Опубліковано в паризькій «Фіґаро»,

20 лютого 1909 року 

Філіппо Томмазо Марінетті

З італійської переклав Олександр МОКРОВОЛЬСЬКИЙ

 

Ми цілу ніч пильнували — ми з друзями, під лампами, такими схожими на вирізьблені з ажурної латуні склепіння мечеті, а ще — на зірки, бо, як і наші душі, вони сяяли від скутих блискавиць електричних сердець. Довго топтали ми, на розкішних східних килимах, нашу дрімучу нудьгу — і знай сперечались, заходячи аж за межі логіки, і шалено мережили чорним чорнилом аркуші за аркушами білого паперу.

Незмірна гордість розпирала нам груди, бо ми о тій порі почувалися єдиними, хто не спить, не лежить, немов щонайвищі маяки а чи сторожові пости, висунуті наперед, віч-на-віч із воїнством ворожих зір, що зоріють на нас зі свого небесного табору. Єдиними — разом із кочегарами, що метушаться перед пекельними печами великих кораблів; єдиними — разом із чорними привидами, які товчуться у розпечених черевах паровозів, котрі розігналися до божевільної гонитви; єдиними — разом із пияками, котрі, прошкуючи попід мурами міста, вимахують руками, мов птахи б’ють непевно крильми.

Зненацька ми здригнулись, зачувши страшенний гуркіт величезних двоповерхових трамваїв, що їхали мимо, підстрибуючи, блискочучи пістрявими вогниками: достоту оті вбрані на якесь свято села, які річка По, несподівано вийшовши з берегів, збиває, змиває, аби занести їх, потовкши на порогах і покрутивши у вирах чергового потопу, аж у синє море.

Потому запала ще глибша тиша. Та, коли ми все ще дослухались, як той гуркіт даленіє, стаючи буркотінням, як хлюпотливо молиться старий канал і риплять кості вмирущих палаців, випираючи аж на бороди вологої зелені, раптом до нас долинуло з-під вікон ревіння ошалілих з голоду автомобілів.

— Гайда! — вигукнув я. — Ходімо, друзі! Залишмо це місце! Бо ж, зрештою, хіба не подолали ми міфологію вкупі з містичним ідеалом! Ми покликані допомогти народитися Кентаврові й небавом побачимо, як прилетять перші Ангели!.. Ану ж бо труснімо добряче двері життя, аби випробувати на міцність їхні завіси й замки-засуви!.. Гайда звідсіля! Ген над землею тільки-но зайнялася ніжним рум’янцем ранкова зоря! Немає ж бо нічого, що зрівнялося б із сяйвом червоного меча сонця, яке оце вперше вдирається в наші тисячолітні темноти!..

І ми наблизилися до тих трьох пихкотливих звірів, аби любовно попестити їхні спекотні груди. Я простягся на сидінні своєї машини, мов труп на марах, одначе враз ожив, уздрівши над собою кермо — лезо ґільйотини, яке загрожувало розтяти мені живіт.

Несамовитою мітлою ударило нас шаленство і погнало-покотило по вулицях, прямовисних та глибоких, мов річища потоків. А там, за шибами одного вікна, блимав хворобливим світлом каганець, котрий і підказав нам: «Зацурайте хибну математику ваших тлінних очей!»

————
© Олександр Мокровольський, український переклад, 2009.

 

І я закричав:

— Чуття! Дикому звірові стане й самого лиш чуття!

І ми, неначе юні леви, кинулися в погоню за Смертю, яка була чорної масти, поплямована блідими хрестами, і мчала геть по неозорому фіялковому трепетно-живому небу.

Одначе не мали ми ні піднесеної в ідеальні висоти Прекрасної Дами, ані жорстокої Королеви, котрій би кинути під ноги наші скручені в три погибелі, мов візантійські персні, тіла! Нічого — за що б нам захотіти померти! Ото хіба тільки, аби скинути з себе непосильну ношу власної хоробрости!..

І ми помчали, давлячи перед будинками сторожових псів, що скручувалися під нашими гарячими колесами, неначе комірці під праскою. Смерть, приручена Смерть, обганяла мене на кожному повороті, аби зграбно простягти мені свою лапу, й час від часу, зі скреготом зубовним, простягалася на землі, посилаючи мені з кожної брудної калюжі свої оксамитово-ніжні погляди.

— Вилущімося з мудрости, немовби з потворної шкаралущі, та й киньмося, мов плоди, приправлені гордістю, в криву й незмірну пащеку вітру!.. Віддаймося Недовідомості на з’їжу — але не з відчаю, а лиш на те, щоб виповнилися вщерть глибокі колодязі Абсурду!

Ще й не договорив я цих слів, як різко закрутився довкола своєї осі, з тим самим шаленим захватом, з яким собаки, буває, крутяться, аби вкусити себе за хвоста. Аж гульк! Крутять педалями мені назустріч двоє велосипедистів і ну лаяти мене, вихитуючись переді мною, немов два міркування, котрі здаються однаково переконливими, але все-таки суперечать одне одному. Їхня дурна дилема поткнулася зі своїм обговоренням на мою територію… Яка докука! Тьху!.. Різко крутнув кермо і — яка досада! — шубовсть у канаву, колесами догори…

О ти, рідна канаво, повна, по самі вінця, багнистої води! Пречудова заводська канаво! Жадібно припав я до твоєї покріплюючої тванюки, що нагадала мені святі чорні перса моєї няні-годувальниці з Судану… Коли ж я виборсався — бридкою смердючою ганчіркою — з-під перевернутої машини, то почувся так, ніби оце з превеликою втіхою прошився крізь розпечене залізне серце радости! Тим часом на моє аварійне чудо збіглася юрба озброєних вудками рибалок та покорчених подагрою друзів природи. Терпляче, зі знанням справи ці людці, спорудивши високі опори й закинувши величезні залізні сіті, виловили мого автомобіля, неначе яку здоровезну акулу, що опинилася на піску. Поволеньки виринула машина з канави, залишивши у темній глибині, неначе луску, важкий свій кузов здорового глузду та тендітні свої стьобані оббивки зручности.

Ті рятувальники гадали, що вона загинула, моя прекрасна акула, але я тільки разок її погладив — і вона й ожила! Ось вона вже знову рвонула вперед на своїх могутніх плавцях!

І тоді ми, з обличчями, вимащеними добренною заводською багнюкою, — сумішшю металевої циндри, даремних потів, небесної кіптяви, — ми, з побитими, перев’язаними руками, але незалякані, звістили всім сущим на землі людям наші найголовніші воління:

 

Маніфест футуризму

 

1. Ми хочемо оспівати любов до небезпеки, звичку до завзяття й дерзання.

2. Хоробрість, відвага, бунт будуть основними рисами нашої поезії.

3. Вся дотеперішня література підносила замріяну незрушність, заціпенілий екстаз і сплячку. Ми ж хочемо звеличити наступальну дію, гарячкове безсоння, шалений біг, карколомне сальто-мортале, ляпас і кулак.

4. Ми стверджуємо: велич світу збагатилася новою красою — красою швидкости. Перегонувий автомобіль з його обтічником, прикрашеним довгими трубами, схожими на змій з вибуховим віддихом… ревучий автомобіль, що мчить, неначе картеччю строчить, він прекрасніший за саму Богиню Перемоги — Ніке Самотракійську.

5. Ми воліємо скласти гімн людині за кермом, чий ідеальний важіль пробиває Землю і, вийшовши на орбіту, починає кружляти довкола неї.

6. Поет повинен завзято тратити себе до решти, з розкішшю й щедрістю, аби побільшити ентузіастичний запал первісних стихій.

7. Немає краси поза боротьбою! Твір не стане шедевром, якщо буде позбавлений агресивного характеру. Поезію слід розглядати як шалений напад на недовідомі сили, аби скорити їх і кинути простертими людині під ноги.

8. Ми стоїмо на крайньому високому мисі сторіч!.. Навіщо озиратися назад, якщо ми хочемо розтрощити загадкові двері Неможливого? Час і Простір згинули ще вчора. Ми вже живемо в абсолюті, бо створили вічну й всюдисущу швидкість.

9. Ми хочемо уславити війну — єдину гігієну світу — мілітаризм, патріотизм, руйнівні дії анархізму, прекрасні ідеї, за які не жаль померти, і зневагу до жінки.

10. Ми поруйнуємо музеї, бібліотеки, академії будь-якого виду і штибу, й дамо бій моралізмові, фемінізмові та всякій опортуністичній чи утилітарній ницості.

11. Ми співатимемо великі юрби, збурені працею, задоволенням і повстанням; співатимемо різнобарвні, многоголосі припливи революцій у сучасних столицях; співатимемо двигтючу нічну лихоманку арсеналів і доків, підпалених шаленими електричними місяцями; співатимемо ненажерливі залізничні вокзали, що ковтають — не наковтаються зміїв, які вивергають вогонь і дим; заводи, підвішені до хмар крученими стовпами своїх димів; мости, уподібнені гігантським гімнастам, котрі крокують через ріки, блискочучи на сонці сяйвом ножів; допитливі пароплави, що силкуються сягнути за небокрай; широкогруді локомотиви, що гупотять по коліях, немовби величезні крицеві коні в гнуздечках труб, а ще — плавний політ аеропланів, чиї ґвинти мають на вітрі, мов прапори, і плещуть, немовби захоплена юрба в долоні.

 

 

Не звідки-небудь, а саме з Італії ми запускаємо у світ цей наш маніфест нестримного, запального насильства, яким і засновуємо сьогодні «футуризм», бо ми бажаємо звільнити цю країну від смородотворної гангрени професорів, археологів, мистецтвознавців та антикварів.

Надто довго Італія лишалася базаром лахмітників. Ми хочемо звільнити її від незліченних музеїв, що незчисленними цвинтарями вкривають її всю.

Музеї — цвинтарі!.. Між цими й тими і справді існує разюча подібність, бо в обох випадках коїться лиховісне змішування стількох абсолютно одне одному чужих тіл. Музеї — це громадські спальні, де відвідувачі засинають навіки поруч із огидними чи недовідомими їм сутностями. Музеї — безглузді різниці, де за різників — художники й скульптори, які міняться, жорстоко убиваючи одне одного ударами барв і ліній на арені своїх чвар!

Хай хтось помандрує пілігримом раз на рік, як ото ходять на кладовище в День поминання небіжчиків, — із цим іще можна погодитись. Хай раз на рік пошанують кошиком квітів Джоконду — я й на це згоден… Але неприпустимо, аби щоденно водити на екскурсії по музеях наші жалі, нашу тендітну відвагу, наш хворобливий неспокій. Навіщо бажати отруїтись? Навіщо хотіти загнити і розкластись?

І що взагалі можна побачити у старій картині, як не болісне кривляння митця, що кидається на непереборні бар’єри, котрі чинять спротив його бажанню виразити всю свою мрію?.. Помилуватися стародавньою картиною — це все одно, що вилити нашу чуттєвість у поховальну урну — замість жбурнути її, шаленими струменями творення та дії, далеко-далеко.

То невже б ви хотіли розтринькати всі свої найкращі сили на це вічне й непотрібне милування минулим, із якого виходите фатально виснажені, принижені й розтоптані?

Кажу вам щиру правду: повсякденне учащання до музеїв, бібліотек та академій (цвинтарів марних зусиль, ґолґот розіп’ятих мрій, реєстрів убитих поривів!..) є для митців так само згубним, як і опіка, що надто затяглася, батьків над декотрими юнаками, сп’янілими від власного розуму та своєї шанолюбної волі. Для вмирущих, для недужих, для ув’язнених — так, будь ласка: гідне захвату минуле може стати зцілющим бальзамом для їхніх ран, адже для них майбутнє закрито… Але ми, юні, дужі футуристи, ми не бажаємо більше його знати, оте минуле!

То нехай же вони й прийдуть, веселі палії з попеченими пальцями! Ось вони! Ось!.. Ну ж бо! Підпустіть червоного півня полицям бібліотек!.. Поверніть канали, аби вони затопили музеї!.. О радість бачити, як пливуть-дрейфують по тих водах, подерті й заляпані, давезні славетні полотна!.. Ану ж хапайте кайла, сокири, молоти в руки і безжально поруйнуйте препрославлені міста! Найстаршим із-поміж нас лише по тридцять років, отож нам лишається щонайменше одне десятиліття, аби вивершити свою справу. Коли ж нам виповниться по сорок, тоді інші, молодші й дужчі за нас, просто викинуть нас, мов які непотрібні рукописи, у сміттєвий кошик. І ми цього жадаємо!

І вийдуть проти нас наші наступники; прийдуть вони здаля, з усіх сторін світу, витанцьовуючи під крилатий ритм перших своїх пісень, простягаючи свої гачкуваті хижацькі кігті та принюхуючись по-собачому біля дверей академій до добрячого духу наших мізків у стані розкладання, приречених на вічне небуття в літературних катакомбах.

Але нас там не буде… Вони знайдуть нас нарешті — якось-то зимової ночі — у чистому полі, під сумним дахом ангару, по якому барабанитиме монотонно дощ, і побачать, як ми сидимо навпочіпки біля наших тремтливих аеропланів і намагаємося зігріти руки над убогим вогником, що спроможуться дати наші теперішні книжечки, коли загоряться від польоту наших фантазій.

Вони біснуватимуться довкола нас, задихаючись від туги й зневаги, а тоді всі разом, розлючені нашою зарозумілою, невтомною відвагою, накинуться на нас, щоб убити, а підштовхуватиме їх ненависть, іще невблаганніша через те, що їхні серця будуть сп’янілі від любови до нас і захоплення нами.

Несправедливість, могутня і здорова, променитиметься з їхніх очей.

Бо й справді: мистецтво не може бути нічим іншим, як тільки насильством, жорстокістю і несправедливістю.

Найстаршим із-поміж нас по тридцять років, і все ж таки: ми вже розтратили скарби, тисячі скарбів сили, любови, одваги, хитрости й грубої волі; ми їх розкидбли нетерпляче, не лічачи, не вагаючись ні на мить, не зупиняючись для перепочинку, з усієї сили… Гляньте на нас! Ми ще не знесилились! Наші серця ще не відчувають жодної втоми, бо ми живилися вогнем, ненавистю і швидкістю!.. Ви вражені?.. Але ж це зрозуміло, адже ви навіть не годні пригадати, чи існували ви взагалі! Гордо випростані на вершині світу, ми кидаємо знову й знову наш виклик зорям!

Ви маєте якісь заперечення?.. Годі! Годі! Ми ж їх знаємо… Ми їх збагнули!.. Наш прекрасний і підступний розум підказує нам, що ми — це перевтілення, продовження наших предків. — Можливо!.. Нехай навіть так!.. Але яке це має значення? Не бажаємо чути!... Горе тому, хто повторить нам ці ганебні слова!..

Вище голову!..

Гордо випростані на вершині світу, ми кидаємо, ще раз, наш виклик зорям!..

 
 
Перші поети футуризму
 
Альдо Палаццескі (1885—1974)
Його поезії датуються 1904—1914 роками, тобто всі написані в юному віці. 1909 року приєднався до футуризму, а в 1914 відійшов від цього руху. Відомі його романи «Сестри Матерассі», «Дож» та ін.
 
Незнайомий
 
Ти бачив його на вулиці надвечір?
Бачив.
Бачив його учора ввечері?
Бачив, я бачу його щовечора.
Чи дивиться на тебе?
Не дивиться надовкола,
А дивиться тільки туди,
Де початок неба
Й землі де кінець, туди —
На пасмугу світла,
Що кида призахіднє сонце.
А після заходу щезне.
Самотній?
Самотній.
Зодягнутий?
В чорне, завше зодягнутий в чорне.
А де пробуває?
В якій комірчині?
В якому палаці?
 
 
Шестя назарянок
 
Назарянки білі, назарянки чорні.
Із річки берегів
Зорять одне на одного монастирі віддавна,
Зорять одна на одну оком давньої дружби
Башточки, одна біла, а друга чорна:
Сестри стрічаються щовечора,
Щовечора, як смеркає.
Два рази стрічаються, білі та чорні,
На мосту, що то монастирі єдна, на мусту:
Єднає їх віддавна він з давньої дружби.
Башточки, сміючись, зорять одна на одну,
Одна біла, а друга чорна.
Сестри стрічаються щовечора,
Щовечора, як смеркає.
Церковці одчиняються, як смеркає,
Виходять сестри із них і мостом поступають,
Здибуються посередині, вклоняються,
Білі та чорні,
А розминувшись, ідуть на поклін до церковці,
Там творять коротку молитву
І хутко вертають мостом.
Знову стрічаються, кланяються дві вервечки, одна
Біла, а друга чорна:
Сестри здибуються щовечора,
Щовечора, як смеркає.
 
 
Нагорі
 
Під дахами останні вікна
Зроблені конусово.
Також двері церков
Зроблені конусово.
Яко ваші руки,
Юнаки у молінні,
Складені конусово.
І кедри,
Й кипариси,
І ялини садів
Конусові.
Конусові дахи, конусові руки,
Конусові двері, конусові древа,
Конусові крила,
Конусові конусові…
 
 
Діно Кампана (1885—1932)
Уражений тяжкою формою неврастенії, вів життя волоцюги. Поміщений 1918 року до психіатричної лікарні, лишався у ній до самої своєї смерті.
 
 
Химера
 
Не знаю, чи то твоє
Постало між скелля мені
Обличчя бліде скам’яніле…
О усмішко далей незнаних,
Крутизно слонової кости
Чола осяйного, отроча
Сестро Джоконди!
О весни, погаслі задля
Блідоти міфічної тої!
О царице, о юна царице!
Але то для незнаної поеми твоєї
Розкошування та болю
Музика, дівчатко безкровне,
Значена рискою крови
У колі губів нерозкритих,
О царице мелодії!
Але то перед образом чистим
Я схиляюсь, поет сутінковий.
Пильнував яскравіших зірок
серед тлумів небесних
я для твоєї солодкої тайни,
я, для твого майбуття мовчазного.
Не знаю, чи то з волосся було
Те полум’я біле живим
Блідотъ її знаком;
Не знаю, чи був то серпанок солодкий,
Солодкий для мого болю,
Усміх склепіння нічного.
Дивлюся на білі скелі,
Джерела німі вітровіїв,
І непорушність склепіннів,
І ріки розбухлі, що мчать в жалісливім ревінні,
І тіні од праці людської, криві лінії пагорбів зимних,
І ген, через овиди ніжні далекі, біжучі ясні плиткі тіні…
А ще зву тебе, зву тебе йменом Химера.