Петер Енґлунд

П О Л Т А В А

Розповідь про загибель однієї армії

(Уривки)

Зі шведської переклали Ольга Сенюк та Олександр Буценко

 

Твір друкується фрагментарно з люб’язного дозволу пані Ольги Сенюк як промоція цього роману у книжковому форматі. 2009 року очікується видання цього твору Петера Енґлунда в харківському видавництві «Фоліо».

Фрагменти з роману друкуються в рамках проекту журналу «Всесвіт» «про альтернативну історію» щодо історичних наслідків Полтавської битви, подаючи ширші культурологічні та історичні паралелі, акцентуючи на часом прихованих і мало відомих документах, фактах і подіях. Саме з такого боку пропонуємо читачам цей роман шведського письменника-академіка про Полтавську битву.

 

 

Пролог

Якби можна було, то ми віддали б силу в руки справедливості. Але сила не дозволяє порядкувати собою, як кому заманеться, бо вона — властивість, відчутна на дотик, а справедливість, на противагу їй, — властивість духовна, і нею можна порядкувати на свій розсуд. Отож справедливість віддана в руки сили, і тому ми звемо це обов’язком дотримуватися справедливості. Звідси виводять право меча, бо меч робить право реальним.

Блез Паскаль, Думки (1670 )

 

————
Перекладено за виданням: Peter Englund, Poltava, Berдttelsen om en armйs undergеng. 1998
© Peter Englund 1988, 1993.
© Bokfцrlaget Atlantis AB 1988.
© Ольга Сенюк, переклад, 2009.
© Олександр Буценко, переклад, 2009.
 

1. Горностай

Пам’ять — щось дивовижне. Довго після того, як катастрофа досягла трагічного кінця, і ще й перед своєю смертю в неволі він дуже чітко пам’ятав незвичайний випадок із горностаєм.

Сталося це третьої доби, задушливого, спекотного літнього дня, коли ніде було сховатися від сонця. Посірілий з утоми, роздратований і вимучений бігункою та гнітючою спекою, він шукав місця, де можна було б украсти собі трохи сну й прохолоди. Хтось, хто чув його нарікання і бачив, як йому тяжко, влаштував для нього імпровізований заслін від сонця: біля невеликого воза на пару держаків від хоругов напнув плаща. Сповнений вдячності, він скинув із себе сурдута й камізельку, йому постелили ще якусь одежину, а під голову поклали капелюха і згорненого плаща.

Дуже швидко йому стало якось незатишно: під головою в нього щось ворушилося. Він злякано сів на своїй постелі — адже це могла бути гадюка чи якесь інше небезпечне створіння. Уважно оглянувши плаща в головах і нічого в ньому не знайшовши, він вирішив, що сам спричинив той шурхіт, і знову ліг. Минула якась хвилина, і під головою в нього знов щось заворушилося, цього разу дужче. Він зірвався на ноги і обережно підняв плаща. Під ним, у капелюсі, з’явилася голівка горностая, з’явилась і швидко сховалася. Він миттю схопив руками капелюха за криси, і тваринка опинилася в полоні. Він покликав тих, хто стояв поблизу, й показав, як полонив живого-живісінького горностая. Хтось надяг товсту рукавицю і витяг звірятко, що злякано борсалося. Всі почали зацікавлено й доскіпливо оглядати його.

Йому сяйнула думка: всі вони, як цей горностай, полонені. Всі опинилися в пастці. Як ця тваринка, що її вони міцно тримали. Він звелів їм випустити горностая цілим на волю, а подумки попросив Бога, аби так само, як це полонене звірятко несподівано отримало волю, всі вони якимось дивом “із цього бойовища неушкоджені вийшли”.

Того року сталося чимало подій. Була найхолодніша зима з усіх, які тільки пам’ятали люди, і у Франції знов почався голод. В Англії один чоловік на прізвище Річард Стіл почав видавати часопис ”The Tatler”, що згодом набув такого розголосу, а в Італії почали розкопувати Геркуланум. Біля берегів Чилі з одного з островів якесь судно підібрало залишеного моряка Александра Селкірка, що пробув там на самоті чотири роки; йому випало стати прототипом Робінзона Крузо. Афганці в Кандагарі підняли повстання проти персів, а в Японії прийшов до влади новий, швидкий на реформи сегун Токуґава Єнобу. А десь у Росії чоловік випустив на волю спійманого горностая, немов заклинаючи цим вищу силу відвернути катастрофу. Той чоловік не міг знати, що не мине й доби, як він сам же й ту катастрофу завершить.

————
* «Пріткапр» (англ.).
 
 
У віці вісімнадцятім, раніше,
ніж світ поймуть тривоги немалі,
Схід, за сприяння Місяця, відріже
у Півночі великий шмат землі.
 
Король в степах далеких бій програє
і з військом в край півмісяця втече...
 
Нострадамус, Пророцтва (1555)
 
 
9. “Ну, з Богом, починаймо”

 

В одному з наметів табору кінного лейб-полку залишився секретар командира полку.. Двадцятидев’ятирічний Абрагам Седергольм спав. Він не почув, як військо вирушало в похід. Поруч із ним перед виходом був його старший брат Ганс, корнет цього самого полку. Але кіннота так швидко вирушила в дорогу, що Ганс не встиг збудити брата, і так тихо, що той не прокинувся сам. Брати Седергольми походили з міщанської родини, їхній батько був стокгольмським купцем. Вони рано осиротіли. А проте Абрагам здобув добре виховання і вивчився на писаря та бухгалтера. 1697 року він став позаштатним писарем при ревізійній палаті, але скоро пішов слідами свого брата й подався до армії. 1704 року Абрагам став секретарем Карла Ґустафа Крейца, командира кінного лейб-полку, після чого скрізь супроводжував його. За ці роки Абрагам Седергольм пізнав обличчя війни. Він бачив оргії грабунків, на його очах спалювали живцем ворожих солдатів, він жив у таборах, що швидше скидалися на різницю, де між наметами стосами лежали трупи.

Кіннота вже зникла в темряві, коли до намету заглянув служник, збудив Абрагама й повідомив, що полк пішов. Абрагам, білявий чоловік із показним носом і повними губами, заходився швидко вдягатись і наказав сідлати коней. Він хотів спробувати догнати своїх. Витяг зі свого багажу найкращі й найкоштовніші речі, серед них чотири срібні позолочені келихи, отримані від Мазепи в подяку за те, що взимку він мав нагоду допомогти гетьманові врятувати частину його майна. Всі коштовності Абрагам нав’ючив на свого запасного коня, гарну данську кобилу. (Хто мав які коштовності, той боявся залишати їх у таборі, краще було взяти їх із собою в бій — саме тому таким поширеним і прибутковим було мародерство). Абрагам вочевидь боявся, що його пограбують у таборі, тому забрав із собою все, що міг. У жадібному запалі він закінчив тим, що більше 1000 золотих дукатів позапихав у кишені святкових штанів і насилу виліз на свого коня у гарній збруї, також Мазепиному дарункові. Служник мав вести за повід бідолашну данську кобилу; обтяжена добром пара рушила полем доганяти армію.

Довга змія з батальйонів, звиваючись, посувалася вперед у темряві. Під час маршу офіцери нагадували своїм солдатам про бій під Нарвою дев’ять років тому, коли шведи розбили кількісно більше російське військо в добре укріпленому таборі. Що далі ця повільна, напівсліпа змія посувалася на північ, то помітнішим ставав ворог. Праворуч від себе солдати бачили вдалині мигтіння й відблиски російських табірних багать. Скоро до шведів почали також долинати звуки, що свідчили про завзяту працю росіян на лінії редутів: вітер крізь темряву ніс у південному напрямку, назустріч шведам, шурхіт лопат і стукіт сокир. Десь о другій годині перші загони досягли місця приблизно за 600 метрів на південь від найпівденнішого російського редуту, що його Реншельд вибрав як вихідну позицію для атаки.

Колона за колоною з’являлися з темряви, розташовувались одна повз одну й зупинялися. Солдати отримали наказ лягти в росяну траву. Треба було будь-що залишитися непоміченими, бо хоч до світанку залишилося ще трохи часу, найтемніша пора ночі вже минула. Король зі своїм почтом кружляв між батальйонами, повз широкі килими з солдатів, що сиділи навпочіпки або лежали. Він зупинився біля Вестманландського полку, що очолював першу колону. Ліжко зняли з нош, оглянули поранену ногу, він випив трохи води, яку йому подав послужливий накривач столу. Після цього король ліг відпочити. Як уже згадувано, короля супроводжувало в бій чимало людей. Крім охорони з гвардійців та драбантів, були ще Реншельд зі своїм штабом, Левенгаупт, Юленкрук, Зіґрот та ціла орда ад’ютантів. Були присутні також чимало чужоземних послів і військових, які супроводжували армію, наприклад, пруссак фон Зільтман, поляки Понятовський та Урбанович, англієць Джефріз, а також обидва перекинчики, колишні російські офіцери вищого ешелону Шульц і Мюленфельз (останнього найближчим часом чекала вкрай тяжка доля). А ще там був увесь двірський штат під наглядом гофмаршала барона Ґустава фон Дюбена, серед якого був камергер Карл Ґустав Юнтерфельт — 1702 року біля Клішова йому відірвало обидві руки, але він поїхав до Франції, і там йому зробили “дві чудові машини, які певною мірою втрату названих членів тіла заміняли”. До двірського штату належав також тридцятивосьмирічний канцлер Ґустаф Адлерфельт, історіограф короля. Адлерфельт народився в маєтку неподалік Стокгольма; здібного хлопця, як тоді було узвичаєно, вже в тринадцять років послали до університету в Упсалі, де він між іншим вивчав мови, історію та право. 1700 року його відрекомендовано королеві, який зробив його камер-юнкером. Скоро після того він почав писати працю про всі походи та битви короля Каролуса, і цей захід отримав найвище схвалення. Адлерфельт весь час працював над своїм твором. Він возив із собою свою бібліотеку і був літописцем армії. Останні записи Адлерфельт зробив ще позавчора, і тепер рукопис, надійно схований, лежав на одній із підвод з його багажем. У почті були також високий на зріст, із показною бородою, двірський проповідник Єран Нурдберґ, двірський аптекар Цірфоґель, лікар, накривач столу, пажі та служники. Задля більшої певності короля на поле бою супроводжувала також похідна концелярія. Серед її персоналу можна було побачити тямущого державного секретаря Улофа Гермеліна в незвичному для нього гнітючому настрої; ходили чутки, що він уже спалив усі канцелярські папери. Були там і експедитор фон Дюбен, і реєстратор Гіршеншерна.

Минуло вже майже пів на третю. Щось, мабуть, сталося: кавалерія й досі не з’являлась. Дорогий для шведів час спливав, як вода крізь пальці. Починати наступ без кінноти годі було й думати. Її треба мати під рукою, коли піхота увірветься в редути.

На війні фактор раптовості може стати просто вирішальним. Крім різних тактичних переваг, досягнутих завдяки йому, це ще й нищівний удар по бойовому запалові супротивника. Проблема для шведів полягала в тому, що справді ефективної раптовості часто було дуже важко досягти. Ця майстерно продумана операція легко могла зійти нанівець через якісь дрібні непередбачені випадки, і тепер вочевидь відбувалося щось схоже на це. Реншельд нетерпляче їздив туди й назад. Вістових одного за одним посилали з’ясовувати, куди поділася кіннота, і поквапити її. З кожною хвилиною наближався світанок. Весь час зростав ризик, що їх викриють. Якщо росіяни їх помітять, годі буде й сподіватися на раптовість, замість швидкого проходу крізь систему редутів доведеться пробиватися через них, що не входило в їхні плани. На обрії світлішало; де ж кавалерія?

І ліве крило кінних колон під командою генерал-майора Гамільтона, і праве під командою Крейца заблукали. Хоч вони раніше робили огляд місцевості, все одно в темряві збилися зі шляху. Орієнтиром серед інших була одна зірка, але швидко після виходу з табору командир правого крила втратив зв’язок із кількома своїми полками. Йому довелося зробити забарну зупинку, щоб дати лад колонам. Лівому крилові також не пощастило. Під час руху його колони відхилилися ліворуч, віддаляючись від місця збору; відхилення сягало приблизно кілометра. Помилку помітили аж тоді, коли вони цілком несподівано опинилися перед російськими вартовими край Будищанського лісу. Безсумнівно, у шведів на кілька хвилин забило дух, поки ескадрони тихенько звернули праворуч, залишивши позад себе російську варту у щасливому невіданні. І саме тоді кілька Реншельдових вістових натрапили на заблуканих, поквапили їх і вивели на потрібну дорогу.

Шведське командування почало нервуватися й відчуло якусь непевність. Чекаючи на кавалерію, воно послало вперед загін із п’ятдесяти кіннотників під командою п’ятдесятиоднорічного ліфляндського генерал-майора Антона Вольмара Шліпенбаха. Його завданням було стежити за супротивником. З такою самою метою вирушив у дорогу і Юленкрук із двома унтер-офіцерами, фахівцями з фортифікації. Вони поїхали в тому напрямку, звідки долинали шурхотіння лопат і стукіт сокир. На полі у видолинках залягали смуги туману, проти рожевуватого ранкового неба в сірому сутінку почали вирізнятися обриси найближчих редутів. Світанок розплющував очі.

Першими до місця збору, де мовчки чекала піхота, прибули колони кавалерії правого крила. Крейц дозволив своїм людям розташуватися позаду піхотних батальйонів, що лежали на землі, і злізти з коней, а сам зразу ж подався шукати короля. Біля його нош він побачив також Реншельда, Левенгаупта і прем’єр-міністра Піпера. Крейц доповів, що його сили прибули і що вони, як було наказано, вишикувані в колони. Реншельд сів на коня, поїхав разом із Крейцом назад і оглянув новоприбулих. Небо дедалі яснішало, і їх уже було добре видно. Генерал-майор запитав, чи кавалерія буде шикуватися в лаву, чи стоятиме на флангах піхоти. Реншельд ухилився від чіткої відповіді. “Ви отримаєте наказ”, — мовив він. Тому Крейц залишився поблизу своїх полків та своїх колон, чекаючи нового наказу. Відразу після цього під’їхала решта кінноти і, намагаючись не порушувати тиші, швидко стала на своє місце.

Тепер уже зібралося все військо, але було досить пізно, розрахунки в часі давно порушилися. Розвиднялося. Піхота й частина кавалерії перешикувалися з колон у бойові лави. (Кіннотники правого крила, видно з усього, посувалися не лавою, мабуть, прохід із їхнього боку, через те, що був дуже близько від Яківчанського лісу з його ярами, був надто вузький). З великим поспіхом вишикувалися дві лави піхоти. Безперечно, треба було напасти на росіян якомога швидше, поки ті ще не встигли помітити їх.

Під час розвідки Юленкрук помітив два редути. Видно було людей, що завзято працювали там. Він повернув коня, поїхав назад і невдовзі зустрів Реншельда, що їхав верхи сам, без нікого. Фельдмаршал мовчки вислухав рапорт про два редути і повернувся назад. А Юленкрук залишився й далі стежити за ворожими укріпленнями. Він бачив, як між ними рухалися люди, не заслонені бодай якимось насипом. Не мине й кількох хвилин, як вони неминуче помітять війська, що якомога тихіше громадилися перед ними. Так і сталося. Із сутінків навколо редутів вихопився вершник. У руці він тримав пістоль і єдиним гучним пострілом розітнув тишу на тисячі дрібних шматочків.

Звук пострілу, мов кривавий слід, полинув по терені: повз маленькі глиняні хати край Яківчанського лісу, через злегка побрижене, ледь затуманене поле вниз до німих шведських військ. Гучний відгомін шаснув повз готові редути, крізь скупчення наметів російської кавалерії вгору до великого табору. Дрібно застукотіли барабани. Це був сигнал тривоги. Він полетів над табором та укріпленнями, і, як луна, до нього приєдналися сигнали інших барабанів, повітря затремтіло від того рубаного дудніння, змішаного з гучними командами і вилясками сигнальних пострілів.

 

Шведські сили (А — Д)
А. 8 200 чоловік піхоти (18 батальйонів), 4 гармати.
Б. 7 800 чоловік кавалерії (109 ескадронів).
В. Валашський полк: 1 000 чоловік нерегулярної кавалерії (12 ескадронів).
Г. Війська в укріпленнях облоги: 1100 піхоти ( 2,5 батальйона), 200
чоловік кавалерії (4 ескадрони), 2 гармати.
Ґ. Обоз: 2000 чоловік кавалерії (25 ескадронів), небагато окремих
піхотинців, невідома кількість козаків і запорожців, 28 гармат.
Д. Різні загони поза мапою в пониззі Ворскли: 1800 чоловік кавалерії
(16 ескадронів).

 

Російські сили ( Е — І )
Е. 25 000 чоловік піхоти (51 батальйон), 73 гармати.
Є. 9 000 чоловік кавалерії ( 85 ескадронів), 13 гармат.
Ж. Лінія редутів: 4 000 чоловік піхоти (8 батальйонів), 16 гармат.
З. Сторожа біля Яківців: 1000 чоловік піхоти (2 батальйони),
1000 чоловік кавалерії ( 8 ескадронів).
И. Невідома кількість козаків.
І. Залога Полтави: 4 000 чоловік піхоти, 28 гармат.
 
Початкові операції (1 — 3)
1. Шведський Валашський полк перед початком атаки на Яківці для
відвернення уваги росіян.
2. Головні шведські сили на марші. Кавалерія заблукала і тому
запізнюється.
3. Шведів помітили. Росіяни зняли тривогу; російська кавалерія
шикується до бою.
 
Початкова позиція
Schuki    Жуки
km  км
Gamla lдgret Старий табір
Tachtaulova Тахтаулів
Osmatjaki Осьмачки
Stora ouvragen Старий яр
Semjonovka Семенівка
K И
Lilla moroset Мале болото
Ivantjinsti Івончинці
K И
G Е
Budisjtjenskij skogen Будищанський ліс
Maloje Budisjtje Малі Будища
J З
H Є
Jakovtsy Яківці
G E
Ribtsi Рибці
A A
Maloje Pavlenki Малі Павленки
B Б
Jakovetskij skogen Яківчанський ліс
Klostret Монастир
Pusjkarjovka Пушкарівка
Poltava Полтава
Vorskla Ворскла
D Г
L І
D Г
Svenska trossen Шведський обоз
Е Ґ
F Д
 
Teckenfцrklaring Умовні позначення
Svenskt respektive ryskt infanteri Шведська, відповідно російська піхота
Svenskt respective ryskt kavalleri Шведська, відповідно російська кавалерія
 

Росіяни помітили шведські загони (може, вони вже щось відчули вже тоді, як на довгих списах піхотинців відбилися перші промені ранкового сонця). Крім того, вони наштовхнулися на розвідників Шліпенбаха і також щось запідозрили. Тепер уже була втрачена нагода захопити ворога зненацька. Коли над полем пронизливо затріщали барабани й залунали постріли та паролі росіян, Юленкрук помчав назад до короля й Реншельда. Біля них він побачив багатьох вищих командирів.

Шведське керівництво вагалося, не знало до пуття, що йому робити. Трохи осторонь від інших, біля короля, якого вже підняли на ноші, стояли Реншельд і Піпер. Вони втрьох обговорювали становище і зважували, починати атаку чи все скасувати. Момент раптовості упущено. Уже годі було й думати швидко прохопитися крізь систему редутів. Тепер доведеться через них пробиватись. Проблема полягала в тому, що до цієї останньої альтернативи вони не були готові. У початкових планах, видно з усього, потребу штурму укріплень у системі редутів навіть не брали до уваги. Тому військо не мало для цього відповідного спорядження. Рови та вали навколо редутів важко було долати; штурм вимагав чимало різних пристроїв: штурмових драбин, в’язок хмизу — тарасок, — щоб закидати ними рови, линв, щоб вилазити на вали, та стовпів, до яких їх прив’язували, і ручних гранат. Усе це солдати мали заздалегідь приготувати самі і взяти з собою. Крім того, штурм редутів вимагав досить сильної вогневої підтримки артилерії, а її ніде було взяти. Серед тисяч і тисяч піхотинців та кіннотників було дуже мало гармат. Уся артилерія, яку шведи взяли з собою в бій, складалася з чотирьох 3-фунтових гармат і чотирьох підвод із набоями. Їх обслуговувало десь із тридцять солдатів, підручних, бригадирів, гармашів та їздових; усі вони були вбрані в артилерійські непоказні сірі мундири з синіми панчохами й чорними капелюхами. Ними командували капітан Ганс Клеркберґ і хорунжий на прізвище Блюберґ. Клеркберґ раніше служив на флоті. Замолоду плавав до Голландії, Франції, Англії та Іспанії і між іншим навчився навігації та піротехніки. Його підлеглий, сорокарічний седерманландець Юнас Блюберґ, мав за плечима традиційнішу військову кар’єру, він почав службу в артилерії ще 1687 року. Мізерний гурт людей із таким самим мізерним спорядженням стояв і чекав разом із батальйонами піхоти, щоб підтримати їхній наступ.

Дивно, що шведська артилерія була така слабка. Значення цієї зброї у війні дедалі зростало, і, вміло застосована в бою, вона могла часом зіграти вирішальну роль. Польова артилерія, як правило, складалася з найлегших гармат, переважно калібром від трьох до шести фунтів, а як виняток — до дванадцяти. (Назва фунт походить від ваги артилерійського ядра, яким гармата могла вистрілити, бо його вимірювали у фунтах. Так, 3-фунтове ядро важило близько 1,5 кілограма, 12-фунтове — 6 кілограмів). Гармати були короткі, їх наладовували через дуло, і дуло всередині було гладеньке, тому їх використовували тільки для прямого вогню на досить коротку відстань. Хоч їхня максимальна дальнобійність могла перевищувати 1000 метрів, вогонь на таку відстань давав мало користі, бо важко було влучати. (Такий вогонь усе ж можна було застосовувати хоч би для того, щоб змусити до відступу більше з’єднання, яке йшло лавою або колоною). Ефективним був вогонь на відстань від 300—400 метрів до півкілометра. І хоч досяжність її не дуже далека, зате скорострільність досить висока. У кращому разу легка гармата могла вистрілити від шести до восьми разів за той час, за який окремий солдат наладовував мушкет і стріляв один раз. Але у важчих гармат, 12-фунтових і більше, скорострільність була невелика, близько десяти пострілів за годину. Маленькі 3-фунтові гармати, навпаки, завдяки особливим набоям, так званим скорострільним зарядам (своєрідним комбінаціям порохових зарядних картуш і ядер, з’єднаних полотняною обгорткою) могли вистрілити за хвилину багато разів.

Набоями, що їх застосовували на відстань понад 200 метрів, були насамперед добротні залізні ядра. Не рекомендувалося цілитись надто високо, щоб ядра не перелітали за ціль. Навпаки, треба було цілитися в коліна солдатам або під живіт коням, щоб скористатися дією рикошету. Ці ядра летіли зі швидкістю від 200 до 250 метрів за секунду, а це означало, що людина могла бачити, як вони наближаються до неї. Вони могли завдати величезної шкоди. У таких тісних лавах людей, що стояли на повний зріст, залізний удар вражав цілу лаву і міг убити або покалічити за один раз більше двадцяти чоловік. Дія тих ядер на людські тіла була страхітливою: руки й ноги чи кисті рук легко відривалися, голови розліталися на шматки. М’яке людське тіло зі своїм тендітним з’єднанням кісток, жил, хрящів і м’язів у разі влучення ядра могло розпастися навпіл або розірватися на шматки, і від нього залишалася купка кісток із м’ясом. Кінетична енергія ядра після певної відстані звичайно зменшувалася, але від цього воно не ставало цілком безпечним. Той, кого ядро, падаючи, ледь зачіпало, міг у кращому разі відбутися прикрою контузією або поламаними ногами. Навіть ядра, що котилися з пагорба, мов чорні м’ячики, могли добряче понівечити ногу тому, хто б надумав їх зупинити.

На коротшу відстань, в основному меншу 200 метрів, використовувано картеч, або так званий виноград. Це були такі самі небезпечні набої і страшенно ефективні. Картеч — це обгортка із картону, дерева чи заліза, наповнена свинцевими кулями, шматками кременю чи просто залізним брухтом: поламаними шворнями, іржавими цвяхами та іншим дрібним непотребом (тоді звичайно казали, що стріляють брухтом). Залізний виноград являв собою обгортку, здебільшого з тканини, наповнену круглими свинцевими кулями, складеними, як гроно винограду, звідки й пішла ця назва. Коли використовували цю жорстоку зброю, гармата діяла як великий дробовик, що раз по раз випльовував на ворожі лави густі пучки куль. Вони вбивали й нівечили набагато більше людей, ніж круглі ядра, тому їх завжди застосовували, як траплялася можливість; своїм майже кулеметним ефектом гармати з такими набоями могли дуже прислужитись, коли треба було відбити або підтримати атаку.

Третім видом вогневої зброї були гранати. Це порожнисті залізні ядра з зарядом пороху і ґнотом, що мав викликати вибух на бажаній відстані. (Але гранати застосовували насамперед під час облоги і рідко в бою). Ними майже завжди стріляли з мортир, дуже коротких гармат великого калібру, або з гаубиць, що були чимось середнім між гарматою та мортирою. (Обидві вони, на противагу гарматам, мали дуже вигнуту траєкторію). В очах полководців в артилерії була тільки одна велика вада: мала рухливість. Великі гармати, наприклад 12-фунтові, важили близько 1,7 тонни, і, щоб їх перевезти, треба було запрягти до дванадцяти коней. Ствол гармати доводилося перевозити окремо на чотириколісній підводі. Рухливість російської польової артилерії через недосконалі лафети була ще меншою; їхні 12-фунтівки важили по 2,5 тонни, і, щоб їх зрушити з місця, треба було запрягти аж п’ятнадцять коней. Якщо такі гармати були вдало розташувати, то вони зазвичай стояли на одному місці до кінця битви. Проте легка артилерія, особливо малі 3-фунтові гармати, були набагато мобільніші. Їх вивозили на поле бою трьома кіньми, але могли перетягати відповідними буксирними линвами дванадцятеро солдатів. Такі гармати найчастіше застосовували у взаємодії з піхотою, наприклад, ставили у проміжках між батальйонами. Коней і підводи з набоями, як правило, тримали поза межею досяжності пострілів або в якомусь захистку.

Чому шведи мали тільки чотири малі гармати такої вирішальної години? Не через нестачу цієї зброї. Адже разом з обозом у Пушкарівці залишилося двадцять вісім цілком придатних гармат: шістнадцять 3-фунтових, п’ять 6-фунтових, дві 16-фунтові гаубиці і п’ять 6-фунтових мортир. (Крім того, там були дві 2-фунтові гармати, здобуті як трофеї в росіян, і 3-фунтові мортири, для яких бракувало набоїв, тому з них не було ніякої вигоди). Для решти гармат, навпаки, були набої. Отже, їх залишено не через нестачу ядер і пороху. Для шістнадцяти 3-фунтових гармат було ядер і картечі більше ніж на сто п’ятдесят пострілів на кожну; для п’яти 6-фунтових — на сто десять пострілів на кожну; забезпечення набоями двох гаубиць було гірше — сорок п’ять пострілів на кожну, але й цим аж ніяк не можна було нехтувати. Тільки 6-фунтові мортири мали недостатньо набоїв: усього на п’ятнадцять пострілів кожна.

Полк польової артилерії під командою п’ятдесятивосьмирічного померанця, полковника Рудольфа фон Бінова, якого король любив називати GroЯvater, був цілком боєздатний, отже, річ була не в цьому. Причину того, що всі гармати залишено в обозі, треба шукати в іншому. Мабуть, тут збіглися докупи два чинники. Насамперед план пробігти через систему редутів був побудований на швидкості й несподіваності. Видно, командування вважало, що великий артилерійський полк зі своїми важкими гарматами та підводами, якими перевозили картуші, не зможе встигати з військом під час його швидкого наступу. Невелика кількість легких гармат, мабуть, не завдавала б труднощів, але щоб брати їх більше, напевне ніхто навіть не думав. Ця ухвала безперечно була спричинена звичним ставленням до такої зброї у шведській армії: там існувала тенденція недооцінювати значення артилерії. У шведській тактиці гарматний вогонь вочевидь відігравав другорядну роль проти атаки з холодною зброєю. Король сам був прихильником швидкого маневрування, коли вогонь зводять до мінімуму, а вирішальною стає швидка пряма атака, де, як вважалося, застосувати артилерію часто було ніколи. Казали, що король не любить використовувати артилерію під час бою на відкритому полі, який провадять за узвичаєними правилами. Її, мовляв, треба застосовувати під час облоги чи як підтримку, коли доводиться долати важкі проходи або переправлятися через річки. Дехто запевняв, що король просто зневажав артилерію. Цілком певно, що у шведському війську плекали безпідставну, майже сліпу недовіру до гарматного вогню, яка тепер поставила його в тяжке становище і за яку воно найближчим часом мало дуже дорого заплатити.

Росіяни, навпаки, зовсім інакше ставились до артилерії. Цар Петро мав на це цілком протилежний погляд. Він, на відміну від Карла, вважав, що артилерія має чи не найбільше значення в бою. Під час бурхливого реформування російської армії, що тривала від самого початку війни, найрішучіші зміни торкалися саме цієї зброї. Нова російська військова промисловість, що миттю виросла наче з-під землі, дала можливість росіянам мати численну артилерію. Військові заводи працювали на повну потужність; між 1702 і 1708 роками російська армія отримала 1006 металевих гармат і силу-силенну чавунних. 1708 року і потреба в набоях була задоволена на багато років уперед. Між іншим було виготовлено 3800 тонн пороху. Отже, перевага росіян у матеріальних ресурсах була величезна. Починаючи з травня вони збільшили довіз усього, що було потрібне для артилерії, в бойову зону під Полтавою. Воно прибувало в основному з головної артилерійської бази в Білгороді, але також із великих складів у Москві та Воронежі. До головної російської армії плив безперервний потік гармат, підвод з набоями, ядрами, картеччю, бомбами, порохом, гранатами для мортир і гаубиць та ручними гранатами, тимчасом як шведські запаси швидко вичерпувалися.

Чотири шведські 3-фунтові гармати ставали до бою з російською артилерією, що нараховувала їх сто дві. (Це крім 3-фунтових ручних мортир, які належали до кавалерії і їх возили на конях). Сімдесят із цих російських гармат були легкі скорострільні 3-фунтові; решта складалися з тринадцяти 2-фунтових (у кінноті), дванадцяти 8-фунтових, двох 12-фунтових гармат, однієї 20-фунтової й однієї 40-фунтової гаубиць, однієї 20-фунтової і двох 40-фунтових мортир. Росіяни мали більше набоїв, ніж могли будь-коли використати.

Крім цієї кількісної переваги в артилерії, в росіян була ще одна перевага в її організації й тактиці. Вони ділили свої гармати на обложну фортечну, польову і полкову артилерію. Шведський полк польової артилерії загалом опікувався всіма гарматами, що були на полі; в окремих випадках він міг поділитися легкими гарматами з іншими з’єднаннями. Російська армія мала цілком самостійну організацію для полкової артилерії. Кожен командир з’єднання мав свої власні гармати, і цей організаційний захід робив полкову артилерію дійовішою. В бою полкові гармати використовували гнучко й наступально. Головне їхнє призначення було підтримувати картеччю піхоту й кінноту. Кіннота теж мала свої власні гармати, і їхнобслуга була кінна. Завдяки такому важливому нововведенню ці гармати було дуже легко перевозити з місця на місце, і кіннота могла мати їх під рукою в більшості своїх маневрів. Польову артилерію використовувано не в таких рухливих і не в таких наступальних ролях насамперед тому, що через погані лафети більших гармат їх важко було перевозити. Росіяни намагалися створювати масований вогонь. 102 стволи гармат, що чекали на шведів, були велетенською вогневою силою.

Дедалі ясніший світанок надавав сірому полю барв і обрисів. Шведам уже видно було редути, а за ними російську кінноту, що, готуючись до бою, шикувалася в лави. Російські гармаші в редутах почали повертати свою зброю проти темних тіней попереду. Мушки не було, прицілювалися, наставляючи в одну лінію вершок обідка задньої частини ствола і виступ на його виході. Угору прицілювалися з допомогою клинців, які забивали під задню частину ствола, вліво чи вправо — поворотом гармати за допомогою спеціальних важелів. Відстань від них до шведів була чимала, мабуть, надто велика, і про влучну стрільбу не могло бути й мови. Один російський гармаш підніс запал до запального отвору, і назустріч шведам гримнув перший постріл. Гарматне ядро описало дугу в повітрі і з тріском розірвалося серед лави лейб-гвардійців. Два гренадери впали додолу з розтрощеними головами. Перші полеглі в битві під Полтавою.

Навколо шведських загонів почали падати гарматні ядра. Попереду своїх солдатів Естьєтського піхотного полку стояв капітан Карл Юган Гурн. Військову службу він почав у голландській армії, 1700 року став лейтенантом у Естьєтському піхотному полку, дослужився 1702 року до заступника капітана, а через п’ять років — до капітана. Був одружений, дружину звали Софія Елісабет, вони мали кількох синів, серед них Карла, Адама й малого дворічного Якоба. Впало ще одне ядро, проорало борозну серед естьєтців, звалило з ніг чотирьох мушкетерів і вбило Карла Югана Гурна. Поряд із ношами короля ядром убило двох гвардійців. У з’єднання кінноти також залетіло сліпе ядро. Проте російська артилерія стріляла на максимально доступну відстань, тому великої шкоди не завдавала.

Вирішувати треба було негайно, подальше зволікання привело б до ще більших жертв. Король, Піпер і Реншельд влаштували коротку нараду, де мали швидко на щось зважитись. Ризикувати попри втрачену можливість захопити ворога зненацька, попри ускладнення, що чекали на них під час прориву, і йти в наступ чи сурмити відбій і повертатися до табору? Великі труднощі з забезпеченням війська, звичайно, переконливо свідчили проти останньої альтернативи. Реншельд обернувся до Левенгаупта, що стояв збоку, і спитав: “А ви що скажете, графе Левенгаупте?” Левенгаупт іще не забув, як його недавно вичитував фельдмаршал, і відповів коротко. Він був за наступ. “Сподіваюся, що з Божою допомогою він буде вдалий”. — “Ну, то з Богом, — сказав Реншельд і знов обернувся до короля й Піпера. — Наступаймо”.

Остаточну ухвалу прийнято. Була рівно четверта година, ранкове небо палало. Заповідався гарний день.

 

10. “Не можна давати ворогові ані хвилини”

 

Тієї миті, коли ранкове сонце розкололо обрій і відділило день від ночі, шведська піхота пішла в наступ. Що більше батальйонів один за одним рушали з місця, то дужче шаленіла стрілянина з редутів. Гучні гарматні постріли лунали так часто, що скидалися на мушкетний вогонь.

Один із солдатів Єнчепінґського полку, частина якого стояла майже в кінці першої колони, через кілька років написав вірша, де, мабуть, відтворив свої враження від того дня. Як поезія той вірш нічого особливого собою не являє, але він, зокрема, дуже добре ілюструє початок битви й допомагає нам уявити той гул, що стояв у повітрі від гуркоту і брязкоту зброї, торохтіння підвід, крику людей та іржання коней:

 

Гуркіт і тріск, іржання та крик, колотнечу й гармидер
Чути від війська, від коней, возів та від носіїв обладунку і зброї,
Що на рівнині збираються в присмерку раннього ранку.
Ось і гармати ревнули, це знак приступати до бою.
Постріли враз залунали, градом посипались кулі,
Поміж сміливців лягають гранати з запаленим ґнотом.
 

На початку атаки у шведських лавах не було ладу. Час підганяв, насамперед через кінноту, що заблукала, та й командування до останньої хвилини вагалося, чи таки йти в атаку. До всього додалася плутанина у шинкуванні, і коли почався бій, батальйони ще не остаточно знайшли своє місце.

Левенгаупт отримав наказ шикувати своїх людей згідно з ordre de bataille, але праве крило було розташоване так близько до краю Яківчанського лісу, що не вистачало місця на те, аби всі батальйони стали в лаву.

Ще гірше було те, що командири, крім найвищих, не мали чіткого уявлення про мету цих початкових дій. Наказ про наступ квапливо розіслано командирам колон, а вони розіслали його далі, підлеглим їм командирам полків і батальйонів. Дуже схоже, що через поспіх у наказах не було докладних пояснень, дехто з підлеглих отримав тільки загальні вказівки, які нелегко було тлумачити. Сіґрот поїхав із наказом про наступ до командира третьої колони генерал-майора Роса, його відділи мали атакувати найближчі редути. Відразу після цього повз них промчав Сталькенберґ, командир другої колони, яка стояла праворуч від солдатів Роса, і підтвердив, що треба наступати. Поки цей наказ, висловлений у загальних рисах, передавали далі підлеглим, його трохи перекручували, виходило десь так, як у тій приповідці: «Одна баба говорила, друга баба чула». Частина зрозуміла завдання так, що треба наступати й трощити все підряд, а частина вважала, що йдеться напевне про наступ на лінію редутів, але як уже буде пробитий прохід, тоді треба йти далі повз усі ті укріплення. Задум атаки двох середніх колон, очевидно, полягав у тому, щоб знешкодити небезпечний фланговий вогонь, яким загрожувала ця частина редутів. Решта піхоти — перша й четверта колони, а також задні батальйони другої і третьої — підтримана тією допоміжною атакою, повинна була, якнайшвидше досягти задньої лінії редутів і або просто обминути їх, або пробитися крізь них. Наступ на редути важив найменше. Редути вважали тільки перепоною, яку треба здолати на шляху до справжньої мети — атаки на російський табір. Не всі командири знали про це — недогляд, який шведам дорого коштуватиме.

Наступ середніх колон із самого початку був безладний: батальйони скоро відділилися одні від одних, проте їхні передні з’єднання швидко просувалися далі. Найближчий, ще недобудований редут стояв на гребені пагорбів неподалік чагарнику. На нього з двох боків напали чотири шведські батальйони. Їх підтримали чотири ескадрони лейб-драгунського полку, що, мабуть, атакували невеликі російські сили, розташовані між цим та другим, найближчим до нього редутом. Хвилі шведського наступу перекотилися над цим редутом не затримуючись. Його залогу, що здебільшого складалася з будівельної частини, швидко перебито до останньої людини. Врятувалися тільки ті, кому в паніці пощастило перебратися через вал і добігти до сусіднього редуту. Полонених не брали. Всіх росіян, які потрапили шведам до рук, застрілено, заколено або забито.

Наступ покотився далі крізь вогонь і хмари диму. Здобутий редут залишили позаду, не обставивши його своєю залогою. Два батальйони Далекарлійського полку заглиблювалися в систему редутів. Довга синя лава, над якою поблискували багнети й хиталися вістря списів, крокувала вперед піщаним ґрунтом. Вона наблизилася до дальшого редуту. Вже тепер став помітний безлад: у гуркоті бою декотрі батальйони почали віддалятися один від одного. Два батальйони гвардійців, що йшли останніми в колоні Роса, відхилилися праворуч. За наказом свого командира полку Карла Маґнуса Посе вони приєдналися до інших гвардійських батальйонів, що стояли поблизу в четвертій колоні. Батальйони цієї колони намагалися зовсім обминути редути. Вестерботенський полк, що здобув перший редут разом із Далекарлійським полком, відразу втратив із ним зв’язок. Натомість вестерботенці посунулися вперед, просто до задньої лінії редутів, разом із батальйонами з першої та другої колон. Рос не міг збагнути, де раптом поділася половина його колони.

Король із численним почтом і генеральним штабом перебував на правому крилі свого війська. Карл лежав на кінних ношах у чоботі з острогою на здоровій нозі; тримаючи в руці свою довгу шпагу, він владно, як звик, командував тими частинами війська, що були поблизу. Тут, на полі бою, він почував себе у своїй стихії. Карл був здібний, наділений харизмою полководець, що випромінював велетенську енергію; молодий несміливий монарх майже цілком перероджувався, коли наставала пора бою; те переродження і вражало, і лякало, але немов якимись чарами запалювало загони, що бачили та чули його. Один із учасників війни, ротмістр Петер Шенстрем, писав пізніше, що в короля, “коли він сидів на коні перед своєю армією і витягав шпагу, був цілком інший вираз обличчя, ніж звичайно у спілкуванні з людьми, вираз, що якоюсь майже надприродною силою міг вдихнути в солдатів мужність і бажання битися навіть у тих, хто найдужче зневірився”. Карл чудово розумів силу прикладу і майже ніколи не вагався, ризикуючи своїм життям. Він навмисне одягався просто і харчувався скромно, щоб, як висловився Шенстрем, “солдати були ще терплячіші”. Багато що в його аскетизмі, певне, було добре виваженою грою для галерейної публіки, засобом маніпулювати солдатами, щоб вони мовчки, терпляче витримували голод і злигодні. Можна зрозуміти, яку велику пошану викликав цей дивовижний король у своїх вояків, коли послухати їхні оповідки про те, що король і непереможний, і що його куля не бере. За словами одного вояка, всі вони вірили, що не можуть зазнати поразки, поки з ними є король, для них Каролус був як фетиш, що несе перемогу. Зрозуміло також, чому його поранення кілька тижнів тому викликало в армії велике занепокоєння.

Загони правого крила мали на думці обминути всі редути. Був уже погідний ранок, і вони швидко посувалися вперед, не вельми звертаючи увагу на свист російських ядер, від яких у лавах уже падали люди. Їм видно було, як збоку від них Росові солдати штурмували перший редут і як тікали росіяни, рятуючись від смерті. Російські гармати в редутах стріляли безперестанку. Важкі залізні ядра проорювали криваві борозни у шведських лавах. Тепер і шведська артилерія мала б у відповідь відкрити вогонь, але в піхоти, що рухалася вперед, не виявилося такої вагомої підтримки. І, за словами Левенгаупта, “коли наші солдати довідалися, що їм на підтримку не прийшла жодна гармата, вони почали втрачати мужність”. За якийсь час загони побачили, що ліс залишився збоку, а далі розляглася відкрита місцевість: пологі луки. На ширшому просторі начебто було легше обминути редути. Левенгаупт спробував використати цю можливість і відхилився ще далі праворуч. Його військо посувалося швидко, і генерал зрозумів, що решта батальйонів не встигатимуть за ним, отже, якщо воно не затримається, то може втратити з ними зв’язок. Тому він вирішив зупинитися на цій місцині, що розширювалася у східному напрямку від поздовжньої лінії редутів, і тим часом упорядкувати своє військо. Повз нього саме проїздив Реншельд, і Левенгаупт звернувся до нього по дозвіл. “Ваша ясновельможносте, — сказав він, — ми відхилилися праворуч і посуваємося надто швидко, ліве крило не зможе нас догнати, якщо ми не зупинимось”. Але фельдмаршал не хотів більше чекати, тому відхилив його прохання: “Ні, ні, не можна давати ворогові ані хвилини”. Один із командирів колон, генерал-майор Стакельберґ, що їхав сам повз них, підтримав Реншельда і по-німецьки також сказав, що не можна давати ворогові ані хвилини. Отже, батальйони пішли далі до задньої лінії редутів і до російського табору десь за ними.

Пробиваючись через поздовжню лінію редутів, Далекарлійський полк досяг редуту номер два і напав на нього. Цей редут був краще підготовлений, ніж перший, а що на нього напали трохи менші сили, то другий напад виявився важчим, а втрати більшими, ніж на першому. Та попри все його здобуто і, як у першому, перебито всіх, кому не пощастило втекти. Андерс Пільстрем, тридцятидворічний кадровий хорунжий із роти містечка Орси, якого

 
 
Infanteriets genombrytning — Прорив піхоти
 
Sдnken — Улоговина Ryska lдgret — Російський табір
 
 
Maloje Budisjtje — Малі Будища
Maloje Pavlenki — Малі Павленки
Jakovetskij skog — Яківчанський ліс
 
Roos bataljoner — Батальйони Роса
Цvriga bataljoner — Решта батальйонів
 
1. Далекарлійці та вестерботенці під командою Роса штурмують
перший редут. Потім далекарлійці здобувають другий.
2. Батальйони Левенгаупта на правому крилі виходять на
ширше поле. Піхота загалом відхиляється праворуч.
3. Кілька батальйонів — остаточно шість — марно пробують штурмувати
третій редут.
4. Батальйони правого крила за підтримки кінноти заходять за задню
лінію редутів.
5. Вестманландці штурмують один із редутів і перетинають лінію.
6. Левенгаупт наказує своїм батальйонам посуватися в бік російського
табору, щоб атакувати його, але натомість отримує наказ про
новий збір усіх сил.
7. Шведські сили, що пробилися крізь лінії редутів, знов збираються
в улоговині на захід від російського табору.
 

вважали поважною, надійною людиною, розповідає, що вони “потрощили всі кістки тим, хто був усередині”.

Цей жорстокий звичай — не брати полонених, а вбивати всіх до ноги — був досить поширений. У стосунках між шведами та росіянами часом брала гору жорстокість. Тоді ж бо ще не було й натяку на Женевську конвенцію; полонених не захищало ніяке право. Наприклад, обидва супротивники в обложеному місті погрожували вирізати все його населення, якщо воно не здасться, і, видно, ніхто особливо не замислювався над етичним підґрунтям цієї справи. Бо війна війною. (Можливо, шведські вояки в ті хвилини дивилися на редути, як на своєрідні фортеці, що не хотіли здаватися, тому всіх, хто там був, належало вибити до останньої людини). Часто битви й сутички також оберталися в масову різню. Тоді військо впадало в якийсь шал і просто відмовлялося брати полонених. Скидається на те, що вояки часом п’яніли від бою, і коли вже наставав час зупинитися, бо переможені здавалися в полон, вони вбивали їх далі за інерцією. Мабуть, часто це була просто жадоба помсти. Її ще називають “озлістю”, або “відплатою”. Російський похід був переконливим підтвердженням цього, в ньому дедалі більше виявлялося огидних рис, боягузтва і бруду. А різні види зловживань з обох боків усе частіше сприймалися як звичайні речі. Під Головчином шведи повбивали майже всіх росіян, які хотіли здатися. Крім того, після битви частина офіцерів домагалася, щоб побили й тих небагатьох, яких усе-таки взято в полон, мовляв, охорона їх була б для солдатів зайвою виснажливою працею. У битві біля Доброго також перебито всіх полонених; один із вищих офіцерів зглянувся на російського підполковника, щоб спробувати отримати від нього якісь відомості, але фінський солдат кинувся вперед, крикнув: “Не милуйте його, пане, нам досить таких, як він, ласкавий пане!” — витяг шпагу і прохромив безборонного чоловіка.

Якщо ми спробуємо уявити собі той образ ворога, яким його бачили вояки, він видасться нам суперечливим. Навіть коли ворожість часом виливалася у найнеприпустиміші вияви жорстокості, існували й протилежні тенденції. Загалом стосунки між офіцерами двох армій були кращими, ніж стосунки між солдатами. Дехто вважав, що не треба дозволяти солдатам з різних боків лінії фронту зустрічатися під час перемир’я, бо вони “схильні до бійки”. Інша річ — офіцери. Для офіцера не здавалося неможливим завести собі приятелів на боці супротивника. Офіцери могли зустрічатися в узвичаєних формах чемного спілкування: для ввічливої розмови на нейтральному терені, для спільних обідів або обміну подарунками. Галантна вишуканість могла поширюватися навіть на поле бою. Образ ворога розуміли не так, як ми, є свідчення про те, що супротивники могли через лінію фронту позичати одні одним лікаря, передавати овочі чи солодощі або й торгувати. Командири, як правило, мали те, чого бракувало солдатам: можливість спілкуватися, оскільки більшість із них знали ту саму мову — німецьку чи французьку. Вони мали також природне поле для зв’язку, бо належали до одного суспільного стану: переважно були дворянами. До того ж їх єднала велика почесна спорідненість — військовий фах, усі вони так чи так були ніби найманими вояками. (Ця військова традиція фахової спорідненості по обидва боки лінії фронту існувала дуже довго. Як славнозвісний приклад цього можна назвати братання на Західному фронті під час Різдва 1914 року. Цю подію радо тлумачили як вияв любові між народами і перші паростки пацифізму, але так само це був справжнісінький традиційний вияв простої корпоративної спорідненості офіцерів).

Доки далекарлійці штурмували другий редут і вбивали залогу, інші частини, ті, що були лівіше (разом сім батальйонів), посувалися вперед до задньої лінії редутів. Тепер, коли праве крило почало відхилятися ще далі праворуч — щоб скористатися відкритим полем, до якого воно дійшло, — ліве крило подалося в тому самому напрямку. І внаслідок цього вийшло просто на редут номер три у поздовжній лінії. То був великий і добре озброєний трикутний редут, оточений валом і ровом, а також шпалерою з рогаток. У ньому на шведів очікував батальйон російської піхоти з бригади Айґустова (500—600 чоловік, що мали й гармати) під командою свого полковника. Якби їм не пощастило відбити сині ешелони, то їх напевне чекала б така сама жорстока доля, як залоги в уже здобутих укріпленнях.

Першим пішов у наступ на редут батальйон із Нерке-Вермландського полку під командою підполковника Генрика Югана Ребіндера, тридцятисемирічного седерманландця. Спосіб наступу був добре відпрацьований під час нескінченних тренувань. Командир батальйону дав команду: “Приготуватися!” Чотири роти, десь по сто п’ятдесят чоловік кожна, вишикувалися в одну довгу лаву по чотири солдати в глибину і по сто п’ятдесят у ширину, що утворювала фронт приблизно сто тридцять метрів завдовжки. Попереду кожної роти стояли списоносці, п’ятдесят чоловік, які на команду “приготуватися” миттю підняли вгору свої п’ятиметрові списи; їх міцно тримали за нижній кінець і, сперши на плече, спрямовували вістря просто в небо. Обабіч списоносців стояли мушкетери по сто чоловік у роті. В руках вони тримали п’ятикілограмові мушкети з кремінними замками, трохи надійніші, ніж були у війську раніше, — зокрема, вони краще дбали в дощ, але все-таки давали осічку в середньому на кожному дев’ятому пострілі. Крім того, вони мали більшу скорострільність, ніж попередні; натренований стрілець здатен був зарядити його, націлитись і вистрілити за добрих тридцять секунд. Його практична далекобійність була сто п’ятдесят метрів. Калібр великий, двадцять міліметрів, і так само великий пороховий заряд, тому це призводило до потужного відбою. Під час пострілу приклад, як правило, притискали не до плеча, а до правого боку грудей, бо можна було вивихнути руку. По обидва боки роти стояла невелика кількість гренадерів у химерних високих шапках. Вони носили ті високі гостроверхі шапки замість звичайних широких трикутних капелюхів, які заважали, коли вони кидали ручні гранати. Гранати являли собою невеликі порожні ядра з чавуну, свинцю, випаленої глини або зі скла до восьми сантиметрів у діаметрі і вагою від півтора до двох кілограмів, із пороховим зарядом та запальною трубкою, яку підпалювали перед киданням гранати. Ці гранати мало допомагали в бою на відкритому полі, їх здебільшого використовували під час штурму фортець. Гренадери були також ніби особистими охоронцями командира, а ще діяли як снайпери. З обох боків списоносців і мушкетерів стояли унтер-офіцери з короткими списами, так званими бердишами, або алебардами. Ця зброя була мало вартісна в бою, але придатна на те, щоб підтримувати рівняння в лаві й підштовхувати солдатів, які сходили зі свого місця. Попереду кожної роти стояли музики — барабанщик і горніст — та начальники, командир роти з хорунжим, який ніс прапор. Він коливався над кожною ротою на теплому вітрі: криваво-червоний з двома перехрещеними жовтими стрілами всередині зеленого вінка. Солдати й офіцери були одягнені в сині мундири, однакові для всіх військ Карла ХІІ, але з червоними комірами, підшивкою та закаврашами. Панчохи в солдатів були червоні, а в унтер-офіцерів — сині: довга лава вояків, зброї і бойових прапорів, що маяли на вітрі, мерехтіла яскравими барвами.

Батальйон із Нерке кинувся в атаку. Повітря розітнув ляск і гуркіт мушкетів та гармат. Великий редут випльовував ядра. Шведи добігли крізь дим і вогонь до рову перед валом. Рогатки, що оточували їх, розтрощено. Батальйон скотився в рів. Людська хвиля, ткнув на стіну з ядер і на шмагання картечі, на мить застигла й відкотилася назад. Батальйон із Нерке в паніці безладно кинувся тікати. У цей час єдиний Єнчепінґський батальйон, якого послано на допомогу, також пішов в атаку на редут. Ті, хто тікав, зіткнулися з тими, які йшли в наступ: шлях єнчепінґцям уперед загороджено. Було десь пів на п’яту.

Полк із Нерке-Вермланда під час цієї плутанини розпався на дві частини. Коли перший батальйон пішов на штурм, другий швидко обминув цей великий редут зі східного боку й далі приєднався до загонів Левенгаупта.

Перший батальйон із Нерке вишикувався в лаву. Те саме зробив Єнчепінґський полк, що мав більше трьохсот чоловік. Після цього вони пішли в атаку разом. Але її також було відбито, нічого, крім великих втрат, вона шведам не дала. На піщаній землі навколо редуту і в рову під валом лежало вже багато вбитих і поранених шведських солдатів, дехто окремо, а дехто один на одному.

 

11. “Ради Бога, кавалерію вперед!”

 

Батальйони Левенгаупта на правому крилі й далі посувалися до задньої лінії редутів. За нею ледь видніла готова до бою більша частина російської кавалерії: 9000 кіннотників, поділених на вісімдесят п’ять ескадронів, зміцнених легкою артилерією, яку перевозили на конях. Нею командував кавалерійський генерал, князь Олександр Меншиков, один із царевих улюбленців. Досі росіяни обмежувалися тим, що поливали шведів, які посувалися вперед, рівномірним потоком ядер і картечі. Тепер вони вперше пішли в контрнаступ. Загони їхніх кіннотників промчали через проходи в задній лінії редутів.

Відразу склалося небезпечне становище: росіяни загрожували нападом на сили Левенгаупта з флангу. До того ж шведські батальйони, що йшли з лівого крила, не встигли приєднатися до решти, тому лінія фронту, очевидно, була не зовсім упорядкована.

Сутички між піхотою та кавалерією траплялися рідко й завжди лише випадково. Як правило, для того, щоб піхота змогла відбити кавалерійську атаку, її лави мали бути добре сформовані; коли кінноті випадала нагода напасти на невпорядковані батальйони, вони були більшою чи меншою мірою приречені. Такий напад міг скінчитися просто кривавою купіллю. Найкращий спосіб оборонитися від кавалерії —послати проти неї свою кавалерію. Та поки що тільки невелика частина шведської кавалерії взяла участь у нападі. Кілька ескадронів її рухалися в колоні праворуч від піхоти. Побачивши російські ескадрони, лави піхоти занепокоїлися. Назад полетіла з вуст у вуста вимога про підтримку своєю власною кавалерією. Крик котився все далі назад і коли досягнув ескадронів, що стояли праворуч, то вже обернувся в розпачливе благання: “Кавалерію вперед, ради Бога, кавалерію вперед!” Ескадрони зірвалися з місця, в поспіху зчинилася колотнеча й тіснява. Сила-силенна людей і коней рушила проти російських супротивників. Попереду їхав елітарний загін номер один — королівські драбанти, відразу за ними — Смоландський кавалерійський полк, лейб-гвардія та інші, залежно від того, де вони стояли й чекали в довгих колонах. Можна уявити собі ту сцену: шведська кіннота мчить полем у молочному ранковому світлі, штандарти, наче барвисті плями над темною річкою мовчазних кіннотників, низько, ще при самому обрії, сонце, що виблискує на оголених шпагах, ритм кінських тіл у русі, гучний водоспад кінського тупоту, що ллється повз шведські батальйони і відхиляється в західному напрямку назустріч росіянам.

Кавалерія, як правило, була озброєна шпагами, пістолетами, а також мушкетами або карабінами. Шведський ескадрон із хвохсот п’ятдесяти чоловік завжди шикувався до бою в одну лаву глибиною у два або три вершники. Вони тісно збивалися докупи, бажано коліно до коліна, і таким чином утворювали клин або плуг. Мчали вони якомога швидше, коли можна було, то вчвал або вскач. Така тісно збита брила з людей і коней вибирала собі один із ворожих загонів і мчала просто на нього. Так само як піхотинці рідко вдавалися до тривалого бою багнетами, дуже рідко траплялося, що дві супротивні частини кавалерії, тісно збиті докупи й добре вишикувані, стиналися одна з одною. Або один ескадрон проривався крізь перепону після короткого брязкоту мечів, або, що відбувалося найчастіше, ворог відступав без бою, побачивши стіну копит і шпаг, що летіла на нього. Напасники також могли відступити після кількох безладних ударів шпаг. Найбільше важили нерви кіннотників і коней. Той супротивник, що був не такий рішучий, переважно програвав. Переможені тікали, а переможці шикували свої лави для нового нападу. Найчастіше одного зіткнення виявлялося замало, щоб завершити бій. Боротьба між різними загонами кінноти, як правило, складалася з цілої низки наскоків і коротких сутичок рукопаш. Переможений ескадрон звичайно збирався наново, та коли на нього нападали раз по раз, він рано чи пізно цілком розладнувався. Сила кавалерійського удару частково залежала від швидкості їзди загону, а також від його щільності та узгодженості. Загін, що міг упхати в себе найбільшу кількість вершників на найменшому фронті, мав природну кількісну перевагу. Шведська кіннота була дуже добре збита докупи. Вершники, як уже згадувалося, їхали коліно в коліно і були здатні швидко міняти фронт і маневрувати.

Ескадрони супротивників зустрілися. Для всієї шведської лави місця не вистачило, тому в атаку йшли ескадрон за ескадроном, не підтримуючи один одного. Передні шведські ескадрони відступили. Спочатку найбільший тягар бою впав на полк лейб-гвардійської кінноти, але врешті всі вони змушені були спинитися й відступити назад. Там вони вирівняли свою лаву і вдруге пішли в атаку. Але й цього разу її було відбито. Кіннота повернула назад і знов вишикувалася по краях піхотних колон.

Російське командуваня стежило за битвою перед лінією редутів і вирішило, що вже пора відвести свою кавалерію назад. Не було великої надії, що вона зможе довго опиратися натискові цілої шведської армії; все могло легко скінчитися її розгромом. Кавалерія була потрібна на всіх стадіях битви, не тільки на цій початковій; річ у тому, що саме в кавалерії росіяни не мали очевидної кількісної переваги. Царська кіннота перебула дуже важку зиму і ще й досі не зовсім відновила свою силу; цей рід військ був у росіян одним із небагатьох слабких місць. На цій стадії битви росіяни вочевидь не планували ризикованого зіткнення з ворогом на відкритому полі, а гадали зустріти атаку за надійними валами укріпленого табору. Крім того, вони, очевидно вважали, що напад на редути був тільки маневром, який мав відвернути їхню увагу. Російське командування боялося, що справжній напад, навпаки, відбуватиметься вздовж гребеня пагорбів понад річкою (саме тому вони виставили там велику охорону). Але поступово з’ясувалося, що якраз наступ з боку редутів був справжній. Меншикову послано наказ: він має негайно відвести кавалерію від редутів і повернутися з нею до табору. Сп’янілий від успіхів над шведською кавалерією, Меншиков не послухався. Він відіслав генерал-ад’ютанта, який привіз йому наказ, назад до царя з повідомленням, що його кавалерія б’ється успішно, а крім того, перебуває так близько від шведів, що як обернеться й почне відступати, то це може мати небезпечні наслідки. Меншиков, навпаки, попросив підкріплення, мовляв, кілька полків піхоти дали б йому можливість зовсім зупинити шведів. Цар Петро рішуче не погодився: він не хотів, щоб бій за редути переріс у головну битву. Тому Меншиков не отримав жодних підкріплень, а тільки той самий, мабуть, цього разу досить гострий, наказ відступати. Тим часом, як уже сказано, росіянам знову пощастило відбити шведську атаку. Меншикову вчувалася ще одна перемога, і він знати не хотів ні про який відступ. Він послав цареві кілька здобутих шведських штандартів як доказ свого успіху; генерал-ад’ютант повіз із собою стриманий рапорт Меншикова, в якому той уперто наполягав, що коли забрати кавалерію, редути не встоять.

Під час першої атаки шведської кавалерії Юленкрук під’їхав до Левенгаупта й запропонував зробити зупинку. Серед шведських з’єднань трохи порушився лад, і він хотів, аби йому дали час поставити їх так, як належало. Генерал сказав, що вже говорив про це з Реншельдом, але не отримав відповіді. Він похмуро пояснив, що фельдмаршал “сьогодні так зі мною повівся, наче я його служник”, але додав, що Юленкрук, як хоче, може сам звернутися по дозвіл. “Я готовий, — відповів генерал-квартирмейстер, — як накажете, пане генерале”, — і поїхав шукати сердитого Реншельда. В полі він зустрів ґренадерський батальйон лейб-гвардії, що не знав, куди йти. Його командир Ліберт Русеншерна (колишній студент з Упсали, який почав військову службу від простого списоносця) запитав, куди їм податися. Юленкрук відповів, що їм треба йти за іншими батальйонами, і тієї ж миті побачив Реншельда. Той саме над’їхав і покликав генерал-квартирмейстера до себе. Юленкрук слухняно під’їхав до Реншельда. Той показав на редут перед ними і спитав, чи, на думку Юленкрука, їм треба атакувати його. Генерал-квартирмейстер відповів, що замість редута їм краще атакувати ворожі сили, які стоять перед ними на полі. Фельдмаршал погодився з ним і повернув свого коня, щоб їхати геть. Юленкрук поквапився запитати його, чи можна зробити зупинку і впорядкувати розладнані батальйони. Коротким “добре” фельдмаршал дав згоду на Юленкрукове прохання і поїхав разом із кіннотою, що була готова знов іти в атаку. Юленкрук повернувся з цим дозволом до піхоти, що очікувала на нього.

Атаки кавалерії дали піхоті час упорядкувати свої лави, і скоро вона рушила вперед. Наступ відновився. Російська кавалерія поволі відступала, але висилала снайперів, які пострілами валили на землю солдатів із батальйонів, що йшли в наступ. Шведи відплачували їм тим самим: посилали вперед солдатів зі штуцерами, снайперськими рушницями, які раніше вважалися офіцерською зброєю. Вони влучними пострілами змусили російську кавалерію відійти ще далі. Шведська кавалерія перегрупувалася і знов пішла в атаку. Спільним натиском піхоти й коней шведи відсунули російські ескадрони назад. Не порушуючи ладу, ті відступали проміжками в укріпленнях.

Клуби порохового диму змішалися з хмарою пилу, який зняли з піщаної землі десятки тисяч людей і коней. Пил кружляв, здіймався вгору, деколи видимість дорівнювала нулю і люди билися майже наосліп. До того ж він осідав на солдатів, укривав їх від голови до ніг: кольори мундирів зникли під його товстим шаром, а порохова кіптява залишала на пітній шкірі чорні плями. В безладній сутичці часом важко було відрізнити свого від чужого. Загін лейб-драгунів кілька разів стинався з росіянами. Коли шведи знов упорядкували свої лави, то були вражені: шість російських кіннотників вправно й цілком за статутом стали в лаву шведського ескадрону, двоє в перший ряд, а чотири — в останній. Чотирьох кіннотників в останньому ряду помітили першими і відразу повбивали. Через це двоє спереду побачили свою помилку і спробували втекти. Один вихопився з лави й помчав просто на командира ескадрону, двадцятишестирічного капітана Роберта Муля — ветерана, учасника багатьох боїв, який почав свою військову кар’єру в лейб-гвардії п’ятнадцятирічним добровольцем. Муль стояв спиною до свого відділу, тому не бачив, що російський кіннотник мчить до нього, оголивши свою замашну шпагу, аби прохромити його. Вигуки солдатів попередили його. Він обернувсь, ухилився від націленої йому в голову шпаги і проткнув росіянина своєю шпагою. Той упав з коня з кривавою раною вище від живота. Його товариш промчав через кілька секунд. Постріл — і пістолетна куля розірвалася у нього в голові.

У тумані з порохових хмар і білого пилу шведська кавалерія гналася за російською. Вона помітила, що опинилася майже перед редутами, які метали вогонь. Але, як потім висловився один із вояків, що їхав у лаві лейб-гвардійського полку, двадцятичотирьохрічний Туре Ґабріель Б’єльке, ступивши перший крок, треба було йти до кінця. (Б’єльке був дуже типовим представником свого стану: дворянського роду, граф, кавалер прусського ордена de la gйnйrositй²³. Ще в дитинстві він отримав цілу роту солдатів з полку свого батька, що перебував тоді на голландській службі. Навчався він у Лейдені, Оксфорді та Анже). Проміжки між редутами були тісні, щонайбільше сто п’ятдесят—сто сімдесят метрів завширшки. І кожен із них обстрілювали перехресним вогнем із навколишніх редутів. Усі загони, що намагались прорватися крізь них, потрапляли під шалений обстріл на близькій відстані з фронту, з боків і ззаду. Змішавшися з росіянами, які відступали, шведи мчали крізь свист бурі з ядер і картечі. Ядра в густому диму калічили людей і коней. У тому самому полку, що й Б’єльке, але в роті Північного Упланда, їхав помічник квартирмейстера Лоренц Ґустав Лільєнвальд. Він мав двадцять сім років, народився в Упланді, в селі Челінґе, що належало до парафії Тібле. П’ятнадцятирічним хлопцем його записали горністом у військо, і він брав участь у більшості великих кампаній, починаючи ще з виходу на берег у Данії, а також кілька разів був поранений; під Головчином понад рік тому Лоренц мав «двобій з одним безстрашним російським офіцером», як він висловився, а ще йому прострілили ліву ногу. Друга куля пробила приклад його рушниці і влучила в груди; його врятував панцер. Їдучи тепер повз редути, він відчув, що куля влучила йому в спину, в ліву лопатку. Вона рикошетом відлетіла вгору і застрягла в його капелюсі. Практично неушкоджений, він міг їхати далі. Йому ще раз пощастило.

Організований відступ росіян через натиск шведів, що завзято гналися за ними, й через загрозу більших шведських сил їхньому правому крилу, поламався і обернувсь на втечу. Таким чином шведи домоглися першого справжнього успіху, ворожа кіннота втекла з поля бою. Та це викликало у шведських лавах не тільки радісні вигуки про перемогу. Відтепер їхні стосунки з ворогом почали нагадувати всі інші сутички, яких шведи стільки набачилися останніми роками, коли росіяни весь час ухилялися від бою. Поранені кіннотники лаялися, що, видно, й цього дня не відбудеться великої битви, росіяни знов відмовляться від рішучого бою, який, коли б шведській армії хоч трохи пощастило, скоро поклав би край усім тим лихам, що виснажують її.

Шведська піхота посувалася позад своєї кінноти. Частина батальйонів обминула укріплення. Але місця було надто мало, тож не всі з’єднання змогли зробити те саме. Два гвардійські батальйони, під командою Ерика Юленшерни та Ганса Манерсверда, змушені були пробиватися між редутами і зазнали великих втрат. Батальйони, що приєдналися з лівого крила, теж пробилися крізь задню лінію редутів. Упландці і Естьєтландський піхотний полк також пішли на штурм і здобули по редутові. Ці операції коштували багато крові, а надто слабкому полкові упландців. Коли вони почали бій, їхній полк нараховував усього 690 чоловік. Серед тих, кого поранено під час цих штурмів, був один капітан Естьєтського полку, двадцятивосьмирічний Карл Фредрик Толь із Упланда. Шість років тому його тяжко поранено під час облоги Торуня, і відтоді йому доводилося постійно ходити перев’язаним. Тепер його знов поранено, цього разу в ліву ногу, але він і шкутильгаючи ішов у бій. У цих здобутих редутах шведи також не залишили своєї залоги. Коли шведські загони посунулися ще трохи далі за укріплення, їм стало видно ліве крило своєї піхоти.

Був ясний ранок, легкий вітерець доносив гуркіт пострілів аж до обозу. Там почули перші постріли, коли спалахнув бій, потім гуркіт бою почав віддалятися, відстань з кожною хвилиною приглушувала його. Ті, хто чекав разом з обозом, вважали, що це добрий знак.

Поки праве крило кавалерії затрималося в проході між редутами, їхнім колегам із лівого крила під командою генерал-майора Гамільтона пощастило більше. В цьому крилі було тільки одне піхотне з’єднання — Вестманландський полк. Решта піхоти або штурмувала поздовжню лінію редутів, або повернула праворуч і приєдналася до групи Левенгаупта. Проте кавалерія на цьому крилі була сильна. Вона складалася з 56 ескадронів, об’єднаних у 7 кавалерійських і драгунських полків. Вони швидко наближалися до задньої лінії редутів. Частина загонів,— мабуть, більшість — обминули редути зліва, а потім їм довелось пробиратися через зарості Будищанського лісу й невеличке село Малі Будища. Посуватись було важко, в лісі росіяни поробили великі загати; повалені дерева перепиняли шведів, хоч куди вони звертали. Коли переїздили через зруйноване село з пограбованими хатами, стало ще гірше. Глибокі ями, приховані землянки й льохи, що западалися під ногами, ставали для кіннотників смертельними пастками. В них провалювалися і люди, й коні. Лави ескадронів поламались, але ті ланки, що від них залишилися, вперто посувались уперед.

Кавалерія, що не подалася через ліс, пробивалася крізь лінію редутів. Їй довелося мчати крізь російський вогонь, тож вона зазнала великих втрат і в людях, і в конях. Коли вона вже проскочила крізь обстріл, то опинилася перед російською кавалерією, що стояла на цьому крилі, готова до бою. Шведські кавалеристи підострожили коней і пішли в наступ. Після короткої сутички росіяни відступили й повели за собою переслідувачів на північ, далі від редутів. Шведським солдатам на правому крилі було здалеку видно, як шведська кіннота зіткнулася з росіянами і потім погнала їх перед собою через невеликий гайок. Проте гонитва розтяглася надовго, бо росіяни аж ніяк не були зламані. Вони раз по раз зупинялись і шикувалися до нового бою. І відступали знов аж тоді, коли шведи йшли в атаку. Той відступ тривав довго.

Два батальйони вестманландців серед пилу й диму посувалися вперед. Полк був сильний, він нараховував понад 1100 чоловік і відразу почав штурм одного з редутів. Рух уперед не припинився, батальйони пішли далі. Вони не мали часу забрати з собою тих, які були найтяжче поранені, і залишили їх лежати. Одним із тих нещасних був капітан-лейтенант лейб-гвардійської роти з Еребру, двадцятип’ятирічний Никлас Нурин, син гірничого промисловця. Нурин відмовився від наперед визначеної йому кар’єри в Гірничій колегії й натомість почав вивчати фортифікацію та артилерію, після чого 1701 року ще сімнадцятирічним добровольцем пішов до армії. Цей русявий хлопець із сумовитими очима відтоді багато що пережив, брав участь у численних битвах, а також чимало разів був поранений. Під час штурму редуту Нурин знов був поранений, цього разу тяжко. Він отримав сім ран, в обидві руки, стегно і живіт. Полк пішов далі, а його залишили вмирати, зраненого, знекровленого і безсилого.

Скидалося на те, що наступ лівого крила успішний. Билися запекло, повітря розтинали леза шпаг, тріщали постріли, на землю падали люди. Один із тих, хто бився з цього боку, лейтенант кінноти Йоаким Лют, казав, що це був «смертельний і кривавий бій шпагами вкупі з густою стріляниною». Росіяни зазнали великих втрат. Залишки розпорошених російських загонів у відчаї спробували здатися. Але шведи й далі дотримувалися своєї твердої лінії: не вважати можливим брати полонених у розпал бою. Тих, хто все-таки намагався здатись, косили, мов траву. Під натиском, здавалося, нестримного наступу серед нерегулярних російських загонів почала ширитися паніка. Сконський драгунський полк отримав записку командира великого козацького загону, в якій той пропонував, що весь їхній загін, дві тисячі чоловік, перейде на бік шведів, якщо король пообіцяє зберегти їм життя. Лют послав це прохання далі, командирові полку принцові Максимиліану Емануелеві Вюртембурзькому. Принц суто по-бюрократичному вирішив, що не може дати згоди без дозволу найвищого керівництва, а “оскільки милостивий наш король в перебігу бою від нас віддалився і тепер тут не присутній, ми не можемо з’ясувати його милостиву волю”. Козацький посланець повернувся назад із цією відповіддю.

Була десь п’ята година ранку, і на лівому крилі все начебто відбувалося за шведським планом. Юленкрук зі свого місця на правому крилі мав змогу бачити, як шведська кіннота на лівому крилі гналася за своїми російськими супротивниками. Довгі ланцюги вестманландців просто-таки наступали їм на п’яти. Він поїхав туди. Шлях пролягав уздовж ланцюга піхотних батальйонів, що тепер минали задню лінію редутів. Їдучи повз Упсальський полк, він перекинувся словом із його командиром Шернгеком. Той полк щойно закінчив штурм одного з редутів. Шернгек поскаржився, що їм непереливки і що він утратив “найкращих своїх людей”. Юленкрук відповів: «Нічого не вдієш, хай Бог береже нас надалі» — і, потішивши його тим, що він сам залишився живий, поїхав своєю дорогою. Потім він натрапив на другий батальйон Нерке-Вермландського полку і його командира, п’ятдесятидворічного полковника Ґеорґа Югана Вранґеля, який ішов попереду своїх солдатів. Вранґель був старий вояк, що пройшов вогонь і воду; народився він у Ревелі 1657 року в родині члена окружного суду і вже сімнадцятирічним став хорунжим, а 1677 року — ад’ютантом герцога Біркенфельда, який перебував на французькій службі. 1678 року він перейшов на голландську службу до гвардії принца Оранського, а 1680 року — на шведську. Властиво, Вранґель командував фінським резервним полком, але після торішніх великих втрат той був розформований. Генерал-квартирмейстер привітався з ним. Вранґель, що йому, як багатьом його солдатам, залишилося ще жити всього кілька годин, був стурбований безладом на шведському боці і сказав по-німецькому: “Слава Богу, що все йде добре, аби тільки Бог дав, щоб у наших лавах відновився лад”. Юленкрук лише коротко відповів: «Я теж цього бажаю» — і поїхав далі повз довгий ряд людей і хоругов.

На правому крилі, як і на лівому, гнана російська кавалерія відступала на північ. Тепер командував нею вже не Меншиков, а генерал Бауер. Декотрим російським ескадронам пощастило заскочити до укріпленого табору, але більшість тільки протупотіла повз нього у хмарах пилу. Коли шведи, що гналися за ними, мчали повз табір, їх зустрів шалений вогонь численних гармат із-за валів. Ядра і картеч, мов косою, підтинали лави; гранати вибухали серед людей і коней; з валу вилітали омахи вогню, а в куряві та кіптяві знівечені тіла падали на суху землю.

Попри шалений обстріл гонитва не припинялася. Росіяни відступали все далі й далі на північ. Становище їхнє ще погіршилося. Незалежно від того, чи вони, поминувши табір, круто повернули б і зібралися праворуч табору, чи помчали б далі в північному напрямку, їм загрожувала велика небезпека. Перед ними розлягалася глибока заболочена улоговина, що звалася Великим яром, а праворуч здіймалися високі кручі, що спадали до берегів Ворскли. Якщо росіянам не пощастить, їх заженуть у таке місце, що далі відступати буде неможливо. Тоді російські ескадрони змушені будуть обернутися спиною до круч і вступити в бій або їх поженуть у заболочену улоговину, або вгору на прибережні кручі. Звичайно, це тільки частина російської кавалерії опинилася в такому небезпечному становищі, решта, як уже згадувано, втекла до табору, а на лівому крилі ескадрони відступали організовано, — та ця частина справді опинилася в скруті.

Російські ескадрони мчали далі в напрямку яру. Відстань до нього дедалі скорочувалася. Нарешті залишилося ще з добрий кілометр. Пастка навколо них ось-ось мала замкнутися. Раптом сталося щось дивне: шведи перестали гнатися за ними. Ескадронам у зелених мундирах Бог подарував час, щоб вони отямилися. Більша частина їх якось таки перебралася через грузьке болото й вишикувалася на його другому боці. Окремі шведські ескадрони були такі розпалені гонитвою в куряві, що не почули наказу зупинитися. Вони погналися за російською кіннотою через яр, але швидко завернули назад. (Те, що далі сталося, дає нам уявлення, що могло статися з росіянами, якби їм, відбиваючись, довелося тікати через ту перепону). Під час квапливого повернення через заболочену улоговину багато коней загрузло й зупинилося. Росіяни не забарилися скористатись цим і завдали швидкого контрудару; шведам довелося покинути коней та дорогу збрую і тікати. Декому не пощастило втекти, і вони загинули.

Наказ припинити гонитву отримала кавалерія обох крил. Він прийшов від самого Реншельда; мабуть, фельдмаршал дуже не хотів утрачати контроль над своєю кавалерією, а така небезпека завжди існувала, коли ескадрони пускалися в завзяту гонитву за ворогом, що, як відомо, могла розтягтися на кілька миль. Тепер, коли становище піхоти стало вкрай непевне, міцно тримати в руках кавалерію було просто необхідно. Крім того, кавалерія була потрібна, щоб битва відбувалася за визначеним планом, адже вона мала завдання спинити росіян, якби вони почали відступати з табору в північному напрямку. Реншельдів наказ дав змогу великій частині російської кавалерії врятуватися від великої небезпеки і спокійно відійти, щоб дати лад своїм лавам. Але це можемо визначити ми, нащадки, маючи чітку і повну картину тієї події. Виходячи з усього, що тієї хвилини знав фельдмаршал, треба сказати, що його рішення, може, й не було видатним, але все-таки формально слушним.

На той час піхота правого крила, загалом десять батальйонів, уже минула задню лінію редутів. Левенгаупт мав твердий намір і далі посуватися до російського табору й атакувати його. Адже Реншельд сам підганяв його, та й план передбачав пряму атаку, головною метою якої був табір. Звідти, де стояв Левенгаупт, місцевість почала трохи підійматися, і йому видно було найближчий край табору — лівий. Він мрів десь менше як за кілометр і здався генералові спокусливим, бо в ньому не видно було багато людей. Йому також здалося, що росіяни почали запрягати коней до обозних підвод і до частини артилерії. Були відомості, що декотрі з’єднання уже перебралися за Ворсклу. Можливо, їхнім завданням було прикривати відступ через річку. В росіян вочевидь не витримали нерви, і небезпідставно: шведи вже здолали захисну лінію редутів, а більшість російської кавалерії змусили до втечі. Однак те, що міг побачити генерал, ніяк не скидалося на втечу. Мабуть, росіяни вживали застережних заходів на випадок можливого відступу з поля бою. Бій, попри все, почався не дуже добре для російської зброї.

Ряди піхоти в синіх мундирах рухалися в бік табору. Наблизившись до кількох вишневих садків за добрих сто метрів від табірних валів, вони зупинилися. Шлях їм перепинив стрімкий рів, що розітнув зелену поверхню, мов рана: він був приблизно п’ять метрів завширшки, але дуже глибокий. Щоб наступати далі, довелося обминути його. Весь цей час вони перебували під сильним обстрілом із табору.

Не всі батальйони були зібрані разом. Кілька гвардійських батальйонів ішли в передніх рядах. Частина з’єднань, яким довелось пробиватися через систему редутів, тяглася ззаду. Командир батальйону гренадерів Русеншерна, той, що раніше запитував Юленкрука, куди йому йти зі своїми солдатами, або дістав нечіткі вказівки, або просто не зрозумів їх. Він повів своїх солдатів прямо під табір, і вони на якусь хвилину зупинилися перед ним зовсім самі, нерішуче очікуючи нового наказу, під ядрами, що сичали, розриваючись між колоною. Батальйон гренадерів утратив багато людей убитими й пораненими, поки приєднався до решти гвардійських батальйонів.

Король та весь його супровід із драбантів, гвардійців, придворних і прихильників перебував поблизу Левенгауптових десяти батальйонів. Коли військо пробивалося через систему редутів, вони трималися позаду лінії бою, але їм допікали козаки з російської армії, що сновигали навколо них з усіх боків. Великої загрози від них не було, бо вони за своєю звичкою обмежувалися тим, що, галасуючи, стріляли в те вишукане товариство з відстані. Та все ж вирішено зміцнити охорону монарха, тому одного з драбантських капралів, сорокарічного Брура Роламба, послали, щоб він знайшов свіжі сили. Роламб був освіченою людиною, колись стажувався у Шведському верховному суді, але натомість став вояком і писав вірші з вимученими римами на пошану короля. Загоном, якому він передав наказ приєднатися до королівської охорони, був ескадрон лейб-гвардійців Роберта Муля, — той, до якого недавно були встряли російські кіннотники. Коли примчали лейб-гвардійці, козаки відразу відступили і зникли. Після цих дрібних прикрощів король та його товариство, наражаючись на велику небезпеку, переїхали через лінію редутів. Посуваючись тим шляхом, що й кавалерія, вони потрапили під перехресний вогонь із редутів. Передній кінь із двох, що везли королівські ноші, був убитий. Карлова особиста охорона вже почала виконувати роль живої цілі. Три драбанти й чимало гвардійців були вбиті. Першим із драбантів загинув п’ятдесятичотирирічний Якоб Рідерборґ. (Він народився у Стокгольмі і від 1679 року був одружений з дочкою священика Анною Лаурин). Строкате товариство посувалося вперед і досягло терену перед табором. Там воно знов потрапило під шалений вогонь. Гарматне ядро розбило правий дишель у ношах, і їх уже не можна було везти. Послали солдата, щоб він біля котроїсь садиби витяг з огорожі кілка, і полагодили ноші. Поки лагодили дишель, усім довелося стояти на відкритому місці під густим вогнем росіян. За той час навколо Карла ще було вбито й покалічено багато людей і коней. Накривач столу Гультман втратив свого коня, важко навантаженого всякими речами й чималою валізою. Король і його дуже розріджене товариство приєдналися до десяти батальйонів, які саме вишикувалися.

Левенгауптові батальйони тепер були готові. Наступ на табір відновився під акомпанемент глухого гуркоту російських гармат. Та не встигли вони хоч трохи наблизитися до валів, що метали вогонь, як генерал отримав наказ, що скасовував попередній. Належало негайно зупинити напад. Замість цього треба було відійти від табору й посуватися на захід. Наказ виконано.

Хтозна, чи не проґавили тут шведи ще одну нагоду. Сам Левенгаупт дуже оптимістично оцінював можливі наслідки свого нападу. Потім він запевняв, що з наближенням шведів російські солдати почали відходити від валів, він вважав, що бойовий дух росіян захитався б перед потужною атакою і вони втекли б із бойовища — певні ознаки цього, на його думку, вже були помітні. Чи це правда, нам, звичайно, не відомо. Може, намір Левенгаупта піти в атаку був виправданий тим, що її почато в дуже вигідний психологічний момент; проте не слід забувати, що вона могла також скінчитися кривавою поразкою. Навіть цей наказ найвищого командування мав у собі певну логіку; можна припустити, що напад об’єднаної шведської піхоти за підтримки кавалерії давав більшу надію на успіх, ніж хвацький, але цілком ізольований наскок Левенгаупта. Чекаючи на решту сил, було недоречно підставляти Левенгауптових солдатів під російський обстріл.

Піхотні батальйони віддалялися від табору широкою рівниною в північно-західному напрямку, в бік Будищанського лісу. Левенгаупт не розумів, чому йому і його десятьом батальйонам наказано припинити напад, але передчував щось недобре. Його передчуття скоро підтвердились. Виявилося, що командування втратило зв’язок із частиною піхоти, з цілими шістьма батальйонами. Генерал-майор Рос, полковник Сіґрот і третина всієї піхоти наче крізь землю запалися. Ніхто не міг пояснити цього. Де вони ділися?