Войтек ПЕСТКА

Етюди

З польської переклала Олена КАТАЄВА

 

НІЧНА ВАРТА

Секс, по-перше, по-друге — знову секс, а по-третє — десь там глибоко — мимовільна думка, що, можливо, світ збожеволів. Незважаючи на історичне тло та місце, погоду й час, соціальний стан і позицію в співжитті — секс. Із цього виникає колективна істерія, манія переслідування.

Якби тільки це.

Не знаю, яким чином у мозку розумної людини далекі між собою в будь-якому можливому значенні речі сполучаються, входячи у причинні зв’язки. Поєднуються в різні способи, утворюючи неподільну цілісність. Легше зрозуміти взаємну залежність, що існує між людьми. Тут усе можна пояснити. Існує приязнь, спільність інтересів, неприязнь — сильніша від двох щойно наведених причин, яка міцно тримає людей, а ще єдність поглядів...

Такі пояснення можна множити безкінечно.

А проте, завжди найважливішим є інстинкт самозбереження. Секс, який дає шанс на підтримку безперервности роду, неможливо ані приборкати, ані обмежити в жодний спосіб. Відколи з’явилась людина.

Навіть у ситуації, коли мороз добирається до вашої дупи.

Пам’ятаю ті дні: було холодно, температура сягала мінус 18 градусів. При такому морозі нічого розумного на думку не спадає. Людина щулиться, думає — якщо це спосіб переміщення електронів між клітинами мозку, як того хоче медицина — думки снують навколо однієї теми. Холоду. Важливіших справ немає. Надто повільно відбуваються ці поодинокі безплідні електричні розряди.

Кожен необережний, надто швидкий рух підставляє тіло під удар морозу. Та попри все треба рухатись, нерухомість іще гірша. Тоді клякнеш ізсередини, легко заснути, якщо знайдеться якесь тимчасове місце, щоб сісти, обіпертись на мить.

— Що це в дідька таке, я мушу правити теревені колегам, — кричить молодий старлей, відсовуючи скло всюдихода.

— Пильнувати, пильнувати й ще раз, чорт забирай, пильнувати, — аж захлинається він і замовкає через цей мороз, бо кричить на ввесь голос.

Варта — це так називається офіційно. Знов йому вдалося мене застукати. Під’їхали на вимкненому двигуні, з гірки, інакше б я почув його, в такій тиші торохтіння мотора чутно здаля. Завтра вивісять на дошці догану, і я буду покараний додатковим чергуванням. За все покарання. Перебрали міру покарань. Мене не лякають покарання, я боюсь інших, більш прозаїчних речей, хоча б собак. Можливо, мені доведеться вартувати отак цілу зиму. Хлопці по двоє, коли їхня черга, а я сам. Сюди зайдуть, там вип’ють, щось перехоплять, вони всі кутки знають. А я тут чужий, мене одно перевіряють, навіть у хаті, коли я не вартую. Бо що я можу охоронити й від кого?

Для захисту маю дубову палицю. У старій ватянці, тоді на них ще казали куфайка, з біло-червоною стрічкою на плечі і найбільших, які можна собі уявити, валянцях, аби могли вміститись ще одні онучі, я виглядаю кумедно. Із ватяних штанів ізшив собі величезні рукавиці, аби не відморозити руки. На голові — вушанка, підбита штучним хутром, і каптур, зроблений із товстої ковдри. Ночі жахливо холодні. На обличчя під самі очі насуваю зав’язану ззаду бавовняну хустку. Ватянка підперезана шкіряним ременем, аби не піддувало знизу. В цьому вбранні я схожий на сільського дурника, бридкого карлика, страховище для дітей. Привезли військового фотографа й сфотографували мене посеред дороги перед костьолом. Професіонал; той знімок відбивав військовий стан, холод, ніч і страх. Тож обійшов усю пресу, потрапив навіть на обкладинки закордонних журналів. Один вивісили на дошці об’яв у конторі повітового кооперативу. Можливо, комусь ці знімки показують для перестороги.

— Матимеш багато часу для роздумів, — потішаються вони моїм коштом. У цьому немає ані співчуття, ані ненависті.

— Без ризику нема розваги, — це загальновизнане правило.

Офіційно я стою на чатах, мушу пильнувати десь із тридцять широко розкиданих довкола костьолу хат, контору повітового кооперативу, корчму, магазин і ощадкасу. Маю службовий записник, у якому реєструю всі транспортні засоби, що там проїжджають після першої години ночі. І прізвища перехожих. Добре, що вночі ніхто по дорогах не вештається.

— Якби тільки захотіли, могли б зробити зі мною... що завгодно: нацькувати собак, переїхати, зарити, забити до смерті палицями — ніхто б не поквапився мені на допомогу, зрештою тут і так нікого не обходить моя доля.

— Якби захотіли, але це не так утішно, як тримати мене в страху, адже набагато кумедніше — дивитись, як я намагаюся приховати страх, що живе в мені.

Я боюсь. Дрючок нічого не змінює. Більше діє ця біло-червона пов’язка на руці. Тоді я думаю про тих, хто колись почіпляв такі пов’язки. Дочекались від долі іронічного сенсу. В такий мороз у селі нікому не хочеться тримати собаку на ланцюгу. Кажуть, нібито собака учуває страх, бо страх теж має запах. Не знаю, за яким принципом собаки збиваються в зграю, як вони умовляються між собою, коли нападають гуртом, оточують з різних боків. Я не наділений селянською кмітливістю, не маю хисту до співіснування з природою, не здатний оборонитися від собак ані їх відганяти. Завжди якомусь собацюзі вдається шарпнути мене за рукав або подерти штани. Часом мені здається, що в мене вичерпалась енергія, бажання жити. Що більше не можу. Що зараз безсило опустяться мої руки. Піддамся, й це буде кінець, просто спокій. Але моє тіло інстинктивно реагує на загрозу, починає боротьбу, напружується, борониться, не хоче мене слухати. Не залишає місця надуманим рішенням.

— Варта. Пильнувати — це ваш чортів обов’язок, — кричать, заносячи мене до списку.

Я відповідальний за все, що може трапитись у селі між 23 вечора і 5 ранку. Коли мене нема на дорозі, газик затримується під костьолом. Сигналять, рахують час. Біжу. Маю 5 хвилин, щоб відмітитись, хоч би як далеко перебував. Інакше запис на дошці, додаткове чергування поза чергою. Але надто швидко вичерпується в мені страх перед покаранням. Мені бракує сил, щоб реагувати. Вранці газик зазвичай спізнюється. Мушу ще написати рапорт, здати службовий зошит. У мені тремтить кожен м’яз, кожна клітинка. Тоді йду хитаючись. Від паркана до паркана. Нарешті падаю на ліжко... однак заснути не можу.

Безумство, що його спричиняє безсоння, виникає з того, що всередині, в голові. Я виснажений, наче зійшов на найвищу гору земної кулі.

Неначе взяв одразу, за одну ніч, усіх жінок у світі.

Це, мабуть... секс, не що інше, як секс.

ЦЕ ЛИШЕ СОН

«Боже, яка я безпорадна, що сталось із моїм життям», — щоденно думала вона, розплющуючи вранці очі. Неспокій з’являвся в останній фазі сну, коли починає сіріти небо, й скидався на ледь чутний звук. Цей сторонній звук наповнював кімнату, наче вода, спершу вкривши підлогу, та з кожною хвилиною він наростав, його рівень піднімався, сягав стільниці, лампи, що звисала зі стелі. Звук той заповнював геть усе, в певний момент його було так багато, що він вибухав, її почуття під тиском паніки починали гаснути, її охоплював паралізуючий страх.

— Це смерть блукає неподалік, — така думка з’являлась, коли тривога сягала критичної точки й спричиняла раптову судому всіх м’язів. Тоді її рот зіпав для крику, але страх був сильніший, він стискав горло. Їй здавалось, що зненацька розверзеться безодня, пустка, в яку вона падає, розпачливо розмахуючи руками й відчайдушно шукаючи точку опертя.

Мала тридцять вісім років, чоловіка, двійко дітей. Як для особи, котра в жодній справі не змогла прийняти рішення, це було забагато. Скільки чужих для себе виборів вона зробила, заповнивши ними своє життя. Звикла до цього.

Вчора... вона пригадала крамницю, де купувала булочки на сніданок.  Свою руку, на якій почали з’являтись маленькі цяточки, надаючи шкірі яскраво-коричневого полиску.

 — Либонь, це ще не старість — ці плямки коричневого пігменту? —занепокоєно питала вона, спостерігаючи зміни на поверхні свого тіла.

— Тіло, — вказівним пальцем торкалась своєї ноги або руки, уявляючи  скупчення клітин, які беруть участь у цьому явищі, — ця безпомильна органічна форма, посаджена на мінеральний кістяк, формувалася внаслідок еволюції протягом тисячоліть, я не маю впливу на його функції й кінцевий результат, — затято торочила сама собі.

У крамниці безпорадно дивилась на полиці з готовим для продажу печивом, наповнені булками кошики. Навіть на цьому найнижчому рівні — вгамування голоду — продукти різнилися між собою.

Хліб. Вона не знала, що робити з цими аргументами, не змогла збагнути поважних причин, через які на перший план виставлено примітивну біологічну потребу, наголошуючи на таких відмінностях.

— Як завжди, — вимовляючи ці слова, вона не намагалась осягнути розумом схований у них підтекст. Думка про те, що вона завжди купувала, була чиїмось рішенням, не викликала спротиву. Ніколи, відтоді як її визнано дорослою особою, ніщо не було таким простим, щоб викликати її протест, свідомий опір...

— Усе довкола надто ускладнюється, лише завдяки чемній поведінці це можна змінити, — вона не мала інших пояснень.

— У своєму житті я ніколи не зробила жодної дурниці, жодної серйозної помилки, яку б зараз мусила спокутувати, — говорила вона собі, судомно стискаючи край ковдри, дивлячись як дедалі виразніше вимальовується прямокутник вікна.

В сусідній кімнаті спав її чоловік. Вона була вдячна йому за цю байдужість, хоча знала, що він її ошукує, зраджує, що він з нею нудьгує й навіть не намагається прикидатись, зберігати видимість.

— Ти будеш моєю дружиною? — спитав він років із двадцять тому, стоячи перед її батьками посеред кімнати.

— Так, — відповіла за неї мати. Це було все.

«Я нікого не любила, не знаю, що це означає “кохати”», — боялась тієї миті, коли хтось відкриє цю страшну правду. В кіно, на телевізорі показували молодих закоханих людей. Вона збентежено дивилась на їхнє поводження. Тепер не мала жодних ілюзій, ніби щось там ще чекає її в житті. Колись уважала, що час може все змінити. 

«Як це слухати, не наповнюючи музикою вуха, дивитись і не дати картині повністю заволодіти очима?» — часто думала вона й намагалася зрозуміти себе, але нічого не могла зрозуміти.

«Може, я лиш уявляю, нібито існую, чому так дивно все відбувається?» — наївно запитувала себе.

***

Те, що сталося тоді, вона не називала помилкою.

Коли її сину Лукашеві минало восьмий, а донечці Малгосі — шостий, вона одержала на роботі путівку до будинку відпочинку біля моря. Зважилася на цю поїздку не тому, що діти, ані, тим паче, через потребу відпочити.

«Адже всі так роблять», — приготувала для себе цю відповідь, передбачаючи, що колись повинна буде поставити собі це запитання.

А проте знала: тим іншим, що вона намагалась приховати від себе, є море. Воно завжди органічно в ній існувало, від самого народження, супроводжувало її під час розваг з однолітками, в кожній миті її життя було поруч, за спиною, ввечері вихлюпувалось у сірість за вікном кімнати й порушувало її спокій. Вона носила в собі лагідний плескіт його хвиль, шкіра терпла від думки про його безмежжя. Хотіла знати, яке воно, що вона відчує, стоячи на березі.

В автобусі суворо заборонила дітям контакти з однолітками, не хотіла, щоб вони набрались тієї сміливості й відваги, через яку людина зважується на зухвалість перед життям. Будувала їхній світ із побоювань і передчуття неодмінної поразки, зі страху перед іншими й зневіри у власних сподіваннях і прагненнях.

— Не можна нікого ні про що просити, навіть якщо маєте лише воду або хліб, — наказувала вона перед тим, як увійти до автобуса.

— Краще вже померти від спраги та голоду.

Очі Лукаша ставали круглими й темніли від гніву, він знав, що є такі місця, де світ складається з розваг і насміхається з суворих правил, які вона намагалась їм утовкмачити. Не зронивши ні слова, незворушно, наче стара бабця,  приборкувала цей дитячий бунт, досить було покласти руку на його плече. Зневажала себе за те, що вона не в тому гурті веселих підпилих курортників, разом з тим думка, що вона могла би бути серед них, збуджувала в ній божевільний страх. Їй самій дуже рідко хотілось співати й сміятись, зараз у ній усе завмерло, вона була приголомшена власною рішучістю, їхала, бо там було щось таке, що мало назавжди змінити її життя.

Вони втрьох тулилися на подвійному, обшитому штучною шкірою сидінні, менші сумки їхали на полиці над їхніми головами, валізка, за браком місця в багажнику, стояла в проході. Сиділи прямо, діти, не посміхаючись, дивились у віконце, вони з’їли по бутерброду, що їх вона приготувала вранці перед виїздом, запили солодким чаєм із пляшки з закруткою, на якій ще збереглася етикетка від горілки. Вона теж їла булку й пила нагріту воду, хоч і без бажання, така безцеремонність була їй гидка, її нудило і тягло на блювоту, коли дивилась на замащену шийку пляшки й помітила крихти хліба, що плавали всередині. Однак уважала, що повинна так поводитись і її бажання тут недоречні.

Будинок відпочинку розташувався на піщаному пагорбі, а відтак панував над місцевістю. Вигляд мав пристойний, нагадував сучасний готель для зірок на Лазурному узбережжі, щось схоже вона бачила в закордонних фільмах. Їм надали гарну кімнату з південного боку із двома ліжками, кольоровим телевізором і балконом. Кров ударяла їй у голову, коли вона підходила до вікна. Відчувала близькість моря, воно заповнювало шумом увесь довколишній простір, кожен подих мав дивний солоний присмак. Дивилась на лісисті пагорби, там, де зелень кінчалася, завважила рибацьке селище, червоні дахи будиночків, білу вежу невеличкого костьолу. Вид з балкона нагадував картину, мальовану пастельними фарбами. Від думки про те, що провидіння відміряло їй морський пейзаж, затиснутий між прямими лініями дерев’яної, помальованої білою фарбою віконної рами, їй ставало легше.

— Це не може бути наче куплений на ярмарку краєвид, бо який тоді сенс мало моє чекання, — подумала вона.

Ввечері зважилась на прогулянку. Одразу після вечері поклала дітей до ліжка. Ще не споночіло, але вона про всяк випадок увімкнула світло в ванній кімнаті. Заборонила їм галасувати, виходити на балкон чи бігати коридором. Була певна, що діти поводитимуться стримано, як вона наказувала.

До самої ночі блукала пагорбами. Пісок видався їй дрібним і брудним, скрізь валялися папір і пляшки. Перше враження було ніяке, вона почувалась приниженою й розчарованою. В такому стані боялась глянути на море, сіла, сперлася спиною на якийсь пеньок, дивилась у сіре небо, рахувала зорі. Її тіло потроху позбувалось тривоги, наче інструмент, настроювалось на музику моря.

Не зважилась на прогулянку пляжем. Повернулася до кімнати. В мороці побачила широко розплющені очі дочки. Та дивилась на неї допитливо, позбавленим емоцій поглядом, мовби вивчаючи перевернутого на спину жука або засліпленого світлом крота. Таким поглядом вона й сама дивилась на світ.

— Я знаю, що ти нас ніколи не любила, — тихо мовила Малгося.

— Ніколи не говори так зі мною, — урвала вона розмову, налякана цим відкриттям дитини.

Наступного дня вона не поверталася до тих слів. Вранці, після сніданку не пішла плавати в морі разом із іншими відпочивальниками. Лишилася сама на пляжі, греблася руками в брудному піску, вибираючи металеві закривки від пивних пляшок і недопалки, заледве дочекалась обіду. Після полудня всі їхали на екскурсію, тож вона посадила дітей до туристичного автобуса й доручила опікуватися ними подружжю, що мешкало в сусідній кімнаті, сама ж ухилилась від поїздки, пославшись на втому й головний біль. Коли стихли голоси курортників, одягла купальник і непомітно вийшла з будинку. Вагаючись, наче йшла на непристойний учинок, подалась до моря. Далеко від берега завважила людей, схоже було, що там мілко, вода заледве сягала їм грудей.

Її вразило перше зіткнення тіла з морем. Холодна хвиля лагідно лизнула ноги, щоб заклопотано відкотитися й, набравшись сміливости, повернутись... а за хвилину — знов... Не сподівалася, що пісок під ногами зрушиться й почне розсуватись у різні боки, що пролізе між пальців, аби ніжно полоскотати шкіру ніг, а ті зреагують скороченням м’язів. Занурювалась у воду, все більше наближаючись до того місця, де оце щойно бачила купальників. Легко й радісно підстрибувала на хвилях, їй здавалось, що море обіймає її стегна й лагідно підносить усе тіло вгору. Вода лізла під купальник, пестливо омивала її груди, вона відчувала, як під упливом цих пестощів стужавіли її соски. Закружляли у повільному танці драглисті й безвільні, підсвічені сонцем медузи. Їй здавалось, що вона занурюється в цей хвильовий безмір, що зробилась його органічною часткою, яка повертається на своє місце до джерел життя, крапелькою, покараною на непам’ять у безкінечній космічній пустці. Її диханням, ритмом серцебиття заволоділо море, вона втратила відчуття окремішности свого тіла. Лише підносила догори підборіддя й висувала кінчик язика, коли хвиля, вдаряючись об її плечі, струшувала краплі на її губи.

Коли вона озирнулась, то не побачила берега. За її спиною піднімалося, затуляючи блакитне небо, й опускалось, розцвічуючи відбитим світлом, море. Вона стала навшпиньки, поклала руки на воду, примружила очі й погойдувалась разом із ним. Була вільною й спокійною, відчувала на обличчі тепле проміння сонця.

Не мало значення, звідки приходить і куди йде.

Не мав значення час, що спливав.

Нічого вже не мало значення.

— Що ви робите? — почула хлоп’ячий голос. — Вибачте, що ви робите, — в голосі відчувався подив.

Розплющила очі. Юнак років вісімнадцяти зблизька дивився на неї. Мав засмагле обличчя, круглі від подиву очі, такі як у її сина, й повні чуттєві губи.

«Вони створені для поцілунків», — несамохіть подумала вона.

Хлопець дивився просто їй у вічі, і вона бачила, як у них зростає збудження. Надувний матрац, на якому він лежав, підштовхнутий хвилею, вдарив її в чоло. Вона втратила рівновагу, захлинулась водою, спробувала зробити якийсь рух, але не відчула свого тіла. Він схилився над водою, перед собою вона побачила стрічку, якою матрац був прив’язаний до зап’ястка. Однією рукою він підтримав її за талію, другою почав масажувати її шкіру. Згинав її руки, намагався змусити рухати ногами, обережно піднімаючи за стегна. В якийсь момент торкнувся її грудей, ненавмисне зсунувши купальник.

— Вибачте, — мовив, одсмикнувши руку.

Вона дивилась, як хлопець червоніє, з якою енергією пульсують жили на його юній шиї, й це її дуже потішало.

— Ти гарна, — прошепотів він з несподіваною рішучістю, цілуючи її в шию і пригортаючись до неї.

Вона заплющила очі, а він обіймав її дедалі сміливіше, наче б сором і зніяковіння розчинились у воді. Вона відповідала на його дитячі поцілунки, на боязкі дотики, аж поки в її тілі визріло тепло й заповнило його по вінця.

 Коли хлопець витяг матрац на пісок, сили залишили її, й він, притримуючи руку, що обхопила його за плечі, підняв її. Вона й гадки не мала, де її речі і як дійти до будинку відпочинку. Заточувалась, мов п’яна, затримувалась, аби відпочити, біля кожної лавки. Тоді він крадькома цілував її, його ніжна дитяча долоня мандрувала її тілом.

— Ти така гарна, чи це можливо, чи це було насправді? — в її очах він шукав підтвердження.

Вона не знала, що йому відповісти, ховала очі, відчувала збентеження — в ній усе вже згасло.

— Вибачте, вибачте, щось сталося?

— Так, але це лише сон, — прошепотіла вона, коли нарешті дістались до хвіртки будинку відпочинку.

Вона лежала в ліжку горілиць і дивилась у стелю. Досі відчувала довкола себе запах цього юнака. Ним пахли її шкіра, губи, коли вона проводила по них язиком, руки.

— Я психічно неврівноважена, адже це дитина — пульсувало в голові.

Чула рокіт двигуна — це автобус повернувся з екскурсії, обережні кроки Госі на сходах, грубуватий голос Лукаша. Вона удала, ніби спить. Боялася, що, варто їй розплющити очі, й усе буде видно.

— Матусю, пробач, пробач за вчорашнє, — тихенько мовила дочка, вкладаючись до ліжка.

Тієї ночі вона вперше почула цей звук, який відтоді супроводжував її щоночі, доводячи до нестями.

— Це смерть блукає неподалік, — подумала вона.