Про Весну та Поезію, французьку і не тільки...
Квітнева Французька Весна принесла більше двадцяти культурних заходів на будь-який смак: тут і феєричне піротехнічне дійство “Дивацтва на воді”, і фестиваль допрем’єрних показів фільмів, і цікава виставка з уславлення Діоніса… Потішила цьогорічна франкофонія і бібліофілів: на киян чекала прозаїк Мартін Ле Коз, а 27 квітня– презентація українського перекладу “Коханця” Марґеріт Дюрас. Натомість зустріч із сучасним французьким поетом Жоелем Верне, котра відбулася 6 квітня у Національному Музеї Літератури за участю директора Французького культурного центру в м. Києві п. Матьє Ардена та численних слухачів, мала доволі дивний предмет: розмисли про природу Поезії. Що таке Поезія? Яка її роль у сучасному пост-постіндустріальному світі? У чому її чарування? На ці питання намагався дати відповідь Жоель Верне. Пропонуємо читачам переклад його дуже сумбурної, але ж і надзвичайно цікавої промови-медитації, яка так суголосна пошукам не лише французьких авторів, але й кожному пошукувачу “Таємничого Світла” на життєвій путі.
Жоель Верне народився у 1954 р. у селищі на мальовничих берегах Луари. Однак юнака вабили мандри: Європа, Азія, Африка. “Я ніби той, котрому не спинитись” (Лао Цзи). І тут – зустріч із чудовною африканською Поезією. Потому – понад сорок збірок поезій, подорожніх нотаток, есеїв. Переклади фарсі та арабською. Передачі на радіо “Франс-Кюльтюр”. Тепер – Київ, місто, де “світла радість проміниться в кожному камені”. Прості слова, написані похапцем на добру згадку на окрайці мого записника. Прості слова, які так багато свідчать про Поета, який уміє бачити таємниче сяйво у камені. Адже, як мовить уже наш Поет, Микола Воробйов: “У кожному камені світиться”. Поезії направду немає кордонів…
Дмитро ЧИСТЯК
Жоель ВЕРНЕ
ТАЄМНИЧЕ СЯЙВО
Переклав із французької Дмитро ЧИСТЯК
Висока поезія належить лише тим, хто шукав більше за поезію,
тим, хто піднявся над людським і перевершив його, мудрецям чи містикам.
Анрі Мішо
Ви пишете? А навіщо? На ці віковічні, заяложені запитання немає й не буде відповіді. “Що ж таке поезія? Ми не знаємо” (Анрі Мішо). Те, що мені відомо у справі поетичної авантюри (хоча чи маю я право відносити себе до тих авантюристів?) – крапля у морі, чи пак у глибинах джерела незнаного, це знання неписьменного. І справді: все відбувається до мовленнєвої пригоди, щось мене тягне ніби магнітом до гомону абетки. До лементу абетки. Ні, в мить писання мені відмовлено в ясності думки. Атож, писання – то не набуття знань, то – повне вивільнення. І тут – жодного дива, і, гадаю, жодного натхнення. Хіба слова, при зіткненні з подіями, виявляють зачудування з буття у світі, а зчаста – болять із того зачудування.
І тому усе моє знання – лише інтуїція, попереду ледве мріє тремтлива стежка з речень, стежка, що губиться у гомоні мови, і воднораз мені йдеться саме про вихоплення чогось подалі від юрбищ, у нічній самотині, коли після надсильної боротьби, після щоденного пильнування, здобуваєш нікчемне знання, крадеш його в поезії і дивним алхімічним прийомом стираєш усе суще, геть усе, окрім кількох невчасних образів, поцуплених у дійсності, сущих тут, при моїм вікні, або на відстані вистрілу з рушниці, або дальших, потоплених під напливом дитячих спогадів.
Це нікчемне знання, яке збагачують радше досвід, випробування, аніж тисячі читань, що кожен відбуває, аніж мільярди біт інформації, котрі повсякчас пронизують тіло й мозок, це нікчемне знання дарує мені, буває, спалахом своїм кілька сторінок, що зринули, цього я певний, з античної прадавнини чи з абсолюту Теперішнього, нашої спільної історії. Тому поезія миті, либонь, і є криком останньої людини на цій землі. Її можна віддати на поталу скальпеля сучасникам чи майбутнім поколінням. Затемнення, у яке поринаєш за читанням вірша, лише роз’ятрює спрагу. Спрагу тремтливого світла. Світла поезії, з нараз прочиненої і тут-таки зачиненої брами. Світла, що народжується в абсолюті самотини, хай би цілі народи товклися тут-таки, у кімнаті писаря-чекальця.
Отже, поезія – в самому осередді речей, світу речей і істот, вона – в осередді нашого первісного єства. Вона, власне, є найвищим життям (направду найживіше проживання життя), і водночас торкається смерті. У смерті – світло поезії. Перед нею не схитруєш. При ній втрачають принаду всі прагнення. Є тільки поезія, а не довколишня какофонія.
Писання – це справа одного, у супроводі всіх, без винятку, у товаристві живих і мертвих. Єдине слово, пронісшись у юрбі, вихоплює з неї обличчя усіх. Тому – неможливо упізнати їх, прагнення будь-що личкувати одним лицем, одним іменем, однією роллю всезагальне невидиме обличчя – ілюзорне. Нездійсненне – прагнення увібгати усе до карнавалу літер і книжок. Викликати повносиле буття світового начала не можна.
В оповідці з-під однієї руки, у битті одного серця направду проступає частка світової повісті. Поезія – це, власне, биття серця і воднораз помах крила недосяжного птаха. Птаха, який зринає в небі миті, а не у недовідомому майбутті.
Отак і пишемо, не надто зважаючи на здобутки й негоди, слухаючи мерців і виглядаючи Виживальних. Трапляються зміїні дні, трапляються дні ластовині. Споглядаємо темряві води часу під зводами вічного мосту. Це ж і є, певне, наше найплідніше неробство. Та що вдієш? Услід за [Анрі] Мішо, можемо потвердити: Поет не владний у собі. І – насамкінець – запозичую уривок із П’єра Реверді: “Здається, завдання мистецтва, його роль – не щомога глибше занурення людини у злидні, страждання й тужбу, а вивільнення від них, подання ключів для виходу, для підняття над ваготою повсякденної дійсності, до вільного світу естетичного, куди митець поривається для життя й вільного дихання”.
Наше завдання – віднайти спільні обрії.
Мріймо разом, у поетичному прузорі-спалаху Виходу на них.
