Поль ВАЛЕРІ
 
З КНИЖКИ “ЧАРИ”
 
З французької переклав Михайло МОСКАЛЕНКО
 
ПІФІЯ
П’єрові Луї
 
Haec effata silet; pallor simul occupat ora.
Virgile, Aen. IV*.
 
Віщунка Піфія, з’яріла,
Не подих — полум’я живе,
Хрипить, сп’яніла й знавісніла!..
Душа страхає, плоть реве!
Бліда, прозрінням одержима,
Вп’ялась нестямними очима
У моторошну височінь,
І виблиском живого зору
Тікає геть од водозбору,
Од люті, диму та пломінь!
 
Шалена тінь її на мурі, —
О демона несвітська гра! —
У запахущих хвилях бурі
Марнує привид весляра,
Що, в розпач одмінивши звагу,
Хистку плюндрує рівновагу,
Коли ж безумної не чуть,
Вдає загрозливе завзяття,
Безсмертних кваплячи! Закляття,
Аби промкнутись у майбуть!
——
* Мовила так і замовкла, і блідість лице її вкрила. (Верґілій, “Енеїда”, книга ІV, 500, переклад Михайла Білика.)
 
Холодний піт і жар страждання,
Судоми корчать пальці їй,
Трясеться од її волання
Триніжок, де заплівся змій:
“О лютий біль! Нема схорони!
Єство моє — провал бездонний!
Ледь явлена людським умам,
Я таїну свою згубила!..
Зрадлива Мудрість мучить тіло,
Жадаючи моїх нестям!
 
Жорстокий дар! О первню клятий,
Божисте сусло, перестань
Вагітність роблену вдавати
В цім лоні, вільнім од кохань!
Жахітна сцена хай урветься!
Моя постава хтиво гнеться,
Вона, мов лук тугий, свою
Стрілу пускає в емпіреї —
У небеса душі моєї:
Чи в грудях я її втаю?
 
Хто кличе? Відгуку немає.
Яка луна гримить “Брехня!” —
Хто з мене кпить? Хто сяйвом крає?
Хто словом спіненим спиня?
Язик мені проймає спалах,
Жага провіщень небувалих, —
Хто коси розметати зміг
У круговерті безоглядній?
Вуста, у себе вгризтись ладні,
Вертайтесь до визнань своїх!
 
Які ж мої злочинства, боже?
Хіба що трепет цей живий!
Стражденній жертві хто поможе?
Потвору цю не муч, а вбий,
Вівтар — для здоланого тіла
Тварини, що ревла й шаліла:
У горлі лезо, холод пліч,
Волосся, що на скроні пада...
Нехай вихоплює лампада
Загуслу мармурами ніч!
 
Вона блукатиме по смерті,
Неначе місяць в колі змін:
Чудуйся, море! Хвилі вперті,
Сягайте вічних верховин!
Хай стануть статуями люди,
Мовчать серця, німують груди,
І хай за розказом моїм
З громади слів моїх постане
Громаддя ідолів захланне
В самообожненні дурнім!
 
Як! Обернутися змією,
Чия напруга, звив і згин
Дивують плоть, із усією
Химерністю її одмін!..
Безглузде відновить змагання!..
Думками линь до раювання,
Що збігло! Пам’яте, сяйни,
Вернись до власного начала,
Що свій магічний дар черпало
Лише з твоєї таїни!
 
Моя красо, кохане тіло...
Це невимовно свіже тло
Так Афродіті не жахтіло;
Невинна ніч, ясне чоло,
І чулі острови, й невпинний
Розподіл первісної глини,
Моєї долі ніжна твердь, —
Були в нас згода й розуміння,
Докіль дарунок шумовиння
Це тіло не прирік на смерть!
 
Моє — Із золотою грою —
Плече під знаком чорноти,
Торкала я тебе щокою,
Цю ласку відчуваєш ти!..
Або, мені війнувши в ніздрі,
Над обшир звівши руки бистрі,
Зігріті пружними грудьми,
Віддавшись владному стисканню,
Впилась моя безодня хланню,
Що в вітру переймали ми!
 
Троянди, леле! Кожна ліра
В цей вечір лагідно бринить!
І маячня моя, й зневіра
Жахтять сузір’ями в цю мить!
Святиня міниться в яскиню,
Вже буревій, подібний снінню,
Небесні витлумив дива!
В нестямній грі, не знаній досі,
Стогни, зітхай, і хай волосся
Хустина туго вповива!
 
Помітивши мої стигмати,
Мене впізнали враз вони;
П’янливі їхні аромати
Мені навіювали сни;
Вони, мов амулет, торкнули
Це горло, лагідне і чуле,
З прикрасами, як у змії,
Мені, задиханій, без сили,
Вони під звуки невм явили
Підземні почесті свої.
 
Чий осуд чуть, і присуд навіть?
І чим я провинилась так?
Богам за вулик міг би править
Ослячий вицвілий кістяк!
Проте незайманка жертовна,
Перлиста мушля, блиском повна,
Не завинила божеству
Нічого, лиш офірну тишу
Та, може, близькість найжахнішу,
Дівоцтвом зроджену яву!
 
Навіщо в потайнім пориві
Ти, Творча Сило, прорекла
У цій незайманці встидливій
Посіять дивне зерня зла?
Чи то твій дар, чи знак Фортуни?
Чи, може, як порвуться струни,
Божественних ти звуків ждеш?
Твій плектр у мене вдарив нині!
Скорився він меті єдиній:
Мов гробовець, озватись теж!
 
Відкинь осяянь марну смілість
І, видивам поклавши край,
Перетвори дива на милість,
Надлюдську ласку пам’ятай!
Даремно стебла наші кволі
Ти обдаровуєш: доволі
Твоїх розкішних потрясінь!
Озерна гладь ясніш іскриться,
Ніж серед бурі блискавиця,
Якій близька хистка глибінь!
 
Відходь же, сяєво блаженне,
Ні, ти не блискавка жахна,
Чи не раптовіша від мене,
Мов лютий сон, ясна мана!
Ні! Спалах нас навчить! Пустиня,
Самотності жаске ряхтіння,
Безмежжя зранених вітрів,
Де жодної архітектури,
Лиш обшир болісно-похмурий
Пустельним блиском нас окрив!
 
Не важтесь, руки, в ці хвилини
Над грозяним чолом моїм
Верховні вихопить жарини!
Гра випадків миліша їм!
Сестра минувшини — прийдешність;
Дарує їхня протилежність
Прознрливе передчуття,
Аби уздріть серед простору
Відсутність островів сувору,
Прекрасніших од забуття!
 
Хай плачуть очі! Невесела
Ця пара свідків губить шлях...
Плачів розпачливих джерела
Одвіку глибші в небесах!
Гірким мольбам — нема границі!..
Але розширені зіниці
Смеркань загуслих п’ють запас!..
На пострах нашій расі рвійній,
Ці просторіні безнадійні
Лишають нам для смерті час!
 
Душе, вчувай річок свавілля!
Які печери тут?.. Одмов:
Це в береги вдаряє хвиля,
Чи то моя у жилах кров?
Мій голос тайний — вість світання!
Ви, смутки міді, скронь звучання —
Прийдешності близька луна!
В бескеття бийте первозданне,
Громіть найближчий час!.. Постане
Із двох природ моїх — одна!
 
На твердь щаблів, каміння стерте,
Я дерлась, змучена стократ.
Життєвим древом чую, смерте:
З моїх здіймаєшся ти п’ят!
Мій обрис зимний, взір печалі,
Обвів вологий палець прялі,
Жорстокішої повсякдень!
Риданням захлинусь гірким я,
Що докотилось аж до тім’я,
Вершини любосних натхнень!
 
Повстань! Живі розтрощуй брами!
І марну розламай печать,
Узявши гору над жахами,
Що грізно іклами блищать!
Моєю вситившись пітьмою,
Покинь несхибною ходою
Похмурі стійла! Вже росте
Твоїх марннь завзяття жваве,
О стадо буйно-кучеряве, —
Димуй же, Руно золоте!
 
*
Отак по лютих недогодах
Віщунку б’є найтяжча з кар.
Палючий повиває подих —
Багряні й золота пожар.
Та зрештою озвалось небо!
Найстаршому жерцеві треба
До майбуття схилити слух:
Її ждання — святі хвилини,
Новітній голос вільно лине
З в’язниці тіла, наче дух.
 
*
Хвала і Честь, Священна МОВО,
Найвища серед людських Слав,
У тебе в путах загадково
Творець у плоті заблукав,
Прозріння, сяйво неокрає!
Ось Голос Мудрості лунає —
Верховний, лине він звідкіль?
І тільки вгадується в ньому,
Що не належить він нікому,
Як голоси лісів і хвиль!
 
 
 
НАЧЕРК ПРО ЗМІЯ
Анрі Ґеонові
 
Вітрець на дереві колише
Гадюку в убраннн моїм,
Зубами зблислу: тим ясніше
Жагливий бачиться нестрим,
Над Садом — цей оскал облудний:
І мій трикутник ізумрудний
Роздвійний випустив язик...
Я не без дотепу тварина:
Щу мудрої цикути сік?
Отруйніша у мене слина!
 
Солодкий час, чудесний світе!
Тремтіть же, смертні! Міць моя
Мене не може вдовольнити:
Щосили позіхаю я!
Блакиті розкіш! Безборонно
Відкинув я вбрання дракона,
Тепер я щира звірина;
Приходь, о роде легковажний!
Я жду тебе, меткий, розважний,
Як неминучість рятівна!
 
О Сонце! Ґандж — твоє проміння!
Твоє яскріння смерть таїть
Під синню й золотом склепіння,
Де раду радить кожна цвіть;
Нехай дари твої чудові,
Ти найгордливіше у змові,
Найвища пастко на путі,
Серцям оплот од міркування,
Що всесвіт — вада в чистоті
Всесильного Неіснування!
 
Велике Сонце, що несеш
Пробудження земній істоті,
І, вогнелике, з нею йдеш,
І тінь даєш її дрімоті,
Призвідцю радісних привидь,
Готових зорові явить
Присутню душу, обрис тьмяний,
Люблю, як сієш день по дню
Над абсолют свою брехню,
О царю тіней полум’яний!
 
Вділи ж мені свого тепла,
Нехай льодінь моя ледача
Про лихо марить спрокволб:
Плитка й витка у мене вдача...
Місцино любощів, де плоть
Запрагла впасти — і збороть!
Вершиться дійство тут уроче,
Моя поволі зріє лють;
У цих околах ледве чуть,
Як тихо мисль моя шепоче...
 
Причина — одержимість Марним!
Небесний Цар найперше з див, —
Мов сяйвом, голосом владарним
Всесвітню просторінь з’явив!
Стомившись видивом природи,
Понищив Він перегороди
Для вічності, на всіх шляхах
Розсіюючи досконало
У наслідках — своє Начало,
Свою Єдиність — у зірках!
 
Його руїни — Час! Омани —
Це Небо! І ревуча хлань!..
Яке падіння в первозданне
Ряхтить взамін неіснувань!..
Його Глагола перше слово —
Це “Я”, між зорями раптово
Безумним з’явлене творцем:
Я єсмь!.. Я буду!,. Я осяю
Пломінь божистих змерхлу зграю
Перед Спокусника лицем!
 
Звитяжцю клятий, враже милий,
Тебе на свій любив я штиб,
Усі земні й пекельні сили
До ніг коханому лягли б,
На себе зором глянь всечасним!
Перед жалобним видом власним
(Потьмарив люстро морок мій!) —
Тривожні чуючи глибини,
Твій подих над замісом глини,
Здавалось, не лишав надій!
 
Дарма з болотяної твані
Дітей слухняних Ти ліпив,
Щоб линув їхній хвальний спів
Тобі, великому в ді?нні!
З’явились в падолах земних —
І вчитель-Змій покликав їх.
Та й гарні ж дітки, як на мене!
— Новенькі! — він гукнув, — скажіть,
Чи добре голими ходить,
Поріддя чисте і блаженне?
 
Постали ви з благословення
Й за образом, що я прокляв!
Як не зненавидіти Ймення
Творця, що стільки див являв!
Я — майстер видозмін чудовних,
І до сердець, довіри повних,
Несхибний палець мій спішить!..
Оцих істот, закляклих німо,
Вужів оспалих обернімо
На змій, що б’є їх люта хіть!
 
Незглибний Розум мій по праву
У людському єстві торка
Моєї мсти струну тужаву,
Що нап’яла твоя рука!
Тобі для влади потайної,
Нехай і в зорянім покої,
Потрібний ладан повсякдень —
Та, вдавшись до крутні й намови,
Я лад порушити готовий
Твоїх накреслень і знамень!
 
Я в’юсь, повзу, щезаю, дію,
Ховаюсь в серця чистоті!
Де неприступні груди ті,
В які не можна вкласти мрію?
Хоч хто б ти був, хіба не я —
Самозакоханість твоя,
В душі у тебе ледь постала?
З її прихильністю, однак,
Таюсь, як непідробний смак,
Що бережеш для себе дбало!
 
Заскочив Єву я колись,
Збагнув думок її початок,
Коли вуста її тяглись
До юних духів-невинняток;
Проблисли золотом мені
Її принади чарівні, —
Дивуйте, сонце і людино!
Вдивлявся вітер тайкома,
Душа тремтіла безпричинно
Перед порогом знад, німа,
 
О найясніше раювання,
Правдива нагорода ти
За невимовне піклування
Всіх духів, повних доброти!
Тож як їм знову не прийти
На твій несмілий поклик щирий!
Тут чистота не знає міри,
А злий не досягне мети;
Розчуливсь я до сміхоти,
Хоч коряться мені й вампіри!
 
Так! З прихистку свого у листі
Я, Змій, немов натхненний птах,
Сплітав слова свої барвисті
У сіть підступну: пив, о жах,
Тебе, нечула! І сп’янілий,
Од власних чарів обважнілий,
Я потаємно панував
У золотім твоїм волоссі,
Де загадка твоя ще й досі —
Найтонший порух, знак обав!
 
Немов думок духмяний плин,
Я поруч був, немов пахтіння,
Ховалася від розуміння
Підступна сутність цих глибин!
О звага й плоть не без слабин, —
Я спокушав твоє терпіння,
Не зрадивши тонкого вміння
Підбурювать на звабний чин!
Одмінена незримим даром,
Моя ти будеш незабаром!
 
(Відвертості чудовна суть
Поваги жде й порозумінь!
Її прозорість устремлінь,
Пиха, погорда, дурість, лють
Прекрасне місто стережуть!
Надаймо ж їм всю широчінь,
Нехай найтонші з цих умінь
Знайдуть у чисте серце путь!
Тут — підступ мій, снага завзять
І головні з моїх знарядь!)
 
Отож з отруйливої слини
Світлясту виплітаймо сіть,
Аби раптово, в мент єдиний
Знадливу Єву полонить!
Нехай під шовку ваготою
Вона тремтить передо мною,
Бо звична їй блакить ясна!..
Не з флеру чи фата-морґани,
Не з прозірнуго волокна
Снується стиль мій тонкотканий!
 
Нехай на мовну філігрань
Кладе язик мій позолоту!
Від дотепу та анекдоту
До хитромудрих умовчань:
Усе, що в жінці слід лишає,
Що лестить їй і спокушає,
Ввійде у наміри мої, —
В’ючись по горяній стежині,
Отак небесні ручаї
Збігають у водойми сині!
 
Які думки, які промови,
Якої прози плинний лад
Вкладав я в вухо, повне знад,
В пухнастий лабіринт чудовий!
Тут, — думав я, — надійний схов
І користь: серце тьохне знов!
Аби лиш, душу вполювавши,
Мої слова, на взір бджоли,
Що п’є пахкий нектар, — назавше
У неї з вуха не втекли!
 
“Хисткіших істин не знайти
Від слів Предвічного, о Єво! —
Шептав я. — Плід з оцього древа
Достиг і повен смакоти!
Повчань Творця не слухай ти,
Його клятьба — зникоме мрево!
Як снять вуста твої чуттєво!
Розкішні, виблислі рожево
Майбутні, вже близькі світи —
Це соковита вічність, Єво!”
 
Вона пила мої слівця,
Що лад творили відповідний,
І зір її, вже не погідний,
Вертавсь до мене без кінця.
Та Змій незгірш од мудреця
На посміх брав хмурні зусилля
Її зрадливого лиця, —
То був лиш голос серед гілля!
Уважно Єва між кущів
До хитрих дослухала слів.
 
Казав я: “Ти, душе, несеш
Ясне натхнення й славослів’я;
Чи ти й кохання вчуєш теж,
Яке від Батька потаїв я?
Як мед, солодку мавши ціль,
Цю суть Небес не без зусиль
Розподілив я страх старанно...
Отож баритися не слід:
Аби зірвать жаданий плід,
Тобі прекрасні руки дано!”
 
Мовчання! Бистрий порух вій!
Із перс одне стемніло: тіло
Їй тінню Дерево окрило,
А друге — блискіт квітковий!
— Шипи, свисти! — співалось їй,
І власна плоть моя тремтіла,
Здригався весь батіг тонкий!
Від гребеня, мого берила,
Котився кожен звив і звій
Навстріч видимій згубі злій!
 
О дар! Тривале нетерпіння!
Нарешті слушний час надбіг!
Дійти нового Розуміння
Здолає крок цих босих ніг!
І злото, й мармур заяскрілі!
Бурштину й тьми опори білі
Схитнулись, де вершиться рух, —
Мов урна ця: без перешкоди
Майне і зникне з неї дух
Мовчазно-вдаваної згоди!
 
Ти, тіло, прагнеш раювання:
Склади привабам гідну дань!
Твоє невтримне змін жадання
Навколо Дерева Конань
Хай безліч рук сплете зарання!
Та, не поставши, все ж постань,
Нечутне будь, як руж буяння...
Танцюй же, тіло... Без вагань!
Причина — розкіш! Не остання,
Що гідна світу проминання!..
 
Безумець, я плекав ману,
Немов у маревінь узорі,
І спину бачив осяйну,
Яка тремтить у непокорі!..
Та, волі корячись суворій —
Позбутись мудрості й оман,
Вже Дерево Знання у зморі
Од видив, що вістують бран,
Схитнувшися, здіймає віття
До сонця, й спрагло п’є сновиддя.
 
Найбільше з Древ, Небесна Тінь,
О Дерево над деревбми,
Крізь мармурових брил розлами
Забагле соків та пахтінь,
Муруєш посеред руїн ти
Тісні для смерку лабіринти,
І кануть сутінки в сапфір
Світання вічного: невловна
Обава втрат, п’янкий зефір,
Духмянь чи горлиця жертовна, —
 
Співоче, смокчеш ти з глибин
Усі скарби, незримі дневі,
Колиско Змія, — мріє він
І навіває мрію Єві, —
Творіння, збуджене знанням
Назустріч людям і вікам:
На поклик власної вершини
Ти, вибуяле в золоттн,
Випростуєш гілки густі,
Вгризаючись у товщі глини, —
 
Безмежжя — наче тінь бліда
Твого зростання; що ж до решти —
Від домовини до гнізда
Усе Знання в собі несеш ти!
Однак вожай недобрих сил
Під золотом сухих світил
У тебе в гнллі чари діє:
Зневаживши твої скарби,
Плекає він плоди ганьби,
Хаосу, смерті, безнадії!
 
Я, Змій, висвистую свою
Заледве чутну пісню ніжну
І славі Божій віддаю
Печаль звитяжну й перебіжну...
Отож нехай стара як світ
Надія на гіркавий плід
Троюдить людські пожадання...
— Твоїх зусиль розповиття,
Жага на рівень Існування
Підносить владу Небуття!