли прийдуть солдати Союзу, вони мають побачити не слабкодухих чорних, але акурат удягнених, бадьорих вільних чоловіків і жінок.

Сам він нерухомо стояв посеред дороги зі своєю палицею і прислухався. Тривалий час не було чутно нічого, окрім шамотіння в повітрі, наче шепіт у вухо чи шелест лісосмуги. Але потім він щось почув. І чи почув? Це не був звук, це було відчуття якогось перетворення. І потім, як начебто те, що він тримав у руці, було пророчою лозою, його палиця вказала у небо на захід. Тоді всі інші підвелися і повиходили з-під дерев. На відстані вони побачили дим, що піднімався з різних точок. Спочатку звідси, потім звідти. Проте як тільки-но, рухаючись угору потоком, із землі піднялася коричнева хмара, світ наче перевернули догори дригом, саме небо змінило колір, поступово очистившись.

І поки вони спостерігали, коричнева хмара набула червонуватого відтінку, почавши рух уперед, така тонка, наче лезо різака, а потім розширюючись, наче борозна від плуга. Вона рухалася через небо на південь від них. Коли звук тієї хмарини долинув до них, їм здалося, що вони ніколи і нічого подібного не чули у своєму житті. Це не було жахами небесного гніву, як-то грім, блискавка чи завивання вітру, але щось відчувалося через їхні ноги, щось резонуюче, як начебто гуділа земля. А потім, підхоплений поривом вітру, за мить звук перетворився на ритмічний тупіт, що свідчило про причетність людей до появи величезної хмари з куряви. І врешті обіч цього здригання землі, вони почули крики людей. І мукання скотини. І рипіння коліс. Але нічого не побачили. Мимохіть вони спустилися до дороги, але й там нічого не побачили. Скрізь лунав легкозвучний гомін, який, покриваючи небо, нагадував хмарину червоного пилу, що пронеслася повз них на південь, залишаючи позад себе тьмяне небо. Так відбувався великий похід армій півночі, хоча здавалося, що то йдуть походом армії привидів.

Загін фуражирів під командою Кларка мав два фургони з прив’язаними до них трьома мулами і складався з двадцяти кінних солдатів. Хоча за наказом генерала мало б бути не менше п’ятдесяти. Він прошкував за декілька миль з боку від колони, тому, побачивши плантацію, вирішив якомога швидше її оприбуткувати.

Вони в’їхали верхи, і він одразу ж побачив гурт рабів, проте не показав, що бачить їх лиш похитав головою. Долі біля кожного з них лежав старий потрісканий короб або лантух для бавовни, набитий бебехами. Він поставив наглядачів і скомандував солдатам братися за діло. На подвір’ї за господарчими приміщеннями дотлівала обора, і над нею літали жмутки попелу. Поблизу лежали три мули з простреленими головами. Йому було наказано реагувати відповідно на такі акти непокори. Проте тим часом він тільки відповідно стежив, як його солдати виносили з комори мішки з цукром, рисом, кукурудзяним борошном. В коптильні полиці прогиналися від горщиків із медом і сорґо. На гачках висіли свинячі окости, грудинка, інші копченості, які Хазяїн не встиг узяти з собою. В одному з засіків було двісті фунтів добірної солодкої картоплі.

Солдати робити своє діло завзято. Вони враз забили свиней, проте через недогляд кури вилетіли з курника. Почалася страшенна метушня, і негренята теж збіглись сюди. Вони сміялися, гиготіли й підстрибували, дивлячись, як солдати кидаються на курей, що кудкудахкають, тікаючи, і як вони намагаються зв’язати лапи гусям, які репетують ґелґочучи. Всі задоволені, все йде чудово, думав Кларк. Така війна — це ж просто благодать.

В армії, що формувалася в Теннессі, він був один із небагатьох вихідців з північно-східних штатів. Тому він був розважливіший, і як йому самому здавалося, не така глушина, як більшість інших. Навіть лейтенанти заледве знали грамоту. А от Кларк працював аж у Білому домі, і йому доручили доправити листа від Президента до штабу генерала Шермана в Алатуні. Він прибув у самий розпал битви. Зрештою генерал наказав йому залишитися. Хоча у Вашингтон імовірно і було надіслано телеграму, з цього приводу Кларку видавалося несерйозним і доволі зневажливим, що зміну місця його служби було визначено у такий безцеремонний спосіб.

Проте зараз його непокоїло щось зовсім інше. А де ж худоба? Він обійшов будинок і біля парадного входу поговорив з високим сивим негром, який назвався Джейкобом Ерлі. Той повів його за бараки рабів до лісу повз маленький цвинтар і потім униз, де починалася грузька моква. За бамбуком була трясовина, де Хазяїн хотів утопити своїх корів. П’ять корів і досі, спокійні та покірні, стояли в баговинні по самі хребти. Правда, теля захлинулося, плавало догори гузном. Довелося покликати солдатів з линвами, вони витягли корів. Це забрало час. Вони оббілували теля, а корів привели до фургонів і прив’язали — хай тюпають позаду.

Здобич була варта цілого дня роботи, проте сонце ще тільки-но минуло зеніту. Тож солдати вирішили оглянути будинок, чимось там розважитися. Хоч як хотілося Кларкові рушати далі, він мав достатньо здорового глузду не наполягати на цьому. Це був приклад того, як інколи рядові солдати можуть дати наказ своєму командирові і то без слів. І це було те, чого він не міг би зрозуміло пояснити у листі додому. У величезній масі людей під назвою “армія” дивний ручай свавілля і непослуху долав навіть тверді бар’єри військової дисципліни. Найкращі офіцери знали, коли й на що треба дивитися крізь пальці. Навіть генерали, буває, віддають накази тільки для годиться. Усе це непокоїло Кларка. Він любив накази і дисципліну. Завжди охайний, доглянутий і начисто поголений. Його форма начищена, а в ранці все ретельно складено. Письмовий папір обгорнено цератою. Хоча, слід сказати, що добування провізії вимагало завзяття і приваблювало вільних духом. Тож до таких штукарів не треба занадто присікуватися. Його ледацюги любили свою незалежність. Зі своїх здобутків вони мали чималу користь і робили це безкарно, бо їхня здобич була ключовим фактором успіху армії, створеної генералом Шерманом, що жила з  підніжного корму.

Крізь скляний купол світло лягало на медового кольору паркет головної зали. Елегантно вигнуті сходи з трубними балюстрадами вели до другого поверху. А над сходами вікно з вітражним склом. Як природженого бостонця, Кларка постійно вражала пишнота цих палаців, які постали на полях сільського Півдня. Якщо праця рабів давала цим власникам таке багатство, то не дивно, що вони б’ються за свою владу не на життя, а на смерть.

У серванті їдальні рядові Генрі та Галлісон виявили тацю з кришталевими карафками бурбону. Вони принесли її до решти, яка зібралася навколо піаніно у вітальні. Почувши звуки першого акорду, Кларк став міркувати, яким чином можна буде вивести звідси своїх підлеглих, які розгулялися на всі боки. Піаністом був рядовий Толлер. Його пухкі пальці пробігали по клавішах із дивовижною вправністю. Дотепер Кларк помічав вправність товстуна Толлера хіба що у поглинанні їжі та питва. Сержант Мейлоун прийшов з коробкою, пропонував усім сигари. А хлопці співали:

Готуючись до бою, мамо,

Я хвацько віскі хлистав,

А вгледів конфедератів,

То зразу маху дав!

Кларк узяв сигару, а заразом і дозволив сержанту Мейлоуну припалити її сірником. По тому він піднявся величезними сходами до кімнат, де в кожній обдирав оббивку і потрошив перини, а руків’ям свого палаша трощив шибки та трюмо. Його дії призвели до очікуваного результату, і вже за кілька хвилин деякі з хлопців опинилися нагорі, рубаючи сокирою меблі, ріжучи гардини та щедро поливаючи все гасом.

Там був ще й третій поверх. І коли Кларк піднявся туди, він був приголомшений. Там виявилася дитина — дівчинка, яка босоніж стояла перед дзеркалом, огортаючись прегарною хусткою, вишитою золотими нитками. Вона була надзвичайно спокійна, начебто там, під нею, не руйнували будинок. Лише тоді, коли вона підняла очі і в дзеркалі побачила його, він зрозумів, що це біла негритянка, біла, наче білий шоколад. Її підняте підборіддя свідчило про те, що дівчина вважала себе господинею будинку. Вона мала на вигляд дванадцять чи тринадцять років. Боса, у звичайній дитячій сукенці до колін, проте загорнута в хустку, вона справляла враження царівни. Він не встиг навіть слова сказати, як вона миттю гайнула повз нього до сходів. Поки хустка летіла за нею, Кларк зловив хіба що відблиск її гладеньких білих литок.

Нічого не вдієш, довелося дозволити чорношкірим знайти для себе і своїх бебехів місця у фургонах — сидячи серед здобутків на передку чи позаду візників. Вони намудрували маленького візка для старої бабусі. Дивлячись на їхні радощі, Кларк дедалі похмурнішав. У війську від них ніякого пуття. Тягар та й годі. Хто їх годуватиме, де їх прихистити? Вже й так за армією суне десь біля тисячі чорних. Їх треба б одіслати назад, але куди? Нової влади за нами ми не встановили. Спалили все і гайда далі. Їх знову переловлять і на поле або, ще гірше, їх захоплять партизани, які шастають за нами назирці.

Чоловіки кидали смолоскипи у вікна. З-під даху пішов дим, незабаром язики полум’я забігали і по обшивці. Кларк подумав: ми ж спалюємо те, з чого можуть жити чорні. Проте всі були щасливі, розмовляли і сміялися. Сержант Мейлоун начепив хазяйський циліндр та плащ на уніформу. А ще вони знайшли десь старі, ще з колоніальних часів, трикутні капелюхи ополченців, і дітлахи понатягали їх собі на голови. Рядовий Толлер вдягнув сукню зі шлярками. І всі чоловіки, включно з двома старими неграми, курили сигари.

— Ісусе, що це за команда у мене така? — промовив Кларк, ні до кого не звертаючись особисто. Він наказав рушати. Хлюснули батоги, заскрипіли колеса, коні зразу пішли клусом. Кларк, уже сидячи верхи, краєм ока помітив ту саму білу негритянську дівчинку. Вона стояла поодаль від усіх, не приєднуючись до тих, що сиділи в фургонах. Боса, закутана у величну червону із золотим хустку, вона спостерігала, як вони від’їжджають. Згодом Кларк питав сам себе, чому тоді йому не здалося дивним, що ця дівчинка вимагала особливого запрошення. Зрештою він повернув коня, пустив його легким галопом назад, нахилився і схопив її руку.

— Ти поїдеш зі мною, місі. — сказав він.

І за мить вона вже була за ним у сідлі, міцно обіймаючи його стан. Тоді він ще не зрозумів своїх почуттів, окрім того, що весь тягар відповідальності за його підлеглих раптово спав з нього. Він відчував, наскільки міцно за нього трималися її теплі руки. На його плечі була її щока, а згодом крізь мундир просякнулись і її сльози.

Таким чином надвечір усе ще теплого листопада вони вирушили в путь, білі і чорні, слідом за колоною осяєної сонцем куряви, що плинула в південно-східному напрямку неба Джорджії.

II

Спочатку хлопець на ім’я Віл не хотів нічого їсти. Коли його привели, він був худий, як тріска. Обличчя було кістляве, як череп. Стоїть, тримаючись за прути решітки дверей, дивиться в коридор, а бачиш лише пару його очей. Арлі, який сидів у камері навпроти, сказав:

— Тобі треба поїсти, хлопче. Вони хочуть убити тебе, але це не означає, що ти мусиш це зробити замість них.

Арлі балакав без упину, вважаючи, що це допомагає підтримати тонус.

— Припустімо, що так сталося — нас помилували. — сказав він. — Ти ж будеш занадто слабкий, щоби вийти за двері. А щодо мене, то я їстиму їхню червиву свинину з квасолею, після чого подякую наглядачеві — сержанту Баумґартнеру в кінці коридора — за чудову шамотину, хоча він, глухий, як тетеря. А в чому тебе звинуватили, молодче? Скажи-но, в чому?

— В дезертирстві, — прошепотів хлопець. — Дуже треба було додому.

— Ха! Не знав я, що за це тепер кара на горло. Авжеж, багато хлопців дають дьору з цієї війни, тому наше керівництво вирішило настрахати бажаючих. А от мене застукали, коли я задрімав, вартуючи. Проте могло бути й гірше. Он як з Джоном, ґвалтівником, який сидів тут до минулого тижня. Його заслужено повісили, бо він порушив статтю цивільного права. А нас із тобою, як людей військових, що так чи інакше порушили бойові статути, нас чекає тільки розстрільна команда.

Хлопець не усміхнувся, а лише пішов до своєї койки і ліг, поклавши руки за голову.

— Ти ти не переймайся, — продовжував Арлі. — Генерал Худ  любить, щоб усе було як годиться: одна рота марширує попереду, друга позаду, всі в парадній формі, майорять прапори, торохтять барабани, а того, кого розстрілюють, саджають на край його труни, щоб він в акурат туди ліг, коли розстрільники натиснуть на курки. Але оскільки чи не всіх до останнього, хто умів стріляти, відправили на редути обороняти Атланту, то для того, щоб організувати пристойну екзекуцію, у Мілледжвілі попросту не вистачить служивих. Щоправда, є кадетики у військовому училищі на цій самій вулиці, проте наші мудрі проводирі зметикували, що для дітей це — негодяща робота. А як ти ставишся до релігії, молодче?

— Мені вона була ні до чого.

— Ну я на це так дивлюся: Господь подав їм знак, щоб вони дозволили нам перепочити. Може, він готує для нас іншу долю. А у нас є час з’ясувати, яку саме. Бо ж коли він рятує нас милосердно, то тільки з певною метою.

Тепло раннього листопада швидко пропало, і тепер двоє в’язнів день і ніч куталися в ковдрах. Вікна в камерах були без шибок. Коли йшов дощ, стіни мокріли, і потім, коли прояснялося й ставало холодніше, вони обмерзали. Ґрати були такі холодні, що годі було й доторкнутися. Тож у мілледжвільській в’язниці з її холодом і пліснявою було нічим не краще, ніж у могильному склепі.

— Сержанте Баумґартнер, сер, — гукнув Арлі. — Ви ж грієтеся принаймні відерцем з гарячим вугіллям. Чому б вам не прийти сюди до нас з цим відерцем, щоб ми не задубіли до смерті перед тим, як ви нас пристрелите.

Тюремний наглядач промовчав. Він був гладкий чоловік і задихався за кожним кроком.

— Сержанте Баумґартнер, — знову погукав Арлі, — я пророкую, що незабаром настане година, коли ви відчините ці двері і звільните нас.

Баумґартнер зітхнув.

— Я надто старий, щоб воювати, — промовив він, — тому моя служба полягає в тому, щоб сидіти з такими, як ви. І я не знаю, що заслуговує на медаль, якщо не це.

Вони прокинулися, як і зазвичай, ще до світанку і, стоячи, почали підстрибувати, щоб розігнати кров. Віл перейняв цю вправу від Арлі і практикував її щоранку. Але сьогодні, окрім холоду в кістках та пари з рота, спостерігалося дещо інше. Знадвору чулися гучні вигуки та стукіт коліс. Віл підійшов до вікна і став навшпиньки, щоби виглянути за ґрати. Там було на що подивитися.

— Що там таке? — спитався Арлі.

— Фургони один за одним. Як на параді, — відповів Віл. — Підганяють коней.

Дякуючи Господу, настав час!

Попри цей шум-гам, Віл чув — щось струменить із неба, і не те, щоби вітер, а радше тиск повітря, начебто небо притисло себе до землі. Чулося якесь шелестіння чи, може, то був запах на зразок того, що буває після спалаху блискавки. Він відчував натиск наближення бурі, хоча після того, як вийшло сонце, небо стало холодного синього кольору, і підстав тривожитися наче не було.

Проте в’язниця вся заворушилася. Зі свого верхнього поверху вони чули крики на всіх нижніх. В’язні почали стукати мисками по ґратах. І ну свистати.

Арлі радісно шкірив зуби.

— Краще збирай своє барахло, молодче, бо ми покидаємо нашу домівку.

Наполоханий галасом сержант Баумґартнер став обличчям до дубових дверей, тримаючи напоготові свій мушкет.

— Слухайте-но, містере Баумґартнер, сер, — гукнув Арлі. — Будьте обережні з тією штукою, бо можете заподіяти собі шкоду.

Бідний чолов’яга, начебто погодившись, сів на своє місце і відсапувався.

Вони чули кроки по кам’яній підлозі, брязнули, відчиняючись, двері камер. На мить Віл злякався, що в їхньому віддаленому горішньому закутку їх можуть просто забути. Проте незабаром загуркали і в двері їхнього поверху. Розгублений Баумґартнер насилу знайшов у своїй в’язниці потрібний ключ.

Арлі та Віл уперше з того часу, як потоваришували, зустрілися за межами своїх камер і потисли один одному руки. Вони приєдналися до процесії в’язнів і вийшли залізними сходами вниз на освітлене холодним сонцем подвір’я в’язниці серед, мабуть, півтори сотні інших, також узутих у черевики без шнурівок та закутаних у ковдри.

Вони стояли і тремтіли від холоду.

— Це не найпрекрасніша картина в світі, — промовив Арлі, дивлячись на обвітрені й неголені обличчя та згорблені спини, закутані в ковдрах; на охоронців і сірі кам’яні стіни, на пресовану тверду землю під їхніми ногами. — Але ж це створене Господом, мій друже Віл. Це, щоб ти знав, його загадкове творіння. Такі от справи.

Лейтенант та ще четверо рядових із гвинтівками супроводжували у подвір’я старшого офіцера в шикарному мундирі. Він був, без сумніву, велике цабе. Йому допомогли стати на ящик. В’язні зашепотілися, коли побачили його еполети. Він зачекав, доки вони замовкли, потім приклав долоні до рота.

— Я — генерал-майор Натаніель Вейн, — повідомив він. — Із дозволу губернатора Брауна я уповноважений оголосити про те, що всі ви відбули свій термін ув’язнення, всі, чорт вас забирай, але з умовою, що ви погоджуєтеся стати ополченцями і присягаєтеся захищати наш великий штат Джорджія під моїм командуванням!

Вартові за ним принесли стіл і стілець.

— У вас є три хвилини. Я даю вам три хвилини, щоб підняти вашу праву руку, заприсягнутися і погодитися на цю службу з усіма відповідними правами та привілеями. А як ні, то повертайтеся у свої камери і сидіть там, доки змерзнете к бісовій мамі.

Натовп заворушився. Дехто з в’язнів був ладен погодитися. А ті, кому лишалося недовго до звільнення, не бажали. Арлі похитав головою. Почалися дебати на зразок тих, що ведуть законодавці на своїй сесії. Якийсь злочинець вигукнув:

— Я краще згнию тут, ніж піду туди, де хтось відстрелить мої яйця!

Всі говорили одночасно.

— Ці хлопці — не дуґрні, — сказав Арлі. — Атланту спалено, і війна наближається сюди. Якщо військовим до такої міри бракує рук, що вони готові дати зброю звичайним злочинцям, то ти розумієш, які в кожного з нас шанси повернутися звідти живими?

— Нікчемні? — запитав Віл.

— Десь приблизно такі. Я не знаю як щодо тебе, хлопче Вілі, — промовив Арлі, піднімаючи руку. — Але мені однаково, як мене вб’ють.

За кілька годин вони вже як ополченці опинилися в складі контингенту, розміщеного для захисту дерев’яного мосту через річку Оконні, десь за п’ятнадцять миль на південь від міста. Вони засіли у багнюці під висячим мохом на східному березі;  у них мушкети, коробки з патронами, сухарі в кишенях; взуті у зношені черевики без шкарпеток, одягнені в мундири з плямами крові поверх тюремних піжам. Їхні ковдри слугували накидками для тепла. Було доволі холодно, тому коли вони ступали в багнюку, їхні черевики лишали слід на тонкому зашерху льоду.

Поїзд, що привіз їх сюди, стояв позаду на колії з невеличкою гарматою, установленою на платформі. На західному березі курсанти з військового училища Джорджії, яким було надано честь тримати головний удар атаки, копали шанці з захистом у вигляді насипів лісового ґрунту.

Арлі сказав, що радше б спорудив лінію оборони перед містом, щоб захистити жінок і дітей, але, вочевидь, для військової операції їхні життя не були аж такими важливими. Він глянув на Віла. Навіть тепер, жуючи, хлопець мав вигляд дуже сумний і невеселий.

— Ти не з тих, хто дякує долі за рятунок, еге ж, молодче?

— Що це означає?

— Це означає, що ми вже не в камерах. Це означає, що ти просто сучий син, якщо супишся, коли тебе вихопили прямо з обіймів смерті.

— Сидячи під цим деревом, коли мені крапає за комір людяна вода і я чекаю, що мене ось-ось розтопче ворожа армія? Не вмер, так змерз, — ось так, по-моєму, це називається.

— Ну, ти можеш отримати певне задоволення хоча б від того, що потягнеш за собою на той світ одного чи двох янкі. Окрім цього, ось про що я думаю. У паперах, які ми підписали, сказано, що ми відбули покарання. Як ти міг відбути смертний вирок? Хіба що коли тебе стратили, а потім повернули до життя.

— Щось я такого про себе не пригадую.

— От і я про себе теж. Або ж відбути смертну кару можна тільки з Божої ласки. Себто жоден генерал не може цього зробити. Таке не підвладне навіть губернатору. Це лише вплив Господа, бо перетворення смерті в життя є дуже серйозним надприродним актом. Ти погоджуєшся?

— Гадаю, що так.

— Чому б тоді Господь вберіг нас від цього, якби він лишень планував для нас смерть у грязюці біля залізничного мосту? І відповідь на це така — він планував інше. Отож спробуй подивитися на речі веселіше.

¹ Сині мундири (bluecoats — амер.) — колір уніфоми федератів.

Віл не знав, підстрелив він когось чи ні. Раптово сині мундири відступили і зникли в лісі.

— Припинити вогонь! — закричав офіцер. І в несподіваній тиші дехто з солдатів закричав “Ура!”. Арлі пробурчав:

— Дивіться, щоб це “ура” не застрягло у ваших горлянках. Вони ж бо скоро повернуться.

Вілу так тяжко дихалося, як начебто він весь час бігав щодуху. Над лісом простелилася димова пелена.

Янкі справді повернулися скоро, хоч нової тактики не придумали. Скидалося на те, що вони хотіли перевірити, чи справді міст захищено. Вілові здавалося, що з кожним пострілом він усе глибше занурюється в багнюку. Торохтіли постріли, вибухали снаряди, у ніс бив їдкий запах пороху. Лунали стогони й крики кадетів, і поранені коні голосили теж, а федерали, хоч маючи перевагу в людях, відступили знову. Тепер тиша видавалася загрозливою. Між деревами котилися клуби диму.

— Ми ще не бачили всієї армії, — промовив Арлі. — Потикалася сюди кіннота, подивилася що тут і до чого. Тепер вони підведуть основні сили і, поки вони будуть з нами цяцькатися, пошлють угору за течією загін, який наведе там переправу, обійде нас із тилу і, вважай, нам буде капець.

Віл спітнів, волосся змокріло. Він витер лоба і побачив на руці кров.

— Мене встрелили, — пробурмотів він.

— Ну так, авжеж, буває.

— Тече кров.

— Куля просто дряпнула голову, та й по всьому, — пояснив Арлі. — Я ж тобі казав, що Господь пильнує нас. Але це зовсім не означає, що він не може трохи побавитися. Дивись.

Ліворуч та праворуч від них люди з тюремного ополчення залишили свої позиції і кидаючи зброю, тікали світ за очі. Офіцер горлав і стріляв з револьвера у повітря.

— Рішення правильне, але біжать не туди, — сказав Арлі. — Нумо за мною. — Поки Віл зміркував, що тут робиться, Арлі вже виліз на насип до мосту, обернувся і кивнув рукою.

Вони пробігли по мосту, що вже горів у деяких місцях. Ополченці кидали ковдри і топтали вогонь. На тому боці місцевість була не така багниста, і на порослому мохом узліссі лежали мертві або ж поранені за своїми колодами кадети Мілледжвіля. Хлопці без подряпин блукали наче не при собі, як сновиди. Деякі плакали. Біля них метушилися кадетські офіцери, гнали їх назад на позицію, ляскали по щоках, щоб привести до тями.

Арлі провів Віла через позиції оборони. Вони побачили мертвого солдата федерала, який лежав під залізничною колією. Лежали там і поранені коні, що стогнали, наче люди, були і такі, які з останніх сил намагалися підняти голови.

Десь попереду в лісі чулися відлуння голосів, а ще за кущами — гуркіт візка з боєприпасами.

— Швидше, — сказав Арлі. Він почав знімати уніформу з мертвого янкі.

— Що ти робиш? — здивувався Віл.

— Знайди щось свого розміру, хлопче!

Віл озирнувся і потягнув гімнастерку з хлопця, що лежав розкинувши ноги і наче виглядав на його зріст. Куля йому влучила просто в око. Віл зідрав з нього брюки й черевики. А потім його почало нудити від мертвого тіла.

— Що ми робимо? — бурмотів він, піднімаючи з трави скатку та капелюх, попри те, що і на них була кров. Тоді помітив, що мертвий тримав у руках нову магазинну гвинтівку. То він кинув свій однозарядний мушкет, розігнув стиснуті пальці мерця і забрав гвинтівку. А потім і патронташ та його бляшану фляжку.

Із клунками в руках, вони пригинаючись подалися над річки. Через деякий час натрапили на коня без вершника із мордою у пожовклій траві. І тримаючи його за повід, щодуху пустились уперед, аж доки пройшли добру милю вниз за течією. Там вони зупинилися і перевдягнулися у форму солдатів федералів.

Віл тремтів у холодній вогкій уніформі. Його обличчя було замазане власною кров’ю. Ходячи туди-сюди, він намагався звикнути до мундира, який був затісний у спині і врізався під пахвами. Він намагався згадати, яке ж слово вважалося гіршим, ніж дезертир.

Арлі сидів, схрестивши ноги, спершися спиною на дерево.

— Нам дуже пощастило з цим конем, — сказав він. Проводячи рукою по мундиру, він намацав у кишені фляжку з бурбоном. Відкрутив кришку і ковтнув. — Х-у-у-у! Спробуй це, молодче. Давай. Якщо ти мав сумніви щодо того, чи хотів Господь, щоб ми вижили, просто зроби ковток.

III

Емілі Томпсон відіслала Вільму нагору посидіти з ним у спальні.

— У мене там паруючий чайник на вогні, тож судді буде легше дихати, — сказала вона. — Поклич мене, якщо він прокинеться.

— Слухаюсь, мем.

Вона зробила все, що могла: сховала каву, цукор, кукурудзяне борошно, смалець і два окости в скриню з посагом під вишитими подушками і маминою весільною сукнею. Проте залишила достатньо харчів у комірчині, щоб вони не подумали, ніби вона щось заховала. По тому накинула шаль і вийшла на ґанок, зачинивши за собою двері. Вона — дочка верховного судді Джорджії Горація Томпсона, що, відповідно, демонструвала її постава, хоча серце і калатало, наче в зляканого зайця.

Коли з’явилися перші з них, на вулиці, як і загалом у місті, було неприродно тихо. Верхи чи пішки, вони входили не те, щоб боязко, але аж ніяк не зухвало. А ще виявилися зовсім молодими. Лиш декілька з них були віку Фостера Томпсона, коли він загинув. Якийсь лейтенант скочив з коня, відкрив чавунні ворота і пішов по доріжці до ґанку. Зупинившися біля сходів, він козирнув і сказав, що їй не має чого боятися, бо генерал Шерман з жінками і дітьми не воює.

Певна річ, йому було доручено говорити ці слова усім, кого він спіткає у Мілледжвілі. Їдучи верхи, він виставляв вартового навпроти кожного будинку. Солдат, якого поставили біля воріт, зиркнув на неї, усміхнувся і доторкнувся вказівним пальцем до капелюха. На відповідь вона кивнула головою і пішла в дім, замкнувши двері.

Коли вона дісталася другого поверха і поглянула у вікно з бібліотеки, вони вже заповнили всю вулицю. Барабанщики тримали ритм, тоді як солдати йшли не в ногу. Розмовляючи і сміючись, вони мали вигляд кого завгодно, тільки не військових. Вона передчувала лихо. Як і очікувалося, вартовий, так турботливо приставлений до воріт, побачивши своїх приятелів у колоні, одразу ж приєднався до них, навіть не озирнувшись.

Згодом вони переповнили вулицю і розлилися по дворах, наче річка, що вийшла з берегів. З’явилися фургони, криті білим брезентом, запряжені мулами, на передках сиділи погоничі із засученими рукавами, за ними на причепах ящики із зарядами і гарматні стволи, які, відсвічуючись, виявляли своє вбивче призначення. Вона щільно затягнула фіранки і з заплющеними очима стала спиною до вікна. Чулося ревіння худоби, галас і ляскіт батогів. Це була не армія, це була хмара паразитів.

Не зважаючи на те, що відвідування церкви було для неї лише обов’язком, саме в цю мить їй захотілося помолитися. Проте треба знати, за що саме. На що їй сподіватися? Чи можна реально сподіватися, скажімо побачити верхи Фостера Томпсона, який махає капелюхом і з широкою усмішкою говорить їй, що ніякий він не привид.

— Я пішов воювати з тиранією, — були його останні слова, після чого він поцілував її у щоку. В своїй уніформі він виглядав елегантно і самовпевнено, уособлював їхній спосіб життя, їхню свободу і честь.

А оці люди, яких вона бачить і чує, вони не марширують, як належить військовим, а крутяться, наче попали у вихор і не розуміють, де вони є і чого вони тут. Десь пролунав сигнал сурми. Вона почула окремі голоси, наче біля воріт. Мимохіть вона знову визирнула у вікно. Вони всюди ставлять намети: на подвір’ях, на міському майдані, що в кінці вулиці. І ось тепер хтось гупає у двері. Вона вийшла на площадку сходів. Вільма зі страхом в очах визирнула з кімнати судді, який раптово прокинувся.

— Що? Що там відбувається? — запитав він слабким голосом.

— Нічого, тату, зовсім нічого! — І вже йдучи вниз, вона тихо, але з гнівом, сказала Вільмі: — Не лізь до мене із своїм клопотом — геть, і сиди, де тобі сказано.

Вона відімкнула вхідні двері і зразу ж відступила: зграя синіх мундирів ринула повз неї і почала влаштовуватися в її будинку, наче у власному.

Тієї ночі вона не спала. Їй з Вільмою було наказано лишатися в кімнаті судді. Оце і вся була тепер її територія. Вона скрутилася на канапі. У місті палахкотіли  пожежі. Вона бачила їх, спостерігаючи відблиски на стелі. Тепер думала, що їй пощастило, оскільки саме її будинок обрали за квартиру для штабних офіцерів. Вони ввічливо порадили їй піти нагору і сидіти там, тож вона таки мала надію, що коли вони заберуться звідси, — Господи, поможи, щоб забралися скоро — будинок не постраждає від їхньої присутності. Проте вона цілісінький вечір чула регіт і нескінченну біганину. Гупали чоботями внизу так, що дзвеніла карафка у неї на столику. А ще смерділо куриво.

Гнітюча присутність чоловіків знесилила її, хоча то було знайоме відчуття: огидна жіноцтву тваринність, яка здавалася ще образливішою через те, що вони не усвідомлювали її. Вона так почувалася навіть у дитячому віці, коли її брат Фостер приводив додому своїх друзів. Навіть Фостер, любий Фостер все життя тіснив її. Здавалося, він займав більше простору, ніж йому треба. Його потреби були надзвичайні, зрештою потреби їх усіх. Це було ніби жити з дикою звіриною — вони демонструють тобі свої джентльменські манери, а самі на тебе так дивляться... І це ж вони розпочали війну. Жінки не мали діла з війною. Вони не гасають верхи, розмахуючи шаблюками та горланячи про честь і свободу.

Проте вона не вірила, що війна може зруйнувати звичне для неї життя і вкинути її в постійний стан непотрібності, аж поки раптово підвівшись із канапи, усвідомила, що таки може. Що її лякало? Імовірно, зараз була друга чи третя ночі. Вогонь у каміні вже згас, внизу було тихо. Охолоджену кімнату освітило лишень місячне сяйво. Вона підійшла до батькового ліжка. Він тихо лежав на спині. Проте його щелепа відвисла, обидві руки були стиснуті в кулаки над ковдрою. Вона доторкнулася до його щоки, яка виявилася сухою й холодною.

— Вільма, Вільма, — несамовито зашепотіла вона, начебто боячись розбудити батька. Дівчина спала на підлозі у підніжжі ліжка. Емілі почала трясти її. — Прокидайся! Прокидайся!

Емілі побігла сходами і далі на вулицю міста, яке не впізнала. Намети у кожному подвір’ї на кожному моріжку були наче зуби, що раптом прорізалися з землі. Присок від вогнищ, на яких куховарили солдатський харч, забарвив червоним місячне сяйво. Коні були прив’язані до ліхтарних стовпів. Вона почула дивну музику і, наближаючись до майдану перед Капітолієм, побачила танцюючих зі смолоскипами. Військовий оркестр у незастібнутих мундирах забезпечував веселу музику, граючи на кларнеті, трубі та флейті.

Виявилося, що то були раби, жінки та діти, які танцювали колом, тримаючись за руки. Прапор янкі майорів над куполом Капітолію. Банкноти Конфедерації стелилися по землі, наче осіннє листя. Із вікон державної бібліотеки Джорджії вилітали книжки, які внизу ловили солдати. Вона почула вереск жінки, що долинав із темряви в кінці алеї.

У будинку доктора Стівенса було темно. Вона посмикала за дверну ручку, вдивляючись у вікна. Потім побігла на задній двір. Стайня виявилася порожньою. Не було більше доктора Стівенса. Не було більше Мілледжвіля. Вона не знала, що їй далі робити і побігла. Побачивши яскраве світло, вона кинулася в той бік. Двір позаду однієї зі солідних міських кам’яниць, був освітлений смолоскипами. Там стояв ряд білих фургонів, поблизу яких — мули з мордами у мішках із зерном. Вона почула стогін і прослизнула між двома фургонами, поглянула, що там позаду. Солдат, якого медсестри підняли на ношах, підвівся на один лікоть і, вискаливши зуби, усміхнувся їй. Його мундир був просотаний кров’ю. А на землі за воротами складу було щось, від чого вона певний час не могла відвести очей. Вона відмовлялася вірити в те, що бачила слизьку купу відтятих людських рук та ніг.

Ліхтарі всередині так яскраво світили, начебто весь склад палав у вогні. Біля столу стояв військовий хірург із командою медсестер. Обертаючись, він глянув на неї, насупив брови і щось пробурмотів. Цієї жахливої миті він назавжди відбився у пам’яті Емілі. Низького і справної статури чоловіка, здавалося, незворушувала кривава різанина навколо. Він був у гумовому фартуху поверх мундира, а в руках тримав скривавлену пилку. Мав густі брови й очі, що виглядали з-під них, були блідо-блакитного кольору. Їй здалося, що ті очі були сповнені болю, який відбивав її власний. До неї підбіг медбрат.

— Міс, вам сюди не можна, — сказав він, повертаючи її до дверей.

— Нам потрібен лікар, — сказала Емілі. — Мій батько — суддя Томпсон, з ним щось страшне. — Промовивши це, вона почала задихатися. Вона знала, що те страшне означало, що її батько помер.

Як полковник, Рід Сарторіус, був вище чином, ніж інші офіцери, які розквартирувалися в будинку Томпсона. Він наказав їм вибратися звідти кудись інде.

Старий і справді віддав Богові душу. Проте було якось незвично бачити смерть старої людини. Обличчя на подушці сліпо дивилося вгору, буцімто він уже розпочав свою небесну подорож. Із заплющеними очима його ніс здавався більшим.

— Я міг би допомогти з труною, — звернувся Рід до міс Томпсон, сумно усміхнувшись. — У нас є все. Ми задовольняємо всі вимоги.

Емілі страшенно зворушила люб’язність військового хірурга. Хоча водночас вона розуміла, що на неї чекало.

Вільмі було наказано покликати Отця МакКі, проте він був занадто приголомшений, щоби йти з нею, відрапортувавши Емілі, що варвари понівечили Святого Томаса. Вони вихопили стільці для свого вогнища і спаплюжили вівтар. І після зробленого вони називають себе християнами? І вона, дитина, яка тільки-но втратила батька, виявляється, втішає його.

Вже зранку армія пішла в похід, рухаючись нескінченною процесією крізь усе місто. В’язницю було підпалено. З міського арсеналу пролунав заглушений вибух. Мілледжвіл був спустошений: розбиті шибки, затоптані городи, пограбовані крамниці.

Рід наполіг на негайному похованні. Він прислав варту кіннотників. Отож єдина карета перевезла труну крізь місто і на гору, до цвинтаря, де мав упокоїтися видатний суддя Томпсон. Під час короткого поховання Емілі заливалася слізьми. Бо ж її батька мусили урочисто поховати.

— Він був великою людиною, — сказала вона Ріду дорогою додому, витираючи хусткою кутики очей. — Його рішення творили історію права. Якби вас усіх тут не було, церковні дзвони було б чутно в усій Джорджії. І всі б у місті ставали в чергу віддати свою шану. І до речі, негри так само. Бо він був сердечною і шляхетною людиною.

Рід промовчав. Йому здалося, що Емілі Томпсон давно знала, що її батько скоро помре. Ще одна втрата під час війни. Вона не побачила, що в іншій частині цвинтаря солдати федерали ховали загиблих на річці Оконі, яких не вдалося врятувати. Здавалося, вона так само не помічала, що він їй приділяє аж надто багато уваги. Рід був родом з Німеччини й отримав громадянство шляхом натуралізації. Відповідно він мав європейські вишукані манери. Тому, зрозуміло, відчув щось аристократичне у поведінці юної леді. Вона була елегантним створінням, вдягнена так, щоб не було вирізу на грудях та з штивно стуленими губами, які, він був певен, ніхто ще не цілував. Проте в її очах горів вогонь і виднівся незламаний горем дух.

Продовжуючи свій марш, армія рушила з Мілледжвіля. Рід попрощався. Він дав їй номер своєї бригади і сказав, що, коли б йому довелося побувати тут, він би знову навідався до неї. Висловивши співчуття, зачинив за собою двері.

Північні і південні фланги армії Шермана зійшлися у Мілледжвілі. Цілий день війська, йдучи слідом за тими, хто переночував у місті, проходили через нього і марширували далі. Емілі стояла біля вікна. Нескінченні колони, вози з боєприпасами, обози з продовольством, медичний транспорт, череди великої рогатої худоби. Барабанщики з кожною колоною відбивали ритм. Вона спробувала порахувати кількість полкових стягів і збилася з ліку.

Її вулиця була обсаджена молодими деревами, що створювали затінок. Війська і обози об’їжджали вулицю, поки чорношкірі сапери з дворучними пилами валили дерева. Інші чорношкірі солдати обрубували гілля. Ще інші вантажили стовбури та гілки на вози, які тягнулися запрягами з шести або восьми мулів. Все було організовано дуже чітко. Врешті вона вирішила не чекати на повернення військового хірурга із бездоганними манерами і дивним ім’ям — Рід Сарторіус.

Вільма прибрала постіль у кімнаті судді. Потім відкрила вікна, впустивши холодне сонце, підмела, витерла пилюку та спакувала в коробку його ліки. І лише після того, як поклала до шафи серед костюмів, сюртуків і циліндрів його пантофлі та шаль, заплакала. На першому поверсі Вільма, наче буревій, змела геть пил, цигарковий попіл та загалом увесь безлад, що лишили солдати. Вона працювала з відданістю служниці. Емілі Томпсон не встигла і оком змигнути, як у будинку все стало на свої місця, зосталися хіба що кілька подряпин та зламаних ніжок стільців.

Жінки завісили вікна другого поверху чорною тканиною. Наплакавшись, Емілі з розпущеним волоссям, уже сиділа в кухні, дивлячись у пустку, поки Вільма робила чай. Повна чашка чаю встигла захолонути, поки Емілі отямилася, побачивши перед собою вдягнену для подорожі і з дорожньою сумкою Вільму. Емілі вдивлялася в коричневе обличчя з таким відчуттям, що бачила його вперше. Дещо східний зріз темних очей видавався знайомим. Але тепер ці очі були сміливо спрямовані на неї. Нічого в ній не виявляло шанобливого ставлення.

— Я вже іду, міс Емілі, — сказала Вільма.

Вони разом виросли. Хіба що Вільма була на рік чи два молодша.

— Куди ти йдеш? — запитала Емілі.

— З усіма, — відповіла та.

Емілі побігла за нею.

— Зачекай, зачекай! — сказала вона. — Будь ласка, Вільмо. — Емілі метнулась нагору, до кімнати, де була материна скриня. Вона витягнула з неї схований мішок із продуктами і, відклавши дещо для себе, перев’язала його і винесла донизу. — Будь ласка, візьми це. — Вільма похитала головою. — Візьми. Це — моя остання вказівка. — промовила Емілі. — Заради Бога, візьми!

На той час останні колони війська вже виходили з міста, а за ними рушив парад чорношкірих, що вирішили приєднатися до армії. Їх були сотні — чоловіки, жінки, діти. Вони йшли пішки, їхали у возах, дехто собі шкутильгав. Тут не було барабанного бою чи гуркоту возів з боєприпасами, чи сигналів сурми. Це був неритмічний рідкісний звук, ледь не пташине святкове щебетання, з якого виринав сміх або уривки пісні. Це був звук масового збудження, ніби в цих людей було щось на зразок свята, коли йдуть до служби Божої або на пікнік. Діти з високими пронизливими голосами стрибали чи наслідували солдатів, бігли попереду, а потім поверталися назад. Емілі проводжала Вільму біля дверей, аж та ковзнула у натовп, обернувшись, усміхнулася і несміливо помахала рукою. Та й уже.

Порожнє і тихе місто Мілледжвіль лежало розхристане; пориви вітру ганяли навколо будівель клапті паперу, розметали вулицями попіл і недопалене вугілля вогнищ. Пахло згарищем. Коли почалася війна, Емілі не розуміла, до яких наслідків вона може призвести. А призвела вона до смерті кожного, хто належав до її сім’ї. Призвела до смерті Томпсонів. Потужність війни та її наслідки стерли все її минуле. Вона блукала будинком, у якому жила від народження. Кімната за кімнатою, здавалося, дихали неприязно. Вона зупинилася біля дверей батькової спальні, не маючи сил забути вираз його мертвого обличчя. Тепер, коли він у труні під землею, вона думала про нього, як про рештки. І про рештки від своєї матері. І рештки від брата Фостера, поховані десь у Теннессі. Вона тремтіла від холоду і, щоб зігрітися, загорнулася в шаль. Як жахливо й огидно. І чи не рештки і вона сама? А цей будинок чи не є він її могилою?

Слідом за військами Союзу з’явився кавалерійський загін, що належав до війська конфедератського генерала Худа. Люди висипали на вулиці привітати їх. Партизани схопили трьох солдат-федератів, які відстали, включно з хлопцем-барабанщиком. З вікна свого будинку Емілі бачила, як її сусіди, що досі ховалися, наче миші, тепер повиходили привітати своїх героїв. Таким чином тут витворився інший парад, якийсь недоладний. Декілька цивільних приєдналися до кінного загону — недобитку армії південців, маючи гордовитий вигляд переможців і шляхетну мету стратити хлопця і двох чоловіків. Ось які вони є, ці сепаратисти. Вона жахнулася.

Емілі спакувала речі в одну валізу, а невеличкий запас їжі в іншу. Одягнувши зимове пальто і прихопивши ковдру від холоду, вона підійшла до стайні і запрягла суддівського коня до брички. Це був іще один подарунок від військового хірурга Ріда Сарторіуса, який потурбувався про те, щоби федерати не відібрали їхню конячину. Вона взялася за віжки. Вітер висушив її сльози. Емілі знала, в якому напрямку пішла армія. Варто було лишень їхати слідом по битій дорозі, і невдовзі почуєш невластивий сільській місцевості гам. А по тому і відчуєш їхній запах.

IV

Вони завчасно потурбувалися про те, щоб замазати грязюкою відмінні знаки своєї частини. Та це було зайве, бо коли опинилися в місті, вже стемніло. У Мілледжвілі була велика гулянка. Резиденцію губернатора заповнили офіцери Союзу. Віл бачив їх у вікнах. І в законодавчих зборах штату — теж офіцери, гуляють, співають. Віл побоювався, що його впізнає хтось із охорони. Але вже ніякої охорони. Починаючи від губернатора, всі просто зникли. Він був такий втомлений і голодний, що не міг тверезо мислити.

Тепер прийшла черга Арлі їхати в сідлі, а Віла — йти поруч.

— Віле, хлопче, щось ти дуже тихий. Підозрюю, що б там не діялося зараз у твоїй голові, нам це не допоможе.

— Розумієш, це небезпечно і тяжко бути триклятим перебіжчиком.

— А хіба ти ним є? Треба на це подивитися іншими очима. Ти, як вірний син Півдня, на території ворога, наприклад, шпигуєш.

— Хай там як, але тепер я навіть не знаю, хто я, стоячи тут у формі загиблого.

— Добре, але ти знаєш, що ти голодний, а це вже початок. Чуєш запах? Ходімо.

Перед одним будинком він побачив вогнище, куди підкидали штахети від огорожі. На ґанку стояв старий чолов’яга з дружиною. Одні солдати заходили повз них у будинок, інші виходили, напхані під зав’язку. Жінка лаялася, а чоловік плескав її по руці — заспокоював.

— Заходьмо прямісінько без усяких, — сказав куточком рота Арлі. — Начебто ми свої.

— А як же бути з конякою?

— Погодуємо її згодом. Зараз нам потрібна добра прив’язь, щоб ніхто її не вкрав.

Тож Арлі в’їхав верхи на ґанок і через парадний вхід у хол, де прив’язав її до поручнів гвинтових сходів. Зробив дуже доречно: солдати зареготали, а жінка обурено заверещала.

Так Арлі з Вілом включилися у гру, стали порядкувати в коморі, а потім і в погребі, де виявили мішки солодкої картоплі. Спершу Віл побоювався, що ця команда переможців не прийме їх приязно до свого гурту — вони ж бо були всі з одної роти —проте коли він та Арлі зробили свій внесок у трапезу, цього виявилося достатньо, зважаючи і на те, що більшість була добряче напідпитку.

В очах Віла забриніли сльози. Там були курчата на шампурах, запечена картопля, на пательнях смажився бекон з капустою. А ще були банки консервованих фруктів та овочів і на додачу скибки справжнього хліба. Сержант щедро налив зі своєї пляшки у Вілову бляшану кружку. По-турецьки сівши на траву, Віл узявся до найкращої трапези, відколи пішов з рідного дому. З повним ротом, з якого на підборіддя стікав жир, він обмірковував імовірність того, що всі люди й справді— брати.

Пізніше, коли зійшов місяць, Арлі закурив сигару і з належною скромністю став розповідати про свій героїзм на річці Оконі, за що, безперечно, заслужив повагу своїх слухачів, хоча і, вочевидь, його лейтенантська кокарда на капелюсі щось цьому посприяла.

Слід відзначити, що Арлі не лише говорив, а й слухав. Після того, як вони з Вілом сказали добраніч і знайшли харч і стійло для коня у стайні за покинутим будинком і влаштувались у вітальні на другому поверсі, Арлі повідомив Віла про те, що армія на світанку вирушає далі. Кіннота зробить обманний маневр, рушивши до Августи, але армія попрямує до Саванни.

— А хіба генерал Шерман знає про це? Може, треба його повідомити?

— Хлопче, цей генерал розумніший за всіх генералів. І якщо в Августі зосереджені якісь серйозні військові сили — а всі, з ким я розмовляв, це підтверджують— навіщо туди потикатися? Поза тим, наскільки я розумію, існує ще й військово-морський флот Союзу, і його кораблі чекають поблизу Саванни, і там на них і пошта, і устаткування, і нові черевики, і навіть солдатська зарплатня, якої ми не отримували з часів царя Гороха.

— Ми? Не отримували? Я гадав, що ми шпигуни Конфедерації.

— Добре, і що з того? У них вартісні гроші. І між іншим, набагато вартісніші, ніж ті папірці, що їх Джеф Девіс інколи зволить пожалувати нам.

Вони поламали кілька стільців і шухляд і розвели в каміні чудове вогнище. Арлі вмостився на канапу, Віл — на підлозі, поклавши сидіння оббитого крісла замість подушки.

Надворі солдати федерали співали:

Повільно спливають роки, Лорено,

Сніг знову на траві,

І сонце вже низько на небі, Лорено,

Мороз мерехтить там, де квіти були...

Зрідка на вулицях і досі лунали крики й вигуки — отож ще не все військо вляглося на спочинок. Вілу видалося дивним, що армія отаборюється скрізь однаково: чи то в якомусь лісі біля річки, чи в місті, посеред приватних будинків і громадських будівель. Гвинтівки складено в піраміди, варту поставлено, а сурмачі дають сигнал відбою, і неважливо, чи це десь у пущі, чи в центрі цивілізації.

— Вставати разом з усіми на світанку немає ніякого сенсу, — сказав Арлі. — Ми почекаємо, поки поїде обоз, польовий госпіталь і таке інше. На це знадобиться трохи часу. Треба приєднатися, коли наостанок вирушать лікарі, кухарі і клерки, які знають про солдат не більше, ніж леді у вітальні. Вони там принаймні не робитимуть перекличку.

Віл вилежувався ще довго після того, як почув сигнал підйому. Зрештою піднявся на ліктях послухати, чи скриплять колеса фургонів, коли довгий хвіст обозу повзе позаду полків. Вулиця була порожня

Армії вже не було.

Він розбудив Арлі, і вже за мить вони побігли сходами до внутрішніх дверей, а звідти — до стайні.

Хтось вів їхнього коня. Якийсь південець у сірому. У Віла радісно застукотіло серце. Він ладен був приголубити хлопця. А от Арлі кинувся на нього з кулаками. Обидва впали, південець не відпускав ні повід, ні кобилу, намагаючись її втримати. Вона несамовито іржала.

До Віла дійшло, що тут більше шуму-гаму, ніж би мало бути, раз у місті кіннота генерала Худа, яка наступає на п’яти армії північан. Він глянув на свою уніформу.

Нарешті південець відпустив кобилу, і обидві його руки звільнилися для бою. Він був важчий за Арлі, якщо не так само дужий, отож вони покотилися в хмарі куряви, б’ючи одне одного і рохкаючи.

— Віле! — вигукнув Арлі. — Віле!

Він гукав, щоб Віл тримав кобилу, яка мало не звалила його, стаючи дибки і тікаючи з двору на вулицю. У гонитві за нею Віл помітив під будинком клумбу хризантем, гурт скромних жовтих і білих квітів, які, посипані попелом, тремтіли від легкого вітру. Він подумав, яке ж то було блаженство у нерухомості та бездумстві рослинного життя, аж тут на вулиці за двором двоє південних кавалеристів мчали галопом за конякою, що вирвалася на волю, тоді як троє інших вершників повернули своїх коней в його бік — один витягнув шаблю, другий звів курок револьвера, а третій просто широкою посмішкою на непоголеному обличчі показав дірку на місці двох передніх зубів.

Віл зупинився, простягаючи руки, що, в свою чергу, могло би сприйнятися як вияв радості від зустрічі, щось на кшталт обіймів, які ці партизани сприйняли за жест “здаюся”. Вони посміхнулися, і той, хто тримав револьвер, радісно вистрелив у м’яч, що лежав на землі.

Люди виходили з будинків, де досі ховалися. Вони були в захваті, що на порятунок прийшли їхні війська. Віл заклякнув на місці. Вітром до його ніг причепилася газета. У відкритий рот осів попіл. Дим від тліючих руїн в’язниці губився в небесах так само, як і армія, на яку він так розраховував, щезла в далечині. Один із вершників поскакав повз нього до складу. Віл молився, щоби Арлі програв сутичку. Бо як ні, якби він убив Реба, їх би врешті-решт стратили просто тут, у Мілледжвілі, хоча можливо і не з такою церемонією, яка чекала його за дезертирство. Але разом з тим, він не хотів і смерті Арлі, бо ж той був для нього останнім вогником надії, альтернативою покінчити з нещасливим дев’ятнадцятирічним життям.

За кілька хвилин Віл, Арлі та ще відсталий хлопець-барабанщик, якого десь запопали партизани, марширували вулицею зі зв’язаними руками. Їх супроводжував натовп, що поступово збільшувався. Час від часу один із вершників нахилявся до них і спльовував. Хтось кинув камінь і попав барабанщикові у спину. Хлопець спотикнувся, з очей потекли сльози.

Арлі сказав щось і мусив повторити, бо Віл не міг зрозуміти ні слова. В Арлі здулася щока, око було напівзаплющене, нижня губа опухла, і він втратив кілька зубів. А ще він шкутильгав, бо ж розійшовшись зі своїм опонентом, він підняв руки і добряче отримав по ребрах.

— Ось вони, твої люди, — це те, що вдалося зрозуміти Вілу.

— Ти кажеш — мої люди?

Арлі кивнув головою, вказуючи на людей, які реготали і тюкали на них.

—  Одної крові, — сказав він.

Далі читайте паперову версію „Всесвіту”