Дмитро Дроздовський

Слово по той бік буття 

[Бланшо Моріс. Простір літератури. Есе / Переклад з французької Л. Кононовича. — Львів: Кальварія, 2007. — 272 с. ]

 

Теорія літератури як роман про роман чи навіть про кілька романів. Саме в такий спосіб хотілося б означити нове видання, що наприкінці 2007 року з’явилося на українському книжковому ринку. Це “Простір літератури” відомого французького письменника, журналіста і просто філософа-естета Моріса Бланшо (Maurіcе Blanchot). Книжка вийшла у видавництві “Кальварія” в перекладі шанованого українського тлумача Леоніда Кононовича (жанрове визначення цієї книжки — есе. Вона складається із семи основних розділів (“Істотна самотність”, “Наближення до простору літератури”, “Простір твору і потреба творити”, “Творіння і простір смерті”, “Натхнення”, “Творіння й комунікації”, “Література і первинний досвід”), що постають переплетінням філософії й літератури, і не менш цікавих додатків (“Дві версії уявного”, “Шлях Гельдерліна” тощо) .

Народився Моріс Бланшо 22 вересня 1907 року в містечку Кван у Франції. Закінчив Страсбурзький університет, одержав другий диплом у Сорбонні. Творчий шлях почався в роки Другої світової війни романами “Темний Тома” і “Амінадав”. Надалі  Бланшо писав переважно повісті: “За крок до смерті”, “В бажану мить”, “Остання людина” тощо. Тоді ж почалася й діяльність Бланшо як критика й есеїста. Крім “Простору літератури”, важливо згадати такі літературно-критичні зібрання: “Лотреамон і Сад” (1949), “Приречено на спалення” (1949), “Прийдешня книга” (1959), “Нескінченний діалог” (1969). Із 70-х Бланшо пише твори, які можна визначити як художньо-філософські фрагменти: “Крок по той бік” (1973).

Щодо літературних поглядів Бланшо, то він відстоював право романіста на створення власних законів, зокрема й на закони темряви. Єдиним літературним персонажем його ідеального роману є час, що може мати імена, зв’язувати себе образами, але який, проте,  загрожує знищенням усім цим іменам і образам. Фундаментальні особливості поетики Бланшо — її “танатологічний характер”. Для письменниця образ — це уособлення хвороби тіла, образ із його фіксованістю й статичністю протистоїть плинності буття. Сам Бланшо зазначає в “Просторі літератури”: “Письменник начебто владар свого пера, він може набути найбіль­шої в світі влади над словами, над тим, що прагне висловити через них. Проте цій майстерності вдається хіба що поставити його і втримати в контакті з тією природженою пасивністю, де слово, що виступає тепер лише позірністю й тінню слова, ніколи не може бути ні опанованим, ні навіть ухопленим і залишається недосяжним, невідступним, непевним моментом зачарованости. Майстерність письменника — не в тій руці, що пише, не в “неду­жій” руці, яка ніколи не випускає пера, адже те, що вона тримає, насправді вона не тримає, те, що вона тримає, належить тіні, та й сама вона є тінню. Майстерність завжди є справою другої руки, тої, котра не пише, руки, що здатна втрутитися в будь-який мент, вхопити перо і відкласти його набік” (с. 12).

Філософсько-критичні есе Бланшо здебільшого написано на матеріалі художньої літератури й філософії ХХ ст. Значний вплив на літератора мали Ніцше, Гайдеґґер, Левінас, серед письменників — Малларме, Кафка, Батай... Істотну роль у становленні поглядів відіграла сприйнята багато в чому завдяки Левінасу середньовічна юдейська філософія, ідея створення світу як применшення, а не збільшення буття: Бог, створюючи окремий світ, немовбито вигороджує у своїй буттєвій повноті ділянку не-себе, тобто не-буття. Ось цей простір зі знаком “мінус” і постає тією секретною кімнатою, в яку прагне увійти поет і прозаїк. Таку негативну природу має, за Бланшо, творчий акт.

У переважно ранніх текстах ця негативність тлумачиться в річищі діалектичного заперечення: уже в найпростішому акті номінації, на думку Бланшо, слідом за Гегелем, Малларме й Сартром, втрачає свою реальність не тільки конкретно іменована річ, а й цілий світ, перетворюваний у знак. Підмінюючи реальні речі словами, література не може зупинитися, що поки не “вижене” буття з усього світу; в цьому разі зразковим для Бланшо є маркіз де Сад із його жагою до руйнування й наруги над буттєвими цінностями.

Звичайно, поява таких теоретичних праць, як “Простір літератури, — явище рідкісне. Блакитна Птаха світової літературознавчої думки прилетіла в Україну. Правда, дехто може заперечити і сказати, що цей візит забарився років на сорок, адже в оригіналі студія з’явилася іще 1955 року, тобто 53 роки тому. До речі, в лютому 2008 року ми відзначали 5 років із того дня, коли серце блискучого філософа, інтелектуала і письменника перестало битися. Майже через п’ять років українською мовою побачило світ окреме видання Бланшо, зроблене і справді зі смаком. Обкладинку прикрашено роботою Галини Інгули, київської майстрині, юної художниці, якій доля не подарувала можливості говорити, але якій сам Бог визначив найщедротніший талант — перетворювати світ у своїй уяві й переносити чарівну казку на папір.

“Простір літератури” — не монографія, не дослідження, не підручник. Насамперед варто сприймати цей текст як красиву історію, філософську притчу, в якій автор прагне віднайти сутнісні характеристики літератури і літературного твору, які забезпечують вічність мистецтва, постають незмінними константами людського духу. Автор дошукується глибинних структур літературних творів, подає власну спробу інтерпретації текстів Кафки, Гельдерліна, Рільке, Малларме.

Для Бланшо досвід літератури — це насамперед досвід смерті. Питання про філософську природу М. Бланшо неодноразово поставало предметом дискусій. Та філософська школа, до якої належить теоретик, починається від Гайдеґґера. Її естетична домінанта — простір ніщоти, в який має увійти письменник. Якщо для єльського професора Г. Блума сильний поет має перемогти іншого сильного поета (Шекспір має “вбити” Марло, а Джойс — Шекспіра), то для французького естета важить здатність письменника піти на “самогубство”; в такий спосіб митець стає володарем буття й мови як буття. І тоді зі світу ірраціональних вічних партитур митець виносить на світ Божий літературний твір. Кожний твір — лише уламок нескінченного. За Бланшо, ставити крапку письменника підштовхує не внутрішня потреба показати завершений витвір читачам, а матеріальна скрута чи інші позалітературні явища. Насправді митець ніколи не може поставити крапки в тому, що він витворює, адже кожен літературний порух — наближення до тієї невидимої грані, до якої апріорно наблизитися неможливо. Твір є трансцендентним, адже в кожному фрагменті вихоплено якийсь шматочок із потойбіччя, з того світу, в який вхід непосвяченим заборонено…

Бланшо передовсім концентрує увагу на тому, щоб ми не прагнули розшифрувати літературний твір до кінця, адже нам дано лише нитку Аріадни, яка кожного приведе до свого Мінотавра. Літературний твір — прекрасна ілюзія, але розгледіти за ілюзією істину — ось у чому суть. Для того щоб поринути в світ літератури, потрібно здійснити редукцію знання. Поняття досвіду смерті в такому разі є основним. Смерть — як здатність перейти в той простір, який є непізнаваним із позиції життя. Так, для Бланшо Ф. Кафка зумів виборсатися з полону життя і вмерти одної ночі, після якої став справжнім письменником. Хоч і до того часу його шанували, проте задоволення від письменницької долі в самого Кафки не було. Лише стрибок у прірву є рятівним. Можливо, саме тому для Бланшо настільки важить міф про Орфея, який, з одного боку, мав чарівний дар, який міг уколисати богів, а з іншого боку, саме Орфей мав спуститися в пекло, щоб повернути собі Евридику. “Кафка з подивом, з радісною втіхою зауважує, що ввійшов у літературу лише тоді, коли зумів замінити “Я” на “Воно”. Це таки правда, проте перетворення це набагато глибше. Письменник належить мові, якою ніхто не говорить, яка ні до кого не звернена, яка не має осердя, яка нічогісінько не розкриває. Він може гадати, ніби самостверджується в цій мові, однак те, що він стверджує, цілковито позбавлене себе. Тією мірою, якою він є письменником, він платить данину тому, що пишеться, він уже ніколи не зможе виражати себе і тим паче вже не зможе звертатися до тебе чи давати слово іншому. Там, де він є, промовляє тільки буття — це означає, що слово більше не говорить, але є, і прирікає себе на чистісіньку пасивність буття” (с. 14).

Знищити світ — означає позбавити його свідомості; за Бланшо, цього наполегливо домагається Кирилов із “Бісів”. Після руйнування від світу залишається “нейтральний, темний і німий простір літератури”, простір сутнісної самітності, де немає часу й руху, а можливі лише блукання, подібні до мандрівок Мойсея в пустелі (практичний варіант таких блукань – автоматичне письмо сюрреалістів). Із метафізичної порожнечі народжується слово, пророче і літературне: головним підсумком мандрівок народу іудейського було не завоювання світу, а віднаходження Завіту.

Поняття нейтрального, не-буттєвого, що ховається в глибині буття, розроблено в низці текстів Бланшо. Образом такої ніщоти постає, зокрема, колообіг слів (ressassement eternel, переосмислений ніцшеанський мотив вічного повернення) — безособовий, невизначений потік мови, що зберігся б у нашому житті після зникнення літератури. Завдання письменника, творця-руйнівника в тому, щоби примусити до мовчання навіть і цю нічию мову. В цьому постає філософія мовчання й поетика недомовленого. Бланшо був певен, що справжнє завдання критики — не в зануренні науковця в максимально щільний значеннєвий контекст, а у вилученні його з контексту, у створенні довкола нього розрідженої атмосфери порожнечі й безмовності. “Смерть сама по собі від початку пов’язана з таким важким для з’ясування порухом, як мистецький досвід”, — заявляє Бланшо у “Просторі літератури”.

Бланшо зауважує: “Скидається на те, що поезія — література — пов’язана зі словом, яке не може урватися, адже воно не промовляє, воно є. Поезії не є цим словом, вони є почином, а от саме це слово ніколи не розпочинається, а завжди промовляє по-новому й завжди починає все спочатку. Одначе поет — це той, хто почув це слово, той, хто увійшов у злагоду з ним, посередник, який, виголошуючи це слово, змушує його до безгоміння” (с. 24). Або ще: “Поезії — це досвіди, пов’язані з живим наближенням до речей, з порухом, що здійснюється в поважності й праці життя. Щоб написати один-однісінький вірш, потрібно дощенту вичерпати життя. І друга відповідь: щоб написати вірш, потрібно вичерпати мистецтво, вичерпати всеньке життя в пошуках мистецтва” (с. 76). Конкретними позначеннями такої творчої програми виявляється, згідно з поглядами Бланшо, утопія, представлена в письменників типу Малларме, Кафка, містиків, наприклад, Батая або С. Вейль. Концепція безмовності як ідеалу художньої творчості, а також пов’язані з нею ідеї смерті автора глибоко засвоєно французькою критикою і постструктуралізмом. Цю традицію підхоплює й М. Бланшо. Звичайно, сучасним читачам, обізнаним із перегонами літературно-критичної думки навіть останніх десятиліть, подібні твердження можуть видатися застарілими, адже в світі уже десятиліття тому розвінчано принцип смерті автора.

Проте поява подібної книжки в українських реаліях постає закономірною спробою охопити втрачене. Будинок неможливо збудувати з другого поверху. Таке само і в літературознавстві. Літературознавчо-естетичний досвід Бланшо — рідкість саме в сьогоднішніх умовах. Для Бланшо мова —  окремий співучасник у акті творення. Мова для Бланшо — стихія смерті і воскресіння водночас. Мова може приховати свою порожнечу, але, відкривши ходи в шахту не-буття, саме мова дає авторові можливість побачити Блакитного Птаха. Автор не може назавжди залишитися в не-бутті. Світ повсякденності вириває його, а друге повернення знову забере часу. І так завжди. Письменник усе життя пише свою одну книгу, а насправді в тій книзі — лише відлуння вічних партитур, які в сфері буття постають примарною порожнечею, але в сфері не-буття перетворюються на істину.

Про всі ці пригоди український читач зможе довідатися, якщо розпочне шлях у “Літературний простір” Моріса Бланшо. Не гарантую, що ця бруківка приведе до не-буття й Блакитного Птаха, але насолоду від тексту читач, безперечно, отримає.