Шота Іаташвілі — грузинський поет, прозаїк, перекладач, мистецтвознавець. Нар. у м. Баку 1966 р. Автор збірок поезії, оповідань, роману, перекладів російських та американських поетів, есеїстики.
Учасник багатьох міжнародних фестивалів у Грузії, Росії, Україні, Азербайджані, Румунії, Франції, Голландії. Лауреат премій «Саба» (2007) та «Київські Лаври» (2009).
Очолює видавництво та літературний журнал «Альтернатива» в Центрі культурних взаємозв’язків Грузії «Кавказький дім» (Тбілісі).
Твори письменника перекладено азербайджанською, албанською, англійською, вірменською, нідерландською, німецькою, португальською, російською, румунською, французькою мовами.
Шота Іаташвілі
З грузинської (через російську) переклав Сергій ЛАЗО
ОДА ОДЕЖІ
Не створив Бог людину, в чому мати народила.
Бог створив її в шатах,
У білизні, сукні, штанах, шкарпетках...
Чоловік є людиною завдяки одягу.
Коли він одягнений, то думає, мовить інакше,
По-іншому ближнього любить, усміхається, вірить у себе...
Лише одягнений тисне руку одягненому,
Лише одягнений малює голого,
Лише одягнений співає «Цинцкаро» і танцює «Хорумі»...
Бог людину створив у шапці й взутті,
Навіть у піонерському галстуці, створив із шарфом , із метеликом...
Чоловік одягнений закохується в жінку,
Одягненій дарує квіти і вперше її цілує...
Жінка також любить чоловіка одягненого...
————
© Сергій Лазо, переклад, 2009.
І взагалі, якщо кохання існує,
То лише тому, що, створюючи людину,
Бог уже мав для неї готовий гардероб...
В гардеробі жінок зберігали хустку,
Ховали чадру,
Був корсет...
Чоловікові — сутана, бушлат, чоха,
Для Єдиного Сина — хітон...
Бог любить людину і одягненою, і голою,
Та одягненою любить більше...
Бог — наш справжній дизайнер...
Якось сталось: учений голим лежав у ванні
і відкрив закон всесвіту.
Але це було лише раз.
Після цього нові й іще глибші таємниці світу
Вчені осягають одягненими...
Електрика, телебачення, авіація, Iнтернет
Вийшли з одежі...
Одяг — ґеній!
Одяг пише шедеври: пером гусячим а чи комп'ютером...
Одяг пише священні книги...
Одяг — монах,
Одяг — естет,
Одяг — мудрець мудреців...
У кожному — лише йому притаманний талант:
Скажімо, тога — оратор, філософ;
перука — музикант, учений;
майка — футболіст, волейболіст, баскетболіст...
Комбінезон обіймає тіло,
Голову покриває скафандр, і людина злітає в небо
(у гардеробі Господа разом із сомбреро,
кепками, капелюхами,
виявляється, висів і скафандр...)
Якщо б не так, чи змогла би людина колись
босоніж прогулятися Місяцем …
Ну ж бо, вдягніться, покрийте голову, люди, потім у космос ...
Спершу вдягніться, а тоді забирайтеся к бісу,
У прірву, в шахту…
На початку було…
На початку був майже не одяг.
Тільки-но він з’явився,
Людина-одежа осінила себе хрестом і помолилася.
Чоловік-одежа зі своїм другом
Чоловіком-одежею п'є вино
І говорить із ним про все чоловіче — одежне.
Чоловік-одежа оре землю і врожай збирає.
Врятуй, Боже, людину одягнену!
Помилуй, Боже, людину разом із її шортами, джинсами, фраком!
Помилуй із її пантофлями,
в яких вона мирно човгає вдома,
Леліючи сімейний рай!
Освяти ще помочі, накладні плечі й панталони!
Освяти також плавки,
Оскільки вже на день другий
Своєю великою волею
Разом зі твердю Ти народив і море.
А якщо так, то освяти всі секонд-хенди,
Всі фірмові магазини з усіма сейлами!
Благослови всіх кравців, усіх шевців, модельєрів.
Благослови руку жінки, яка акуратно зшила хітон Ісусові.
Благослови, Господи, швацькі фабрики!
Благослови, оскільки чоловік є людиною лише завдяки одежині.
Нею живе, мучиться, працює й любить.
І коли випаде жереб вирушити у потойбіччя,
Одяг укриє його ненадовго,
Героїчно віддасть себе в жертву натиску хробаків. ..
……………………………………………………………………………………..
Господе Всесильний, дякуємо Тобі,
Що не створив людину, в чому її народила мати,
А створив одягненою, з покритою головою!
EXPERIENCE AFTER BLAKE
Ружа,
що зів'яне в руці,
І передбачаєш, що
Час промайнув.
Проте лише пропозиції
Випили його душу.
Ех, троянди зі світлими пелюстками
у долонях нікчем, які щось пропонують.
Ех, нікчеми, які щось пропонують,
Стоїте, наче статуї, з простягнутими руками.
Ех, сила,
що стискає в'янучі стебла троянд.
РУХ
Вітер віяв і ніс жінку.
Жінка летіла, а чоловік — слідом за нею.
Чоловік біг, а за ним — його друзі.
Друзі йшли, і стояла пивна.
Стояла пивна, а пиво прокисало.
Пиво прокисало, а шинкар старів.
Шинкар старів, у нього випадало волосся.
Летіло волосся, і падали бомби.
Падали бомби, і руйнувалися будинки.
Руйнувалися будинки, і будували нову пивну.
Нову пивну будували, і йшли нові друзі.
Йшли нові друзі, й біг новий чоловік.
Біг новий чоловік, і нову жінку ніс вітер.
Нову жінку ніс вітер, віяв старий вітер.
Старий вітер віяв, і крутилися вітряні млини.
Крутилися вітряні млини, і народжувався Дон Кіхот.
Дон Кіхот народжувався, а Сервантес помирав.
Помирав Сервантес, помирав Шекспір.
Тобто припало 23 квітня 1616 року.
Література тужила, а Бог сміявся.
Бог сміявся, а інколи сміявсь і чоловік.
Чоловік сміявсь і пив пиво.
Або навпаки: спочатку пив пиво, потім — сміявся.
А потім плакав.
Далі він зводивсь і, хитаючись, йшов за жінкою.
Жінка бігла вслід вітру.
Вітер віяв і намагався здогнати промінь світла.
Чоловік стояв і споглядав за їх грою в хованки.
Чоловік інколи був фізиком,
Інколи поетом,
Інколи п'яницею.
Чоловік зазвичай завертав до пивної.
І перш, ніж пиво прокисне, а шинкар постаріє,
пив пиво і гомонів із друзями,
А Бог сміявся,
Бог сміявся…
І вітер віяв.
* * *
Під якорями виспівують риби,
Міцно стуливши запалі роти.
На палубі мокрій стоять моряки,
Дивляться на птахів, що перекладають їм
Німі пісні риб.
як публікується щоденне місто
Ще до світанку роботу свою починають
міські коректори і стилісти:
траву підстригають на вологих газонах
і фарбують фасади будівель,
знаходять й лікують
розірвані нерви мереж,
рядок за рядком
сквером бігцем нашвидку,
і оком дослідно пронизують сплетення вулиць —
ось цьому собаці не місце, прибрати негайно,
отут, між деревами, можна додати кіоск.
А там, де тупик, доречно поставити урну. І
варто. Час перейти на нове авеню…
Супермаркет бажано звірити зі прототипом —
Цитатою американського побуту,
Що нескінченно повторює місто.
Проблем — непочатий край,
Але й коректори на висоті.
Щоранку, з довічною старанністю
Вони встромляють носи в порохи фоліантів і
Порпаються в тому, що не має закінчення:
Вулицями розсипають намиста бруківки,
Відповідно до свят замінюють гасла,
Клеять дорожні знаки.
Наприкінці дня, відкориґоване
і стилістично підправлене місто
здають до друку за підписом синім чорнилом:
Редактор Ніч.
ім'я та прізвище
Присвячується «Черевикам» Ван-Гога
Ми, ім'я та прізвище, —
Пара вірного взуття
Однієї людини.
Як тільки вона народиться,
Відразу ж одягає нас
(Спочатку — прізвище, потім — ім'я),
Аби ходили по землі,
Перетинали кордони,
Місили болото.
Аби пройшлися килимовою доріжкою шани
На тлі урочистої музики...
Коли б не ми, невгамовані,
Чоловік не зробив би й кроку,
Не признався в коханні іншій парі взуття,
Не зміг би згрішити, не зміг би розкаятись,
Словом, не зміг би жити...
Звичайно, ми поступово зношуємося,
Але до кінця — ніколи.
Часом набридаємо господареві
І він власноручно міняє нас
На нове, блискуче взуття —
Коли черевик, а інколи й пару.
Наприклад:
Костровицького — на Аполлінера,
Квірквелія — на Гранелі,
Спенсера — на Чапліна,
Семюєля Клеменса — на Марка Твена…
Жінки ж, як виходять заміж,
Одну ногу взувають у черевик чоловіка.
Що лишається нам?
Запорошені, слухняно валяємося у шафах,
Із надією, може, колись пригадають...
Частіше
Із ними до самої смерті.
Пізніше,
Коли раптом зникає людина,
Ми залишаємося на цьому світі,
Як знак її колишнього існування.
Ми вже не рухаємося, проте
Вказуємо новим поколінням,
Де вона рухалася,
Чому і навіщо...
Іноді, наче господар наш мав лише одну ногу, —
Шота, Ілля, Акакій, Галактіон... —
Нащадки тішаться відповідно одним черевиком,
Чистять, наводять лиск...
Ось так,
Ми — ім'я та прізвище,
І якщо описати стисло,
В основному таке наше життя...
Звичайно, немає нічого вічного,
Раніше чи пізніше
І нас викинуть на смітник,
Хто знає,
Може, лише після цього
Стане зрозумілим, ким насправді
Була та людина,
Яку все життя ми водили цим світом...
Будинок
ось він
ось він — будинок
ось він — мій будинок
маленький
як земля
тихий
як ураган
доконечний
як пепсі-кола
ось він
ось він — будинок
ось він — твій будинок
теплий
як літня сукня
солодкий
як алича
міцний
наче шовк
ось він
ось він — будинок
ось він — наш будинок
прозорий
як дощова повінь
затишний
як серцебиття
сповнений життям
наче осінній сад
ось він
ось він — будинок
ось він — наш будинок
з надщербленим посудом
з розхитаним кріслом
з картинками друзів на стінах
ось він
ось він — будинок
ось він — наш будинок
я відчиняю двері
покуримо чи що?
поговоримо про Діккінсон
ласуватимемо інжирним варенням
чай будемо лікер будемо
слухатимемо Цоя
й одне одного
танцюватимемо я і ти
і
ти і ти
вулиця з балкона
здається
спокійнішою
он ті — вони шепчуться
підморгують світильники
шебуршать іграшки
на піаніно
ось він — будинок
ось він — цей будинок
ось він — цей будинок
той що
наш
сліпучий
наче мак
бризкучий
наче фонтан
безхмарний
як наше кохання
ось він — будинок
ось він — цей будинок
ось він — цей будинок
який
наш,
який
ми
так і
не побудували.
* * *
У дереві цьому зріє,
як плід,
книга —
з надією,
що рука людини
через століття
торкнеться її сторінок...
Поглянь
на тінь дерева.
Тут —
майбутньої книги
душа
дрімає...
Ніч
Я вичавлю ніч на твої губи —
Покуштуй терпку й солодку ніч —
Оближи їх кінчиком язика
Й здивуйся — яка,
Яка рідкісна на смак — ніч.
Безперечно, тобі сподобається.
Ушляхетни горлянку цим чорним вином — ніччю.
Це напій чоловіків та жінок,
Його не п’ють у старості чи в дитинстві.
Спробуй, скуштуй, по-дитячому облизуючи губи,
Цю прозору, дещо збаламучену ніч.
Вона не для дітей і не для старців,
То їм вона — і ляк, і морок, і смерть.
А ніч — не лише темінь,
І — взагалі не темінь.
Ніч то є ніч,
це знають чоловіки й жінки, і я, і ти…
Нехай запалиш світло…
І навіть, якщо — сонце…
І навіть, якщо — мати…
Нехай бо — всі-всі-всі…
Все ж — не сполохати ніч.
Отож прийди, приляж, замри,
А я чавитиму на твої губи
Цю теплу, цю прохолодну ніч —
А ти гурмань, лизни іще раз язиком
І осягни — якою,
Якою ласою буває ніч…
Футбол
1.
Хутчій натягай майку.
Хутчій розігрійся.
Скоріше виходь на поле й оволодівай м'ячем.
Швидше удар,
Мерщій забивай гол,
Тріумфуй,
Оскільки ось-ось на краю поля
З’явиться електротабло з твоїм номером
і об’являть заміну —
нескінченна лавка запасних…
2.
Поглянь на Пеле,
На рекламу неякісної кави,
Поглянь на Марадону,
Карикатурно розжирілого Будду,
Пригадай Ескобара,
Розстріляного вболівальниками —
Стягни майку, мов шкіру,
Опусти голову,
Залиш стадіон…
3.
Спокійно переодягнись у чорну майку,
Запасися свистком,
Поклади до кишеньки червоні та жовті картки,
вийди на поле,
Свисни, розмахуй руками,
Терпи лайку з трибун,
Не квапся —
Завчасно тебе не замінять.
4.
Придбай квиток,
Гайда на стадіон,
Знайди місце,
Сідай,
Дивись, як бігають, аби вдосконалити долю,
аби потішити чи розбити твоє серце.
Лускай зернята,
Не журись.
Метушня на полі аж ніяк не змінить
Твоє життя.
5.
Завалися на тахту,
Пристосуй пульт,
Увімкни телевізор.
Все відбувається далеко.
Далеко вибухають бомби,
Далеко співають і танцюють.
Далеко намагаються забути голи — марно!
Далеко страждають.
6.
Мерщій натягай майку,
Мерщій, мерщій...
7.
Замінюють скрізь.
Евридика
Діані Анфіміаді і Кеті Тутберідзе
Хто, кого і як переслідував,
Хто за ким плентався у хвості,
Хто поринув під землю,
Хто що співав —
Або хто де зупинився,
Де скам'янів,
Де замовк його ніжний голос —
Достеменно не пам'ятаю,
Заплуталася,
Помутилося в голові —
Когось я любила,
Так, було, що любила когось,
Наче би хтось любив і мене,
У темряві неспішно крокували одне за одним
Й грали у «Завмри»...
Часом повна пітьма малювала геть чисто інтим
Потім уже ні,
Потім знов малювала,
І знову ховалась у смерк...
Пам’ятаю, гукали
Одне одного:
«Ну ж бо, вгору!»
І була я упертіша й
Він бував украй нестерпним...
Інколи я торкалася струн мармуровими пальцями,
Інколи він примушував лютню співати інакше...
Тож цікаво, чого так п'янило,
що не в змозі второпати,
Куди йшли,
Хто за ким полював,
Хто спинився,
Та хто що співав...
.......................................
Я ? Евридика,
Змерзла, стою й розмірковую:
Все життя грала на лютні
Та співала голосом, що зачаровує,
Допоки кров моя божевільна не закипіла
І не побігла я за одним хлопцем туди,
Звідки не повертаються...
А цей прекрасний хлопець
То посилав повітряні цілунки,
То злобно посміхався,
То зупинявся,
То біг, чи то
Прямував за мною...
....................................
Темінь, вдивляйся чи не вдивляйся,
Не бачитимеш і пальця.
Стою й думаю,
Де ж він —
Вгорі, під самісіньким сонцем,
Чи зовсім внизу, у пеклі,
Чи, власне, десь поруч...
........................................
Темінь, й співаю...
........................................
Й здалека знайому мелодію чую.
