Альтернативна історія

З англійської переклав Віталій Радчук

Полтавську битву вважають однією з баталій, що стала вирішальною для європейської історії. Вона змінила політичну долю народів у північно-східній та центральній частині Європи. Внаслідок військової поразки 1709 року, закріпленої Ніштадським миром 1721 року, Швеція зникла як велика держава. Відтак понад два століття після 1709 року, тобто аж до 1918 року, козацька держава — Україна — залишилася самим проектом.

Редактор Д. Дроздовський із журналу «Всесвіт» попросив мене поміркувати над тим, що б сталося, якби Полтавська битва закінчилася перемогою іншої сторони. Яке б майбутнє очікувало в такому разі Україну і Східну Європу? Які політичні тенденції набрали би сили? Інакше кажучи, я виступаю тут у ролі якбитолога. Переді мною стоїть завдання — написати альтернативний варіант історії.

Беручись за таке завдання, я виходжу з того, що загальні політичні, економічні і культурні умови залишилися незмінним контекстом, у якому свідомо й цілеспрямовано діяли політичні лідери того часу. На мій погляд, основних колективних учасників було чотири: Росія, Швеція, Козацька Держава й унія Польщі з Литвою. Оскільки остання не брала прямої участі в Полтавській битві, її й не розглядатимемо як чинник при обговоренні безпосередніх наслідків битви. Отже, альтернатива в історії могла б бути такою:

Якби Швеція та Козацька Держава перемогли у війні з Московією, Швеція зміцнила б свою балтійську імперію і продовжила б курс на розвиток торгівлі й адміністративно-економічного устрою. Київ міг би стати столицею держави, інтегрованої в життя Центральної Європи і далі відомої під іменем «Росія». «Малороси» і білоруси могли б називатися росіянами. А історія тієї іншої Росії бачилася б як пряме продовження аж до сьогодні історії давньокиївської держави, де Москва була б побічним чинником на периферії.

Задум царя Петра І побудувати Санкт-Петербург — нову столицю на балтійському узбережжі — передбачав завоювання шведських балтійських провінцій і постання такої Росії, яка б у Північно-Східній Європі безроздільно правила замість Швеції. Наміри Петра І суперечили намірам Швеції, яка ще в середині ХVII століття збиралася зробити Нієн (заснований 1642 року) в Інгрії (Іжорській землі) або Нарву (вперше згадану 1171 року) своєю другою балтійською столицею.

Швеція планувала освоїти Новгородщину ще на початку ХVII століття, відповідно Санкт-Петербург був проектом Московії, запозиченим у Швеції. Швеція завоювала Новгородську землю під час Смути і мала намір поширити свій сюзеренітет також на Москву. Сина шведського короля Карла IX навіть пророчили на царя Московії.

Після 1709 року політична гра, що тривала вже століття між Швецією й Московією, могла би продовжуватися за правилами Швеції, якби остання стала переможницею. В реальності після своєї поразки у Великій Північній війні Швеція з держави-складня, держави-конгломерату почала переростати в державу унітарного типу й набувати ознак сучасної централізованої держави. Росія до певної міри залишалася складнем-конгломератом аж до кінця ХІХ століття. У термінах державотворення шведська перспектива була успішнішою, ніж російська. Коли б Швеція спромоглася здобути перемогу над петровською Росією, то радше приєднала б до свого складу тодішню Московію і Землю Новгородську на засадах унії або конфедерації, куди вже входили на відповідних правах Фінляндія, Інгрія, графство Кексголм, Естонія й Лівонія. Міг би створитися й Північно-східний Євросоюз. Він міг би розвиватися за моделлю стосунків, що склалася між Швецією та Фінляндією. Основані на силі громадського самоствердження і законності, ці країни зрештою перетворилися у демократичні і заможні спільноти. Якби балтійські провінції залишилися колись у межах Королівства Швеції і якби Московія стала третім учасником цієї унії, то навіть сьогоднішня Росія була б державою демократії й добробуту.

А що сталося б з Козацькою Державою — Україною? Найперше, сучасна держава, що її столицею є Київ, мала би іншу назву. Найімовірніше вона б називалася Росією/Руссю (Russia) і бачилася б як спадкоємниця середньовічної Русі. Питання назви чи поіменування і справді дуже інтригує. У цьому начерку альтернативної історії воно найделікатніше. Теперішні українці справедливо пишаються тим, що вони українці і мають свою державу Україну. Проте в середньовічних джерелах київську державу називали не Україною, а Руссю.

Ще один нюанс. У європейській історії, коли називають країну, слово «великий» застосовують на означення периферії. Великою Елладою іменували грецькі колонії на Апеннінському півострові та Сицилії, тобто це були окраїни еллінського світу. Великою Британією стали називати окраїни Британії. Відповідно Велика Росія утворилася на периферії Русі. Означення «малий» — вторинне, похідне. Первісно як такої Малоросії не було.

Коли застерігатися від анахронізмів, маємо визнати, що на час Полтавської битви вже існувала європейська держава під назвою Русь. Вона була відома сучасникам як Козацька Держава, а в латинському перекладі слова «Русь» як Рутенія — Ruthenia. Латинською абеткою її назву писали ще й так: Rosja, Rossiya. Історія склалася так, що землі по обидва береги Дніпра, зокрема козацькі, захопила Московія, яка для поіменування свого ширшого централізованого державного утворення скористалася запозиченим словом. Її столицею залишалася Москва — місто в краю, про який місцевою говіркою казали: Великая Русь. Багато хто почав приписувати означенню «великая» інше значення, ніж окраїнна, периферійна. Якби Петро І програв Полтавську битву, якби він не збудував Санкт-Петербурга і не назвав свою імперію Російською, його країна і народ і далі називалися б по-старому, як це доти було починаючи з часів Великого Князівства Московського. І сьогодні б Московію чи Москву заселяли б москалі, або московити.

Середньовічна держава Русь, де стольним градом був Київ, розпалася у XIII столітті під подвійним військовим тиском — з боку Золотої Орди і зустрічної сили, що утворила Велике Князівство Литовське. У ХІV столітті Москва утвердилася під зверхністю татаро-монголів і змогла звільнитися від них, ставши незалежною державою. Київ відійшов до польсько-литовської унії. В ній і утворилося те, що було відоме сучасникам як Козацька Держава. Це означає, що тогочасна українська аристократія, як і частина духовенства, в більшості своїй православного, мала тісні культурні зв’язки з Центральною Європою, до якої й належала польсько-литовська унія.

Козацький гетьман Богдан Хмельницький мав на меті побудувати незалежну державу. Йому довелося вдаватися до політичних маневрів між трьома сусідами — Московією, Польщею-Литвою і Швецією. Таким чином, Козацька Держава на політичній арені була четвертим гравцем.

Історію України часів Хмельницького і його наступників слід розглядати як складову високої європейської культури. Перспективу такого підходу висвітлено у праці історика літератури Тетяни Рязанцевої «Змалювати думку. Консептизм як напрям метафізичної поезії в літературі Європи доби Бароко. Монографія на базі дисертаційного дослідження» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, 1999). Її дисертація — не про політичну історію per se, але про політику щодо літератури і культури. Авторці вдається показати, що інтелігенція Києва та інших духовних центрів України належала до культури європейського бароко. Вона особливо привертає увагу до того, що у певних видах барокової поезії в Києві та Іспанії розвивалися схожі риси тихої, «мовчазної» політичної та ідеологічної пропаганди. Іспанський поет Франсіско де Кеведо (1580—1645) створив сатиричний різновид поезії, поіменований консептизмом. Т. Рязанцева доводить, що на київській землі жив тоді літературний двійник Франсіска де Кеведо, натхненний консептизмом: це був єпископ і поет Лазар Баранович (прибл. 1620—1693).

Баранович вчився в академіях Вільна і Каліша. У 40-х роках ХVII століття він почав викладати в академії Петра Могили в Києві. Ця академія, що її, як відомо, було засновано 1632 року і відроджено 1992-го, служила форпостом православ’я в добу, коли Київ належав Речі Посполитій, а особливо в час католицької експансії за короля Зіґмунта Вази, який помер 1632 року. Під орудою П. Могили Київська академія працювала за принципом «пізнай врага свого». Це означало, що студентів навчали латини — мови управління в Польському Королівстві і мови католицької церкви. Вчили там і тогочасних європейських мов. Баранович подбав про друкарський верстат для академії, на якому було видрукувано близько півсотні назв «слов’янською» і польською мовами.

Баранович рішуче обстоював ідею політичної і духовно-церковної незалежності від Москви. Як і П. Могила, він боровся проти покатоличення, але аж ніяк не проти латиномовної культури, виступаючи за освоєння всіх духовних здобутків, накопичених Європою з часів античності. Т. Рязанцева вважає, що українська культура ХVII століття була з’єднувальною ланкою між європейською і московською. Культура початків Козацької держави виразно поставала як європейський культурний космос.

Важливо пам’ятати, обґрунтовуючи альтернативну лінію історичного розвитку, що і Богдан Хмельницький, і Іван Мазепа свої сили спрямовували на те, щоб створити незалежну, суверенну державу. І вони налаштовували сусідні держави одну проти одної точнісінько так, як це робили й сусідні держави задля задоволення власних інтересів. Такі були правила гри.

Незважаючи на результат Великої Північної війни, і козацькі чільники, і шведські та польсько-литовські королі, і московський цар були змушені й далі грати в союзників. Проте дослід альтернативної історії спокушає можливістю поставити військовий чинник нижче інших. У такому разі, якби Карл ХІІ зосередився на втіленні в життя своїх планів щодо Балтики і залишив Іванові Мазепі та його наступникам шанс на те, щоб вони порядкували коло Чорного моря, змовляючись із правителями польсько-литовської унії, то та нова держава, яка мала би прибрати назву Росії/Русі, стала би центральноєвропейським чорноморським утворенням з центром у Києві. Союз чи конфедерація цієї південної Росії/Русі з Польщею-Литвою видається більш життєздатним і ймовірним, аніж шведсько-козацька унія. Завдяки своїй перемозі під Полтавою Козацька держава змогла би утвердитися в такому союзі чи конфедерації як рівноправний партнер.