Віталій Кейс (США)
СТЕНЛІ К’ЮНІЦ: ЛАУРЕАТ АМЕРИКАНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Резюме: Стенлі К’юніц народився в штаті Масачусетс у 1905 році. Він закінчив Гарвардський університет із золотим ключем — це найвища академічна відзнака в американських університетах. Після військової служби К’юніц викладав літературу в Бенінґтон коледжі, в Колумбійському університеті, в Єйльському університеті, у Принстонському університеті та у Вашинґтонському університеті.
Свою першу збірку поезі “Інтелектуальні речі” К’юніц опублікував у 1930 році.
Чотирнадцять років пізніше вийшла його друга збірка “Паспорт на війну”. Серед інших збірок найбільше відзначаються “Зібрані поезії Стенлі К’юніца” (2000);
“Крізь прохід: пізніші поезії Стенлі К’юніца” (1995), за яку йому була призначена нагорода National Book Award; “Поряд останніх речей: нові поезії та есеї”(1985);
“Поезія Стенлі К’юніца, 1928—1978”, за яку поет дістав нагороду Lenore Marshal Poetry Prize; “Випробовуюче дерево” (1971) та “Вибрані поезії, 1928—1958”, яка удостоїлася найвищої літературної нагороди в Америці — Pulitzer Prize. Його твори були перекладені багатьма мовами світу, включно з російською, голландською, німецькою, шведською, македонською, французькою, японською, єврейською та арабською. Український переклад його вибраних поезій вийшов у 1982 році в
Нью-Йорку, під назвою “Вінок цей, небезпека” (видавництво “Сучастність”). Крім того, Стенлі К’юніц був редактором . Він зредагував антології “Необхідний Блейк” (1987) та “Поезії Джон Кітса” (1964). Між 1969 і 1977 редагував поезії нових поетів,” Єйльська серія молодих поетів”. К’юніц був також перекладачем поезій з інших мов. Для нас, українців, цікавим є те, що у 1978 році К’юніц був співперекладачем поезії Івана Драча; ця збірка Драча вийшла під назвою “Orchard Lamps”. Під час свого довгого і продуктивного життя К’юніц був відзначений багатьма нагородами: Bollingen Prize, Ford Foundation Grant, Guggenheim Foundation Fellowship, Harvard’s Centennial Medal, Levinson Prize, Harriet Monroe Poetry Award, National Endowment for the Arts, National Medal of the Arts, Shelley Memorial Award. Його було призначено радним від поезії в Конґресовій Бібліотеці Америки, канцлером-емеритом Академії Американських Поетів, офіційним поетом штату Н’ю-Йорк. У 2000 році К’юніца було нагороджено титулом Поет-Лауреат Америки. 14 травня 2006 року Стенлі К’юніц помер, проживши творчо 100 років.
У 1982 році мені випала честь представити українським читачам Стенлі К’юніца на презентації українських перекладів його поезії, “Вінок цей, небезпека”. Видало цю збірку видавництво “Сучасність” в Н’ю-Йорку, а упорядкував її Богдан Бойчук. Крім перекладів Бойчука, перекладали Вольфрам Бургард, Вадим Лесич, Юрій Тарнавський та Іван Драч. Оскільки на презентаціїї було багато американських гостей — включно з такими поетами як, наприклад, Дейвид Іґнатов, Марк Рудман, Пол Пайнс і сам К’юніц — моя презентація була англійською мовою. Далі подаю переклад свого виступу з цієї презентації.
Сьогодні я маю честь представити вам поета, якого ви, без сумніву, знаєте — ваша присутність на вечорі свідчить про це. Весь світ знає його як одного з найкращих сучасних поетів, які пишуть англійською мовою. Навіть ті, хто пробують знайти що-небудь неґативне в ньому — а це не повинно вас здивувати, бо ж кожний знаний поет має своїх критиків, — назвали його “поетом для поетів” — тобто віртуозом у техніці. Та як там би не було, є один незаперечний факт: Стенлі К’юніц, який читатиме вам свої поезії сьогодні, спричинився до еволюції сучасної поезії не менше від інших найкращих і найвідоміших поетів із його генерації.
Народжений 1905 року, К’юніц виринув поетом між двома світовими війнами, коли американська чутливість була роздріблена під тиском консервативного пуританізму, з одного боку, та наступальних ідей фройдівського психоаналізу та марксиської ідеології, з другого Т. С. Еліот головував над поезією і скеровував її в бік модернізму. (Езра Паунд вже відчужився від Америки не тільки
географічно, а й духовно.) Нова генерація поетів, які з’явилися в той час, були роздвоєні історичним процесом, часто замінюючи історичну візію есхатологічною. Вони дивилися навіть на саму історію крізь трагічну призму — як свідчать ранні поезії Шворца, соціальні іронії Шапіра, і навіть сповідницька поезія Ловела. Всі вони тужили за якоюсь не визначеною “вірою”. Ось як К’юніц бачив свій світ, який включав Рандола Жерела, Делмора Шворца, Карла Шапіра, Роберта Ловела та Теодора Ротке:
Крикливий гурт в гулящу ніч;
Звір діалектики ланцюг таскав —
Ліз крадькома. Диміла піч,
Знадвору в шибу сніг сичав.
Наша політика, наука, віра
Були горілкою на язиках. Ущерть
Роздвоєний непевністю доби, я крикнув
Про небуття, і мав на думці власну смерть.1
Їхня візія була біблійна. Вони бачили людство ніби в Книзі Йова. Як сам К’юніц зізнався в одному інтерв’ю, він “вірив у падіння людини, у первісний гріх, але без жодних теологічних меблів”.
Отже, не дивно, що деякі з цих поетів, як, наприклад, Ловел і К’юніц, звернулися до доби Ренесансу за своїми моделями. Вони культивували майстерність як засіб запобігти стану в поезії, який Т. С. Еліот назвав “роз’єднанням чуттів” — відокремлення думки від почуттів; вони сплавлювали у вірші активну критичну кмітливість із романтичним темпераментом. К’юніц зізнався у вище згаданому інтерв’ю, що на його поезію мали сильний вплив метафізичні поети із сімнадцятого століття, як Джон Донн2 і Джорж Герберт3.
————1 Тут і далі вірші С. К’юніца переклав Віталій Кейс.
2 John Donne (1572—1631).
3 George Herbert (1593—1633).
Але ще перед цим інтерв’ю критики писали про якусь “архаїчність” в образах К’юніца, яка була незвична для сучасної поезії, і водночас відзначали його справжню оригінальність. Вони зауважили «метафізичні “консейти”»1 в його віршах ще в 1930 році, коли вийшла К’юніцева збірка Інтелектуальні речі. Вільям Роз Бенет у своїй рецензії назвав поезії К’юніца “модерними і рівночасно дуже старими, скомплікованими і метафізичними”. У цих зіставленнях епітетів лежить ключ до ранньої поезіїї К’юніца. На жаль, у цих самих епітетах також лежить нерозуміння його деякими критиками, які докоряли за його естетичну майстерність. Коли вони закинули йому, що він “поет для поетів”, то цим вони натякували, що К’юніц передовсім є майстром у техніці; що його образи незрозумілі пересічним читачам; що вони втомлюють і цим притуплюють читацьку уяву; що лише поети зможуть оцінити тонкість і скомплікованість його метафор. Та К’юніц сам зізнався, що він ніколи не писав для загальної публіки, що він вимагає від читача такої уяви, яку мають поети. Це ж саме можна сказати про Єйтса, Еліота або Паунда — про будь-якого іншого поета, який знає своє мистецтво. Стенлі К’юніц витворив свій власний унікальний голос.
Та поет, який творить без жодних літературних впливів на, все одно не зможе позбутися інших культурних впливів, як, наприклад, народної творчости. Найчастіше в англійській термінології таких поетів називають бардами. Натомість поети, які входять у літературний канон, не можуть писати без літературних впливів. Шекспіра не кличуть бардом, навіть незважаючи на те, що всі його сюжети запозичені з інших джерел. Хто оскаржить Сіднея2 у деривативності лише тому, що він запозичив у італійців сонет для англійської літератури? Хто серед присутньої тут аудиторії заперечить, що Котляревський є справжній автор Енеїди, або те, що Лис Микита — це унікальна класика української літератури? Такою самою мірою, коли ми говоримо про «впливи» на модерну англійську чи американську поезію, ми повинні визначити чітко, що ми під цим розуміємо. Справді, поезія сімнадцятого століття має інтелектуальний вплив на твори К’юніца. Але він її перетворив, давши свій унікальний голос. Він зробив точно так, як учив Бен Джонсон3, великий англійський класик, “make it your own”4. Джонсон учив абсорбувати спадщину минулого у власну творчість. К’юніц, як Т.С. Еліот, Езра Паунд та багато інших знаних поетів двадцятого століття, добре вивчив цю лекцію.
————1 Метафізичний «консейт» — це дотепне порівняння, притаманне поетам метафізичної школи сімнадцятого століття. По-перше, метафізики зверталися до всіх галузей тодішнього знання і черпали з них свою поетичну лексику. Їхні метафори часто були зрозумілі лише втаємниченим читачам або, навпаки, дуже спрощені, наводячи несподівані аналогії, як шлюбну ніч з укусом блощиці у вславленім вірші Джона Донна. Метафізичні «консейти» часто використовують словесну логіку аж до гротеску. Але такі порівняння в поетичному арсеналі майстра викличуть у нашій уяві те саме впізнання, яке мав сам поет, витворять несподівану перцепцію пов’язаности між непов’язаним, рівночасно зворушуючи читачевий розум і емоції з надзвичайною силою. Англійський модернізм найбільше завдячує цією технікою саме метафізичних поетів.
2 Sir Philip Sidney (1554—1586).
3 Ben Jonson (1572—1637).
4 «Зроби це своїм».
Провідний вірш у збірці Вибрані поезії: 1928—1958 “Наука ночі” зможе послужити добрим прикладом, як К’юніц інкорпорував спадщину Джона Донна у власний голос. Окрім самої назви — а ми знаємо, що метафізики — це перші поети доби Ренесансу, які часто будували свої образи на лексиці, запозиченій із їхньої сучасної науки, — у “Науці ночі” К’юніцові аналогії базовано на метафізичних «консейтах»:
І навіть простеживши до народження твій слід
Крізь всі міста твоїх житейських проб,
Що я із заздрістю в думках роблю,
Ти все ж таки втечеш — навіть від кінця землі
Туди, де беззаконна аврора мерехтить, —
Ти з твоїм неприборканим метафізичним серцем.
Мій дотик на тобі — віддалена на світлові роки.
Ми не душі лиш системи, і ми в русі
У хмарах незнання, як у космічнім пилі.
Сентимент у “Науці ночі” є не лише на часі, а й щирий. Що може бути більш часовим або щирішим у першій половині двадцятого століття, ніж почуття “залишеності” у цьому байдужому до людської долі космосi, почуття, яке філософи і психологи назвали “відчуженням”? Поет висловив angst свого часу, а не оптимізм Ренесансу. Це й є те, що криється в спостереженні Бенета, що поезія К’юніца “модерна, але рівночасно стара, скомплікована і метафізична”.
Але зіставлення старого з новим не є тим, що оцінює поезію. Різні поети намагалися зробити це саме, але без успіху. Проблема в тому, що в основі доброго метафізичного «консейту» має бути якийсь конфлікт між порядком і порушенням правил, і якщо порушення правил не є достатньо зреалізоване у вірші, якщо воно постає як занадто культивоване і “приручене,” а не справжнє порушення через переконливий емоційний досвід, «консейт» буде штучно вправним, а не динамічним. К’юніц цю синтезу осягнув. Ми чуємо у його Вибраних поезіях щирий голос, переконливий і не вишуканий. Його мовний шал відчиняє нам справжнє емоційне ядро. Він спромігся поєднати свій безпосередній досвід із ренесансовим відчуттям дотепу і декору, включно з метричною формальністю. В такий спосіб йому вдається висловити свою власну персональність, а не придушувати її деривативною стилізацією.
Новий голос з’явився не раптово. Наприклад, ми ще бачимо в “Ні слова” згущені образи; водночас, кмітливість у цьому вірші торкається сучасної теми: лірична персона, або в англійській літературознавчій термінології — “око” — очікує на дуже важливий телефон. Але “особа”, на якій зосереджена увага, мовчить. Отже, метафізичний стиль виводить у нашій уяві почуття справжнього переживання:
Немає звістки. Хай материнство тьми,
Чиє благословіння ущухає море
І ослабляє жорстку іскру
Любови і любовної тривоги —
Хай буде милосердне; і хай я сам
Пробачу, як той, хто судить, пробачає,
Цьому повислому в смертельній позі
На телефоні серцю, що голос вже не воскресить.1
Поет зближується з Т. С. Еліотом і виводить буденні переживання в «консейтах», які творять приголомшливий і емоційно переконливий ефект. Жінка у вірші віддалена, як і в “Науці ночі”, але віддалена так, як справжня жінка може здаватися віддаленою чоловікові, а не як абстракція. Вона просто далека і холодна і віддзеркалює поетове власне напруження.
Ми бачимо ще інший поступ у “Слові проповідника”:
Наразившись на інфекцію вульгарних кіл,
Хворіючи екстравагантною хворобою життя,
Моя душа не сприйняла солодку пастку,
Що зветься щастям; відкинула
Демократичний живчик, який по світі
Умонтувала стара і пересічна думка.
Любити зміну форм з довір’ям —
Це страта віри; іти за умираючим
З надією безсмертя — це марнота;
Жити від подиху до подиху, бути накормленим
І приспаним — це лиш ганьба і встид,
Бо штучне буття засуджує на гибель, сказав я.2
————
1 Переклад мій.
2 Переклад мій.
Ця словесна енергія, або — точніше — підсилене чуття розговірного голосу, це те, що відсутнє в імітаційній поезії. Багато поетів, шанованих у тридцятих роках, але цілком забутих сьогодні, мали ту слабість, що у їхніх віршах бракувало чіткого визначення, чий голос ми фактично чуємо. Потенціальну енергію легко розтратити, коли поет пробує силою відтворити щирість. Тоді результат завжди протилежний. У цьому вірші, К’юніц виявив легку гру з метафізичним стилем, яка, з одного боку, нагадує нам Езра Паунда, і яка, з другого, повністю оригінальна — його власна. Це почуття гри дуже важливе в еволюції К’юніцевого стилю; його вірші набирають краси саме тоді, коли вони відходять від вимушеної Єлизаветської елегантности й набирають все гострішого емоційного вигляд — притаманний його власній вдачі. З цієї точки зору таке почуття — це звільнення для К’юніца: він говорить власним голосом. Його чергова збірка — Випробовуюче дерево — опублікована в 1971 році, була така персональна, що спровокувала деяких критиків зачислити К’юніца до сповідницьких поетів. Все ж таки, на мою думку, вони дуже помиляються.
У вищезгаданому інтерв’ю К’юніц сказав, що “сповідання — це приватна справа. Більшість так званої сповідницької поезії видається (йому) соромливою плутаниною — поганим мистецтвом”. Проте трохи далі він також висловив протилежну думку до Елітової теорії, що “поезія повинна позбутися всіх персональних рис”. Ця Еліотова теорія здалася К’юніцу “фальшивою і руйнівною”. Позаяк К’юніцева власна поезія стремить прогресивно до персонального, ми повинні зупинитися на його дефініції, “що таке персональне мистецтво”. Дозвольте мені зацитувати більше з цього інтерв’ю:
Питання: Я хочу повернутися на хвилину до питання, яке ми обговорили раніше.
Як ви відрізняєтеся від сповідницьких поетів? Ваша остання збірка,
безумовно, більше автобіографічна ніж попередня. Розентол1 оправдує
вживання автобіографічного матеріалу в сповідницькій поезії поетовим
припущенням, що його “літературне ego” служить символом баченого
світу : що лишається “особі”, віддзеркалює те, що лишається модерній
людині в цьому світі. Як відрізняється ваша ідея від цієї?
Відповідь: Я переконаний, що (моє) намагання — перетворити власне життя в легенду,
що не є те саме. (Персональні) тайни — це складові частини легенди. Я
наполягаю не на “признайся до всього”. Я визначаю акт трансформації,
сенс ритуалу, усвідомлення приречення.
Така відмінність, на мою думку, дуже важлива, бо вона в’яжеться з другою теорією К’юніца, що “поезія — це візія”. Понад усе, К’юніц — візіонер у Блейковому значенні. Уже в його першій збірці критики зауважили візіонерські властивості. Але вже в його Вибраних поезіях ця властивість досягла зрілости, поєдналася, так би мовити, з його інтенсивною візією персональної ситуації. Навіть історія К’юніцеві проявилася крізь персональну призму. Його “персона або око” — те, що в українській критиці називають “ліричним героєм” 2 — має біблійний або пророчий характер. “Відкрийте браму” — це влучний приклад такої “візіонерської нетерпеливости часу,” штурм проти космічного обмеження архетипом біблійного Амоса:
Серед палаючих у місті хмар,
Волочучи життя моє в мішку,
Блукаю голий я, осмажений на чорно
Спокусою крові, яка згоріла вщерть.
Тут, перед монументальними дверима,
Порізьбленими легендою з мого життя,
Розмахую я кісткою моєї смерті,
Вдаряю раз, і більше вже не б’ю.
Скриплять завіси, квапливість форм і тіні
Торощать вимушене моє ім’я.
На жахливім перехрещу бачу я,
Як обнімаються початок і кінець.
————
1 Rosenthal M. L. — критик і теоретик поетичного мистецтва. Я мав щастя брати участь у його семінарі.
2 Для мене ця термінологія не видається адекватною, оскільки не всі «ліричні герої» є «героями» або навіть «ліричними».
У цьому вірші К’юніц досліджує свій світ глибше і жахливіше, ніж будь-який інший американський поет, який пише сьогодні, — світ, у якому агонія ізольованої людини стає, так би мовити, віч-на-віч із собою, виражає свої почуття молитвою — жахливою, фізично болючою, як молитва Амоса або інших пророків, які бачили, як утікає світ у відкриту пащу смерти. Один критик, Джеймс Райт, навіть підказав, що коріння поетичних образів у цьому вірші виросли з Книги Амоса2 .
Але, перечитавши цю англійську версію, я бачу лише архетипічну подібність.
Минувшина, не лише культури, а й персональна, закарбована тягарем вини у “Відчиняйте браму.” К’юніц створив почуття візійної можливости — єдности, яка випливає з персональної теми і повторюється в почутті провини і стиду в кінці першого катрену. У заключній сцені відбувається остаточна метаморфоза Сповіді Святого Августина у блискучу Єйтсеву статеву метафору; процес повторюється, і форми, і тіні поспішають від «персони», а вона, очищена, стоїть перед “жахливим перехрестям”, з якого видно, як час єднає в одну цілість початок і кінець. Це ніби в Чотирьох квартетах Т. С. Еліота:
Час теперішній і час минулий
Мабуть, оба присутні у майбутньому часі,
І час майбутній вміщений в минулому часі3.
Це і є Стенлі К’юніц, яким я його бачу: майстер поетичного мистецтва, досвідчений спостерігач своєї доби, який живе інтенсивно, чия візія глибоко пронизує ядро життя. Але я вже надуживаю вашим терпінням. Проблема зі вступними промовами може створити такий ентузіазм у доповідача, що він уже не знає, коли треба зійти зі сцени.
Пані і панове, дозвольте представити вам Стенлі К’юніца.
————1 King James Bible.
2 Цей релятивізм часу в літературу прийшов від філософа Анрі Берґсона. Але цікаво, що в цей час теоретики фізики також говорили про релятивізм часу, як, наприклад, Айнштейн.
Стенлі К’юніц
ПОЕЗІЇ
Переклав Богдан Бойчук
Між богами
У заґратованій темниці ока
Сидять боги, патлаті, в лишаях,
Немов куски античних мурів неба,
У їхнім зорі терпеливий грім.
Ці брили мови, кам’яна любов,
Виправдують не випадковим віршем,
А формою речей внутрі часу,
З хаосу тесані, прості і чисті.
О сестро, хмарою була ти й птахом,
Як Зевс зійшов дощем золотосексу.
Ми творим світ. Послухай, як пливе
Матерія в прозорих вічних формах.
Присмерк
Чекаю. Глибшаю в кімнаті.
А ситі леви по кутах
Дрімають, никнуть. На кого це
Чекаю, безадресно, так?
Вікном спливає час, і день
Останню кров свою розхлюпав.
Зломивши крила, сірий міль
На промінь заходу похнюпивсь.
І сів мені на серце, що,
Пробите, не стікає медом,
Та кормить руки і уста.
Он місяць, місяць ззаду!
Кляса прийде до порядку
О, розкажи мені все про Анну Лівію! Я хочу чути все про
Анну Лівію. Що ж, ти знаєш Анну Лівію? Так, звичайно,
ми всі знаємо Анну Лівію. Розкажи все. Кажи тепер.
Умреш, як почуєш.
James Joyce, Finnegans Wake
ed lo sorridento li quardava, e nulla dicea lor
Vita Nova
Між платонічними статурами атлетів
У пристрасних і безстатевих іграх,
Між губернаторами, що лежать в траві,
Погруддями поляглим, бронзо-горобцями —
Крізь той музей корінтських в’язнів
Я пішо-науковець
Бродив собі у монолозі літа.
Ірляндський приятель найперше радив тишу:
Та він не мав на думці тишу трусів,
А — краще, брате, зав’яжи язик, ніж зрадь.
Декорум це обличчя до лиця відважним,
Коли бажають бути невидимі,
Щоб чути іншу музику, те лико пісні,
Що в’ється по веранді вуха,
Зелене, свіже — огірків гудиння.
Коли ж обличчя грозить чоловіку?
Тоді вигнання , хитрість. Так, мій брате, так,
Газети мали слушність —
Загальна молодь по усій Америці,
Не буде снігу, аж на другу зиму,
І з виїздом нема чого спішити.
“Цвітуть мигдалі”, — пише. Чи заждуть,
Коли зостануся навчати альфабет?
Я мушу вивчити ще азбуку вогню,
Ті дивні таблиці. А де кінчиться текст,
Ховається стидливе і магічне я. Ідіть!
Хто довше тут постоїть, той стоїть задовго.
Бо час затрісне віяло — і зловлена істота,
У складках стиснена, щоб потім повернутись
Тонкою, мов папір, у згортках лона.
Хоч це звучить абсурдно, та,
Можливо, в світі забагато ладу;
Поети ж люблять вводити безладдя,
Вплітаючи в його волосся руки;
Як хата вже закидана по вуха,
То губернаторам наводити порядок.
Мудрець був той, хто вигнав їх з держави!
О, розкажи ще казку до дзвінка!
Я присягаю, Майстре, присягну, що бачив
Їхні душі, що тримали впоготів зшитки.
А лекція сьогодні... лекція — яка?
Я мусив знати й не зважав, щоб знати.
Є одинока тема, каже серце,
Яка минає боком все curriculum.
Любовний лист погладив у кишені руку.
Я посміхнувся, але не сказав їм,
Я не сказав, чому я посміхнувся.
Яка довга ніч
На ковадлі любови коване тіло моє.
Байдужий, в байдужім повітрі
Кружляю, втягаючи зоряний простір.
Нікого тепер не люблю,
Найменше себе, що знемігся вночі.
Я кинув би торбу цих люзних кісток
І ступив би між рани землі безпочутно.
Із нагородженої Пулітцерівської
премією збірки Selekted Poems 1928—1958.
Стара щербата нута
Зовусь Соломон Леві,
пустиня — це мій край,
колючі груди мами,
а батька я не мав.
Пісок навчав: будь інший,
каміння: будь твердий.
Я вижив, то й танцюю
Над прірвою путей.
Із збірки The Collekted Poems, 2000.
Вельфлітський кит
Кілька літ тому на Кейп Коді кит загруз на пляжі, двадцятиметровий кит. Коли приплив відійшов, я приступив до нього. Він лежав у жахливому спустошенні, видаючи найстрашніші звуки — гуркотів, стогнав. Я притулив руки до його боку і відчув життя в його нутрі. Коли я так стояв, він несподівано розплющив око. Це було велике, червоне, холодне око, і воно дивилося прямо на мене. Дрож порозуміння пройшов між нами. Тоді око закрилося назавжди. Відтоді я ввесь час думаю про китів.
Запис у деннику
1
У тебе теж є своя мова:
моторошна суміш клацання,
гудків і трелей.
Сиґналів місця, закликів кохання,
бурчання й свисту. Часом ти
звучиш, як трощення крісел
чи скрип дверей, оброслих мохом;
мова звуків, які плавляться в рідинну
пісню безконечних варіацій,
наче компенсуючи
безмежну самоту морів.
Часом проривається твій голос,
обезтілений, немов з далеких рифів,
і неможливо слухати
цей жалісний протяжний клич,
цей сум без імени, що водночас
більш і менш, ніж людський.
Що розтягається по вусі,
наче дограна платівка.
2
Ні хмар, ні хвиль, ні вітру.
Тільки шепіт відпливу,
який віддалявся, гладив берег;
лінивий лет чайок над головою,
й маленькі цятки світла,
що булькотіли у протоці.
Це був останній сажень літа.
Ти виринув до нас
із гирла гавані,
сповістив про свій прихід,
ріжучи алмазне плесо
ножем хребетного плавця.
Ми подивляли твою велич,
коли ти чорним тараном своєї голови
вривався й трощив воду,
коли розквітав для нас
фонтаном свого лоба.
3
Ти пополудні безутомно
плавав навколо гавані
з такою легкістю, —
найменшим ударом хвоста,
майже непомітним
помахом плавців,
наче виливався,
а не плив, наче
втілювався в ґрацію і силу.
А коли виплигував над плесо,
б’ючи хвостовими плавцями,
ми, піднесені, спостерігали
переміну чистої енергії
у благородну форму.
Ти, здавалось, не просив у нас,
ні співчуття, ні зрозуміння,
ні любови, тільки
подиву й захоплення.
Ми спостерігали того вечора, як ти
плив у місячному світлі, —
хребет, немов плавуче срібло.
Ми вгадували твій мовчазний плав
за відсвітом твого кільватера.
Над ранок ти застряг на скелях.
4
Прийшов мужчина з хлопчуком,
прибігло ще кілька й дві
школярки в жовтих ліфчиках,
матрона, вкоронована шпильками
до волосся, й родини у курортних
возиках з добірним дзявкотом собак.
Відплив вже майже відступив, і ми
могли ходити навколо тебе:
ти втискався в мілину,
розчавлюваний власною вагою,
западався в себе:
твої плавці і хвіст
тремтіли, дихальна труба
хрипіла спазматично й булькотіла.
В провалені роззявленого рота
видніло плетиво тонких кісток,
мов гуща ствердлої щетини.
Доки встиг приїхати з Бостону
куратор ссавців,
щоб взяти проби крови,
ти вже витікав знизу.
Хтось вирізав ініціали
на твоїй лопатці. Сувенірники
лупили з тебе шкуру,
тонку мембрану, як папір.
На сонці ти вкривався пухирями, тріскав,
Чайки роздзьобували твоє тіло.
Хрипкий нервовий мекіт виходив з тебе.
Що притягало нас в магнет твоєї смерти?
Ти творив якийсь зв’язок між нами,
вартовими ночі,
що зібралися довколо тебе
і пиячили при світлі ватри.
Вранці ми пережили
твою годину розпачу,
нависаючи велику пасію
твого неземного скрику,
коли ти повернув до нас
осліплу голову й насилу
розкрив криваве склисте око,
в якім ми плавали в страсі й самопізнанні.
5
Мореплавцю, володарю океанських засвітів,
ти приніс з собою міт
інакшої країни, яку ледве пам’ятаємо,
в якій летючі змії
повзли паруючими болотами,
сурмили громоящури —
качались в комишах.
Коли підносились і падали імперії на суходолах,
племено твоє пороло широту морів,
колисалось в ритмі заспокійливих
припливів. І котрий твій предок вперше
ринув коміть головою у барвисту сутінь,
щоб пізнати глибочінь темноти?
Tи міряв атлантичну путь
від Порт-оф-Спейн до Баффінової затоки,
протискався поміж кригами,
крізь ситість літа,
стернував хвостом, виплигував над плесо, поринав,
пасся на морських пасовищах,
в обліплених креветками планктонах,
пашів життям.
Ти плив уздовж континентальних пластів,
ведений зірками, сонцем
і смаком нанесеного мулу
у твоїм шляху на південь, —
до душних лаґун,
до тропіка жадань,
де любовники лежали, терлись
животами, нюхались грайливо;
тепер ти виплив тут, мов на вигнанні бог,
поза власним первісним елементом,
покинутий на ласку часу.
Володарю китових доріг,
хай крилами чайки розвісять
біле накривало над тобою.
Ти став такий, як ми:
принижений і смертний.
Із збірки The Wellfleet Whale and Companion Poems, 1983.
Вершок
Я чув як цокали віки,
Як стукав пульс землі. Єгово,
Велика тиша б’є: Твоє
Незаперечне слово.
Гіркий обіцяний це день,
Як, крила тягнучи, відхожу, —
На таці стята голова
І спис заритий в мозок.
Я мушу проверстати зорі,
Пройти крізь море вогняне.
Я, може, вернусь, Іскаріоте,
Та не чекай мене.
Із ранньої творчості.
