Сергій Плохій

Полтава, рік 1709: Якби історія обрала інший шлях...

З англійської переклали Михайло Калиниченко та Юрій Микитенко

Вранці 27 червня 1709 р. два війська стали на прю серед поля поблизу українського міста Полтава. Одним з них провадив молодий і честолюбний король Швеції Карл XII, іншим — не такий молодий, та не менш амбітний цар Московії Петро І. Наслідки цієї битви одностайно розглядаються як переломний момент європейської історії. Петро переміг, змінивши перебіг довгої Північної війни. Чарльз програв і йому довелося шукати притулку на території Оттоманської Імперії. В кінці війни Петро сам себе проголосив імператором Росії, і його країна стала однією з головних європейських потуг. В той час Росія не лише поклала край шведському домінуванню в балтійському регіоні й Північній Європі, але й узяла агресивний курс розширення на Захід, який супроводжував її війська до Парижа протягом Наполеонівських воєн наступного століття.

Чи справді майбутнє Європи залежало від єдиної битви в українських степах і, якщо так, то що трапилося б, якби Карл, а не Петро, став переможцем Полтави? Які були б наслідки російської поразки для землі, на якій вона сталася, і для навколишнього світу? Розгляд вужчого питання допоможе дати відповідь на ширші питання, які мають стосунок до тогочасної європейської і світової політики, і це є аспект проблеми, до якої я тут звернуся. Отже, що сталося б з Україною, якби Петро програв битву?

Спершу слід зазначити, що такий результат був цілком можливий не лише через те, що курс битви може змінитися вмить через непідконтрольні для офіцерів і людей фактори; знаючи записи двох правителів перед полтавською битвою, шанси Петра на перемогу були в кращому разі мізерними. До Полтави Карл був майже непереможний, завоювавши левову частину Європи, і через що записи Петра були чим завгодно, тільки не зоряними. Останнє головне зіткнення між ними, яке мало місце вісім з половиною років раніше, біля Нарви, закінчилося гучною поразкою Петра. До 1708 р., незважаючи на прискорення його військових реформ, цар був невпевнений у собі і своїх солдатах. Він був готовий віддати всі свої недавні балтійські надбання аж до Санкт-Петербурга, просто щоб утримати Карла від походу на Росію.

Гетьман Іван Мазепа, далебі не новачок у міжнародній політиці, робив свої власні розрахунки перед підйомом прапора повстання проти царя, чиї перспективи він розглядав багато гірше, ніж Карлові. Якби було інакше, старий і досвідчений “степовий лис” не зробив би свого ходу. Яке б не було його бачення майбутнього України, поразки у військовому конфлікті не мали в ньому місця.

Традиційні пояснення наслідків полтавської битви кореняться у телеологічному мисленні. Автори підручників звичайно приписують російську перемогу реформі Петра із рішучого впорядкування армії в попередні роки і загальній лінії розвитку Росії, яка була вже на піднесенні, — фактори, які сприяли перемозі над Швецією. Менші чинники, як от втрата шведського обозу в Битві при Лісній (вересень 1708 р.), також беруться до уваги. Але подібні пояснення виходять з того факту, що в битвах, подібних до Полтавської, де росіяни кількісно переважали шведів три до одного, роль верховного військового командира “слабкішої” сторони заледве може бути оцінена досить високо.

Перемога над чисельними арміями супротивників — це, так би мовити, “фірмовий знак” шведського короля Карла, беззаперечний доказ його військового генія. Тому заслуговує на особливу увагу обставина, що йому не вдалося безпосередньо вплинути на перебіг першої програної великої баталії.

17 червня 1709-го року під час розвідувальної операції на березі Ворскли він був поранений у стопу. В день вирішальної битви Карл змушений був передати командування своєю армією двом шведським генералам, порозуміння між якими перекреслювала надмірна упевненість кожного з них у власних силах. Безлад, що запанував у шведських лавах із самого початку битви, непорозуміння між командирами підрозділів і брак єдиного керівного центру, а понад усе — відсутність на полі бою молодого короля, котрий завжди особисто надихав своїх вояків, призвели до нищівної поразки шведів.

Якби Карл не отримав поранення 17 червня, чи змінило б це результат бойовища, що відбулося 27 червня 1709-го року? Безперечно, так. Саме тому питання про альтернативний хід історії після Полтавської битви набуває особливої значущості. Що ж могла принести Україні перемога шведів?

Для української перспективи битва під Полтавою мала неабияке значення. Уперше дві чужоземні армії зустрілися у двобої на українській землі, тоді як самі українці залишилися осторонь цього протиборства. Козацькі підрозділи, що входили до складу російського і шведського військ, так і не отримали наказу стати до бою. На це існує кілька пояснень. По-перше, та смертоносна й жахлива військова сила, що її у попередньому сторіччі уособлювали козацькі загони, вже майже втратила своє значення. На початку вісімнадцятого століття козаки більше не могли ефективно протистояти регулярним, добре озброєним арміям Карла і Петра. Другою та, мабуть, найважливішою причиною було те, що обидві ворожі сторони мали певні сумніви щодо лояльності козацького війська.

Козаки вже неодноразово змінювали союзників, зокрема кілька їхніх полковників покинули Мазепу напередодні бою й приєдналися до війська Петра, отже, вони могли перейти до іншого табору ще раз. Звичайно, саме так і мало статися, якби Карл, а разом із ним і Мазепа перемогли у Полтавській битві. Якби 27 червня 1709-го року все склалося таким чином, після перемоги першочерговим завданням Мазепи мало б стати відновлення своєї влади не лише в козацькому війську, а й по всій Гетьманщині.

Якщо доля Іскри й Кочубея, двох видатних козацьких ватажків, яких Мазепа стратив за зраду у липні 1708-го року, може сприйматися як свідчення його подальших намірів, варто зробити припущення, що деякі з тих старшин і полковників, що приєдналися до Петра, також були б знищені, або принаймні втратили б усі свої повноваження. Проте більшість козацьких воєначальників середньої ланки могли залишитися на своїх місцях під командуванням старого гетьмана. Як наслідок, Мазепа отримав би практично необмежену владу, аби запровадити в Гетьманщині автократичне правління.

Черговим пріоритетом Мазепи мало б стати найактивніше утвердження української незалежності на міжнародній арені. Його договір із Карлом гарантував збереження козацьких прав і привілеїв під владою шведського короля, але не передбачав формальної незалежності для Гетьманщини. Її самостійний міжнародний статус визначила конституція, прийнята 1710-го року, вже після смерті старого гетьмана, найближчим його прибічником і послідовником Пилипом Орликом і козацькою старшиною. Однак, беручи до уваги інтереси Карла передусім на Балтійському театрі воєнних дій та враховуючи значну віддаленість України від Швеції, Мазепа мав би можливість абсолютно самостійно керувати де-факто незалежною країною.

Усі ці припущення видаються доволі ймовірними. Подальший розвиток подій залежав би від багатьох потенційних можливостей, кожна з яких мала нагоду зреалізуватися десь поміж двох гранично позитивних і негативних варіантів сценарію для Мазепи і Гетьманщини.

Позитивний сценарій уможливлював на початку вісімнадцятого сторіччя втілення давньої мрії Мазепи — з’єднати лівобережну й правобережну частини України. Об’єднані завдяки його зусиллям, козацькі території мусили привабити нових поселенців з контрольованих Польщею земель за рікою Случ (саме там пролягав старий кордон, встановлений відповідно до Зборівського договору 1649-го року) й стати достатньо сильними, аби за підтримки далекого шведського сюзерена витримати натиск дужих сусідів. Ці території могли б перетворитися на державне утворення, подібне до князівств Молдавії, Валахії й Трансільванії.

Візьмімо до уваги, що розвиток давніх руйнівних тенденцій всередині Речі Посполитої та Оттоманської імперії не зупинився, а Росія, лише згодом оговтавшись після поразки під Полтавою, відновила свою експансію на захід. За таких обставин Гетьманщина увійшла б до Російської імперії набагато пізніше й мала б усередині неї значно більшу політичну й культуральну вагу. Висхідна впевненість у власній національній ідентичності спричинилася б до виникнення потужного національного руху й можливого збереження незалежної української держави у відтинок часу між двома світовими війнами ХХ сторіччя. Обравши цей шлях, Україна згодом могла б приєднатися до Євросоюзу разом із країнами Балтії або разом з Румунією й Болгарією.

Альтернативний сценарій менш оптимістичний. Спробувавши встановити контроль над правобережною Україною, Мазепа став би на шлях зіткнення не лише з Річчю Посполитою, а й, можливо, з Оттоманською імперією. За браком підтримки шведського короля, котрого непокоїв передусім Балтійський регіон, боротьба за правобережні землі відкинула б Україну назад, у часи Руїни 1660—1670-х. Це мало призвести до економічного занепаду, зубожіння населення та неминучої появи численних новоспечених гетьманів, кожен з яких залюбки б скористався підтримкою іноземців, ласих підкорити позбавлену централізованої влади Україну. Прийняття конституції Пилипа Орлика свідчить про невдоволеність козацької верхівки зростаючими повноваженнями гетьмана. Після Мазепи, який помер у час війни й міжнародної кризи та не залишив після себе спадкоємця, козацька старшина прагнула уникнути обрання нового сильного гетьмана.

Оскільки козацьке військо, що з об’єктивних причин не встигало за поступом тодішніх військових реформ, значно відрізнялося від регулярних армій, Україні загрожувала небезпека перетворитися на легку здобич для своїх сусідів. У козацьких низів це викликало б сум про “старі добрі часи”, коли вони перебували під владою російського царя, котрий хоча й позбавляв їх волі, але гарантував певну стабільність. Якщо припустити, що в існуванні і Польщі, й Оттоманської імперії майже одночасно могли взяти гору тенденції занепаду, які неодмінно призвели б до значного посилення Росії, стає зрозумілим, що приєднання до царської імперії зменшило б імовірність виникнення у таких умовах українського національного руху, що перегодом, після революції 1917-го року, сприяв створенню національної держави. Відповідно до такого сценарію, Україна мала опинитися у значно гіршій ситуації, ніж сьогодні.

Малоймовірно, щоб один із цих сценаріїв втілився б від початку й до кінця. Проте окремі елементи могли бути реалізовані. Це призвело б до непередбачуваних результатів. Упевнено можна говорити лише про те, що нам відомо: російська перемога під Полтавою на довгі часи позбавила Україну можливості торувати свій шлях до утворення де-факто незалежної держави з усіма пов’язаними з цим ризиками й винагородами.