Кристина Куявінська-Кортні: «Шекспір не пророк…»

Інтерв’ю з професором Кистиною Куявінською-Кортні

 

Безперечно, говорити про Шекспіра можна безкінечно. По-перше, й досі не існує жодного неспростовного факту, що довів би існування чи не-існування Шекспіра як «монолітного» автора в англійському часі і просторі. По-друге, було опубліковано в різних країнах світу стільки досліджень про Шекспіра, що не вистачить одного життя для того, щоб усе перечитати і переповісти. По-третє, про Шекспіра можна говорити безкінечно тоді, коли твій співрозмовник — знаний у світі шекспірознавець.

Так було цього разу, коли доля подарувала мені зустріч із Кристиною Куявінською-Кортні (Krystyna Kujawinska-Courtney), головою факультету досліджень Великобританії та Британської Співдружності Університету міста Лодзь, професоркою англійської літератури Варшавського університету… Здобутків у світі Шекспіра в пані Кристини настільки багато, що ця тема може бути предметом окремої розвідки. Цікаво, що сьогодні польська дослідниця вирішила в контексті сучасних інтердисциплінарних тенденцій написати монографію про А. Олдріджа, першого афро-американського актора, який отримав ролі в трагедіях Шекспіра (Книжку Ira Aldridge (1807—1867): Dzieje pierwszego czarnoskórego tragika szekspirowskiego, Kraków: UNIVERSITAS, 2009 можна легко замовити через Amazon.com із будь-якого куточка світу). У нашій розмові ми спробували вибудувати (ново)історичний ряд у поглядах на Шекспіра. Зрештою, вийшло те, що Шекспір є придатним і для мультикультурального дискурсу… Нещодавно в Україні (Запоріжжя) під керівництвом професорки Наталі Торкут відбулась Міжнародна наукова конференція, присвячена сонетам Вільяма Шекспіра. Ім’я великого англійського письменника знову і знову привертає до себе увагу. В такому разі спробуємо доповнити сказане на конференції міркуваннями з боку польських шекспірознавців.

 

Отже, хто єси, Шекспіре?

 

— Пані Кристино, як усе ж таки почувається Шекспір у нашому сьогоденні?

— Та, спасибі, непогано, хоча антистретфордіанці досі силкуються переконати нас у тому, що Вільям Шекспір, народжений у Стретфорді на Ейвоні, був лише звичайним актором, за ім’ям якого, з невідомих причин, ховався якийсь високообдарований поет і драматург. Але Шекспір і надалі зберігає свою першість у світовому літературному каноні.

— Ви присвятили свою наукову діяльність шекспірознавству. Ваші монографії й численні статті надруковані в Польщі й за кордоном, зокрема у Великобританії, Канаді, Іспанії, Португалії, Німеччині та США, свідчать про ваш невгасимий інтерес до творчості Шекспіра. Досі ви залишаєтеся єдиною дослідницею з нашого регіону (Центральної та Східної Европи), яка вже двічі проводила наукові семінари на щорічній конференції Американської асоціації шекспірознавства. У 2006 організатори Міжнародного конгресу шекспірознавства в австралійському місті Брісбен запросили вас підготувати й очолити пленарне засідання. Цей Конгрес проводиться кожні п’ять років, щоразу на іншому континенті. Наступний з’їзд відбудеться в Європі — у Чеській Республіці у 2011-му році. Розкажіть, як саме і чому виникла ваша зацікавленість Шекспіром? Коли це все почалося?

— Вперше я зустріла Шекспіра в маленькій книжечці, яку отримала в подарунок на Різдво від моєї бабці. Мені виповнилося дванадцять років, і я була вкрай розчарована, оскільки книга нагадувала паперове шмаття і в ній не було жодної картинки. Проте усі дорослі дуже зраділи і дали мені зрозуміти, що я теж повинна тішитися, адже вочевидь то була книжка зі знаменитої бабусиної книгозбірні довоєнних часів. Та, незважаючи на їхній ентузіазм, я сховала дарунок і твердо вирішила більше ніколи не брати його до рук. Якби мені подарували «Віннету», відомий пригодницький твір про Дикий Захід, ковбоїв та індіанців німецького письменника Карла Мая, я була б безмежно щасливою!

————
© Дмитро Дроздовський, Михайло Калиниченко, 2009.
 

Втім, незабаром мені судилося прочитати свій різдвяний подарунок. Через місяць, одужуючи після гострого запалення легень, я пожалілася матері, що в мене немає чого читати, і вона знову простягнула мені бабусину книжку — «Шекспір: книга для дітей та дорослих». На цей раз вона зачарувала мене. Книгу написав Владислав Тарнавський. У 1931-му році її опублікували у Львові. Вона починається зі звернення до читачів, у якому Тарнавський пояснює, що він насамперед намагається «віддати свій борг Шекспіру» і віддячити йому за «хвилювання і втіху», які отримував від його творів усе життя.

Цей загадковий Шекспір у житті Тарнавського став «провідною зіркою», яка осяювала душу й супроводжувала його протягом Першої світової війни. Коли перебування у заледенілих траншеях, над якими гуркотіли снаряди, ставало нестерпним, він згадував монолог Гамлета і відчував полегшення. Згодом я дізналася, що Шекспір насправді став для нього, як писав Тарнавський, «довічним супутником». У 1946 році комуністичний режим засудив його до десяти років ув’язнення за дисидентську діяльність. У 1948 році Тарнавському нарешті дозволили, щоб Шекспір «приєднався до нього» у в’язниці. Протягом кількох наступних років він перекладав повне зібрання творів Шекспіра. До своєї передчасної смерті у 1951 році Тарнавський встиг перекласти всі канонічні п’єси Шекспіра. На жаль, більшість його перекладів надруковано не було. Але саме Тарнавський змусив мене забути ковбоїв та індіанців заради Шекспіра.

— Отже, ваш особистий досвід, як і доля Тарнавського, засвідчують існування у творах Шекспіра особливих, так би мовити, цілющих якостей?

— Цілком погоджуюсь і вважаю, що оці, як ви кажете, зцілювальні якості, справді притаманні творам Шекспіра. Вони нехтують національними кордонами і часовими обмеженнями. Звісно, Тарнавський був не єдиним поляком, який визнавав здатність Шекспіра зцілювати і зупиняти, цитуючи Гамлета, «примноження нещасть» у цілому світі. Владислав Матлаковський, відомий варшавський хірург, у передмові до величезної, обсягом у вісімсот сторінок, збірки гамлетознавчих розвідок (1894), яку він уклав двома мовами, також писав про це. Він зізнався, що знаходив порятунок і розраду у творах Шекспіра в ті жахливі для кожного лікаря хвилини, коли на його очах страждали і вмирали пацієнти.

Феномен цілющих властивостей Шекспіра зрозумілий і дослідникам із інших країн світу. Видатний данський науковець позаминулого сторіччя Георг Брандес відкрито визнав, що свій тритомник, присвячений творчості Шекспіра, він написав лише тому, що прагнув переосмислити власне життя. Вочевидь, він також лікував душевні рани «бальзамом» шекспірівських творів.

Мій давній приятель український шекспірознавець професор Марк Соколянський розповів одного разу, що Панас Мирний у своєму щоденнику писав про схоже ставлення до Шекспіра. Я не пригадую його точних слів, але, здається, Мирний був у захваті від того, що попри всі зміни, яких зазнав світ після смерті Великого Барда, і незважаючи на те, що людство набуло безліч нових знань, ще ніхто не зміг заглянути у людську душу так глибоко, як це зробив саме він. Марк Соколянський казав мені, що читання шекспірівських творів допомогло П.Мирному подолати творчу й особисту кризу.

— Даруйте, чи мені почувся у вашій відповіді відголос того надмірного замилування постаттю Великого Барда, яке англомовна преса напівжартома охрестила «бардопоклонством»?

— Зачекайте, я зовсім не хотіла, щоб у вас склалося таке враження. Я впевнена, що захоплення творчістю Шекспіра, його здатністю «зцілювати» людство від душевних страждань і невирішуваних суперечностей буття, не слід зводити до сліпого й беззастережного поклоніння. Правду кажучи, хоча «бардопоклонство» досягло свого апогею в добу романтизму, цей своєрідний «культ» Шекспіра аж ніяк не обмежується дев’ятнадцятим сторіччям. Нещодавно він знову нагадав про себе, коли у 1998 році Гарольд Блум відверто заявив, що творіння Шекспіра становлять світську Біблію і мають розглядатися як загальнолюдське віровчення. Цьому світу, як писав Блум, потрібна «культура, здатна об’єднати людей», яка походить не з якогось окремого регіону, але починається з Шекспіра, найкращого і найголовнішого з усіх письменників, єдиного всесвітнього автора, твори якого читають та інсценують завжди й усюди. Їх вплив на світову культуру, як на тому наголошує Блум, перевершує авторитет Гомера і Платона. Шекспірівські твори можуть розповісти про духовну сутність людини не менше за священні книги Заходу і Сходу. Як вважає професор Блум, зібрання творів, що входять до шекспірівського канону, насправді вже набули статусу священної книги людства, принаймні в усьому світі вони трапляються не рідше за Біблію. Осереддям Біблії є Бог, або ідея Бога, його образ, але у центрі шекспірівських творів, які неодноразово уподібнювали до світської Біблії, на думку Блума, перебуває їх автор, котрого чимало людей вважають незмінним осереддям західного літературного та митецького канону. Отже, якщо комусь із авторів судилося зрівнятися з моральним авторитетом Бога, цією людиною слід визнати Шекспіра. Блум також вважає, що за аналогією із біблійною «Книгою Буття» повне зібрання творів Шекспіра варто було б назвати «Книгою Реальності».

— Ви погоджуєтеся з думкою Блума?

— Так, але не повною мірою. Немає сумніву, що Блум винен у гіперболізованому «бардопоклонстві». Але у його аргументах усе ж є частка правди. Досить часто у розважальних теле- і радіопрограмах твори Шекспіра разом із Біблією обирають як ті книги, які кожна людина неодмінно взяла б на безлюдний острів. У відомій британській радіопрограмі «Диски для безлюдного острова» гостям студії зазвичай спочатку пропонують Шекспіра і Біблію, а вже потім просять обрати ще декілька книг та музичних дисків чи платівок, які вони також хотіли б узяти із собою.

— В чому ж, на вашу думку, криється розгадка такої всеосяжної привабності Шекспіра?

— Загалом, як свідчить історія, у англомовних країнах, особливо у Великобританії, авторську постать Шекспіра сприймають зовсім інакше, ніж там, де люди не говорять англійською. Величезна відстань між часом, коли були написані його твори, і часом їх літературно-критичної рецепції змушує дослідників постійно переглядати свої уявлення про місце Шекспіра в контексті доби Ренесансу. Так, ми отримуємо Шекспіра, глибоко вкоріненого в культурі єлизаветинської Англії та невідривно пов’язаного з її громадськими і політичними інституціями, митецькими традиціями, ідеологією та релігією, ми відтворюємо образ людини, особистість якої сформувалась за специфічних духовних і матеріальних обставин. Література здавна слугує сховищем заповітних духовних і культурних скарбів, отже подібне ставлення до Шекспіра веде до того, що його твори постають ще й своєрідними носіями позачасових загальнолюдських цінностей.

Проте цей дослідницький підхід зазнав істотних змін завдяки досягненням нового історицизму, який визнавав, що далеке минуле завжди зумовлене сьогоденням. Прибічники нового історицизму наголошують, що минуле в нашому сприйнятті здатне змінюватися, саме тому їх тлумачення Шекспіра ґрунтується на всебічному вивченні розбіжностей між його добою і сьогоденням. Як вважають представники іншого, теж доволі поширеного різновиду шекспірознавчої критики, змістове значення текстів Шекспіра актуалізується внаслідок їх прочитання. Тому в них убачають відображення усіх проблем, негараздів і важливих питань, що коли-небудь турбували читачів цілого світу, незалежно від їх національного або соціального походження, релігійних чи морально-етичних переконань. У цьому випадку ми маємо справу із Шекспіром не тільки «на всі часи», а й для всіх народів. Наразі невід’ємним атрибутом досліджень стали ще й пошуки у шекспірівських творах ознак мультикультуралізму.

— Яким є ваше ставлення до «сучасності» Шекспіра, і як це поняття узгоджується з уявленнями про «позачасовий» характер його творів?

— Мушу підкреслити, що, на мій погляд, «позачасова» значимість Шекспіра не заперечує його «сучасності». Сучасність і вічність у його творах просто не здатні існувати окремо. З одного боку, ми бачимо канонізованого Шекспіра, який залишається загальновизнаним і незмінним протягом сторіч — таким собі літературним монументом, напівбогом, привілейованим автором зі світовим ім’ям, твори якого вимагають надзвичайної поваги. Але існує й інший Шекспір — наш сучасник, якого безліч разів адаптували, видозмінювали й пародіювали. Його твори наслідували, з ними проводили сміливі сценічні та кінематографічні експерименти, їх перекладали на різні мови у процесі невпинного обміну культурним досвідом. І часто все це робилося без особливого благоговіння перед їх «позачасовою» славою. Зараз я говорю передусім про тексти Шекспіра, але це ж саме стосується його ідей. До речі, на єдність «позачасового» і «сучасного» аспектів творчості Шекспіра ще в 1623 році звернув увагу Бен Джонсон. У своїй оді «В пам’ять про улюбленого мною автора, Містера Вільяма Шекспіра», він назвав померлого колегу душею «нашого віку», але й провістив, що той уславиться «на всі віки».

— Чи спроможні ми точно з’ясувати, чому твори Шекспіра завжди залишаються не тільки «позачасовими», а й актуальними для сьогодення?

— Вважаю, що цим ми маємо завдячувати вражаючому різноманіттю його сюжетів і образних форм та багатству його мови. Він охопив усі жахливі прояви дійсності, які відображують нерозривну єдність позачасового й сучасного у вічно незмінній трагедії, що зветься людським життям. Його твори непереборно ваблять нас завдяки тому, що в них уявнено архетипи гіркого досвіду людства. Він ніби дозволяє нам побачити потаємні механізми юнґіанської колективної підсвідомості. Кожна ідея, яку він увиразнює, завдяки його великому мистецтву полишає ниці сфери скороминущості й тимчасовості, здіймається у царину предвічного. Іншими словами, тексти Шекспіра, залишаючись позачасовими, не втрачають своєї актуальності. Вони чудово справляються із головним завданням літератури — створенням розмаїтої, резонансної й чаруючої словесної структури, яка не лише обдаровує читачів і слухачів новим, глибоко значущим й правдивим досвідом про складну й суперечливу сутність світу, але й обдаровує величезним задоволенням. Я вірю, що всю сукупність цих дорогоцінних якостей ми знаходимо насамперед у Шекспіра, хоча деякі літературознавці напевно скажуть, що творіння великих канонічних письменників, які з’явилися після нього (Достоєвський, Конрад, Флобер та багато інших), були нічим не гірші за шекспірівські.

— Оскільки ми вже визначилися із поняттям «сучасності» Шекспіра, підбиваючи підсумок, хотілося б дізнатися, як його доповнює відома фраза талановитого польського критика Яна Котта, яку він десь років із сорок тому використав у назві своєї відомої книги?

— Я хочу підкреслити, що після смерті Шекспіра кожне чергове сторіччя вважало його виключно «своїм». Щоб переконатися в цьому, достатньо прочитати кілька шекспірознавчих розвідок, створених у XVІІI й ХІХ сторіччях, або переглянути сучасні екранізації чи театральні версії його творів. Хоча Шекспір, на відміну від інших тогочасних письменників, продовжує жити в усіх наступних епохах, включно з нашою, причину такого безсмертя, на мою думку, не варто шукати у його здатності відкривати й провіщати нечувані істини. Ш е к с п і р  н е  п р о р о к; він є породженням свого соціокультурного середовища і часу. Але його світовідчуття є надзвичайно цікаве: у кожному творі він допомагає нам зрозуміти, яким складним і важким був шлях людей його часу до розуміння сенсу буття. В поемі, що увійшла до Першого фоліо, Леонард Діггс недарма згадував про здатність Шекспіра дивитися на світ очима свідка перших днів Творіння. Тому я переконана, що Шекспір дав можливість усім прийдешнім поколінням заново поглянути на його світ, оцінити відстань та відчути різницю між його сторіччям і сьогоденням. Іншими словами, Шекспір допомагає нам краще зрозуміти нашу роль в історії.

— Але як із цими поглядами узгоджується концепція Яна Котта, що справив величезний, ледь не революційний вплив на світове шекспірознавство, коли впевнено проголосив: «Шекспір — наш сучасник»?

— Ідеї Котта, що їх утілено в книзі «Ш е к с п і р — н а ш  с у ч а с н и к», базувалися на його особистому досвіді та підбили підсумки найважливіших досягнень польського шекспірознавства за перші десятиліття комуністичного режиму. Добре завуальовані політичні паралелі, які він проводив між тоталітарними режимами ХХ сторіччя і подіями далекого минулого, зокрема Війною Троянд, надихнули цілий ряд відомих театральних режисерів, серед яких були Пітер Брук, Пітер Холл, Майкл Богданов, Аріан Мнушкін, Чарлз Моровіц і Джорджіо Стренер. Почалися пошуки сценічних форм, у яких шекспірівські п’єси поставали алегоріями новочасних соціально-політичних обставин. Дивлячись на зростаючу кількість театральних постановок, що виникали під впливом його книги, Котт навіть жартував з них та й з власного прізвища. Він казав, що всі ці новітні інтерпретації залишаться в анналах історії театру під загальною назвою «котячий підхід».

Прибічники традиційних академічних цінностей неодноразово засуджували книгу Котта. Вони вказували на нездоланні світоглядні розбіжності між нами і Шекспіром, наполягали на тому, що спроби Котта прочитати Шекспіра на тлі сучасних політичних подій примітивізують розуміння його творчості. Одна з найуїдливіших рецензій на книгу «Шекспір — наш сучасник» була опублікована у Великобританії під назвою «Кислота у річці Ейвон». Її автор почувався ображеним розмислами Котта, адже ті начебто заохочували до «спотворення Шекспіра». Використане у назві рецензії слово «кислота», на мій погляд, розкриває сутність побоювань, які висловлювали з приводу праці Котта прихильники традиційного сприйняття шекспірівських текстів. Річ у тому, що у протиборстві з усталеною академічною парадигмою літературознавства шістдесятих років книга Котта демонструвала свою здатність перетворюватися у знаряддя деконструкції. Вона, як ота «кислота», розчиняла в собі dсі перепони і відкривала читачам добре замасковане хитросплетіння ідеологічних стратегій, що крилися за офіційно визнаними «безсумнівними» істинами й умовностями шекспірознавства, керованого згори. Переклади книги «Шекспір — наш сучасник» з’явилися в сорока восьми країнах і неодноразово перевидавалися. Ця книга революціонізувала шекспірознавство й драматургію. Вона привернула увагу світової спільноти не лише до польських, а й усіх східноєвропейських й центральноєвропейських постановок творів Шекспіра, що здійснювалися під владою комуністів. Але важливішим було те, що вона сприяла звільненню Шекспіра від романтичного імперативу вічної незмінності й трансцендентності.

Погана англійська Котта не давала можливості безпосередньо звертатися до текстів Шекспіра. Тому його книга послаблювала позиції тих дослідників, що вважали Шекспіра захисником і пропагандистом англійської як мови міжнародного спілкування. Водночас вона долучалася до тих пошуків загальноприйнятих культуральних ікон, попит на які відчутно зріс у повоєнному світі. Наскільки мені відомо, Котт ніколи не тяжів до постсруктуралістських теорій, які тішаться свободою безвладдя в царині літератури. Але його розвідка привернула увагу до проблеми сприйняття творів Шекспіра з позицій мультикуральної багатозначності та постструктуралістських уявлень про нездоланну суб’єктивність сприйняття канонічних текстів.

— Які ще нові тенденції виникають у сучасному шекспірознавстві?

— Я вважаю, що впродовж останніх десятиліть завдання головних галузей шекспірознавства не змінилися радикально, хоча вони, безперечно, самі мусили еволюціонувати, аби відповідати потребам сьогодення. Гадаю, що сучасна міждисциплінарність і взаємозв’язки між різними літературознавчими підходами можуть лише порадувати дослідника. Психоаналіз і новий історицизм, культуральний матеріалізм, новий фактуалізм, тобто новітні підходи до жанру біографії, текстології та редагування текстів, феміністичні студії й так звана «теорія збочень», постколоніальна критика і теорія перформенсу, — все це стимулює постійний науковий інтерес до вивчення творчості Шекспіра.

Деякі дослідники вважають, що «презентизм» у шекспірознавстві є скороминущим, а втім лише час дасть відповідь на питання, наскільки популярним виявиться цей критичний підхід. На жаль, його неможливо детально проаналізувати у стислих межах інтерв’ю, окрім цього, чимало його аспектів усе ще не визначено остаточно. Можна сказати, що певним чином «презентизм» розвинувся із нового історицизму й культурального матеріалізму. Ми бачимо, що обидва вони базуються на уявленнях про те, що жоден дослідник не в змозі забути про свою теперішність і адекватно відтворити минуле, зокрема культуру часів Шекспіра. Відомі представники «презентизму» — Теренс Гоукс і Х’ю Грейді, мають дещо відмінні погляди на сутність цього критичного підходу. «Презентизм» визнає, що минуле можна поцінувати лише з точки зору сьогодення і що позиція Шекспіра в сучасності подібна за структурою до тієї, власне такої ж перехідної позиції, яку він займав у своєму часі». На цей час уже видано кілька важливих праць, присвячених цьому підходу у шекспірознавстві, серед них варто назвати книги Т.Гоукса «Shakespeare in the Present» (2002) і Х.Грейді «Presentist Shakespeare» (2007).

У цілому індустрія шекспірознавства невпинно розвивається. Щороку, як свідчить «Світова бібліографія Шекспіра» за редакцією Джеймса Гернера, публікується чимало нових, вельми цікавих розвідок. Зокрема, в галузі текстологічних досліджень науковці звертають увагу на різні редакції й адаптації тексів шекспірівських п’єс, вивчають інтертекстуальні зв’язки його творів, що дає можливість краще зрозуміти притаманну Шекспіру схильність до співавторства і запозичення. Це означає, що ми мусимо переглянути наші уявлення про їх незмінну канонічність.

Театральна рецепція творів Шекспіра залишається важливою цариною академічних інтересів. Хоча деякі вчені й надалі віддають перевагу так званим «традиційним» театральним студіям, зосередженим на вивченні збігів та відмінностей у репрезентаціях шекспірівських п’єс у минулому і сьогоденні, все більше науковців звертається до теорії перформенсу, яка ще перебуває в зародковому стані. У 2005 році була видана ґрунтовна збірка розвідок «A Companion to Shakespeare and Performance» за редакцією Б. Ходгдон і В.Б. Вортена. Я наполегливо рекомендую її тим, хто бажає ознайомитися з теорією перформенсу в шекспірознавстві.

Ще однією продуктивною галуззю шекспірознавства вже давно є дослідження кінематографічних інтерпретацій п’єс Шекспіра. Вона зосереджується на висвітленні взаємозв’язків між текстом, театром і кінематографом на історико-культурному і політичному тлі.

 

Розмову підтримував Дмитро Дроздовський

Переклад із польської Михайла Калиниченка