Олександр КУЛЬСЬКИЙ
Книга друга
ТІНІ ДРАКОНА ЧЕН ГУАНА
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ 22
ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ТРАКТУВАННЯ ПОНЯТЬ «ДОБРО» І «ЗЛО»
————
* Продовження. Початок див. у № 1—2, 3—4, 5—6, 7—8, 2009.
© Олександр Кульський, 2009.
Справді, якщо хоча б поверхово «пройтися» численними нарисами в сучасних популярних газетах і журналах (не кажучи вже про спеціальні видання), то нескладно пересвідчитися, що історична тематика та питання релігії займають там далеко не останнє місце. Найбільш «прохідна» тема — життя Ісуса Христа! Та це зовсім не дивно, бо саме ця Особистість, саме цей Образ ось уже 2000 років хвилює людство.
Але канонічні, стандартні дані про Сина Божого дещо поступаються своїм рейтингом (не торкатимемося зараз питання, наскільки це похвально) «нестандартним» або ж «оригінальним» версіям, яких існує чимало. Наприклад, чи були в Ісуса дружина і діти? Де він провів свої юні роки? Куди саме рушив уже ПІСЛЯ Свого воскресіння?..
Таких запитань, було б бажання, можна поставити безліч. Тому треба думати, що подібні проблеми хвилювали людей і в Середні віки. І це правда, історичні пошуки повністю підтверджують саме цю обставину. Але правда далеко не вся...
Вивчаючи твори середньовічних філософів, можна отримати переконливі документальні докази, що дуже багато уваги філософи приділяли ще принаймні двом темам, а саме... ПРОБЛЕМІ КОСМІЧНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ! І, крім того, ПРОБЛЕМАМ КОСМІЧНОГО ДОБРА І ЗЛА!
Наведемо кілька документальних прикладів на цю тему. От, скажімо, середньовічний філософ Себастіан Франк (1499—1542 рр.), який відійшов од учення Лютера, вважав, що «якась чума була в усій теології, і так буде до самого кінця, поки Божественні Діло, Слово й Працю тлумачитимуть та роз’яснювати голосами людей».
Парацельс виходив із того, що КОСМІЧНИЙ БЕЗЛАД не можна пояснити тільки гріхопадінням Адама, фігури аж занадто для цього слабкої. Він вважав, що «світ сей» раніше був небом Люцифера. Те саме твердив Якоб Бьоме. Ось відповідні слова Парацельса:
«Зрозуміло, що вже із самого початку були на Небесах Добро і Зло... Та звідки взяв Бог Добро й Зло в своє царство, того вже людина не відає. Але для пересвідчення в тому, що це істина, є доволі свідоцтв на землі».
Протестантський містик Валентин Вайгель (1533—1588 рр.) вважав:
«Треба зважувати, що все суще є в Бога, й дияволів пекла не менш, ніж янголів, бо всяке Буття від Бога. І тому немає нічого, що було б поза Ним. Поза Богом — тільки абсолютне Ніщо!»
Або ще таке:
«Ти повинен знати, що янгол і диявол, рай і пекло перед Богом рівні...».
Подібні питання хвилювали й Джордано Бруно (1548—1600 рр.):
«Тільки абсолютний дурень може вважати, що в безкінечному просторі, на НЕЗЛІЧЕННИХ колосальних світах, більшість із яких, безумовно, мають щасливішу долю, ніж наш світ, немає нічого, окрім світла, яке досягає й Землі. Тож безглуздо вважати, що не існує інших живих істот, ІНШОГО ВИДУ МИСЛЕННЯ, іншого Розуму, окрім відомого нам...»
Наведімо також цитату з листа, що його надіслав Галілей своєму приятелеві:
«Якийсь єзуїт печатно заявляє в Римі, що думка відносно руху Землі є наймерзенніша, найнебезпечніша та огидна з усіх єресей. Що в академіях, учених зібраннях, а також публічних диспутах та друкованих виданнях можна захищати найрізноманітніші положення, направлені проти найголовніших догматів релігії, проти безсмертя душі, створення Світу тощо.
Але ні в якому разі не можна торкатися догмату відносно нерухомости Землі! Таким чином, саме цей догмат є настільки недоторканим, що на диспутах не слід допускати щодо нього ЖОДНОГО АРГУМЕНТУ, хоча б навіть були наявні докази проти істинности цього аргументу».
Тобто, інакше кажучи, вищезгадуваний єзуїт мав за краще взагалі ніколи і ні за яких умов не порушувати цього питання, щоб не сіяти сумнівів. А славетний поет-дуелянт Сірано де Бержерак писав:
«Нестерпна пиха земних людей, упевнених у тому, ніби вся природа створена виключно для них, немовби є щось правдоподібне в тому, що Сонце — гігантське тіло, порівняно з яким Земля лише ОДНА ЦЯТКА, — запалено було на небі лише для того, щоб міг визрівати своєчасно кизил або щоб добряче закрутилися качани капусти. Що ж до мене, то я аж ніяк не поділяю такої зверхности...
Отож, якщо казати щиро, хіба можна уявити собі, щоб такі колосальні тіла (планети) були лише непомірними пустелями та щоб ТІЛЬКИ ОДНА НАША КУЛЯ, та й то лише тому, що ми звели на ній свої шатра, була створена саме для якоїсь жменьки крихітних чваньків? Та невже Сонце, яке відлічує нам наші дні й роки, створене лише для того, щоб ми не стукалися головами об стіни? Тож невже хтось наважиться так міркувати? Ну звісно ж, що ні!»
Звичайно, богослови, яких у середньовічній Європі було більш ніж досить, теж не могли лишитись осторонь. Наприклад, богослов Ла Галла, виступаючи проти Галілея, запевняв слухачів:
«Подібно до того, як НЕМАЄ іншого Бога, іншої Першопричини, так само немає й інших Світів!»
Сучасний йому фізик-богослов Вайтеккер писав:
«З’ясування того факту, що Земля являє собою вельми незначне тіло в астрономічному Всесвіті, може привести до питання, а чи не є земне Одкровення, так би мовити, чимось таким, що не має загальнокосмічного значення?»
Ще один католицький богослов Леказр (1642 р.), виправдовуючи заборону вчення Коперніка та осуд Галілея, звернувся до відомого астронома Гессенді з таким листом:
«Якщо вже Земля є, безумовно, планетою та якщо вона має мешканців, то дуже вірогідно, ЩО Є МЕШКАНЦІ Й НА ІНШИХ ПЛАНЕТАХ. Що, можливо, не бракує мешканців і на нерухомих зірках і, навіть більше, що вони БІЛЬШ ВИСОКОЇ ПРИРОДИ, притому настільки вищої, наскільки інші світила переважають Землю за розмірами та своєю досконалістю.
Звідси неминуче виникнуть сумніви щодо Книги Буття, в якій стверджується, нібито Земля була створена РАНІШЕ від зірок і що ці зірки були створені лише на четвертий день для того, щоб освітлювати Землю й відлічувати роки та Пори року. Звідси й випливає, що все домобудівництво Боже, та й самі євангельські Істини МОЖУТЬ ВИЯВИТИСЯ ПІД СЛІДСТВОМ!
Але що я кажу!? Адже те саме станеться зі всією християнською вірою, яка вважає та вчить, що всі зорі створені Творцем зовсім не для того, щоб заповнити їх якимись іншими людьми АБО ІНШИМИ ТВАРЯМИ, але тільки для освітлення та запліднення Землі їхнім світлом.
Отже, таким чином, ти сам бачиш, наскільки небезпечно те, що такі речі поширюються серед народу...»
Нарешті, наведемо слова ще одного богослова XVII сторіччя — Лайтнекера:
«Вчення Коперніка підриває самісінькі основи богослов’я. Бо якщо Земля — просто одна з багатьох планет, то неймовірно, щоб САМЕ ДЛЯ НЕЇ здійснилося таке Величне, як про це вчить християнське вчення. Бо коли існують інші планети, то вони ПОВИННІ БУТИ ЗАСЕЛЕНІ. Адже Бог нічого не робить даремно! Але як же в такому разі мешканці інших планет та зірок... могли отримати спокуту Спасителя?»
Усі ці міркування справді мали фундаментальний характер. Бо для того, щоб якось гідно вийти з теологічної кризи, треба було зважитись на вельми неприємну і непередбачувану в майбутньому річ: порушити питання про те, що біблійний Бог, який покарав Адама, і Творець Всесвіту — ЦЕ НЕ ОДНЕ Й ТЕ САМЕ!..
Дещо пізніше відомий популяризатор астрономії Каміл Фламаріон писав:
«Усе, до чого можуть призвести суперечки відносно способу втілення божества на інших планетах, відносно дійства Слова Божого поза Землею тощо, завжди буде приводити лише до послаблення в антагоністів попереднього уявлення про Божественну велич. То заради чого ж творити собі стільки зла? Хто вважає християнську таємницю за таку, що не підлягає обговоренню, — а вона справді така — хто з благоговінням ставиться до вчення віри, хто безумовно вірить, той не може ні посилити, ні зміцнити свою віру шляхом суперечок.
Якщо маєте Слово Боже, якщо ви його глибоко шануєте та схиляєтеся перед ним, то як же ви зважуєтеся виносити його на наукову арену? Віра несумісна із такими уявами: вона або БЕЗПЕРЕЧНА, або НЕ ІСНУЄ взагалі!»
Але не треба вважати, що Християнська Церква на своїх суто внутрішніх, невідомих пересічним віруючим зібраннях коли-небудь ігнорувала ці питання. От що, наприклад, проголосив із церковної кафедри собору Нотр-Дам патер-єзуїт Фелікс:
«Та нехай уже буде по-вашому! Якщо у вас немає інших причин, щоб розірвати зв’язки з нами, то НІЩО НЕ ЗАВАЖАЄ НАМ ПРОСТЯГТИ ВАМ РУКУ, ТАК САМО ЯК І ВАМ ДАТИ РУКУ НАМ. Тож розташовуйте в Зоряних Світах стільки людських суспільств, скільки вам завгодно: християнське вчення ставиться до цього З ТАКОЮ ТЕРПИМІСТЮ, ЯКА ВАС, НАПЕВНО, ЗДИВУЄ...
Християнське вчення вимагає від вас тільки одного — НЕ ВВАЖАТИ ці зоряні подоби людства ні нащадками Адама, ні духовними нащадками помазаника Божого Ісуса».
Сучасна ЕНІОЛОГІЯ дуже багато уваги приділяє розглядові вищезгадуваних питань, справді виступаючи як новий глобальний науковий напрямок, що розрізняє поняття «ВІРА» й поняття «РЕЛІГІЯ», а саме:
«Віра є частиною бачення світу людиною, яка розміщується в середині її свідомости. Тому з суто етичних міркувань як наука, так і еніологія не займається апріорно питаннями ВІРИ і ставить «табу» на дослідженні науковими засобами проблем взаємодії цієї частини свідомости з об’єктами віри. Тобто із об’єктами, поняттями, образами та іншими елементами, з яких будується віра як система у свідомості людини.
РЕЛІГІЯ ж, як частина свідомости, може бути об’єктом наукового дослідження у своїх проявах».
До речі, еніологи вважають неприпустимим (!) варварством дослідження матеріалів Туринської плащаниці різноманітними масонськими ложами з наміром спектральними методами визначити, чи справжня на ній кров!..
Це блюзнірство! Бо такі дослідження припустимі тільки з прямого благословіння та з дозволу Вищих Ієрархів Церкви.
Взагалі твердження, що наукове знання якимось чином суперечить або може суперечити релігії, насправді є грубою помилкою! Тому що Наука намагається відповісти на запитання: ЯК побудований Світ.
А Релігія шукає відповіди на запитання: ЧОМУ створений Світ? І НАВІЩО?
Отже, ВСЕСВІТ — ПЕРША БІБЛІЯ. Церква вчить, що, вивчаючи цю першу книгу (тобто закони природи), можна наблизитися до ПІЗНАННЯ ТВОРЦЯ ВСЕСВІТУ!..
Але еніологія — це Синтез Науки і Релігії. Тож мета Еніології — дати конкретні засоби людству, щоб вистояти в боротьбі сил Світла й Пітьми!
Еніологи вважають, що людство не мало б такого значного спектру проблем, якби могло взаємодіяти тільки з «Верхнім Світом». Бо є ще й «Світи Нижні», які з погляду людства і є «Світами Зла»! І хоча з погляду офіційної науки таке визначення неправомірне, однак тема «Нижніх Світів» непогано розроблена в теософській, окультній та релігійній літературі.
Президент МАЕН, академік Ф. Р. Ханцевєров у монографії «Еніологія — 3» пише:
«По всей видимости, Нижние Миры — это довольно обширная область пространств, так как спектр демонических сущностей, выходящих на контакт с визионерами, весьма разнообразен — от элементалов, чудищ и монстров до «божественных» фигур, РЯДЯЩИХСЯ В СВЕТЛЫЕ ПОКРЫВАЛА. Но всех их объединяет одно — ВРАЖДЕБНОСТЬ по отношению к человеку».
Ба більше, еніолог Онічек вважає, що «настане час, коли вони (сутності Темного Світу) здійснять масову спробу матеріалізації у фізичну форму, при цьому не можна виключити навіть спроби заміщення людини своїм («чужим») змістом».
Як приклад досить примітивної голівудської ілюстрації цієї цитати можемо згадати хоча б фільм «Факультет»...
А тепер знову повернімося в минуле. По тому, як після нищівної війни, що з незначними перервами тривала добрих 30 років, а катарів-альбігойців було майже винищено, католицька церква наказала спалити книжки й рукописи катарів.Тож до наших часів дійшло лише кілька пам’яток тієї далекої вже епохи.
Наприклад, ось невеличкий уривок з окситанського трактату XIII ст., котрий, як вважають, був записаний катарським філософом Бартелемі з Каркассона:
«Ми віримо, що Господь всемогутній створив і небо, і землю, і світ, і все, що в цьому світі перебуває...»
Але — увага! Тут ідеться зовсім не про те небо, землю та істот, що мешкають у нашому світі. Бо наш Світ — це творіння злого Деміурга. А катари мали на увазі саме «Добре Творіння», «Добрі Небеса» і «Добру Землю». Усе це так само, як і «вічний притулок» Майстра й Маргарити зі славетного роману М. Булгакова, ПЕРЕБУВАЄ ПОЗА НАШИМ ЧАСОМ І ПОЗА НАШИМ ПРОСТОРОМ!
Бартелемі зазначає:
«Ми стверджуємо, що існує Інший світ і Інші Істоти, нетлінні, вічні. Саме в них наша радість, саме на них ми надіємось... Цей, Інший світ (хоча він і перебуває поза часом) також старіє і гине, але, на відміну від протилежного йому, відроджується шляхом перетворювань».
Майже повністю зберігся до наших часів примірник «Таємного Євангелія катарів» (Каркассонська версія). Згідно з цією пам’яткою, ось що відбулося після того, як Отець Небесний звергнув Сатану:
«...Господь відповів мені: “Отець мій змінив його (Сатани) вигляд, покарав за пиху й відібрав у нього Світло. Вид його став подібним розпеченого заліза й зробився схожим на обличчя людське. І був Сатана скинутий з престолу Господнього та з горньої височини. І хвостом своїм потяг за собою одну третину янголів Господніх... Тоді звернувся він до Отця й казав так: “Пощади мене, і я поверну Тобі все”.
Й Отець Небесний зглянувся над ним і дарував йому спокій, рівно як і всім тим, хто був із Сатаною. А також дозволив творити все, що він побажає, до дня сьомого...
Й ось Сатана став перебувати на цьому небі й віддав наказ янголові горньому та янголу вод: янголи ці взяли дві частини води й помістили їх унизу й нагорі. А з третьої частини зробили море, яке стало розпоряджатися всіма водами. Та звелів Отець Небесний, і Сатана наказав янголові, який літав над водами... і з’явився суходіл. І взяв Сатана вінець у янгола, що відав водами: з однієї половинки зробив місячне світло, а з другої — світ зоряний.
Потім зібрав він усіх своїх янголів і розмістив їх згідно з чинами, як робив це Всевишній. Опісля, згідно з наказома Невидимого Отця, створив він грім, град, дощ та сніг.
І помістив він янголів, що стали слугами його, поверх усього.
І наказав він землі породити всіляких великих звірів, усіляких гадів. І дерева й трави...
Після всього задумався Сатана й створив з багна людину, щоб та стала його рабом або рабом самої себе... І звелів він янголові третього неба ввійти в це тіло з багна; а потім, узявши частину того бруду, створив ще одне тіло, надавши йому подобу жінки. І звелів янголові другого неба ввійти в це тіло жінки...»
Як бачимо, розходження із біблійним варіантом — принципове! Згідно з катарською пам’яткою, Рай земний також був створений Сатаною. Там він і поселив людей. А потім саме він сказав чоловікові й жінці: «Їжте всі ці плоди, що є в Раю, але тільки не їжте плоди древа пізнання Добра і Зла».
Далі катарський рукопис сповіщає:
«...Диявол уселився в тіло злого змія і спокусив янгола, що набув образу жінки, й наділив його бажанням гріха, і вгамував це бажання, з’єднавшись із Євою завдяки зміїному хвосту. Ось чому рід людський називають синами Диявола...»
«Таємне євангеліє катарів» згадує також і про Єноха. Ось як про це сказано:
«...Возніс він Єноха, прислужника свого, над твердю небесною та явив йому себе. Дав йому перо і чорнило. І Єнох, умостившись, написав шістдесят сім книжок. Тоді наказав Диявол Єноху віднести ці книжки на Землю. Єнох відніс їх на Землю, зберіг їх і передав синам своїм. І навчив він синів, як приносити жертви та інших нечестивих таїнств. І так він приховав од людей Царство Небесне...»
Саме у цій катарській пам’ятці Ісус Христос сповіщає, що саме Сатана «взяв три жердини з трьох дерев і вручив їх Мойсею, щоб розіп’ясти мене на тих жердинах... А Диявол явив свій фальшивий вид своєму народу й наказав дати закон синам Ізраїлевим. І перевів їх морем як суходолом».
Звичайно, навіть із цієї незначної за обсягом частки катарського тексту вже випливає колосальна і принципова розбіжність із офіційним церковним каноном. Більше того, катарська версія взагалі не може сприйматися правовірними християнами. Але... вона існує.
РОЗДІЛ 23
ЗАГАДКИ «КНИГИ ЄНОХА»
Отже, «Таємне Євангеліє катарів», як і офіційна Біблія, як бачимо, також згадує такого собі Єноха. Треба сказати, що це доволі дивний персонаж не тільки єретичних пам’яток, але й канонічного тексту Біблії. У Святому Письмі сказано так:
«...І ходив Єнох перед Богом по народженні Мафусаїла, триста літ, і породив синів та дочок.
Усіх же днів Єноха було триста шістдесят п’ять літ.
І ходив Єнох перед Богом; і не стало його, тому що Бог узяв його... » (Буття. Гл. 5).
Проте саме тут і починається, вельми інтригуючи дослідників уже понад тисячу років, таємниця, бо й про біблійного Адама, й про Сіфа, і про Каїна Святе Письмо сповіщає хоча й дуже стисло, але досить інформативно. Кожен із них (а також усі інші) отримує наприкінці припис: «і він помер».
Кожен... Але є таки один виняток!.. Існує один персонаж Першої книги Мойсея на ймення Єнох, якого цей припис немов узагалі не стосується.
Ще Тіт Лукрецій Кар у поемі «Про природу речей» писав: «Увесь видимий світ у Природі не єдиний. Ми повинні визнати, що в Інших Просторах перебувають Інші Землі з іншими людьми та іншими тваринами».
А 1919 року у своїй «Книзі Проклятих» американець Чарлз Форт (ми про нього вже згадували в першій книзі «Стежина над безоднею») писав:
«Я вважаю, що ми являємо собою чиюсь власність. Мені здається, що Земля колись була нічиєю, а потім її вивчили, колонізували, а опісля стали ворогувати за право володіння нею мешканці Інших світів. У наш час нами володіють найбільш розвинені серед них...»
Однак зовсім не треба вважати, що саме Форт або Денікен були серед тих найперших, хто почав хвилювати уяву людей подібними проблемами. Тому ми не припустимося надто великої помилки, коли назвемо в цьому зв’язку «Книгу Єноха».
Взагалі звістка про те, що такий апокриф («Книга Єноха») існує, дійшла до Європи ще напочатку XVIII століття. Британець Джеймс Брюс відкрив і дослідив не тільки витоки Білого Нілу, але й привіз у Європу три примірники «Книги Єноха», котра, безперечно, відноситься до АПОКРИФІВ (тобто таємних, або інспірованих, пам’яток християнства, які побачили світ іще в перші віки нашої ери).
Зазначимо, що Церква не вважає апокрифи священними документами.
Нині християнські теологи твердять, що появу «Книги Єноха» можна датувати (і це найбільш імовірно) ще III століттям до нашої ери. Тож згідно з текстом цієї пам’ятки, сам Єнох не залишив істотних сумнівів щодо того, ХТО насправді був автором книги:
«Коли мені виповнилося 365 років, одного дня другого місяця я залишився вдома сам-один... Несподівано з’явилися два великі мужі, яких я ніколи на Землі не бачив. Їхні обличчя сяяли, немов сонце, очі були подібні до палаючих смолоскипів. З їхніх вуст виривалося полум’я... Їхній одяг і спів були прекрасні, їхні руки — як золоті крила.
Стали вони біля узголів’я мого ложа і промовили ім’я моє. Я прокинувсь і підвівся з ложа свого. Збліднувши від жаху, глибоко вклонився їм. Саме тут вони промовили: “Заспокойся, Єноху, звільнись від жаху свого! Вічний Господь надіслав нас до тебе. Тож ти повинен сьогодні вознестися з нами до небес. Віддай накази синам своїм та челяді своїй, що вони повинні робити в домі твоєму.
Але нехай ніхто з них не сміє шукати тебе, аж поки Господь приведе тебе до них...”
Відповідно до тексту цього апокрифа далі відбувається таке. Єнох пробуджується і згідно з побажаннями обох мужів віддає розпорядження, що треба зробити за той час, поки він буде відсутній. Потім Єнох, бадьорий і веселий, повертається до своїх родичів і живе з ними далі.
Але одного разу до нього знову завітали таємничі «Сини Неба», з якими він і
йде в невідоме. І цього разу назавжди. Однак Єнох залишив на Землі свою спадщину. Це і є ті книги, що їх надиктували прибульці. Ось як він наставляє свого сина Мафусаїла («Книга Єноха», глава 82):
«Господь сказав мені:
— Єноху, дивися на письмена небесних скрижалів, читай, що на них написано, та запам’ятовуй усе до найменшої подробиці.
Вдивлявся я в небесні скрижалі, читав усе, що там було написано, все запам’ятовував. Це ціла наука про велику Істину, що її записав Єнох, писар... А зараз, сину мій Мафусаїле, я буду тобі про все розповідати і напишу все це для тебе. Я розкрив тобі все й передав тобі книги, які стосуються цього.
Тож збережи, сину мій Мафусаїле, ці книги з рук твого батька та передай їх наступним поколінням цього світу».
«Книга Єноха» — це доволі об’ємна пам’ятка. У розділах 1—5 розповідається про Суд над цим Світом. Саме там говориться про те, що Бог небесний покине своє небесне помешкання. У розділах 6—16 наведені подробиці падіння «падших янголів», а також згадуються їхні імена.
Великий інтерес дослідників викликають розділи від 17 до 36, у яких розповідається про мандрівки Єноха в інші світи, а також до віддалених зірок небесного склепіння.
У кількох десятках розділів «Книги Єноха» (37—71) наведені різноманітні притчі, котрі розповіли людському Пророку боги небесні. Тож Єнох (що стародавньою єврейською мовою означає «посвячений», «відаючий», «знаючий») отримав наказ передати ті розповіді прийдешнім поколінням, оскільки люди його епохи не мали змоги зрозуміти те, про що йшлося. Особливо це стосується технічних досягнень.
Бо це естафета, яка призначалася тим, хто прийде через тисячі років!
Особливої уваги дослідників заслуговують розділи від 72 до 82, бо саме в них наведено ВРАЖАЮЧЕ ТОЧНІ дані астрономічного характеру про орбіти Сонця та Місяця. Там також ідеться про зірки та небесну механіку. Деякі сторінки повністю присвячені математичним розрахункам.
Далі в «Книзі» записані бесіди Єноха із сином Мафусаїлом. До речі, в них є передбачення майбутнього потопу. Це значно дивніше, ніж може здатися спочатку. Адже згідно зі Старим Заповітом, першим, хто дізнався про потоп, був Ной...
Тож апокриф стверджує однозначно: першим, хто отримав від Вищого Розуму (Бога) інформацію про потоп, був саме Єнох, який жив на чотири покоління раніше за Ноя. От як про це розповідається:
«Після того, як діти людські розмножилися, в них народились прекрасні, чарівні своєю красою доньки («Книга Єноха», глава 6). Коли побачили їх янголи, Сини Небес, то почали говорити між собою:
—Виберімо собі дружин серед дочок людських і заведімо собі дітей.
Однак Семяса, ватажок «Синів Неба», сказав:
— Ви не повинні цього робити, адже кару за цей великий гріх доведеться нести мені.
Однак усі інші «Сини Неба» з ним не погодилися й одностайно відповіли: «Ми всі поклянемося перед тобою та один перед одним, що від свого наміру не відмовимося і те, що задумали, зробимо!»
Саме так і сталося:
«Поклялися вони всі разом і поодинці один перед одним. Було їх двісті, тих, хто... зійшов на верх гори. І назвали вони цю гору — Гермон. Тут вони прийняли клятву і заклинали один одного. Ось імена їхніх ватажків: Семяса, Уракіб, Арамель, Акабіель, Тамісл, Рамуель, Данел, Єзегель, Сараквіал, Асаель, Армерс, Батраал, Анані, Загебе, Самфавель, Турел, Іомяель, Арасал.
Усі вони, а з ними й решта, пізнали жінок; кожен ОБРАВ СОБІ ОДНУ. І почали вони входити до них та оскверняти себе з ними».
Ось яку зовсім нову (до речі принципову) інформацію сповіщає «Книга Єноха» (глава 69):
«...Ім’я першого, хто привів янголів униз, на тверду землю, та спокусив дітей людських — Ієгун. Другого звали Асбіел. Саме він давав підступні поради, щоб вони (янголи) оскверняли свої тіла з доньками людськими. Третього звуть Гадреель. Він показав дітям людським різноманітні смертельні удари, а також різні знаряддя вбивства — панцир, щит, бойовий меч та всяку іншу смертоносну зброю.
Четвертого звуть Пенемюе. Цей навчив дітей людських розрізняти гірке й солодке, відкрив їм усі таємниці мудрости. Навчив людей писемности...
П’ятого звуть Касдея: він навчив дітей людських різноманітних ЗЛИХ УДАРІВ...»
Про які ж саме удари йдеться? Це дуже вже специфічні удари:
«...удари проти ембріона у лоні матері, які викликають викид, удари душевні, удари, подібні удушенню змії, а також удар, що виникає в полуденну спеку».
Інші «Сини Неба» теж, можна сказати, не марнували часу:
«Асаель навчив людей виготовляти бойові ножі, зброю, щити, металевий захисний обладунок, показав, як обробляти метали, познайомив із прикрасами, наруччям, коштовним камінням, навчив їх прикрашати обличчя... Семяса навчив людей ворожби та відкрив їм таємниці коріння.
Армарос — протидії заклинанням, Барагель — астрономії, а Кокабеель — астрології...»
Цікаво, що таких наук, як знамення Землі, Місяця і Сонця, людей навчали різні «Сини Неба»! Треба сказати, що ті численні теологи, які вже сотні років досліджують «Книгу Єноха», доклали величезних зусиль, щоб, наприклад, звести все, про що в тій книзі йдеться, до таких собі банальних «видінь» Єноха.
Але, в такому разі, як витлумачити, скажімо, таке (глава 14):
«... Вітри дарували мені крила... і підняли мене вгору. Вони відносили мене в небо. Я ввійшов, наблизився до стіни, яка була побудована із кришталевого каміння та оточена полум’ям. Душа моя була наповнена жахом. Я ввійшов у полум’я й наблизився до великого дому, побудованого з кришталевого каміння. Стіни цього будинку були схожими на підлогу, що була викладена кришталевим камінням. А підлога теж була кришталева.
Стеля була подібна ЗОРЯНИМ ШЛЯХАМ та блискавкам, між ними були херувими, а їхнє небо було з води. Вогняне море оточувало стіни будинку, а двері його палали вогнем. І я ввійшов у цей дім, котрий ПАЛАВ, НЕНАЧЕ ВОГОНЬ, І БУВ ХОЛОДНИЙ, НАЧЕ СНІГ...
Але тут стояв ще й другий дім, значно більший, ніж перший: усі його двері були відчинені для мене, і створений він був із язиків полум’я. В усіх відношеннях своєю красою, величністю, пишнотою він сяяв так, що я безсилий це описати. Підлога його була немов із суцільного полум’я, верхню частину застилали блискавки та зорі, що рухалися... Придивився я й побачив у ньому високий Трон.
Вигляд його був звичним, навкруги не було нічого такого, що нагадувало б сяюче Сонце або херувимів... На Троні возсідав Найвеличніший: шати його виблискували яскравіше за Сонце і були вони білішими за сніг...».
Коли ж Єнох насмілився запитати, чому Найвеличніший приділив йому увагу, то відповідь, що її занотовано у «Книзі Єноха» (глава 15), була вельми несподівана:
«...Іди й передай «Синам Небес» (за текстом — «Стражам Небес»), які тебе сюди послали, щоб ти за них просив: Ви самі повинні були б просити за людей, а не люди за вас! Навіщо ви залишили високе святе небо, були з жінками, осквернили себе з дочками людськими, брали їх за дружин, як це заведено у земних людей, та породили синів-велетнів?»
Нарешті ось що побачив Єнох в «Обителі богів»:
«... Там на власні очі побачив я таємниці блискавки та грому, таємниці вітрів, а також і те, як вони розділяються, щоб дути понад Землею, таємниці хмар та роси... далі побачив я шляхи Сонця й Місяця, звідкіля вони виходять та куди повертаються, чим відрізняються одне від одного та як їхні шляхи не перетинаються...
Я бачив невидимий та видимий шляхи Місяця... бачив блискавки та зірки на небі. Також довідався я, як їх усіх називають поіменно та ЯК ВОНИ СЛУХАЮТЬ.
І побачив я, як вони зважувалися на вагах справедливости, згідно з силою свого світла, згідно зі своїми просторами та згідно дня їхнього відкриття...».
При обмірковуванні цього стародавнього тексту постають деякі запитання. От, скажімо, як розуміти слова «Книги Єноха» про те, що далекі зірки СЛУХАЮТЬ?.. Слухають вони кого чи що?.. Адже саме тут про Найвеличнішого ані слова! Кого ж іще могли слухати зорі?
Крім того, звідси випливає, що Єнох іще задовго до Всесвітнього Потопу прийшов до поняття «невидимий шлях Місяця». Щодо «зоряних імен», то це цілком збігається з сучасними поглядами, бо астрономи справді кваліфікують їх, виходячи з таких параметрів, як «зоряна величина» («зважені на вагах справедливости»), розташування, яскравість. Та згідно з першим днем спостереження.
Але найцікавішим (саме виходячи з питання, яке стало назвою та суттю цієї книги) можна вважати ось що:
«... Я бачив КОЛІСНИЦЮ НА НЕБІ, ЩО КОТИТЬСЯ НЕБОСХИЛОМ НАД ТИМИ СТЕЖИНАМИ, ЯКИМИ РУХАЮТЬСЯ ЗОРІ, КОТРІ НІКОЛИ НЕ ЗАХОДЯТЬ. ОДНА З КОЛІСНИЦЬ БУЛА БІЛЬШОЮ ЗА ВСІ ІНШІ І ОБЛЕТІЛА ЦІЛИЙ ВСЕСВІТ!»
Чи ж не та це «колісниця», про яку говорять і стародавні китайські хроніки? Чи ж не про «Дракона Чен-Гуана», бува, тут ідеться?
Тож хай там як, а «Книга Єноха» залишається не тільки загадковою стародавньою Пам’яткою, але й, безперечно, тим фактором, що відбиває в майбутнє трохи лиховісну Тінь...
РОЗДІЛ 24
СЕРЕДНЬОВІЧНІ ЄРЕСИ
Роздуми на теологічні теми спонукали багатьох науковців ще і ще аналізувати біблійні сюжети. З іншого боку, сама Католицька церква мало чим нагадувала ідеальну установу. Церква приймала у свої лави першого-ліпшого, мало цікавлячись його етнічним чи соціальним походженням.
Наприклад, Папа Римський Олександр V походив із жебрацької сім’ї. Папа Григорій VII був сином теслі, а Бенедикт XIII — сином пекаря. Не порушили цієї «демократичної» традиції і Папи Римські Сікст IV, чий батько був простим селянином, та Урбан IV і Іоанн XXII, які (як, до речі, і Й. В. Сталін) були дітьми чоботарів. Нарешті Бенедикт XI та Сікст V вийшли з родин пастухів.
Але ж усе це зовсім не означає, що їм (тобто папам-«демократам») бракувало певного зухвальства! Наприклад, Урбан II, француз із найнижчих прошарків суспільства, зважився відлучити від церкви самого короля Франції Філіпа Першого!.. Між іншим за перелюбство.
Щодо самих себе, то більшість понтифіків були значно більш поблажливішими!.. Кров, насильство та жахливу несправедливість — ось що, здебільшого, несли в ті часи у світ представники вищих кіл католицької церкви. Складно знайти яскравіше зображення вад і розкошів духівництва, ніж ті, які залишив нам король Людовік VII. Але даремно він волав до Папи Олександра III, заклинаючи того провести реформу церкви.
1198-го року Жерар де Ружмон, архієпископ безансонський, був звинувачений власним капітулом у клятвопорушенні, симонії та кровозмішуванні. Проте його було виправдано. Він був відпущений з миром, після чого поновив гріховні стосунки зі своєю родичкою абатисою. Аж поки 1214-го року пересічним городянам врешті увірвався терпець і вони викинули архієпископа геть!
1160-го року тамплієри надіслали Олександрові III документ, де йшлося про те, що всі їхні труди на Святій Землі зводяться нанівець внаслідок страшенних здирств папських легатів і нунціїв... Докази були такими беззаперечними, що Римський Папа пішов тамплієрам назустріч. Що ж можна сказати про тих ченців, які завдяки докорам совісти кидали життя, геть заплямоване злочинами й насиллям, і йшли в монастир?
Але ж власну, глибинну свою натуру та звички змінити зовсім не просто...
Ми торкнулися зараз такої проблеми, для детального аналізу якої не вистачить і сотень томів! Тому просто наведемо слова відомого дослідника з історії середньовічної церкви Генрі Чарлза Лі:
«... Під впливом ПОДІБНИХ святенників та ченців релігія стала зовсім не такою, яку заповідали нам Христос та апостол Павло... Тому, хоча загадки потойбічного життя, як ніколи раніше, займали уми й серця народу, сама релігія в багатьох відношеннях перетворилася на грубий фетишизм!»
У першій половині XIV століття трубадур Раймон де Корне промовив такі слова про біле духівництво та ченців:
«Я бачу Папу, який полишив усі свої обов’язки, він не дбає про бідних, котрим нема доступу до нього. Вся мета його — зібрати якнайбільше скарбів, примусити інших прислуговувати йому, сидіти на золототканих покривалах... Не вище стоять і кардинали... Лише Богу відомо, коли вони всі полишать ці звички. Але ж вони вчиняють і набагато гірше!..»
Так, на превеликий жаль, усе значною мірою сприяло породженню ЄРЕСИ!...
Однак було б АБСОЛЮТНО неправильним пояснювати походження єреси тільки падінням поваги пересічних громадян до деяких представників церкви. Починаючи з XI століття, дедалі більше став набирати сили та стрімко поширюватися цілий ряд сумнівів стосовно питань, до яких раніше багато поколінь пересічних віруючих ставилися зі сліпим благоговінням. Оскільки ті питання вважалися незаперечними церковними догматами!
Спершу цей СУМНІВ набув могутнього поштовху в Толедській школі, де студенти вивчали арабську, грецьку та єврейську науки. Ще століттям раніше сам Папа Римський Сільвестр II (відомий ще як Герберт з Орільяка) уславився як чародій та чарівник ще й тому, що вивчав заборонені науки в тій самій Толедський школі.
Навіть хрестоносці приносили з собою зі Сходу фрагменти античного мислення. Дуже велику небезпеку, з погляду католицької церкви, несло відродження римського громадянського права, яке із захопленням вивчалося по всіх наукових центрах Європи. Єресь стрімко поширювалася серед простолюду.
Треба сказати, що єретиків заведено поділяти на дві категорії: сектанти і манихеї. Однак не станемо забувати, що за винятком кількох вальденських трактатів і катарських пам’яток, УСЯ ЛІТЕРАТУРА, що надихала середньовічних єретиків, загинула! Тож зараз ми знайомимося з літературою єретиків здебільшого завдяки тлумаченням тих, хто свого часу їх безжально винищував!
До речі, один зі «святош», не погоджуючись із тим, що єретики змальовували святенників розпусниками, лихварями, п’яницями, і взагалі людьми, які здатні на будь-який обман, вигукнув:
«Чудово! Ну то й що? Вони все одно залишаються святенниками, а найгірший із святенників незрівнянно дорожчий за найкращого з мирян!»
Що ж провіщали єретичні вчення?
Такий собі Петро Брюйсенський твердив, наприклад, що хрещення дітей не має сенсу. Ба більше, що самі церкви треба зруйнувати, оскільки Бог бачить достойних усюди. Його, звичайно ж, спалили на вогнищі, але натомість з’явився такий собі чернець зі Швейцарії на прізвище Гайнріх. Той узагалі заперечував шанування святих!..
Прелати південної Франції, що виявилися не в змозі зупинити цю єресь, волали про допомогу. Але сеньйори були вдоволені, бо вчення Гайнріха давало їм змогу грабувати й усіляко принижувати церкву!
Бернар Клервоський, той самий, що дав «путівку в життя» ордену тамплієрів, викликав Гайнріха на прилюдну дискусію, але той не з’явився, чим непоправно дискредитував себе в очах простолюду. Невдовзі послідовники Гайнріха з’явились у місті Кьольні, а також у Перігорі. Там їх надихав якийсь Понс.
Ці єретики сповідували жебрацтво. Вони бажали... переслідувань і накликали на себе катів! Однак, з їхніми поглядами, істинний понсіанин не міг загинути, бо ЇХНІЙ ПОВЕЛИТЕЛЬ САТАНА звільняв їх від кайданів і в’язниць. Зараз про їхню долю більше нічого не відомо...
Великого поширення набув рух ВАЛЬДЕНСІВ, які спершу взагалі не поривали з офіційною церквою, аж поки 1190 року не погодились на публічну дискусію у Нарбонні, де й висунули такі шість пунктів, що без зайвих коментарів надають інформацію про це вчення:
1. Вальденси не визнають необхідности коритися Папі та прелатам.
2. Усі громадяни, не виключаючи й мирян, мають право проповіди.
3. Згідно з ученням апостолів, Богові слід коритися більше, ніж людині.
4. Жінки також мають право проповідувати.
5. Молитви та милостиня на помин душі не мають ніякого значення.
6. Молитва, хоча б де вона була промовлена, не менш дійова, аніж та, що промовлена в церкві.
Але Папа Люцій III вважав, що вальденси хитрують і розповідають далеко не все. Крім того, якщо слідувати вченню до кінця, повністю зникала межа між священнослужителем і мирянином. Між тим чисельність вальденсів стрімко зростала, аж поки 1194-го року їх було офіційно проголошено ворогами держави.
В актах інквізиції тих далеких часів ми натрапляємо на доволі дивне словосполучення «Єресь та вальденсіанізм». Отож, виходить, що сама Церква розрізняла ці два поняття! Цікаво, що вальденси вважали катарів... єретиками!
Коли значно пізніше, 1467-го року було створено «Общину Чеських Братів», вона звернулася до вальденського єпископа Стефануса з проханням надати посвяту її першим єпископам.
Один із інквізиторів, який мав справу з вальденсами, писав:
«Ці єретики відрізняються звичаями та мовою, бо вони скромні й стримані в промовах... Їхній одяг завжди простий і чистий... вони воліють жити власною працею, як звичайні робітники... Вони не накопичують кошти, вдовольняючись необхідним... Вони уникають у бесідах жартів, осудів, грубих висловлювань, брехні та божби...»
Ми вже раніше торкалися проблеми манихейства. Бо непримиренний АНТАГОНІЗМ Добра і Зла вів до найглибших філософських роздумів тих, хто вважав, що саме існування Зла абсолютно несумісне з верховним володарюванням нескінченно доброго та нескінченно могутнього Бога...
Манихеї, що йшли на будь-які жертви, були однаково небезпечні як християнству, так і ісламу. Манихеями були ПАВЛИКІАНИ, БОГОМИЛИ Й КАТАРИ. Щоправда, існував ще один різновид — ЄВХИТИ. Вони вчили, що Бог-Отець керує НАДЗОРЯНИМИ СФЕРАМИ; керування ж Небесами він доручив молодшому Синові, а Землею — Старшому. Саме цього, старшого сина Бога вони шанували під ім’ям Сатанакі...
Учення павликіан теж несе в собі два начала: Бог і Сатана. Перший — то Творець світу невидимого, духовного й вічного. Другий — світу видимого, речовинного та скороминучого. Згідно з їхнім ученням, Єгова Старого Заповіту — це насправді Сатана. А пророки та патріархи — його ТЕМНІ слуги.
Ось чому вони зрікалися ВСІХ книг Старого Заповіту!
А ось «Новий Заповіт» — то дійсно, як вони вважали, Істинне Святе Письмо! Але Ісус Христос (за павликіанами) ніколи не був людиною! Це Привид, Фантом, Син Божий. Він зійшов із Небес, щоб зруйнувати культ Сатани.
Що ж до КАТАРІВ, то вони заперечували ВВЕСЬ церковний устрій як щось непотрібне взагалі, бо вважали Римську Церкву синагогою Сатани, отримати спасіння в якій — немислимо!...
Явне неприйняття катарами Старого Заповіту спиралося на ось такі чотири пункти:
1. вражаюче протиріччя між Старим і Новим Заповітом.
2. повна зміна в уявленні Бога в Письмі.
3. жорстокість Бога в Письмі.
4. облудні слова стосовно Бога.
Наведемо такий приклад. Катари звичайно наводили ст. 22 з гл. 3 «Буття»:
«Ось, Адам став, як один із нас». Тож, на їхню думку, Бог промовив це про Адама вже після його гріхопадіння. У такому разі або він каже правду, або ні. Коли він сказав правду, то Адам став подібний до Бога. Але Адам після свого падіння зробився гріховним, тобто став часткою Зла!
У тому ж разі, коли Бог сказав неправду, виходить, що Він збрехав. Тобто Він согрішив, Він, знов таки, — Зло!..
Учення катарів, безумовно, несло в собі певне Зло, бо вони закликали до аскетизму, боролися проти плотських бажань, засуджували шлюб і сім’ю, забороняли вживання м’яса. Але так вважали не всі катари. Наприклад, Баньйоло у П’ємонті проголошував різновид учення, згідно з яким САТАНА НИЖЧИЙ ЗА БОГА, який дозволив йому створити цей Світ і людину.
Ломбардські катари вважали, що Сатана створив тіло людини з допомогою янгола, який трохи согрішив. А п’ємонтські катари, навпаки, стверджували, що всі душі створено Богом РАНІШЕ ВІД СТВОРЕННЯ СВІТУ!..
Нарешті зазначимо, що серед катарів траплялися могутні філософські уми, які немов передбачили теорію сучасного раціоналізму. Саме в цих людей місце Сатани посіла Природа! Бог, створивши Світ, надалі доручив його управління Природі, що є творчою силою. Отже, прогрес життя на Землі НЕ Є БОЖЕСТВЕННИМ ПРОМИСЛОМ, а лише проявом еволюції природи.
У цілому, засуджуючи видимий, фізичний світ, як справу рук Сатани, катаризм завдавав тяжкого удару мріям людей поліпшити життя на Землі. Тому не виключено, що в разі своєї перемоги, вчення катарів сприяло б появі нового стану жерців, які були б не набагато кращими за католицьких.
РОЗДІЛ 25
НАУТОНЬЄРИ (НІКОЛЯ ФЛАМЕЛЬ)
Як уже зазначалося раніше, сучасні дослідники Міхаель Байгент, Генрі Лінкольн та Річард Лейт (автори відомої книги «Святий Грааль та Свята Кров») наводять перелік Наутоньєрів «Прійор де Сіон», починаючи з 1188 року і закінчуючи аж 1844-им, який містить двадцять три прізвища. Восьмим у тому славетному списку стоїть прізвище Ніколя Фламеля (1330—1418 рр.).
Ніколя Фламель — то один із найзагадковіших дослідників не тільки XIV століття, а й взагалі всієї історії! Він народився близько 1330-го року в Парижі. Син небагатих батьків, здобув освіту, яка дала змогу йому стати переписувачем на державній службі. Йому доручили вести офіційні архіви та переписувати старовинні рукописи.
Невдовзі Ніколя Фламель познайомився з красунею на ймення Перінелль, яка й стала для нього коханою жінкою на все життя. На його щастя, батько її не виступав проти цього шлюбу. Тож, окрім чарівної молодої жінки, Ніколя одержав ще й якийсь посаг. Та найцікавішим виявилося те, що Перінелль справді кохала й розуміла свого чоловіка.
Одного разу Ніколя Фламелю приснився віщий сон. Перед ним з’явився янгол, який тримав незвичайну, навіть на зовнішній вигляд, книгу. Та й справді, її сторінки були виготовлені ані з паперу, ані з пергаменту. Основою була тонка деревна кора. Обкладинку цієї книги було вбрано у блискучу відшліфовану мідь. Фламель ще встиг побачити золотий напис, який навскоси перетинав перший аркуш... Аж раптом янгол щез! Однак перед зникненням він промовив таке:
«Фламелю, подивись на цю книгу, в якій сьогодні ти не зрозумів би й слова! Для багатьох вона так і залишилася таємницею. Але одного разу ти знайдеш на її сторінках те, що окрім тебе нікому більше не дано побачити...»
Так сталося, що за кілька років (1357-го року), працюючи з деякими стародавніми манускриптами, Ніколя несподівано натрапив саме на той фоліант, який побачив колись у тому своєму дивному сні-одкровенні. Ба більше, Фламелю поталанило купити цей раритет майже за безцінь: він заплатив лише два золоті флорини. Повернувшись додому, Фламель легко прочитав текст, бо той був написаний «доброю і зрозумілою латиною».
Однак виявилося, що ця легкість була оманою, бо книга являла собою... найсерйознішу алхімічну пам’ятку. У ній велося про трансмутацію металів і про Філософський Камінь.
Поступово саме роботи над розшифровуванням змісту цієї книги перетворилося на головну справу життя Фламеля. Перінелль віддано допомагала своєму чоловікові. Врешті довелося звернутись до найвідоміших учених, але й ті не змогли розшифрувати книгу. Минали роки...
Уже згодом Фламель писав: «Я пройшов крізь тисячі лабіринтів і процесів — і все марно!»
Справа ускладнювалася тим, що загадковий фоліант містив тексти не тільки латиною, а й стародавньою єврейською мовою. Нарешті Фламель, виснажений пошуками та невдачами, вирішив помандрувати до Іспанії, де, як йому сказали, можна знайти знавців цієї мови.
Ніколя не наважився взяти з собою дорогоцінний рукопис. Тож, зашивши в одяг копію, разом із валкою прочан він здолав Піренеї і дістався славетного храму Сант-Яго де Компостела. Однак і там його спіткала невдача...
Треба було повертатися додому. Уже на зворотному шляху Ніколя Фламель таки знайшов нарешті ту людину, яку так довго й важко шукав! Це був равин Канчес. Знання в того равина були такі, що процес розшифровування пішов вельми швидко. Друзі направлялися в Париж, але їм пощастило дійти лише до Орлеана, бо Канчес раптом тяжко захворів. За тиждень його не стало!
Однак Канчес устиг багато чого навчити Фламеля. Бо той тепер уже точно знав, що таке «Першоматерія». Хоча процес її перетворення на «Філософський Камінь» ще залишався таємницею. Але тепер Ніколя Фламель уже відчував близьку перемогу! І вона нарешті прийшла. Старовинні хроніки називають точну дату цієї знаменної події — 17 січня 1382 року!
Саме цього дня Ніколя та його дружина Перінелль перетворили 200 грамів ртуті на срібло, яке «перевершувало за своєю чистотою те срібло, що його видобувають у рудниках». Десь близько травня того ж року Ніколя провів другий дослід, цього разу одержавши ЩИРЕ ЗОЛОТО!
Давні офіційні документи стверджують, що подружжя Фламелів заснувало й утримувало своїм коштом тільки в Парижі чотирнадцять лікарень, три каплиці й сім церков, та ще й у Булоні стільки ж! Це підтверджується муніципальними документами того часу. Отже все справді було саме так. Тож вважають, що справу зробило алхімічне золото!
Офіційно стверджується також, що Ніколя Фламель пішов із життя 1417-го року, за три роки після Перінелль — своєї подруги й дружини. Але більшість дослідників це спростовують. Так, французький мандрівник XVII століття Поль Люка у своїх щоденниках розповідає про дивну зустріч, яка відбулася в нього біля міста Бруса (Туреччина) із дервішем, який був членом таємного мусульманського товариства. Що ж пише Люка з цього приводу?
«...Це була людина виключних чеснот у всіх відношеннях. Якщо виходити з його зовнішнього вигляду, то йому було років із тридцять. Але, судячи з того, що він розповідав, його вік наближався до ста!»
Спершу вони обговорювали деякі питання релігії та філософії, потім перейшли до алхімії, яку той дервіш назвав найголовнішою серед наук усіх часів. Бо розмова торкнулася пошуків Філософського Каменя та його чарівної здатности дарувати безсмертя...
Або, якщо точно дотримуватися слів дервіша, МАЙЖЕ безсмертя. Бо він погодився, що кінець кінцем усі люди йдуть із життя, однак Адепт, якому пощастило здійснити трансмутацію, може спокійно прожити й тисячу років! Саме тут Люка, який не вірив у це, насмішкувато зауважив, що навіть видатний Ніколя Фламель, якому поталанило створити Камінь, — і той помер.
Що ж на це відповів дервіш? Процитуємо Поля Люку:
«... Моя щира наївність викликала в дервіша усмішку. Він спитав, чи я справді вірю в це? — Ні, друже мій, він і досі живий! Ні Фламель, ні його дружина Перінелль не вмерли!.. Бо не минуло й трьох років, як я полишив їх обох в Індії. Ніколя — один з моїх найкращих друзів».
До речі, Поль Люка був далеко не єдиним, хто вважав, що Фламель не помер 1417-го року. Вже в XVIII столітті один із католицьких кліриків Сір Марсель розповідав, що бачив якось Фламеля; той працював у самісінькому центрі Парижа в такій собі таємній лабораторії, ізольованій від зовнішнього світу. Кажуть також, що 1761-го року бачили Фламеля та Перінелль серед глядачів паризької Опери; подружжя мандрувало світом.
Стосовно можливого безсмертя алхіміка Ніколя Фламеля зараз міркують багато дослідників.
Тим цікавішим є те, що Фламель останні двадцять років свого «офіційного» життя був... Наутоньєром «Прійор де Сіон». А це, між іншим, означає, що він «просто під рукою» мав найдивовижніші засоби розіграти свою «смерть», як по нотах! Та й дервіш запевняв Поля Люку, що у трунах, замість Фламеля та Перінелль було поховано дерев’яні колоди...
Це збігається також із тим, що офіційна дата смерти (1417 р.) дещо різниться з даними Байгента та Лінкольна (1418 р.). Хай там як, але авторитет Ніколя Фламеля як удатного Алхіміка в дослідників не викликає сумніву.
Як не викликає сумніву й те, що загадковий Наутоньєр Ніколя вже після своєї «філософської смерти» перебував на Сході, а саме — в Індії. І, що не менш імовірно, — в Китаї...
Дванадцяте місце в списку наутоньєрів посідає Леонардо да Вінчі. Той самий, що відомий багатьом як автор «Джоконди». Вважається, що він очолював «Прійор де Сіон» також протягом майже двадцяти років (1510—1519).
Між іншим, саме з ім’ям Леонардо да Вінчі пов’язана одна вельми непересічна інформація. В одному зі своїх манускриптів Леонардо да Вінчі займається зовсім не вигадуванням своїх вражаючих механізмів, що й сьогодні викликають подив учених. Не зображує він також пропорції людського тіла. Ні, його цікавить зовсім інше. Що ж саме?
Він, бачте, аналізує простір від Гібралтара до гирла Дону!
Треба сказати, що ще 1493-го року московських послів в Італії (Данила Мамирєва та Михайла Докса) неодноразово розпитували: чи можна дістатися Індії через землі Московії та Золотої орди? Цікаво також, що саме великокняжий дяк Василь Мамирєв був першим високопоставленим читачем та цінителем «Ходіння за три моря» Афанасія Нікітіна. Саме Мамирєв старанно прочитав і зберіг для нащадків записи Нікітіна.
Ці документи було доставлено до Москви після «БЕЗСЛІДНОГО ЗНИКНЕННЯ» самого мандрівника, який відвідав Індію (та деякі інші країни розташовані «За трьома морями») уподовж 1466—1472-го років...
За часів Леонардо да Вінчі було налагоджено (на державному рівні) обмін географічними відомостями між Московією та Італією. Це саме італійці розповіли московитам про Колумба. А ті, у свою чергу, розповіли їм про Афанасія Нікітіна.
Да Вінчі непогано знав світ, бо залишив, наприклад, опис Вірменії.
Та найсуттєвішим для нашої оповіді є те, що 1500—1502 років цей славетний італієць здійснив вельми загадкову подорож країнами Сходу. Ба більше, є документальні дані стосовно того, що Леонардо да Вінчі перебував на службі... в МАМЛЮКСЬКОГО СУЛТАНА Кансуха аль-Гурі, аль-Маліка аль-Ашрафа!
До речі, наші прапрадіди знали цього султана під ім’ям... Гаврило!
«Бо некий князь черкасский в Египте, именем Гаврило...», — засвідчував мандрівник із Московії, який відвідав Каїр у XVI столітті.
Саме в мамлюкському «князеві Гаврилі» вбачають те джерело відомостей про далекі країни Азії, до якого й звернувся Леонардо да Вінчі, перебуваючи в Каїрі. Якщо виходити з тексту листа, який Леонардо написав мамлюкському намісникові в Сирії, то італійський учений уже встиг до того відвідати Малу Азію.
Тож настав нарешті час назавжди покінчити з балачками про те, що мамлюкські султани були такими собі неосвіченими дикунами! Ще султан Бейбарс, який уперше зупинив монгольську навалу, всіляко заохочував науки та допомагав ученим. Усі мамлюкські правителі заохочували каїрських учених!
Тож і Гаврило (Кансух) не відступав од цього звичаю. Саме в цей час у Каїрі працював славетний учений Сходу (колишній мамлюк, який був під час битви поранений, через що й не міг надалі залишатися військовим) черкес Ібн-Іяс аль-Ханафі. Це він залишив по собі найцінніші рукописи про Єгипет, Сирію, Індію та Вірменію.
З історією мамлюків Леонардо да Вінчі ознайомився, радше за все, вивчаючи праці видатного письменника Сходу аль-Макрізі та ще декого...
Невдовзі до Москви прибув капітан із міста Генуї, такий собі Паоло Чентуріоне. Його найбільше цікавила будь-яка інформація про шляхи до Індії та Китаю. Він навіть намагався дістатись Індії вздовж... берегів Льодовитого океану! 1525-го року Паоло знову з’явився в Москві.
Московський посол Дмитро Герасимов уперше побував у Римі 1491-го року. Як це йому пощастило зробити, вчені й досі сперечаються, але Герасимову було дозволено попрацювати в бібліотеці Ватикану!..
Чи то просто дивний збіг обставин, чи щось інше, та саме в цей час і саме там вивчав старовинні рукописи майбутній супутник Колумба — Мартін Алонсо Пінсон! Що ж до особистости самого Леонардо, то ця виняткова людина, мабуть, завжди дивуватиме дослідників.
Бо, як відомо, про інженерну спадщину цього мислителя довідались тільки з його записів. Та й узагалі вже через багато років після його смерти! Тих, хто цікавився загадками, що їх полишив по собі Леонардо, дивував і такий факт. Чому доволі довго, але вельми старанно замовчували інформацію про співробітників да Вінчі?
Згодом з’явилися дані, які дещо прояснили це питання. З них випливало, що юний Леонардо, виявляється, дуже полюбляв разом із приятелями відвідувати такого собі «Мага з Перітоли», якого звали Томмазо Мазіні. Його металургійна майстерня була тим світом, де реальне немов зливалося з казковим...
У цьому півсферичному підземеллі не було жодного вікна. Не було й отворів, які б виходили на поверхню. Але повітря завжди було чистим, немов наповненим луговим ароматом. Ось як це описував дослідник В. Козаков:
«...У сталевих кованих канделябрах горять свічки. Горять різноколірними вогнями... Мазіні гасить свічки. На якийсь час усе поглинає абсолютна пітьма... Спалахують плями холодного світла на стінах: білі, червоні, жовті... Люди починають розрізняти одне одного, посуд на столі, кольори вин. Мазіні приймає юнаків у своїй «печері», і завжди їхню уяву вражало це холодне світло, яке повільно спалахувало на стінах...».
Треба сказати, що до нас дійшло чимало легенд про Томмазо. З них безпосередньо випливає, що він багато років мандрував землями Близького й Далекого Сходу. Його знали тамтешні мудреці правителі, але повернувся він не з коштовним камінням та брилами золота, а зі скринями, вщерть заповненими стародавніми пергаментами...
Дружба з Мазіні в Леонардо почалася, ще коли хлопцеві (да Вінчі) не було й 19 років. До речі, моделі багатьох винаходів для Леонардо також робив Томмазо. Нагадаємо, що вже в наші дні в Копенгагені знайшли фламандський рукопис, датований 1325-им роком. Там зображено ескіз... гелікоптера. Автор невідомий. Але подібний гелікоптер ми зустрічаємо й на ескізах Леонардо!
Ще якихось 25—30 років тому стосовно Леонардо вчені поставили таке запитання:
«Ми маємо справу справді з генієм-одинаком чи з одинаком, як представником певної загадкової групи?»
Здається, зараз можна з упевненістю сказати: так, саме як представником (хоча це абсолютно не применшує значення Леонардо як геніальної особистости). З цього, зокрема, випливає: можна зробити деякі цілком мотивовані припущення про те, що не тільки китайські та тибетські вчені виявляли велику цікавість до європейських справ. А й європейські посвячені, у свою чергу, дуже уважно вдивлялися в загадкову східну далечінь...
І чи не першими в цьому плані були наутоньєри таємничої «Прійор де Сіон»!
