Філіппо Томмазо Марінетті
В’ЯЗНІ
П’єса у восьми синтезах
З італійської переклав Юрій ПЕДАН
Дійові особи:
Наглядач в’язниці Кастелло-ді-Байя — 30 років.
Розіна, його дружина — 25 років.
Вальтер, в’язень — 25 років.
Лука, в’язень — 25 років.
Сержант Барбалонга.
Перший в’язень.
Другий в’язень.
Третій в’язень.
Четвертий в’язень.
Усі в’язні одягнені в старі брудні однострої й великі жовтаві та сіро-зелені шинелі.
Вісім пов’язаних між собою синтезів відбуваються в містечку Кастелло-ді-Байя під час Світової війни.
СИНТЕЗ ПЕРШИЙ
Театральна сцена майже в цілковитій темряві. Невеликий майдан містечка Кастелло-ді-Байя. Ліворуч огороджений зубчастим муром присадкуватий будинок в’язниці з двома залізними дверима й заґратованим вікном. Поруч будинок наглядача, де на вікні стоять горщики з журавцем. З’являються в’язні. Човгання ніг і глухий гомін юрби. В темряві не можна розгледіти облич.
———Перекладено за виданням: F. T. Marinetti. Prigionieri e Vulcani — Casa Editoriale Vecchi. Milano, 1927.
© Юрій Педан, український переклад, 2009.
Перший в’язень. Краще сиділося по сибірських тюрмах. Там була така холоднюка, що думки крижаніли. Тюрми — це винахід дияволів з Півночі, загрузлих у снігах і залізі. А тут божественний край... Бог не прихильник тюрем. Він прихильник любові. Як можна жити в такій товкотнечі? В такій задусі?..
Другий в’язень. Не взяв його кат! Як згадаю, що там, на волі, стільки гарних жінок!..
Перший в’язень. Скінчиться тим, що ми перегриземося, мов скажені собаки.
Другий в’язень. Або закохаємось до нестями. (Гикає.)
Третій в’язень. Годі з цима балачками! Кожен шукає, де йому ліпше. Бери гармоніку, потанцюймо.
Вальтер. У нашому селі танцюють так. (Під звуки губної гармоніки починає важкими кроками монотонний повільний танець. Частина в’язнів ритмічно плеще в долоні, підбадьорюючи танцюристів. Раптом чути лайку, погрози, гомін запеклої бійки.)
Лука. Якась чортівня! Коли танцює Вальтер, завжди спалахує ворожнеча.
Другий в’язень. Бо він шльондра.
Лука. Зупинись, Вальтере!
Вальтер. Я віддав полякові штани за три пачки сигарет. А він комизиться. Хоче мати й оцю каблучку. Я ж її нікому не дам, бо це пам’ять про дорогу людину... Каже, ніби я шахрую, розподіляючи каву. А я щораз наливаю йому подвійну порцію. Чорт забирай! Хіба я не правий? Він весь час забуває, кому позичав гроші. Всі його обкрадають, глузують з нього. Я знаходжу гроші й повертаю йому. А він злоститься. Справжній кретин!
Лука. Він не кретин. У нього напади божевілля. Жах бомбардувань пошкодив йому голову. Там усередині повно дірок. Поглянь на нього. (Вказує на в’язня, який сидить у кутку й колисає в порожніх руках свою далеку дитину.) Він сміється, думаючи про свого малюка, можливо, давно померлого, й рахує гроші руками скупаря. Раптом, плюф! щезає в одній із дірок свого мозку. Втрачає пам’ять. Розкидає скрізь багатства й ходить, мов причинний. Дай йому спокій, Вальтере!.. Дай йому спокій!
Вальтер (з презирливою гримасою). Ач, чого схотів!.. (Залазить на купу каміння під заґратованим вікном і дивиться вдалину між зубцями муру.) О, скільки човнів на морі! Вся затока освітлена вогнями. Народ гуляє. Там у розпалі свято.
Лука. Хіба? Вони там теж нудяться, позирають на обрій і мріють, як і ми, про зоряні часи... А зорі — це просто танцювальні майданчики. Однак ніхто не знає, яка й там нудота. (Продовжує танець у механічному ритмі. Вальтер приєднується до нього, й одразу ж спалахує бійка, ще жорстокіша, ніж раніше.)
Перший в’язень. Пробі! Рятуйте! Вбивають!
Лука (кидаючись на першого в’язня й хапаючи його за грудки). Чого репетуєш, тюхтію? Краще поклич свою ненечку. Хай переб’ють один одного!
З боку моря чути теплий мелодійний голос жінки, яка співає неаполітанської пісні.
Перший в’язень. Це Розіна, жінка наглядача.
Бійка припиняється. Всі завмирають на місці й зачаровано слухають пісню. Вона теж раптом змовкає. Дві хвилини тиші.
Перший в’язень. Коли я був малий...
Другий в’язень. Мати казала мені...
Завіса
СИНТЕЗ ДРУГИЙ
Та сама сцена. Спекотний день. Під вікном в’язниці квола трава і каміння. За зубчастим муром повільно пропливає лискучий багнет охоронника. Багнет має бути більшим, ніж звичайний, аби його бачили в усіх куточках театру. Багнет зупиняється на кілька секунд, відтак знову починає рухатись туди-сюди. Коли він зникає за лаштунками, чути скрегіт напилка і тихі голоси. Як тільки багнет знову з’являється, напилок і голоси нишкнуть. Час від часу з правого боку сцени лунають зойки божевільних. Один прожектор освітлює багнет, другий — кволу траву і каміння. Драма мертвих речей.
Перший внутрішній голос. От хоч би раз побачити аероплан.
Другий внутрішній голос. Їх роблять багато, але жоден тут не літає.
Третій внутрішній голос. Дурниці! Аероплани — це вигадка.
Перший внутрішній голос. Хіба не для того призначені аероплани, щоб розважати в’язнів?
Другий внутрішній голос. Коли-небудь небо вкриється ними, як вулиці міст машинами.
Третій внутрішній голос. Вони затулять нам простір у вільний світ, навіть останню шпарину... (Пауза. Потім іронічно.) Ми, мов пляшки зі старим вином у холодній пивниці. Нам наливають лійкою трохи світла. Рівно стільки, щоб не згубити ні краплини.
Перший внутрішній голос. Які тут жахні неділі! А ці божевільні, що шваркотять без угаву! (Театральний ефект порушення логіки: немов почувши ці слова, шаленці раптом змовкають й тому видається безглуздою наступна гучно проголошена фраза.) Любі мої, не галасуйте! Помовчте хоч трохи!.. (Сміх.) Навіщо цей лемент?
Другий внутрішній голос. Ну й спритник! Удає, ніби може порозумітися з навіженими.
Перший внутрішній голос. Шаленці!.. Шаленці!.. Чи як їх там?.. Якби я дістався до них, швидко змусив би їх замовкнути... добрячим ціпком!..
Другий внутрішній голос. Е, базіко! На словах ти міг би приборкати диких тварин у звіринці. А приходить наглядач, і ти стаєш хатнім песиком, а то й зраджуєш товаришів.
Перший внутрішній голос. Брехло! Я ніколи нікого не зраджував. Звісно, якби серед нас не було йолопів, що замислюють утечу, ми мали б хоч трохи свободи.
Третій внутрішній голос. Свобода, ця вбога відьма, давно вже здохла в тюрмі.
Четвертий внутрішній голос. На війні краще велося...
П’ятий внутрішній голос. Там ти був бранцем начальства. Не міг дозволити собі розкіш залишити окопи, якщо хотів.
Четвертий внутрішній голос. Авжеж! Однак я любив ходити в атаку. Чим далі йшов уперед, тим менше навколо було начальників...
П’ятий внутрішній голос. Дурна тварюко! Ти забув про тих, хто тобі в бою трощив голову...
На сцені з’являється багнет. Зупиняється на десять секунд. Западає тиша. Відтак багнет рухається далі.
Перший внутрішній голос (презирливо). Усе це безглузді балачки. Нас виснажують покараннями. Лазні немає. Щогодинні шмони. Дезінфекції. Паювання хліба. Довбання каміння!.. Жодних листів. Жодних передач. Воші й мерці. А інші зараз там, у Байї, милуються тваринами в звіринці...
П’ятий внутрішній голос. Гарна розвага! Звірі теж, як і ми, військовополонені. Вони мріють про свободу. Але держави, міста і пустелі такі самі в’язниці, як і наша.
Перший внутрішній голос. Звірі мене не цікавлять. Я хотів би побачити Розіну.
П’ятий внутрішній голос. Ха-ха! Схожу на нас бранку свого чоловіка, який забороняє їй удень виходити з хати, а вночі змушує обходити з ним в’язницю, не підіймаючи вгору ліхтаря. Кажуть, вона красуня.
Перший внутрішній голос. Ніхто її ще не бачив. Наглядач — жорстокий чоловік.
Третій внутрішній голос. Зі мною він був би поступливіший.
Другий внутрішній голос. Ти ж не жінка!.. Крім того, лагідний наглядач дав би нам можливість утекти.
П’ятий внутрішній голос. Не може.
Третій внутрішній голос. Чому?
П’ятий внутрішній голос. Бо він теж... бранець.
Третій внутрішній голос. Чий?
П’ятий внутрішній голос. Смерті! Глянь на його обличчя. Бідоласі залишилося жити три місяці. Він вийде на волю раніше за нас. Щасливець! (Знову чути звуки напилка і волання шаленців.) Три роки тому d мене в селі була дружина. Тепер вона, мабуть, живе у вертепі зі своїм немовлям-Ісусом, волом і віслюком, який її зігрівав...
Завіса
СИНТЕЗ ТРЕТІЙ
Та сама сцена. Ніч. Видається, що десь попід муром зачаїлися в’язні. Але скрізь панує тільки Вітер, який гучно грюкає дверима.
Перший в’язень. Від цього клятого вітру можна оскаженіти. Замки поламано. Двері гримкотять, мов гільйотини.
Другий в’язень. На що ти нарікаєш, дурню? Відчинені двері створюють ілюзію свободи.
Третій в’язень. Така свобода нічого не варта. Нас мають за тхорів, бо навіть не турбуються позачиняти двері.
В темряві майнув профіль жінки з ліхтарем.
Перший в’язень. Це Розіна!
Оточивши Розіну, в’язні стають на коліна. Зачаровано торкають тремтячими пальцями її спідницю і ліхтар. Усі схожі на великих голодних псів.
Другий в’язень. Підніми ліхтар, Розіно! Покажи нам своє обличчя. Ми, нещасні метелики, мріємо спалити наші крильця.
Розіна розштовхує в’язнів і підходить до Вальтера.
Перший в’язень. Вона вже злигалася з Вальтером.
Другий в’язень. От дурепа! Не знає, що Вальтері — іще більша баба, ніж вона.
Перший в’язень. Розіна дала б нам усім, якби не боялася, що її заскочать.
Входить наглядач із ліхтарем. Розіна гасить свій. Наглядач миттєвим рухом підносить до обличчя Розіни ліхтар і опускає його.
Наглядач. Чому ти загасила ліхтар? Що ти тут робиш? Що казала Вальтерові?
Розіна. Нічого!.. Нічого!.. Ми просто балакали... Він вихований хлопець. Освіченіший за тебе. Багато подорожував, знає цікаві речі... (Лунає ляпас.)
Наглядач. Ось тобі для початку! Йди за мною. Я з тобою ще поквитаюся.
Рипіння ключа, двері відчиняються і зачиняються. Дві хвилини тиші. Відтак знову налітає вітер. Праворуч і ліворуч грюкають двері.
Завіса
СИНТЕЗ ЧЕТВЕРТИЙ
Каземат, перетворений на тюремну спальню. Сотня сінників під низьким склепінням. Сцена освітлюється двома свічками, встромленими в шийки пляшок.
Лука. Вальтере, зобрази нам баядерку і танець живота.
Перший в’язень. Ні! Спочатку ми хочемо вітати вславлену паризьку шансонетку. Танцівниця виступатиме другим номером.
Вальтер (з презирливою гримасою підводиться м’якими жіночими рухами). Хіба можна співати в цій задусі? Повітря аж кишить мікробами. Боже мій! Не ворушіть солому! Ми задихнемося! (Робить два чи три танцювальні рухи, відтак звертається до Луки.) Глянь-но на цю мужву! Вони сякаються й витирають руки об штани... Попереджаю, поки не припиниться регіт і вереск, я нічого не представлятиму... Піду й ляжу спати.
Другий в’язень (звиваючись на животі). Я вели-и-ика чудо-о-ва зміюка!
Третій в’язень. Друзі!.. Нас поймає шаленство.
Сержант Барбалонга (заходячи до каземату). Тихо! Погасіть свічки!
Світло зникає.
Лука (змінивши для сміху голос). Барбалууу! Барбалууу!
Барбалонга. Вальтере! Не дозволяй мені хоча б ночами.
Лука. Барбалууу! Барбалууу! Барбалууу!
Голоси (з усіх боків). Прокляття! Не дають спати! Негідники!
Зальний гамір, прокльони, лайка, крики обурення.
Вальтер (виходить із глибини сцени й схиляється над Лукою). Ось! Тут усе необхідне. Добре намасти мені груди цією червоною фарбою. Так. Саме так. Тепер намалюй велику рану, що кровоточить... (Запалює свічку й готує свій одяг для пантоміми, яку збирається розіграти з іншими в’язнями. Тоді лягає горілиць на сінник і розчепірює руки в позі людини, зраненої під час бійки.)
Лука. Так, годиться! Добре! Сссс! (Западає тиша. Відтак підвищує голос, удаючи безмежний гнів.) Мерзотник! Падлюка! Злодій! Відступися, бо я тебе вб’ю! (Спалахує вдавана бійка.)
Перший в’язень. Вартовий! Вартовий!
Лука (драматичним голосом). Який жах! Хлопці, зупиніться! Згадайте про свою маму! Роз’єднайте їх! Вони знавісніли! Рятуйте! Вбивають!
Сержант Барбалонга (вбігає захеканий з двома озброєними солдатами). Розступіться! Дайте дорогу! Світло! Сюди! (В натовпі в’язнів, що оточили сержанта, загоряються дві свічки. В ту ж мить розлягається гучний регіт. Сержант підводиться з погрозливим виглядом.) Тихо! Тихо! Все зрозуміло, бестії! Завтра ви в мене потанцюєте! Погасіть свічки!
Лука (тихо до Вальтера). Мені знов не до сну. Пильнуватиму, може, вдасться схопити падлюку, яка щоночі нас обкрадає.
Перший в’язень. Тут усі злодії. Ти не витримаєш до ранку. Настає мить, коли тіло охоплює незборимий сон. Чорний, як вар... Липучий, мов курдюки з водою в трюмі африканського вітрильника, що мчить тропічним морем крізь спекотливу ніч. Сон, який висмоктує життя. Хотілося б уникнути його щупальців, але це неможливо. Якщо навіть вдасться неймовірним зусиллям відірвати їх од потилиці, сон валить на тебе хмарочоси чорних цифр. Нескінченні колони, армії войовничих цифр виповнюють твою голову...
Лука. Поясни мені, Вальтере, одну дивну обставину. Відомо, що вночі Розіну тримають за двома замками. Одначе, коли я прокидаюсь вранці, завжди чую запах її парфумів.
Перший в’язень (підходячи). Я теж його чув.
Вальтер. Ілюзії! Всі ніжні запахи нагадують про Розіну.
Перший в’язень. Це правда. Але ж тут, у нас, панує сама смердота.
Вальтер. Ти справжній селюк! (Дає йому свого носовичка.) Чуєш цей приємний запах? Він кращий за аромат Розіни.
Довга пауза. Звуки тих, які готуються до сну, і тих, що почали хропіти.
Розіна (тихо входить і йде між сонними людьми. На ній чорна хустка. Стає коліньми на груди в’язня, що спить горілиць, і каже йому дитячим голосом.) Тату, тату... мій любий тату! Чому ти не зустрічав Різдво разом з нами? Тільки прибув і вже знову хочеш повернутись на фронт... Яке жахливе Різдво! Я вибігла з-за столу, коли ще не подавали солодощі, й почала плакати в темряві, думаючи про тебе. Якщо ти не з нами, мама гидко поводиться. Завжди лає мене й залишає дома саму на багато годин. Каже, що йде на пошту відіслати тобі листа. Не їдь, любий таточку, не кидай нас! (Тривала тиша, яка переривається хропінням. Розіна повільно встає й підходить до іншого в’язня. Сідає йому на груди й молиться голосом літньої жінки, згорьованої й заслаблої від ридань.) Сину мій, тіло моє, кров моя, повернись до своєї мами, яка не може жити без тебе! Гукни ворогам, хай збережуть тебе для твоєї мами! Гукни, хай краще вб’ють мене! Якщо ти помреш, я теж помру, ти це знаєш... Я вже стара. Цієї зими кашель забрав у мене останні сили... (Тривале мовчання, лише навколо те саме хропіння. Розіна наближається до Луки, який спить біля рампи. Лягає ницьма поруч і каже голосом закоханої жінки.) Я одна цієї ночі мрію про тебе і кличу тебе всім серцем, усією кров’ю. Наші щасливі дні живуть у моїй уяві. Мабуть, таких днів уже ніколи не буде. Але я обожнюю тебе й не чекаю нічого кращого від долі. З жахом думаю про твоє життя. Благаю Господа зберегти його. Вір твоїй маленькій Марії, заклинаю тебе. Я живу під замком і ні з ким не зустрічаюсь. Звичайно, самотніх жінок часто переслідують зухвалі зальотники в пошуках легких перемог. Але я не така, як інші. Живу згадками про наше кохання, наші цілунки. Скоріше вертайся, а ще краще скоріше перемагай ворогів і прилинь в обійми твоєї Марії! (Розіна залишає Луку і квапиться геть у мороку в’язничної спальні.)
Лука. Годинник, годинник! Я чув, як у мене вкрали годинника!
Загальний гамір і метушня.
Вальтер (робить вигляд, ніби щойно прокинувся). Ще темно. Мабуть, дуже рано. Що трапилось?
Лука. В мене вкрали годинника. Кляті злодії!
Вальтер. Не треба впадати у відчай. Без годинника ти не відчуватимеш драматичної повільності часу.
Перший в’язЕнь. Ось, ось! Як чудово! Не чуєте? Це аромат, утворений сотнями інших пахощів. Справжній весняний сад...
Вальтер. Ніч — це напахчена шахрайка...
Завіса
СИНТЕЗ П’ЯТИЙ
Спальня наглядача. Низька стеля. В центрі кімнати подружнє ліжко, коло нього скриня. Праворуч високий буфет, на якому стоїть дерев’яна позолочена фігура Мадонни й горить олійна лампадка. Ліворуч на стіні біла дошка, де висять рядами десятки великих чорних ключів. Кімната освітлена тремтливим вогником лампадки. Видно Р о з і н у, обличчя якої наполовину вкрите закривавленими бинтами. Вона крадеться вздовж стіни, обмацує її й стукає по ній суглобами пальців, як роблять в’язні, коли передають новини мешканцям сусідніх камер. Вряди-годи завмирає і прислухається.
Наглядач (заходить крадучись, наче переслідує здобич). Що ти робила?
Розіна. Нічого! Ганялася за павуками. Вбила двох великих на павутинні разом із полоненими мухами.
Наглядач. Тобі слід убити того павука, який щоночі дзвенить ключами. Зрозуміло?
Розіна. Вони дзвенять од вітру. В цих товстезних мурах повно таємних дірок. Крізь них потрапляють сюди струмені отруйного повітря. Переконаєшся сам, якщо зможеш далі тут жити... Наглядач (перерахувавши ключі, злобним голосом). Розіно! Бракує одного ключа. Третього, від каземату. Де він? Ти його вкрала! (Хапає Розіну, валить на ліжко й осипає градом ударів).
Розіна (вириваючись і ховаючись за буфетом по інший бік ліжка).Нічого я не крала! Мерзотнику! Так, мерзотнику! Мерзотнику й рогоносцю! (Відтак, змінивши голос, співає пісню в насмішкуватому народному дусі.)
Коли рогоносець
приходить додому,
виймає свій ключ,
виймає свій ключ.
Наглядач. Хвойдо!
Розіна. Та двері замкнені
з іншого боку
чужим ключем,
чужим ключем.
Наглядач. Хвойдо!
Розіна. Справжній коханець
спритно їх замикає
і затикає
брудні роти!..
Наглядач. Мовчи! Мовчи! Я тобі вже роз’юшив пику. А зараз потурбую ножем. (Кидається на Розіну, хапає її за горлянку й, притиснувши до буфета, виймає з шухляди кухонний ніж.)
Розіна. Рятуйте! Рятуйте! (Випручується з рук чоловіка й перестрибує через ліжко.)
Наглядач (вимахуючи ножем). Не верещи, паскудо! Ніхто тебе не почує! (Повільно оминає ліжко, наближаючись до Розіни, яка заклякла від жаху під дошкою з ключами. Озброєна ножем рука наближається до грудей Розіни, але застигає в повітрі.)
Ех, я боягуз! Боягуз!.. Не маю сміливості вбити... Й відчути радість, позбувшись її. (Впускає ножа на підлогу.) Візьми його! Візьми! (Б’є Розіну кулаком, відтак зупиняється й починає обома руками терти очі, а потім обличчя.) Сто чортів! Мені погано! Дуже погано! Не я, а вона вбиває мене! (Робить кілька непевних кроків, хитається. Розіна уважно спостерігає за ним, тоді швидко кидається і встигає підхопити чоловіка.) Облиш мене, гадюко! Я сам дам собі раду... Це моя хвороба!
Розіна (фальшивим голосом). Не бійся мене. Я тебе кохаю, ти знаєш...
Наглядач (ричить). Не вірю!..
Розіна. Заспокойся! Заспокойся!.. Я покладу тебе в ліжко. Знову та сама історія. Тобі не можна хвилюватися... Гнів тебе вб’є. Так казав лікар... (Обережно кладе чоловіка на ліжко).
Наглядач. Ось я знову ув’язнений болем. Господи! Господи! (Продовжує лементувати кволим голосом. Тим часом Розіна сідає коло скрині, щось пише олівцем на шматку паперу й ховає його за викот сукні. Тоді підходить до буфета, відчиняє його і порпається серед речей.)
Наглядач (погрозливим голосом). Що ти там робиш?
Розіна. Нічого... Нічого... Причісуюсь. Ти ж повидирав мені волосся. Коли зовсім обпатраєш мене, тоді нарешті відчуєш задоволення.
Наглядач. Господи! Господи! (Монотонно повторюючи це слово, засинає.)
Чути рипіння віконниць, між якими раптом з’являється пещена чоловіча рука, яка звивається, дряпає дерево, подає якісь знаки. Це біла-біла штучна рука, дещо більша за звичайну, аби її було видно з усіх кінців театральної зали. Прожектор освітлює руку протягом однієї хвилини (драма мертвих речей), а наглядач у цей час хропе. Р о з і н а повзе карачки до вікна, стискаючи в руці ніж, підносить його вгору й, озираючись на сонного чоловіка, наближає блискуче лезо до білої руки, що стирчить між віконницями.
Завіса
СИНТЕЗ ШОСТИЙ
Сцена перших трьох синтезів. Похмурий дощовий день. Кілька в’язнів у мокрих шинелях стоять перед залізними дверима.
Перший в’язень. Наглядачу! Наглядачу! Відчини! Ми тут уже всі задубіли. Стужа проймає кістки.
Другий в’язень. Наглядач два дні хворіє. Лежить у важкому стані.
Перший в’язень. Тим краще. Нам відчинить Розіна. Нарешті ми її побачимо. (Товаришеві.) Чуєш, учора ввечері Розіна потисла мені руку. Я кличу її не Розіною, а Світлом.
Другий в’язень. Мені казали, що її звуть Розіна Стелла! Star... англійською. Схоже на ім’я моєї нареченої, яку звуть Blue Sky.
Третій в’язень. Гарне світло, гарна зірка, гарне небо, яких ніхто не бачить. Ви всі закохані в Розіну, мов коти.
Перший в’язень. Мовчи, ти теж схибнувся на ній. Вчора ввечері переконував її втекти разом на волю.
Третій в’язень. Може бути... Але це тебе не стосується... Слухай, ти не чуєш шуму крізь щілину?
Всі дослухаються.
Розіна (з-за дверей). Я не можу вам відчинити. Мене замкнено. Ключ під подушкою чоловіка. Він дуже хворий. Я не хочу його турбувати...
Всередині чути запеклу сварку, що триває дві хвилини.
Перший в’язень (гучним голосом). Наглядачууу! Годі сваритися! Відчиняй двері! Ми змокли до рубця...
Галас усередині зростає. Відтак хвилина тиші. Чути дзюркотіння води у ринвах. В’язні скупчились біля замкової щілини, намагаючись щось підгледіти. Це триває три хвилини.
Розіна. Пробі! Пробі! Мій чоловік умирає! Покличте начальника варти!
В’язні кидаються врозтіч.
Завіса
СИНТЕЗ СЬОМИЙ
Та сама сцена. Сонце.
Сержант (похмурим голосом). Закрийте обличчя цій потворі! Хай ніхто не бачить її мерзенну личину. Й мерщій ведіть до в’язниці. Вже всім відомо, що вона отруїла чоловіка.
Двоє солдатів тягнуть Розіну з мішком на голові.
Солдат (другому). Міцно тримай її, поки я зав’яжу мотузку на шиї. Вона така гарна. Хоча й продалася дияволові.
Сержант. Швидше! Швидше, недоумки!
Розіна (пручаючись і намагаючись скинути мішок). Я задихаюся... Дайте повітря, вбивці!
Сержант. Верещи, верещи, повіє!.. Ніхто вже не побачить твою кляту вроду.
Розіна. Побачить!.. Усі побачать і помруть від щастя!..
Сержант. Уперед! (Зникає за лаштунками з Розіною і вартовими.)
Обережними кроками входить Лука. Впевнившись, що його ніхто не бачить, кидає на підлогу гвоздику й листа. Йде. Сцена порожня. Драма мертвих речей. Промінь прожектора освітлює червону гвоздику і листа.
Вальтер (входить і помічає за лаштунками Луку). Луко! Луко! (З’являється Лука.) Розіну заарештовано. То брехня, що про неї кажуть. Пішли зі мною. Під час похорону наглядача ми все розповімо лейтенантові. Треба врятувати Розіну.
Чути звуки жалобної ходи, лементування, слова молитви. Лука відходить убік і дивиться на цю подію. Скориставшись цим, Вальтер підбирає гвоздику і листа.
Лука (зненацька обертаючись). Нічого не чіпай! Ця гвоздика і лист не для тебе.
Вальтер. Звідки тобі знати? Це Розіна пише мені. Я бачився з нею вчора.
Лука (насмішкувато) Уві сні!
Вальтер. Я бачив її й цілував... Клянуся!
Лука. Брешеш!
Вальтер. Гвоздика і лист призначені мені. (З подивом виявляє, що на конверті немає імені.)
Лука. Можливо, цей лист і написаний тобі, але його написала не Розіна...
Сержант (входячи). Що ви тут робите? Ану, пішли!.. Всі разом на похорон.
Завіса
СИНТЕЗ ВОСЬМИЙ
Та сама сцена. Останні відблиски дня.
Сержант (п’яним голосом). Сьогодні мені так гарно, що я б залюбки випустив усіх вас на волю... Пий, Вальтере! Пиймо й забуваймо кляту іспанську лихоманку!..
Лука. Хіба її можна забути? Вона повсякчас нагадує нам про себе. Відучора мене теж почало трусити. Здохнемо всі, як Джанні, як Паолі, як Зупан... Всім нам гаплик у цьому свинюшнику. Чуєте випари клоаки?
Сержант. Пий і не думай про це.
Лука. Не можу.
Сержант (кидаючи погляд праворуч). Щось трапилось у Байї! Юрба тікає з майдану, мов перед кінцем світу. Всі охоплені панікою.
Відчайдушний голос. Із звіринця збігла тигриця!
Інший відчайдушний голос. Ні! Божевільні зламали ґрати!
Сержант. Це таки тигриця! Ось вона... перед огорожею клоаки. Геть усі! Біжіть!..
Вальтер. Я залишаюсь, сержанте. Це не тигриця. Це Розіна.
Сержант. Яка Розіна? Вона у в’язниці.
Вальтер. Це Розіна. Поглянь-но, Луко! Це вона... Отам у темряві. Дай мені ліхтаря, сержанте. Я йду туди...
Сержант. На Бога! Я розтрощу вам ліхтарем довбешки. Ховайтесь!.. Це тигриця!.. (Двом солдатам, що ввійшли, озброєні рушницями.) Наведіть рушниці на чорну масу... Зараз я освітлю її ліхтарем. Як тільки звірюка відчує небезпеку, стрибне на вас. А ви будьте напоготові. Цільтесь і стріляйте! (Коли світло падає на темну масу, перед очима в’язнів і вояків з’являється людська подоба з фіолетовим обличчям. Солдати перелякано відступають). Не бійтесь! Уперед! Це не тигриця й не Розіна. Це Смерть!..
Перший в’язень. Тю! Що він верзе? Це не Смерть. Це Паніка. Паніка розгромлених дивізій. Я бачив цю марюку в страшні часи. Вона з’являється на небосхилі перед програним боєм, мов мала фіолетова хмарка. Потім раптом починає рости, стаючи неосяжною горою, й падає вниз зі страшенною швидкістю.
Сержант. Ти збожеволів, друже. Ми стоїмо перед обличчям Смерті. Тигриця вона, Розіна чи Паніка, стріляйте і вбийте цю чорну масу! (Солдати підводять рушниці.) Вогонь! (Солдати стріляють.) Що таке? Вона не поворухнулась. Ви знущаєтеся з мене! Покажіть набої.
Солдат (показуючи набої). Ось, сержанте!
Сержант. Цільтесь влучніше! В серце Смерті. Вогонь!
Солдати стріляють. Темна маса ворушиться і, звільнившись від темних шат і фіолетової маски, стрибає вперед, стаючи чарівною оголеною жінкою в оточенні троянд, освітлених прожектором.
Солдати і в’язні. Аххх!
Деякі падають на землю, вражені побаченим, інші закам’яніли, здійнявши руки вгору і роззявивши роти.
Завіса
