Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ

Дещо про (анти)мазепинську легенду

 

Іван Мазепа — людина унікальної долі. Посмертної передовсім. Починаючи з європейських газет по тогочасній сенсації — десь після полтавської баталії — і далі, від Вольтера і взагалі Просвітництва аж до романтизму доби його розквіту, світова зіниця зупинилася на постаті українського гетьмана. Постаті політика і військовика який ніби програв...

Але годі обраховувати всі «тексти», як художні, так і «ділові», всі вірші, драми, картини, опери, ба навіть скульптури, а з деякого часу і кінофільми, присвячені Мазепі. Або принаймні ті, що у них постає гетьман-невдаха.

Насправді світовий інстинкт за тією невдачею, схоже, помітив щось набагато значущіше, аніж військово-політичну катастрофу, що нею закінчилася біографія героя тих незліченних «текстів».

Так, катастрофою закінчилася біографія індивідуальна, персональна, «видова», але за нею —для всіх авторів «мазепіани» — прозирало щось саме значущіше у ній, аніж сама та особистісна біографія: прозирала біографія вже самої країни, самого її народу, самої території цієї країни.

Біографія України.

Коли загалом уже закінчувався згаданий художній вибух довкола українського гетьмана (десь в останні десятиріччя тепер уже минулого століття) — у посмертній його долі розпочалася нова, відтак суто політична фаза. Ім’я Мазепи стає символом-псевдонімом українського, вже суто політичного самостійництва, яке саме тоді вочевидь народжувалося. Символом, передовсім, із російсько-імперського лексикону, із слововжитку переважно урядово-офіційного. А також офіційної (чи не баченої до того) публіцистики. А також масового вже зовсім низового вжитку, який резонував «офіційним». Бо нічим іншим він «резонувати» і не міг.

Залишимо осторонь першопричини романтичного резонансу довкола Мазепи. Інтерес до нашого гетьмана Байрона, Словацького, Лермонтова, Ліста і далі, далі має бути розглянутий спеціально за допомогою історико-літературної і взагалі історико-культурної оптики, давно вже ­­добре розробленої.

Інше. Саме масовий рефлекс на постать Мазепи тут, у колишній російській імперії, а по тому в радянській її  спадкоємиці. І відтак у спадкоємцях останньої.

У моторошних «Нарисах бурси» Миколи Пом’яловського (1862—1863) — творі, який ніби завершує «Бурсака» Наріжного і «Вія» Гоголя (але вже у підкреслено реалістичному ключі), — вихованці тієї бурси одне одного обрядово ображають іменем «Мазепи». Рішуче нічого не відаючи — не знаючи що ж стоїть за тим іменем.

Десь через чверть століття з’являється ультрашедевр молодого Чехова «Степ». Той степ, вочевидь, перебуває у південноукраїнській географії. А частинно і в українському етнографічному просторі.

І ось уже сваряться поміж собою «підводчики» серед того степу.

«— Да что ты ко мне пристал, мазепа? — вспыхнул Емельян. — Я тебя трогаю?

— Как ты меня обозвал? — спросил Дымов, выпрямляясь, и глаза его налились кровью. — Как? Я мазепа? Да? Так вот же тебе!»

І так далі.

Аж до недавнього інциденту-бійки біля нововідкритого пам’ятника Мазепі у Чернігові, біля тамтешнього колегіуму, до речі, вибудуваного «коштом і працею» (українська барокова формула) саме Івана Степановича, де ентузіастів Мазепи атакували псевдосоціалісти і такі ж комуністи. І приблизно такими ж словами.

Звідки ж це — у термінах академічної філології, «пейоративне» (себто різко негативне) — значення того власного імені, про чиє справжнє значення всі ті народні персонажі анічогісінько не знали?

Схоже, найкраще на це питання мимохіть відповів знов-таки майже наш земляк, напівкиянин Олександр Купрін, чия «топіка» чи не на третину розгортається знов-таки в українській географії-етнографії.

Купринське — з рисами геніальності — оповідання «Анафема». Початок 1900-х, а для оповідання — у ті фатальні дні початку ХХ століття, коли святіший синод відлучав «известного миру писателя» від церкви: «церковь не считает его своим членом и не может считать доколь он не раскается и не восстановит своего общения с ней».

Лев Толстой, як відомо, не розкаявся, і от герой «Анафеми», простодушний диякон-атлет має «анафеметствувати» єретика. «Распев был крюковой, не особенно ясный. Вообще последование в неделю православия и чин анафематствованья можно видоизменять как угодно. Уже того достаточно, что святая церковь знает анафематствованья, написанные по специальным поводам: проклятие Ивашке Мазепе, Стеньке Разину, еретику Арию, иконоборцам, протопопу Аввакуму и так далее и так далее».

Ось так купрінський о. Олімпій «анафематствовал и отлучил от церкви иконоборцев, всех древних еретиков, начиная с Ария, всех держащихся учения Итала, начиная с Нила, Константина-Булгарина и Ириника, Варлааама и Акиндина, Геронтия и Саака Аргира…» І далі і далі.

Закінчуючи от «Ивашкой Мазепой».

Що його ім’я єдино могла запам’ятати вірно маса вірних. Не «Іриника» ж чи «Геронтія та Саака».

Понад двісті років російська православна церква анафеметствувала гетьмана Мазепу, який, як може ніхто в тутешній історії, так багацько зробив для православ’я у Східній Європі і навіть у Єрусалимі...

А замість подяки йому — та «анафема», яка необхідно-неуникно була імплікована у масову свідомість. Як бачимо, серед іншого, за обставинами «синтаксису» імен «анафеметствованих», за їхньою антропонімікою, у тій свідомості могло запам’ятатися одне-єдине ім’я...

Зрештою, російський народ, хвала йому, «анафему» Степану Разіну не підтримав, уславивши його у своєму пісенному фольклорі.

А потім те уславлення підхопило російське красне письменство.

Пушкін 1820-х означив Разіна як «единственное поэтическое лицо в русской истории», створив присвячений йому цикл-стилізацію.

А рівно через три роки пушкінська зіниця зупинилася на іншому «поетичному» персонажі вже української історії.

Поема «Полтава», з притаманною її автору амбівалентністю прославила-знеславила українського гетьмана.

Сьогоднішня масова «антимазепинська» легенда, м’яко кажучи, простодушно посилається саме на ту поему. Власне, на її кон’юнктурне, щонайпримітивніше квазіхрестоматійне прочитання.

Ось таке прочитання і ввійшло у масовий — спочатку дорадянський, а потім і радянський вжиток. І ось догорає у нинішніх «біля пам’ятників» суперечках, у різного роду квазіісторичних фейлетонах на сторінках вечірніх газет.

Особливо тих, як колись сказав письменник Набоков, які  о с о б л и в о в е ч і р н і...

Отож, саме «Полтава» — відносно постаті Мазепи — ввійшла у масову свідомість. Уже у вигляді цілісного, ба навіть блискуче скомпонованого міфу. Коли і як саме?

Пушкін — російське «наше все» — постав у такій якості доволі пізно. Десь на схилку ХІХ століття (власне, в хронологічних «околицях» ювілейного його 1898-го року). Адже десь відразу по його смерті, писав колись академік Олександр Білецький, уряд за допомогою тодішнього МВС директивно намагався облаштувати підписку на щойно видане посмертне зібрання творів поета. На це майже рідні йому поетові Новгородщина-Псковщина аж ніяк не відгукнулися. «Францужені зиряни», — висловився з приводу такого ставлення до Пушкіна палкий його ентузіаст, Панько Куліш.

А ще 1885-го року якийсь Ногтєв під своїм прізвищем видрукував, здавалося б, вельми відому повість «Пиковая дама»...

А проте десь під кінець того століття Пушкін, у ситуації вже доволі модерної поліграфії, масового друку, вже доволі розлогої системи народних шкіл, входить таки до народного вжитку.

Передовсім у вигляді «Руслана і Людмили», кільканадцяти віршованих-фольклорних стилізацій і от «Полтави». Передовсім «антимазепінських» її рядків.

Ось так згадана церковна імплікація у масову свідомість і об’єдналася з «пушкінською».

Десь тоді слівце «мазепинство» і набирає відповідного значення.

І на початку 1910-х років добродій Дурново, недавній керівник політичної поліції імперії, в особистому меморандумі на «височайше» ім’я так інтерпретує інше ім’я: у випадку війни з Німеччиною гряде всеімперська криза і «мазепинское движение в Малороссии, представляющееся ныне несерьезным, примет совершенно неожиданные размеры». Як у воду дивився...

Але повернімося до «Полтави». Вірніше, як Пушкін до неї звернувся.

Свого часу видатний мислитель російського зарубіжжя Георгій Федотов, назвав його — «поетом свободи та імперії».

Точніше не скажеш.

Після поразки декабризму Пушкін 1826-го, як уже згадувалося, прославив Стеньку Разіна, геніального козацького сепаратиста.

Через два роки він подає двозначний, але ж «лояльний» до імперії пейзаж українського сепаратизму. У «Полтаві».

Не стихають довкола неї суто ідеологічні суперечки. «За кого», мовляв, тут Пушкін? Річ у тім, що ця поема має, серед іншого, ніби невидне, але безсумнівне семантичне «підпілля».

Вийшли на прю два сильні характери. Московський самодержець і київсько-батуринський його опонент. Блискуча картина зіткнення імперії, що народжується, і країни, котра, в особі її тетрарха, прагне усамостійниться. Микола Зеров колись зауважив, що Пушкін першим подав вичерпний поетичний пароль української самостійності:

.................................................................

Благое время нам приспело,

Борьбы великой близок час.

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

 

Схоже, поетично краще ніхто не виклав політичної програми Мазепи.

Тільки ж ці рядки, зрозуміло, не потрапили на сторінки дореволюційної шкільної «родной речи». А в радянську епоху вони були зухвало проінтерпретовані-сфальсифіковані.

У 1920-х — на початку 1930-х радянська ідеологія, яка тоді навіть заборонила вживання «реакційного білогвардійського» слівця «рудина»,  до царів та їхніх союзників, українських та інших — ставилася відповідно.

«Хмельницкий, Богдан Зиновий Михайлович... предатель и ярый враг восставшего украинского крестьянства» («Большая совет. энциклопедия» т. 59, М. 1935, с. 815).

Підписано до друку в лютому того року. А буквально через кілька тижнів розпочинається чи не тотальна реставрація російського імперського націоналізму, головних його гасел і персон.

З усіма гротесками цієї реставрації. Наприкінці 1930-х з’являється абсолютно апологетичний фільм режисера Володимира Петрова, виученика самого Гордона Крега, «Петр І».

Роль Меншикова — «ката України», за несподівано простодушним висловом Івана Ле в одному інтерв’ю кінця 1960-х, — тут виконав віртуозно славнозвісний тоді Михайло Жаров. А десь через рік він уже знімався в ролі українського національного героя — дяка Гаврила у наскрізь двозначному «Богдані Хмельницькому» Ігоря Савченка.

Сам же В. Петров 1956-го закінчив у Києві ультрапарадний фільм «Триста літ тому...». Що в ньому «маріонеткою» Гордона Крега пішов слідами славнозвісної «Переяславської Ради» Натана Рибака.

Книги, про яку критик-дисидент Аркадій Бєлінков зухвало сказав (у радянському друку, 1965-го року): роман, що у ньому трохи аж пародійно розповідається про зраду цілого народу...

Зрозуміло, що у цій бісівській атмосфері пушкінський образ Мазепи (не звертатися ж режиму до церковної «анафематственої» риторики) береться на озброєння агітпропом й офіційно тримається аж до літа 1989-го року.

Доки полтавські міліціянти не зустріли на тамтешньому вокзалі приїжджаючих із Москви ентузіастів ювілею відомої баталії, зустріли зі словами: «Хлопці, вертайте додому: ваші проблеми треба було раніше, ще у ХVIII столітті, вирішувати».

Отож, в Україні «офіційна» легенда про Мазепу зазнала очевидної ерозії. Поступаючись місцем іншому його образу — у геніальному, але не те що «непрочитаному», а навіть не переглянутому в прокаті фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка. До речі, «не рекомендованому для перегляду» російським міністерством культури. Власне, тамтешнім міністром, нашим земляком на ймення Швидкий (чи не псевдонім?!).

Отож саме така «етіологія» кількасотлітнього «антимазепинського» міфу.

А пора йому таки в архів.

І розпочати процес нейтралізації того міфу, як це не парадоксально, слід з уважного, немістифікованого погляду на таки ту ж поему «Полтава». «Бездна пространства» пушкінського слова, як висловився про нього Гоголь. У тому просторі бачимо і «лояльний» — в імперському значенні — портрет старого київсько-батуринського інтригана.

Але бачимо і великого чоловіка, великого мужа сильних пристрастей, незмірних амбіцій.

Бачимо могутнього самодержця, який уже виходить, зі своєю країною, на світовий кін.

...Але бачимо і чарівну полтавчанку, яка, як і колись полтавсько-українська матір Івана Грозного-Лютого, Олена Глинські прагнула лише Любови, була засліплена нею.

І була, по суті, вбита тим велетенським герцем двох надхарактерів.

Марія божеволіє.

Рівно через п’ять років Пушкін дуже своєрідно і дуже полемічно переписав «Полтаву» у поемі «Мідний вершник». З одного боку, там блиск імперії її звершень, її народів, а з другого — чи не на тому спижево-мирному, надлюдському тлі звичайне людське, звичайна любов, міцна, зрештою, мов смерть.

Пушкін закінчив поему восени 1833-го, у Ярополчі, у маленькому маєтку великого українського гетьмана Дорошенка, прадіда його дружини-красуні. Біля гробниці того гетьмана.

«Дорошенко, один из героев древней Малороссии, непримиримый враг русского владычества» (із пушкінських приміток до Полтави).

Належить зрозуміти, отже, що Пушкін з притаманною його творчості «катастрофічною динамікою» (вислів великого пушкініста Юрія Тинянова) ґрунтовно ревізує — після «Полтави» і подальшого антипольського циклу — своє бачення імперії, її структуру її гіперперсон.

Десь після «Мідного вершника» він переглядає образ Петра. І власноруч перекладає мемуари за походженням французького ландскнехта Моро де Бразе, «бригадира» петровського війська, учасника і свідка катастрофічного за своїм наслідком так званого «Прутського походу» 1711-го року.

Цей передсмертний жест Пушкіна, чи не забутий зовсім такою ніби розлогою «наукою» про нього, постає як абсолютний реверс «Полтави», як автополеміка поета з нею.

Тут Петро — двійник шведського авантюриста, «шведської приблуди» (Тарас Шевченко). А окрім стратегічної та іншої легковажності, яка і призвела до згаданої «прутської» катастрофи, ще й деспот, який слухає головно себе, який розпоряджається долями країн і народів, мов пішаками на шахівниці.

І жорстоко за це розплачується.

У спогадах Моро де Бразе, виведених по-російському рукою Пушкіна, впадає в око образ молдавського господаря Димитрія Кантеміра (дзеркальний двійник Мазепи), який переходить зі своїм військом на бік ніби сильнішого монарха, безпросвітно програє й у відчаї вдається до еміграції...

Тільки у Радянському Союзі, на відміну від Мазепи, цей «молдавський Мазепа» був удостоєний державної апологетики всіх її рівнів (фільм «Димитрий Кантемир», який вийшов 1974-го року, такого фатального для всієї художньої та інтелектуальної України; за словами Івана Дзюби, тоді навіть деякий інтерес тут до Мазепи юридично кваліфікувався як «антирадянська агітація»).

Взагалі тема пізнього Пушкіна, його справді очевидний перехід від «імперського» до «конфедеративного», його новий приязний інтерес до Міцкевича і самої польської долі, інтерес до «Історії русів», що її він почав друкувати у своєму «Современнику» з апологетичною передмовою, його стримана, але так само очевидна ревізія постаті Петра, де надлюдське нищить людське — то справді грандіозна науково коректно-перспективна тема «науки про Пушкіна».

Уже вільної від будь-якої кон’юнктури.

А нам належить поштиво згадати невдатно, але все ж таки носія нашого унікального історичного шансу початку ХVІІІ століття.

... На початку століття ХХІ з усіма його особливостями довкола цього шансу.