Вільям Рулмен (США)
Новий лад
З англійської переклала Юлія Джугастрянська
Мов гарнізон за брамою фортеці,
Обведеної гетто, наче ровом,
Жують і позіхають охоронці,
Фіксують на блакитних моніторах,
Як сновигають, мов акваріумні риби,
Сюди й туди, свої й чужі. А керівництво
Під обстрілом залізних аргументів
Отримує і губить свої крісла.
Як мудреці, злетівшись, мов шуліки,
Віщують день прийдешній, натякають,
А скільки ще згодилося б найняти
Служак для нових закордонних філій.
В архівах глибоко у Сонному Підвалі
Заховано законодавчі хроніки
Корпоративної культури, що записані
На екологічно чистому папері, на дисках у сталевих коробках
Повітроочисні системи розчиняють
Бактерій гнилотвірних, запах тіла…
Вже й подих твій сигналізація вловила.
————
© Юлія Джугастрінська, український переклад, 2009.
Коли почує флейту Корибант1
«...це, повірте, саме те, що мені почулося...»
Платон, «Крітон»
Усе життя їх оце переслідують
картини, які вони бачать, та не можуть намалювати,
вірші, що лежать їм на серці, а вони їх не здатні виразити,
музика, яку вони чують, а відтворити не можуть.
Ой, леле — вони малюють, створюють, пишуть,
але однаково повсякчас вислизає:
щемлива мить лавандового світла
між сутінками й днем, що догорає,
і відчуття, що тліє разом з ним,
чи сум, чи втіха — слів не добереш,
аби назвати, музика між нот
на терезах душі. Сумна й весела разом,
життєподібна, але й незбагненна2.
Проте життя щодень ламає плани
і треба мчати, щоб на фініш — першим,
чого не зробиш ти — ніхто не зробить...
А те, що все життя іде за ними,
то щось таке, неначе Річ-в-собі,
щонайпрекрасніша,
й вона ж — єдина правда.
————
1 Корибант — міфічний страж Кибели.
2 В оригіналі — трансцендентний.
Вольта
На перший погляд, вечір був такий, як інші:
і наші пари в другу зміну, і вагання —
іти вечеряти з тобою, чи до річки,
а потім десь перехопити, як зазвичай.
Щоденні наші зустрічі? Не диво
вже ні для кого, хтось казав, що ми побрались.
Я рушив до ріки, аж раптом сонце
дерева затопило, а птахи, здавалося, ім’я твоє кричали.
Подався геть від того дивного шарварку
у лоно книгозбірні, де і ти тоді ховалась.
Без грошей був — без них і досі, дурень.
Але в ту мить... багатий, мудрий, справжній.
Вже двадцять літ по тій магістратурі,
але я певен, що вчинив найкраще.
Стражі (Англо-сакси)
Вони уникають занадто бурхливого щастя,
а те, що в житті таки люблять — просте і шалене,
страшидло звалити, дракона приспати, як вдасться —
побратимство, скарби, і талантом душа окриленна.
Бог дарує, а Грендель пантрує, дракон переходить дорогу,
і треба здолать і, розпроставши шкуру лускату
звуків чекати людських, полохливого рогу,
що від похмурої ліні, байдужості кличе повстати.
Є такі душі — на відгук плохенькі, підгнилі,
роблять свій вибір уже коли ліпшим запахне,
в люди виходять сердиті, усе дратівливі,
золота прагнуть, яке і не треба їм, власне.
Ми хочемо злота, пильнованого, як зіниця,
тих, кому нашої спраги до злота бракує,
страж ладен убити, аби лиш вціліла скарбниця,
тих стережеться, хто знає, чого то вартує,
злий він на тих, хто схиляється перед багатством,
стежить за тими, хто тішиться сяйвом яскравим.
Битва за статок — це завжди, довіку — лиш засіб
збагнути: один здобуває, то інший втрачає. І годі
чекати на поміч від родича чи земляка;
має навчитися сам — самому сміятися в очі
убитим, що ждуть край межі, далеко від друзів і ватри.
Така любов, як у нас
Так багато довкола самотніх людей,
що мені спадає тривожна гадка:
чи не зависоко ми ставимо планку
для тих, із ким по життю ми ідем?
(Або сподівалися, що таки пройдемо —
до того, як навикидали коників,
аж досі отямитися несила і вряд чи вдасться коли-небудь.)
Померла любов наша щира, здається,
невдовзі, еге ж? — після першої сварки —
через купівлю «Мерседес-Бенца»?/того «Мерседеса»?
Тоді вже впеклися твої кепкування,
бо ж нам не по грошах були ті колеса,
але ж таку цяцьку вже мали всі друзі,
а раз є у них — чом не буде у нас?
(Як хочеш — так легко у бажане віриш.)
Він сяяв у світлі нічних ліхтарів,
це чорне шаленство хотілось до сліз.
Він став мені навіть за тебе миліший,
мене вже страхали про нього думки.
Вивчати тенденції взявся ринкові
й анкету на позику виписав нову,
але було час обновити вже й одяг,
тож мусив нарешті піти на роботу.
Посісти давно вже хотів цю посаду —
але без машин, без дрантин і нападок.
Про все дізналась ти якось під вечір:
«Ці позички...» — зсутулив стогін їй плечі.
«Джек, не заводься, — мовив, — закладаюсь,
я завтра, зараз, все піду владнаю.
Вже втішена?» Я знов почав про «мерс»,
Здавалось, він правий. А ти б скоритись мала,
але ця цяцька щось в тобі зламала.
Невдовзі я шукав собі кімнату.
Як виїздив, ти аж зайшлася плачем,
але просвіток кожен з нас побачив.
Тепер самі, зідзвонимося часом,
я думаю кота принести в дім.
Авто у нас купив утомлений хлопчака.
На ту готівку я напився в дим.
Бо що лишається робити, коли минає любов,
така, як була у нас?
Учора навесні
