Е. Л. ДОКТОРОУ

МАРШ ДО МОРЯ

РОМАН

(Закінчення. Початок у №9-10, 2009)

З англійської переклали Наталя Дьоміна та Ольга Карпенко

Літературна редакція Олександра Тереха

VII

Вони переїхали міст, і тут уже село. Арлі скочив з фургона, витягнув Віла за руки до краю, потім присів і повільно підвівся, перекинувши тіло хлопця через плече.

Кіптява зі спалених будинків та клунь простяглася над дорогою, наче примара.

— Хай йому біс, Вілі, — промовив Арлі, — ти б не захотів дихати цим повітрям, у ньому тут лише дим та попіл. Від нього тільки горлянку дере.

Арлі відступив на край дороги, даючи фургону проїхати.

Цього холодного ранку все, що лишилося від міста, потопало в білій імлі. Жінки, деякі із дітьми на руках, мовчки спостерігали, як проїжджали фургони. І бачили вони тільки колеса, які знай собі скрипіли одноманітно, та млявий поступ армії, що рухалася слідом за своїм бойовим авангардом. Обоз — це ніби хвіст параду, коли оркестр давно вже пройшов. Музикою тепер було мукання худоби, яку армійські гуртоправи переганяли через міст і місто.

Арлі крутився на одному місці, аж поки крізь імлу вже можна було розгледіти все навколо. Це був східний край міста, за кількома зруйнованими будинками дорога йшла вгору. Власне, вона піднімалася на невисокий пагорб з десятками кам’яних надгробків, які стояли і криво й косо, тільки не вертикально.

— На цвинтарі немає чого спалювати, правда ж, Віле? — сказав Арлі. — Найгірше, що тут можна зробити, це перекинути кілька надгробків.

Байдужий до поглядів перехожих, він вирушив зі своїм тягарем. Арлі був одягнений у ненависну для них уніформу, та всі вони були надто приголомшені, аби щось вдіяти, а тому лише витріщалися. Деякі навіть не робили і цього, а піднімали очі лише тоді, коли він проходив повз них, після чого знову поринали в думки, розгрібаючи те, що лишилося від їхніх домівок.

Віл за життя був доволі худорлявий, але нести на спині мерця — то зовсім інша справа. І від нього вже починало тхнути. Арлі не знав, як його поховати. Він не мав лопати і був утомлений і голодніший, ніж будь-коли. До того ж він не міг далеко відстати від армії. Проте якщо він не поховає Віла, то хто ж тоді?

Сповнений скорботи, Арлі намагався в душі виправдати свою необачність.

— Я не заперечую, що забрав тебе з того шпиталю у Саванні, де лікар міг би врятувати тебе від смерті, припинивши кровотечу, — сказав він мертвому хлопцеві, що лежав на його плечі. Та ми знову могли б опинитися в двох камерах і чекали б тільки того, що привезуть труни перед тим, як вони розстріляли б нас за шпигунство чи ще за якимсь ідіотським звинуваченням.

Спустошений будинок із перекошеним ґанком привернув його увагу головним чином через виставлену у двір канапу. Арлі штовхнув ногою чавунну хвіртку, насилу додибав до канапи й опустив на неї мертве тіло. Потім посадив його і, відсапуючися, сів поруч. У кишені на грудях він знайшов недокурок сигари і припалив його.

— Я прийняв зважене воєнне рішення, Віле, — сказав він уголос. — Та чи можемо ми знати напевне, хто підказує нам рішення, Господь, чи якась інша сила. Проте в кожному разі ми його знаряддя, живі чи мертві, і гадаю, що твій дух на небесах, який тепер сидить поряд із ним, чує мене і краще за мене знає, що з того вийде.

Наче на відповідь мертве тіло впало у бік Арлі, і голова притулилася до його шиї. Зітхаючи, Арлі пригорнув до себе мертвяка. Обидва так і сиділи у тиші нерухомого повітря, просякнутого кіптявою під почорнілими деревами. Ні живий, ні мертвий не виявляли бажання поворухнутися. Не те, щоб Арлі задрімав, просто очі його посоловіли, а сигара вислизнула з пальців і впала у траву. В такому напівсонному стані він бачив, як під’їхав фургон, запряжений єдиним мулом. Чоловік у коричневому пальті та дербі¹ разом із нігером, його помічником, облаштувався прямо там, біля хвіртки, аби фотографувати. Вони витягнули з воза дерев’яний штатив і розставили його. Потім притягли коробку фотокамери і прикріпили її до штатива. І вже по тому, доки чоловік у дербі підбирав лінзу, прикручував її до передньої сторони коробки, наводив різкість і дивився в небо, потім знову наводив різкість і знову дивився в небо, нігер ганяв туди-сюди, приносячи з воза скрині із купою металічних пластинок. Ти ба, це вони готуються робити фотографії! Арлі прокинувся, одначе не поворухнувся і не розплющив очі ширше, ніж йому було потрібно, аби стежити за всім, що відбувалося. На фургоні був тент із чорного брезенту, встановлений на рамі, а ззаду — сходинки. Збоку був напис «Джосая Калп, фотограф Сполучених Штатів». Маленькими літерами було дописано «Carte de Visites. Стереографи».

¹ Дербі (derby — амер.) — американська назва чоловічого капелюха-казанка.

Арлі зачекав, доки цей Джосая Калп накрив голову чорною тканиною за фотоапаратом, і помахав рукою.

— Не рухайтесь! — пролунав заглушений крик, та Арлі підвівся, отож Вілове тіло впало на канапу.

Джосая Калп випростав голову з-під чорної запони і підніс у розпачі руки.

— Я знайшов був! Я знайшов був! Навіщо ж ви поворухнулися? Сядьте туди, де сиділи, будь ласка, я шукав саме цей образ.

— Як ви знали, що це саме той образ, який ви шукали, якщо оце тільки-но його побачили? — поцікавився Арлі.

— Ви знаходите його лише, коли бачите. Він раз — і з’явився. Він до вас промовляє. Будь ласка, — попросив він, вказуючи на канапу.

Це був огрядний чоловік у цивільному костюмі, камізельці та пальті, розстібнутому на животі. Він був такий знервований через втрачений кадр, що лише тепер помітив дивну позу Віла, — він лежить, а ноги стоять на землі.

— Що це з вашим товаришем?

— Та вже нічого, бо він мертвий.

— Він мертвий? Ти чуєш, Кальвіне? Он той — мертвий. Так, я бачу плями на його мундирі. Звісно. Та це навіть і краще. Сядьте туди до свого мертвого товариша, сер, та обійміть його, як тоді, і подивіться у фотоапарат. Світло цього ранку не таке гарне, як би мені хотілося, та якщо ви застигнете на кілька секунд, я зроблю вас відомим.

— Думаю, що ви не могли б собі дозволити тримати чорношкірого, мула, а ще й такий екіпаж, якби ваш товар не користувався попитом, — сказав Арлі, виходячи на вулицю.

— От на тобі, що це ви робите! — вигукнув Джосая Калп, бо Арлі тим часом зазирнув у фургон. В середині він скидався на армійський санітарний фургон із його скриньками та коробками припасів. З мотузки, натягнутої упоперек, звисало кухонне начиння. Та тут і харчами пахне! Він піднявся сходинками, відкинув брезент і побачив купу солодкої картоплі, мішки цукру і кави та обскубану курку.

— Забирайтеся звідти, сер!

Речей тут було чимало. Він виявив складений намет, кайло та лопату, а ще й стос мундирів синіх і сірих. Також він знайшов скручені завіси із фоном. Він розкрутив одну з них — на ній був намальований ставок із качками та деревами, які не існують у природі.

Та особливо зацікавила Арлі фотографія — вона стояла перша з багатьох інших, що стояли у скриньці. Вона була наклеєна на чорну тканину й оправлена в срібну рамку. На ній були зображені північні офіцери, які позували перед штабним наметом. Він підніс її до світла. Напис був такий: «Генерал Шерман та його штаб, Джорджія 1864». Очевидно, Шерман — це той, хто сидить і дивиться прямо в об’єктив.

— Так, Господи, — прошепотів Арлі. — Тепер я розшолопав.

Він поставив фотокартку на місце, потім ще з хвилину порпався, поклавши в кожну свою кишеню по солодкій картоплині, і нарешті стрибнув на землю. Його підбадьорила схвальна посмішка Кальвіна, молодого чорношкірого.

— Ти ж звільнений раб, Кальвіне? Бачу, у тебе вже і гарний костюм, і капелюх.

— Так, сер. Навчаюся у містера Калпа фоторемесла.

— Мабуть, він непогано заробляє. Багато ж генералів замовляють у нього свої фото.

— Не лише офіцери, — завважив Калп. — Я фотографую і рядових. Кожен із них бажає мати свою фотокартку. Це полегшує біль розлуки для родин і для коханих, коли вони мають портрет своїх солдат.

— Авжеж це добра справа, — підтвердив Арлі. — Полегшення.

— Робити сartre de visite найвигідніше. Але прибуток для мене тут не важливий. Я — фотограф, ліцензований армією Сполучених Штатів, — пояснив Калп. — Як ви гадаєте, для чого? Тому, що уряд усвідомлює: вперше в історії війна буде зафіксована для нащадків. Я увічнюю цей жахливий конфлікт у картинах, сер. Ось для чого я тут. Це мій вклад. Я зображаю переможний похід генерала Шермана для наступних поколінь.

— Якщо для вас так неважливі гроші, чому б не заплатити мені, якщо вам так потрібне фото зі мною?

Калп засміявся, показуючи ряд пощерблених зубів.

— Ну, такої вимоги я ще ніколи не чув!

— Принаймні вам не доведеться платити йому, — докинув Арлі, вказуючи на канапу.

— Вам пощастило, що я виявив бажання зробити ваше фото без винагороди. До того ж я згоден дати вам копію. Але за умови, що права на фото належатимуть мені. Тепер, прошу, поки тримається світло, сядьте як раніше та обійміть мертвого чоловіка.

Арлі витягнув із-під поли мундира заряджений пістолет, який знайшов в екіпажі фотографа. Він простягнув його, ніби для того, аби відчути вагу, і наставив дуло на Джошуа Калпа.

— Мені до вподоби інша фотокартка, — заявив він.

VIII

Шерман сів на колоду, чекаючи, коли солдати з п’ятнадцятого корпусу Говарда прокладуть понтонний міст через річку Броуд. Ранок був ясний, холодний, і подував свіжий вітер. Менше ніж за милю на північ виднілася його мета — Колумбія, столиця зрадників сепаратистів, що розкинулась на рівнинах, наче кекс із родзинками, наче жінка, готова віддатися. О Боже, він пам’ятає Колумбію, де ще молодим офіцером входжав до багатьох домів. А деякі леді були просто чарівні. І зокрема одна з них, на багато років молодша, тоді майже дитина, гнучка тростинка, від погляду якої в нього тремтіли коліна. Чи й досі вона живе там? Елен — так її звали, так само, як і мою найдорожчу половину, шановну місіс Шерман. Елен Тейлор. Тепер уже заміжня жінка, можливо, вдова і більше не тростинка, а натомість зі зграєю діточок, які смикають її за спідницю.

А онде будинок законодавчих зборів штату, ще не зовсім добудована, гарна класична споруда в граніті. Дуже доречна для громади, яка була такої високої думки про себе. І такої впевненості в своїй силі, що збиралася вести війну десь далеко на Півночі. Розкочегарили цю заворуху, а тепер вони святі та божі. А збоку руїни залізничної станції, від якої і досі чадить. На вулицях метушаться люди, вони чудово розуміють, що могутня армія синіх уже тут, на Півдні. У місті сум’яття.

Налаштувавши бінокль, він побачив, що кіннота конфедератів рушила з міста північною дорогою. На товарній станції натовп негрів тягав з вагонів мішки із зерном і ще з якимись продуктами, Бог знає, з якими, але вони згодилися б і для армії. Покликавши свого ад’ютанта, він наказав, щоб батарея Говардових двадцятифунтових гармат кинула туди кілька ядер, аби розігнати мародерів. І на додачу ще кілька он туди, — сказав він, поглядаючи на будинок законодавчих зборів, де майорів конфедеративний прапор.

За годину він уже разом зі своїм штабом їхав попереду війська дорогою до міста. Піднявся вітер, і коні полохались, уповільнюючи ходу і нюхаючи повітря. І потім, раптово для себе, він опинився на базарній площі міста. Із натовпу вийшов літній мер, який привітав його і запевнив, що з боку громадян Колумбії не буде жодних актів спротиву. Шерман, бачачи тихий натовп глядачів, вирішив і собі сказати кілька слів.

— З нашого боку, містере мер, — почав він, озираючи поглядом натовп, — дозвольте запевнити вас, що ми не маємо наміру завдати шкоди вашим громадянам чи їхньому майну. Ми затримаємося тут лише для того, аби позбавити вас від тих матеріалів та обладнання, які вам більше не знадобляться.

Тієї ж миті Шерман відчув запах диму і, випроставшися на стременах, за головами людей нижче по вулиці, де були комерційні склади, він побачив, що горять паки бавовни. Один із його генералів швидко віддав накази, і загасити полум’я було відправлено роту солдат. У такому неочікуваному і зворушливому контакті вони невдовзі пліч-о-пліч працювали із пожежною командою міста.

Згодом, коли Шерман знайшов собі до вподоби будинок за кілька кварталів від законодавчих зборів і облаштував там штаб, він віддав розпорядження про зруйнування арсеналу та інших воєнних об’єктів, а також залізниці, промислових підприємств та громадських будівель для установ не муніципального, а конфедеративного підпорядкування. І вже по тому підготувався до неминучої зустрічі з петиціонерами. Та перший же відвідувач, черниця у довгій чорній сутані, примусила його зайняти невластиву йому оборонну позицію. Це була сестра Анна-Марія, ігуменія монастирської школи для дівчат, і вона вимагала від нього охоронну грамоту.

— У цьому немає потреби, — відказав він. — З вами все буде гаразд.

— Якщо так і буде, — наполягала ігуменя, — то у вас немає підстав не підтвердити це на папері.

— Армія Сполучених Штатів не воює з жіночими монастирями, — відповів він і зробив крок, щоб провести сестру до дверей. Вона не поворухнулась. Роздратувавшись, Шерман швиденько написав дозвіл, який і ткнув їй у руки. Коли вона пішла, він знову відчув неспокій, як частенько в містах. Проте тепер це було особливе передчуття лиха. Якого ж? Щось свистіло у кімнаті. Він зрозумів, що то вітер, який продуває крізь старі недоладні вікна. Цей звук нагадував жіноче голосіння. Він втупився у прозорі завіси, які скручувались і розкручувались, наче танцюючі дервіші.

Стівен Волш уже бачив, як горять паки бавовни, складені для вивозу, вони закрили для проїзду цілий квартал. Його рота, ідучи сусідньою вулицею, одержала наказ допомогти місцевій пожежній команді тягти шланги та качати ручними помпами воду під керівництвом місцевого брандмайора.

За півгодини пожежа була під контролем, а незабаром від неї не лишилося й сліду, окрім хіба що почорнілих куп зіпсованого товару та спіралей диму, що розвіювалися вітром. Вогонь помирає, наче жива істота, — подумалося Стівену. Палкий спалах і драматична смерть. Здавалося, дим каже — все скінчено, я захищався, тепер мені кінець.

Війська продовжили похід, маршируючи під оплески городян.

Та десь у глибині бавовняних скирт і досі тліла іскра: вогонь причаївся, чекаючи, поки прийде ніч і повіє вітер. Він вичікував свого часу, і коли настала слушна мить, спалахнув, вивергнувши у нічне небо і підкидаючи свої жмутки світла до вітру, який радо ніс їх далі.

Хто ж перший підніс сірника до тих паків бавовни? Волш вирішив, що найімовірніше то були південці, які відступали. Якщо їм не дісталася бавовна, то нехай не дістанеться і Шерману. Все було зав’язано на цій бавовні: вона потрібна була, щоб побудувати Південь, і тепер, завдячуючи дурості цих людей, вона ж використовується для того, щоб спалити його.

Бо Колумбія стала пеклом: цілі вулиці у вогні, будинок за будинком обвалювався з гуркотом, дерев’яні крокви спливали живицею і згорали з тріском, подібним до рушничних пострілів. Здавалося, що палає не тільки все на землі, а навіть і саме небо.

Волш, якого призначили охороняти ворота школи жіночого монастиря, зрозумів, що вогняний вал наближається. Палаючі жмутки бавовни вже осідали на деревах у саду. Отож тут скоро стане небезпечно. Він розчинив двері.

— Поспішайте, сестро, — гукнув він. Дівчата стояли навколішки в каплиці, молилися, перебираючи чотки. — Підводьтесь, підводьтесь, — підганяв їх Волш. — Треба забиратися звідси. Ігуменю звали сестра Анна-Марія. Вона уважно подивилася на нього і після, як йому здалося, хвилини непотрібних роздумів, плеснула в долоні, і дівчата вишикувались у вестибюлі. Біля кожної на підлозі лежала сумка. Тож вона знала і була готова.

— Швидше! Швидше! — вигукнув Волш.

Якимось чином, попри жахливе ревіння палаючого міста, сестрин невимушений голос було добре чути: «Ми не будемо бігти, а йтимемо за цим добрим солдатом. Ми не будемо плакати. Йдучи, ми дивитимемося лише вниз. І нехай захистить нас Господь Бог».

Таким чином Волш вивів їх з монастиря: по боках по черниці, а Анна-Марія йшла позаду. Дивна то була процесія — двадцять п’ятеро чи тридцятеро дітей у супроводі вчительок ішли мовчки й слухняно, немовби на звичайну шкільну екскурсію.

Волш був антиклерикал і рішучий скептик, та його лейтенанта це не обходило.

— Мені потрібно пару папістів, — сказав лейтенант, коли надійшов наказ. — Ти — Волш і ти — Бразіл, крок уперед!

Бразіл, веселий пришелепуватий хлопець зі зрізаним підборіддям та перманентним блиском в очах був у захваті.

— Мене називали папістом з того часу, як я приєднався до цього чортового сто другого полку, тож хто, в ім’я нашого солодкого Ісуса, заслуговує на ніч у місті, якщо не Бобі Бразіл. — Тому, постоявши п’ять хвилин біля воріт, він побажав Волшу доброї ночі і щез.

Дівчата-школярки були на вечірній службі, але назовні через пориви вітру співи долинали лиш уривками. Стівену Волшу здалося, що вітер квапить темряву, бо ж світло згасало дуже швидко. Відчув, що запахло чимсь, чи не димом, і, глянувши, побачив у небі миттєвий червоний спалах.

— Оце буде ніченька, — сказав він сам до себе.

Але ніч настала така, що йому й не снилася. Ведучи вулицями своїх підзахисних, Волш усвідомив, що весь час тримає рушницю напоготові. Світ перетворився, все тепер стало чимось іншим: небо обернулося на мерехтливе бронзове склепіння, а хмари — на клуби густої чорної кіптяви. Він повернув за ріг, але вулиця була завалена палаючими колодами. До нього підійшла сестра.

—А ви самі знаєте, куди нас ведете? — запитала вона.

— Мені наказали, в разі необхідності, треба йти до отих будівель на горі, — відповів Волш, вказуючи рукою.

— Ага, тобто в коледж Південної Кароліни, — сказала вона. — Тоді ми обійдемо завал цією дорогою.

Невдовзі вони звернули на чисту вулицю, і йшли спокійно аж до того часу, коли з якихось дверей на вулицю вивалилися двоє таких самих, як і Волш, солдатів із пляшками віскі. Побачивши процесію, вони зраділи і, хитаючись, пішли поряд, голосно обговорюючи імовірні принади вищих на зріст дівчат. Сердиті погляди сестри вони зневажили і, коли дівчата пришвидшили ходу, вони собі зробили те саме, а заразом реготали і натякали, що мають свої власні принади. Одягнені в ту саму уніформу, що й він, ці хлопці його не дуже стривожили. Йому було просто соромно, що вони ганьблять свій мундир. Та деякі дівчата заплакали, збилися докупи, намагаючись відступити далі від п’яних гультяїв. І тоді Волш, озирнувшись, побачив, що один із них розстебнув штани і виставив усе своє напоказ. І Волш скільки сили хвицнув його ногою в пах, а другого, який кинувся на нього, різонув по руці багнетом.

— Дякую, — сказала сестра, не дивлячись на Волша. І коли дівчата вишикувалися в колони, вона стала серед них. — Будь ласка, ходімо далі.

Цієї миті Волш зрозумів, що не може зручно тримати свою рушницю.

Той факт, що в місті лютує страшна пожежа, генерал Шерман усвідомив зненацька. Напівроздягнений, він помчав зі свого штабу, який містився в особняку в передмісті, і за кілька хвилин у кварталах його знайшов ад’ютант, полковник Тік. Шерман приєднався до пожежників і тепер не віддавав накази, а, як і простий солдат, виконував їх.

— Сер, це негоже для командувача армією, — вигукнув Тік, торкнувши Шермана за плече. Той важко дихав, і на його вкритому кіптявою обличчі був здивований вираз. Видно було: він тільки щойно впізнав Тіка. По тому кивнув і дозволив відвести себе подалі від пожежі. Шерманові принесли фляжку, з неї він вилив воду собі на голову. Мозес Браун подав йому рушник. Він витер обличчя, кинув рушник додолу, все ще без капелюха та в самій сорочці, і запитав:

— Тіку, можете сказати мені, що це в біса відбувається? — і після цього пішов, а Тік —за ним.

Та навіть іти було небезпечно. Палаючі стіни падали просто на бруківку. Непізнавані, здавалося, нематеріальні клаптики бавовни горіли на льоту, в гарячому повітрі. А його солдати швендяють по місту п’яні. Деякі, стоячи перед охопленими полум’ям будинками, аплодують, деякі — тиняються, похитуючись, попідруки; для Шермана вони були, наче жива карикатура на солдатське братство. Усе це поєднувалося в огидній гармонії — пекло в місті та моральний розлад його армії. Ці ветерани, що воювали в стількох кампаніях, що пройшли з ним сотні миль, завзято і з честю билися і вкрили себе славою, долаючи кожну мислиму перешкоду, створену чи-то природою, чи-то ворогами — тепер вони не солдати, вони демони, які регочуть, дивлячись на те, як цілі родини, приголомшені, стоять на вулиці і споглядають свої будинки, що згорають до цурки.

У парку під палаючими деревами Шерман побачив видовище, схоже на фантастичне свято. Солдати з негритянками танцювали під музику полкового оркестру, чи принаймні тих його оркестрантів, які були ще в змозі грати на своїх інструментах. Якийсь старий негр забрався в раковину концертної естради і диригував оркестром із захватом. Генералу відібрало мову. Він усвідомив, що вдягнений зовсім не по формі, і надумався тільки обтруситися, заправити свою сорочку в штани і випростати плечі.

Звернувши на сусідню вулицю, він зрадів, побачивши, як солдати намагаються загасити пожежу, але повернувши за ріг, помітив військових, які своїми багнетами штрикали шланги та проганяли пожежників. І вони не були п’яні, ці солдати.

Шермана ніхто не впізнав, та він і не втручався, вочевидь розуміючи, що за цього стану безладу його владні повноваження можуть не подіяти. Він глянув на Тіка, який кивнув, розуміючи, як і всі офіцери, що коли на ранг не зважають, він і не має сили.

— А де майор Моррісон? — запитав Шерман, озираючись навколо.

— Сер, ви ж пам’ятаєте, його було вбито в Айкені.

— А-а, так, звісно.

Тік, на зріст шість з половиною футів, був куди вищий за Шермана і, схиляючись над ним, виглядав, наче батько над дитиною. Він двічі відкинув пропозицію командувати бригадою і підвищення в чині обіцяного разом із нею, бо ж відчував особисту відповідальність захистити Шермана і забезпечити його славу. Таке опікунство він узяв на себе ще починаючи з часів, коли Шерман перебував у стані нерішучості і навіть страждав від приступів істерії після Булл Рану¹. Він бачив його чи не в найгіршому стані — коли він валявся, скрутившися долі, у своєму наметі, гриз кісточки пальців і жалібно скиглив. Генерал просив звільнити його від командування і дати йому час на відпочинок та поновлення сил на його батьківщині в Огайо.

¹ Булл Ран (Bull Run — амер.) — ідеться про дві битви на річці Булл Ран у липні 1861 та серпні 1862 року.

Тік був мовчазний хлопець із Заходу, і якщо Шерману було байдуже до одягу, то Тік навпаки, начебто для балансу, був завзятим чепуруном. Під час походу на Тікові були кавалерійські рукавички і чоботи, форменний капелюх і шабля. Він щодня доглядав свої довгі висячі вуса, будучи чоловіком, який вірив, що його пиха є його ж таки силою. Направду, захоплюючись шермановими грандіозними стратегічними задумами і блискучою тактикою, він таємно глузував з його темпераменту. Тік відчував щось жіноче в генеральському мінливому настрої. Ти ніколи не знаєш, що чекати від його его, яке могло пишатися собою або й скавучати, наче побита собака, відповідно до його внутрішнього настрою. Та разом з тим Тік був упевнений у тому, що Вільям Текумсе Шерман є своєрідним генієм. Будучи постійно поруч, Тік заряджався від нього енергією. Однак як професіонал, як солдат, що побачив багато чого і нічим уже не дивується, він відчував деяку перевагу над Шерманом. Хоча б оце зараз — генерал бурмоче: «Господи Ісусе, у цій війні ми тільки самі себе поборюємо». Тіку навіть стало соромно за генерала.

Вони стояли перед камінним особняком, якому, здавалося, було байдуже до того, що його вікна світяться жовтим світлом, а з димарів бухає полум’я.

— Що ж, — озвався Шерман, — доведеться викликати з бівуаку бригаду Слокума, нехай бере місто під свій контроль. А то ці п’яні гультяї... — і він махнув рукою кудись убік. — Доведеться їх покарати. Я довідаюся, з яких вони полків і хто їхні командири.

Чи був це наказ, чи лишень думки вголос? Тік не міг сказати напевне.

Вони стояли, дивлячись на будинок у вогні.

— Ви знаєте, полковнику, — сказав Шерман, — мене було сюди призначено, здається двадцять років тому, і я закохався в дівчину, яка жила у цьому самому будинку. Звісно, з цього нічого не вийшло, але її губи були найніжнішими з тих, що я будь-коли цілував.

За мить Шерман рушив туди, звідки прийшов, склавши за звичаєм руки за спиною.

Тік провів його поглядом.

Після того, як генерал повернув за ріг вулиці, полковник Тік витягнув із кишені мундира фляжку і зробив великий ковток. Жар від палаючого будинка відчувався на його обличчі як літнє сонце. То було приємне відчуття.

Йому видалося актом справедливості те, що сталося з цим штатом, який призвів Південь до війни. Цього ж таки дня він бачив гурт полонених солдатів Союзу, яких тримали у місцевій психлікарні серед сотень психічних хворих. Побачивши, до якого стану їх там довели, він жахнувся. Брудні, смердючі, з облупленою шкірою, очі запали, вони насилу шкандибали, а намагалися демонструвати солдатський стройовий крок. Їхнє худюще тіло наче просвічувалося наскрізь, це були напівживі істоти, і вигляд у них був відразливий. У столиці конфедерації з цими солдатами повелися не як із військовополоненими, а як із собаками в клітці. Коли генерал побачив цих бідолах, у нього потекли сльози, а тепер він, бач, згадує, як цілувався з південними красунями. А він же поклявся нажахати весь Південь своїми ділами, хіба ні? От його обіцянки і виконуються. Всі ці розгнуздані п’яні палії, ці ґвалтівники і мародери – та ось же й вони виходять із заможного будинку, виносять мішки, наповнені столовим сріблом, а разки перлового намиста і годинники з ланцюжками несуть у руках – хто вони є як не солдати, яким потрібна ніч свободи від цієї війни, нав’язаної їм південцями, війни, яка порушила плин їхнього життя та ще й загрожує відняти його у них? Ось вони зупинилися на мить і ну кидати у вікна смолоскипи. Один солдат озирнувся на Тіка, як він на те зреагує. І коли виявилося, що ніяк, хвацько віддав честь.

Якщо цей погром коїться для того, щоб задовольнити жадання помсти, думав Тік, значить армія діє вправно і може собою пишатися.

Що ж до майже всезагального пияцтва, то виникло воно тому, що розграбували винокурню на Рівер-стріт. Полковник з’ясував це, простеживши, звідки йдуть п’яні солдати з повними посудинами віскі. Отож він дійшов до цегляної будівлі з вантажними помостами, на яких лежали геть захмелілі солдати. Всередині були такі, що поводилися жвавіше. Повалили дівчину негритянку додолу та й ну її по черзі. Інша тікала, вилізла по драбині, її стягли, вона верещить і опирається. Тік долив віскі у свою фляжку і пішов собі далі.

У головному корпусі коледжу Південної Кароліни три полкові хірурги облаштували свої приймальні. Нехай би їх було і десять, та все одно не вистачило б. Дотримуватися порядку у вестибулі було надзвичайно складно, адже туди набігло багато цивільних, вони штовхали одне одного і благали про допомогу. Це були місцеві білі, люди з опіками або ж із вивихами чи переломами. Кілька солдат Союзу було вбито і значно більше поранено під час вибуху. Шерман наказав викинути в річку склади з порохом і снарядами, що зберігалися в столиці штату. Проте щось пішло не так. Поранення були жахливі, і хірурги займалися ними цілий день.

Двоє санітарів у чині сержанта були нещодавно прислані до Ріда Сарторіуса з медичного департаменту, тож вони перебрали всі повноваження на себе, лишивши для Емілі Томпсон та Перл мити закривавлену підлогу, виймати і складати операційні рештки, прати рушники, перекладати бинти і шини, а також роздавати ліки. Емілі вирішила, що краще б Метті Джеймсон відала коморою, де вона б не бачила найгіршого.

Після того, як невідкладну допомогу було надано, цивільних пацієнтів направляли на огляд до Ріда Сарторіуса. Виявлені ним ушкодження не особливо його цікавили. У більшості випадків городяни перебували в стані шоку. Він прописував їм скляночку бренді чи настоянку опію у слабкому розчині. Його почала дратувати ця нескінченна процесія переляканих людей. Отож тепер Емілі та Перл належало закутати їх у армійські ковдри, давати ліки та вести їх нагору, де вони могли б відпочити на облаштованих у класних кімнатах ліжках.

Коли ввечері пожежа розлютувалася, до воріт почало сходитися все більше і більше людей. Спершу чорні і білі чекали на лікаря в окремих кімнатах. Та оскільки коледж був малий для притулку такої маси, опівночі і білі, і чорні сиділи й лежали поряд у коридорах.

Для невідкладної допомоги довелося використати й інші будівлі, а отже облаштували там потрібні приміщення. Стівен Волш побачив із вікна коридору, що загорілися два корпуси коледжу. На дахах виднілися фігури людей, які ковдрами намагалися загасити полум’я. Він бачив їхні силуети проти червоного неба. Що це в біса таке? Звісно, не те пекло, що примислили священики і черниці. Їхнє пекло втішає. Воно запевняє, що існує і рай. Це пекло, моє пекло без ніякої атрибуції до чогось іншого. Це — життя, яке нестерпне саме по собі.

Ліва рука Волша була забинтована. Йому здалося, що вона стала продовженням якогось кокона. Або ж, можливо, осиного гнізда. Права рука теж була забинтована, але тільки до пальців. Опіки були лише на долоні, хоча ця рука пекла так само, як і інша. У цих зав’язках він почувався незахищеним, а тому радо розірвав би їх своїми зубами. Хай там як, а зранку він звільниться від них і повернеться до своєї роти.

Там була така божевільня з тими зойками і голосінням, що він і не почув її слів, тієї сестри. Проте вже дуже і дуже гарна була вона, тому він нахилив голову і глянув з-під лоба, аби створити враження, ніби він дивиться на її губи лише для того, щоб по них прочитати.

У цій гімнастичній залі, що її перетворили на залу очікування, пацієнтів було більше ніж нош, а тому люди лежали на дерев’яній підлозі зі складеними ковдрами під голову замість подушок, або ж сиділи, обпираючись на стіни.

Та вона була така ласкава, що провела Волша в окрему кімнату, ніби його випадок був особливий. А потім, узявши його за зап’ясток, потримала руки у відрі з холодною водою та помазала маззю. Вона дуже особисто поставилася до виконання своїх обов’язків. Кучері її світло-коричневого волосся облямовували обличчя, і якось одразу війна здалася чимось дуже далеким. Він був неймовірно вражений, дотепер вважаючи, що після шерманівського походу близькість між людьми стала неможлива.

— Як вас звати? — спитала вона.

— Стівен Волш.

Вона глянула на нього своїми світло-коричневими очима з відтінком зеленого. Він відчув, що своїм поглядом вона вивчала його душу.

— Я — сестра Джеймсон, — сказала вона, ніби він наважився б заперечити цей факт.

— Дуже приємно.

— Чудово. Але надалі пам’ятайте, Стівене, що з вогнем грати не можна, — сказала вона і засміялася.

Він і досі думав про неї. Її вимова, незавченість і впевненість її рухів, те, як вона себе тримала — все це наштовхувало на думку, що та сестра Джеймсон була чорною, звільненою і завербованою на службу в армії півночі негритянкою.

Це не шокувало його. Після місяців у поході факт існування білотілих негрів більше його не дивував. У цій чудернацькій країні після кількох поколінь, яким довелося коритися жахливим звичаям, раби більше не були тільки чорними, а стали різновидом білих. «Так, — подумав він, — якби Південь панував і далі, теоретично настав би час, коли біла шкіра сама по собі не гарантувала б ідентичність вільної людини. Кожного можна схопити, закувати в кайдани і продати на аукціоні. Чорний колір є тимчасовим приводом, а от основою є сама ідея існування рабів.

Та з цією міс Джеймсон було щось і незрозуміле. Вона зверталася до нього якимсь мелодійним голосом, трохи дражнячи, але при цьому дивилася на нього такими ясними очима, які, здавалося, вмить затьмаряться, коли щось не так. А також старанність, з якою вона взялася лікувати його обпечені руки, її зосередженість, некваплива турботливість підказали йому, що дівчина лише нещодавно взялася самостійно виконувати поважне діло.

І раптом його вразила така думка: хоча ця гожа дівчина працює тут медсестрою, насправді вона ще тільки підліток.

Він попрямував людним коридором. Може, пощастить побачити її знову.

Серед ночі, коли на ношах принесли непритомну чорношкіру жінку, Емілі Томпсон покликали асистувати. Одяг жінки був роздертий, а на грудях і плечах синці. Одне око — запухле, обличчя — побите. Її поклали на стіл, а залишки одягу зняли. Оглянувши її, Рід вирішив спочатку зашити промежину, тому наказав санітаркам поставити її на коліна, а голову і плечі опустити.

Емілі мала водночас тримати ліхтар і передавати Сарторіусу інструменти. Її знудило від жахливої процедури. Рідові руки були закривавлені, очі дивилися зосереджено, не мигаючи. Вона чекала у нього якоїсь видимої емоції. Чи її можна було виявити лиш роботою його рук? Чи про її існування можна тільки здогадуватися? Господь його знає, які жахи пережила ця дівчина. Емілі боязко було дивитися. Навіть найприватніші частини людського тіла не приховалися від цього грубого лікарського обстеження. Загалом Емілі вважала, що сучасний світ має користь від наукового прогресу. Та вона не могла потамувати відчуття незгоди з чоловічою експансією. Вона розуміла, що лікар намагається врятувати життя цієї нещасної жінки, але разом з тим її мучило відчуття того, що, озброєний наукою, Рід продовжує наругу, вчинену над жінкою чоловіками, його одноармійцями. Він не говорив ані слова. Наче дівчина була для нього не більше, ніж матеріал для випробування його хірургічної майстерності.

Операцію було закінчено. Один із сержантів промовив: «Фу-ух». Жінка умирала. Лунало страшне хрипіння. Вони тримали її, вона ж випросталася й остаточно завмерла.

Рід похитав головою і жестом звелів прибрати тіло, потім скинув фартух, заледве глянувши на Емілі, вийшов з кімнати. Його самоусунення, яке вона інтерпретувала як цілковиту незацікавленість станом смерті, відібрало їй мову і шокувало.

Емілі побігла на верхній поверх, де були ніші з вікнами. Вона сіла там, аби заспокоїтися, кажучи собі, що чоловік виснажився на роботі, блискучий лікар працює тиждень за тижнем у польових умовах. Він у напруженому стані — та й як тут можна не напружуватись? Щоденна відповідальність на марші неодмінно впливає на кожного. Та їй спало на думку, що це дається взнаки її власне виснаження, години невпинної праці та жахи пожежі міста. Скидалося на те, що Рід Сарторіус, чоловік, якому вона віддалася, був не лікар. Він був чародій, зосереджений на створенні власного всесвіту.

На подвір’ї під червоною загравою нічного неба зібрався натовп нових бездомних. Армійські санітарні фургони не могли проїхати крізь них. Емілі побачила у штовханині жінок, поведінка і зовнішній вигляд яких здалися їй такими знайомими, наче своїми. Манера триматися, їхня поведінка свідчила про їхнє походження. Вони міцно притискали до себе дітей і мовчки чекали посеред навколишнього безладу. То були жінки її соціального класу, ті самі, серед яких вона жила все своє життя. І вони все втратили.

— Господи, — прошепотіла вона. — Чому ж я не там, не з ними?

Будинок для божевільних згорів теж, і тепер деяких з його мешканців перемістили сюди, у коледж. З довгим закудланим волоссям, в брудному смердючому одязі і до смерті перелякані, вони блукали коридорами. Не маючи ні найменшого уявлення про те, де вони перебувають, ці люди стогнали і зойкали. Лікарі давали снодійне тим, хто їм попадався. Щоб навести якийсь лад у лікарні, прислали військових.

Коли божевільних загнали в підвал, їхній лемент було чутно і на всіх поверхах. Пацієнти, чекаючи лікування, шукали в очах армійських лікарів та санітарів запевнення в тому, що у світі є ще порядок і культура, а не тільки пожежі, божевілля і смерть.

Метті Джеймсон працювала і складала рушники у коморі, де за дверима у кінці короткого коридору було відносно тихо. Як і будь-хто, виконуючи просте і немудре діло, вона думала про щось своє. Трохи схиливши голову і з усмішкою на обличчі, вона була у Філдстоуні зимового вечора ще в перші роки свого шлюбу, коли Джон ще не мав якихось невідкладних справ і вони затишно сиділи у її кімнаті для шиття із засунутими проти холодної ночі завісами: вогонь у каміні, і обоє читають у кріслах. Їхня близькість була такою природною, що навіть не треба було розмовляти. Раптом вона знову стала молодою жінкою з пружним тілом і приховано пишалася тим, що Джон безнастанно до нього прагнув. Навіть народивши двох синів, вона лишалася такою ж гнучкою, як і за часів дівоцтва. Від життя Метті не хотіла нічого більше, окрім як задовольнити цього сильного чоловіка, якого у радісному щасливому запамороченні уявляла якимось нащадком левів.

Туга Метті за втраченим минулим і за синами перейшла у блаженний стан мрійливості, тож нарешті, коли вона звернула увагу на сум’яття у корпусі, їй здалося, що вона могла би подбати за тих людей, як вона дбала за своїх малюків, коли ті плакали уві сні.

Емілі Томпсон, повертаючись на перший поверх та вже прийнявши рішення, повторювала те, що має сказати Ріду Сарторіусу. Вона помітила Метті, яка ходила серед пацієнтів і, присідаючи, торкалась їхнього чола. Жінка ніжно говорила до них, намагаючись полегшити їхні страждання. Емілі здивовано відступила.

Від Перл вона чула щось про життя на плантації Джеймсонів і, як і сама Перл, звикла з обережністю ставитися до цієї жінки, що завжди, коли бачила Емілі, запитувала, чи та бува не дочка судді Томпсона із самого Мілледжвіля? Стало зрозуміло, що психічний стан Метті пояснювався її власною ситуацією. Воєнна дійсність поєдналася з її переживаннями і затуманила їх.

Як це було дивно. Коли вони в черговий раз стали табором на ночівлю, Емілі попросила Ріда оглянути Метті. Він оглянув і розповів про її стан.

— Це — психічне схилення, — сказав він. — Та ж якби ти зазирнула в її мозок, я певен, ти не знайшла б патології. Деякі психічні хвороби можна діагностувати при розтині. Там можна побачити ушкодження. Вони у вигляді кристалізованих відростків. Загноєні пухлини. Бачимо зміни кольору, м’який жовтий осад. Вузькі, наче прорізані ущелини. Але деякі хвороби не мають жодних ознак — мозок фізично здоровий.

— Тоді уражений не мозок, а розум? — припустила Емілі.

— Розум — це робота мозку. А не щось саме по собі.

— Тоді, можливо, хвора душа.

Рідові не сподобалася її репліка. Він глянув на неї:

— Душа? Вигадка поета, яка нічим не підтверджена, — відповів він, наче цього пояснення досить.

Емілі спостерігала, як Метті, ідучи коридором, де чекали пацієнти, розмовляла з ними й усміхалася, а потім зайшла у кімнату і зникла з очей. Чим вона займається? Емілі знайшла її в класі, обладнаному під студію. Гасове освітлення було тут тьмяне. Пацієнти з похиленими головами сиділи на стільцях, поринувши в сумні роздуми. Одна стіна була дзеркальна. У кутку стояло піаніно, і саме воно привернуло увагу Метті. Літній чоловік, який сидів на стільці і читав Біблію, відчув, що вона стоїть позаду. Він обернувся, сидячи на стільці, і побачив, що вона із захопленням вдивляється в піаніно, тож він підвівся.

Метті сіла і подивилася на клавіатуру, як ті піаністи, що їм вона здається всесвітом. А потім вона поклала пальці на клавіші і почала грати. То був вальс Шопена, і вона грала його нерішуче, обережно. Грала спокійно, бо їй здавалося, що вона вдома за власним Bosendorfer grand¹.

——

¹ Bosendorfer grand (нім.) — німецька марка роялів та піаніно, яку свого часу дуже шанував Ліст.

Емілі не знала, хто композитор, та вона чула чудову, з пружним ритмом мелодію. Музика викликала в душі спомини про колишнє життя. Це було ледь не шоком. Поступово Метті грала впевненіше, і музика ставала сміливішою і стрімкішою, тож Емілі знову стала міркувати над тим, що вирішила зробити. Вона дивилася на власне відображення, м’яко освітлене гасовими ріжками. Хіба ми не маємо душі? Що ж це я чую, якщо не душу, просякнуту музикою?

— Я чую душу, — сказала вона сама до себе і негайно побігла збирати свої речі.

Усі інші також зачаровано слухали музику, і коли Перл підійшла до дверей, то мусила стати навшпиньки, аби побачити, хто там грає. Вона запитала у Волша:

— Як ви називаєте, коли жінка одружилася з вашим татом, але не є вашою мамою?

— Її називають мачуха.

— Отже є татова дитина, але моїй... Мач?..

— Мачухи.

— Моїй мачухи я...

— Падчірка.

— Падчірка. Це взагалі природно? Коли падчірка з мачухою?

— Так трапляється. Краще, ніж нічого.

— Ну ота психована жінка, яка зараз грає. Бачиш її? Присунься до мене ближче. Тепер бачиш? Це — вона, міз Джеймсон, і вона — моя мачуха, — сказала Перл, киваючи, аби підтвердити спорідненість. — Моя мачуха, яка і досі вміє грати на піаніно. Скільки жила там, я чула цей її бренькіт. Ох, і дістав він мене! Чорношкірі помирали у своїх бараках, а вона собі грає, їй до того байдуже. Вона мене ніколи не бачила, дивилася крізь мене, ця — моя мачуха, мадам-дружина — міз Джеймсон.

Присунувшися до Перл за її велінням, що його плече торкалося її плеча, хлопець інстинктивно розумів, що вона і гадки не має, як діє на нього цей дотик. Йому не хотілося усвідомити, що ця життєрадісна дівчина, від одного погляду якої у нього перехоплювало подих, ще зовсім юне дівча Перл бачила, що він ходить за нею хвостиком, і приймала це з усмішкою, наче дитина, що одразу ж сприймає нове знайомство як дружбу. Вона так звірялася йому, як не зробила б за подібних обставин жодна доросла людина. Це ж до якого жахливого стану вразливості довела його війна, що він так миттєво припав до неї? В його голові промайнула думка: коли він виживе, то стане їй за чоловіка.

Ще з дитинства Стівен Волш навчився жити наодинці зі своїми думками. Він був дитиною п’яничок і самостійно виховувався на вулицях Манхеттена і, наче самотній вовк, випрацьовував власні поняття гідності і цілісності життя, підмітаючи шинки і розносячи пиво. Стівен був твердий стоїк, але став ним за власним вибором, ніби постійні чвари в його родині та влучні бійки не відіграли жодної ролі у формуванні його характеру. На деякий час він попав під опіку єзуїтів, і він терпів їхнє виховання, аж доки вивчав назви книжок, що їх кожен мусить читати до кінця свого життя. Після чого пішов у власну науку шукати власні назви.

Він був дужий дев’ятнадцятирічний юнак із м’язистими плечима, шапкою чорного чуба, густими бровами, поважним поглядом та вольовим підборіддям. Будь-який офіцер відразу зрозумів би, що Стівен Волш надійний солдат, на якого можна буде покластися в складних обставинах. Та цієї миті сталий настрій його характеру був порушений палким бажанням і усвідомленням своєї самотності. Він ніколи особливо не переймався музикою, навіть коли доводилося під неї марширувати. А проте зараз дослухався до неї, вчуваючи в цьому вальсі заклик до сміливої дії. Ледь не зневажаючи себе, він не відхилився від Перл, прикидаючись, що не усвідомлює їхнього доторку, як вважав, що не усвідомлює його вона.

В армію він пішов, підмінивши собою мобілізованого синка багатих батьків, і за це отримав триста доларів. Тепер він згадав про ці гроші. Вони лежать у банку «Корн Ексчейндж» на Лейт-стріт.

Шерман прокинувся від власного зойку. Він спав одягнений, сидячи у кріслі. А ліжко для нього було розстелене. Коліна покриті пледом. Він рвучко підвівся і одразу ж відчув прохолоду. Де в біса він є? Накинувши плед на плечі, він підійшов до вікна і відгорнув завіси.

Світає. Він почекав.

Повільно і неохоче Колумбія приходила до тями, звільняючись від сірих пластів мороку. Він дивився через огорожу на вулицю з одиноких димарів та обвуглених дерев. А потім у перших льодяних виблисках нового дня місто, яке він побачив, здалось йому планом майбутнього міста, ніби Колумбію ще тільки почали будувати: вулиці лиш позначені цегляною основою, подекуди вже зведені кам’яні стіни; всюди купи попелу та колод — здається, що це привезені будівельні матеріали.

— Отож Південь покарано, — сказав він уголос. — Хоч це і не моїх рук справа, та не буду заперечувати, я втішений тим, що сталося.

Півночі він не спав, радячись зі своїм штабом та пишучи накази щодо кампанії у Північній Кароліні. Він перевірив годинник. П’ята ранку. Пора розібрати поставлені в козли ґвинтівки, дивізіям авангарду вишикуватися, обозам стояти готовими до виїзду. Цієї миті він почув віддалений сигнал сурми. Вигуки. Він кивнув, переконавшися, що армія знову готова до бою.

Та в цьому будинку аж надто тихо. Швидше б уже сісти верхи і за годину бути на марші. А будинок цей — підірвати. Куди в біса щезнув Мозес Браун з моїм сніданком?

Шерман знайшов недокурок сигари і прикурив. Ще раз обміркував свій план. Фланг Слокума рухається на захід від Колумбії. Фланги зійдуться у Вінсборо. Об’єднані сили удаватимуть, що прямують на Шарлотту, насправді повернуть праворуч і візьмуть Релі. Таким чином ми візьмемо Лі в лещата: Ґрант стисне його з півночі, а я — з півдня. А коли він покине свої укріплені позиції, аби виступити проти мене, що йому доведеться зробити, Ґрант візьме Річмонд.

Пихкаючи своєю сигарою, Шерман підняв руки і простяг плед наче крила перемоги на статуї грецької богині перемоги Ніки. Він посміхнувся і зробив коло пошани навколо кімнати.

Проте тут були технічні проблеми. Йому повідомили, що принаймні тисяча чорношкірих збирається приєднатися до нового маршу. Варто було лишень знайти можливість спекатися юрми у Джорджії, як от з’явилася іще одна. Цих людей годі переконати. Цікаво, де вони собі думають жити? На якій землі обітованній? До того ж серед них є і білі, які симпатизують Союзу і не можуть тут сподіватися на те, щоб залишитися в живих. Але ми — армія, а не допомогова організація.

А ще треба надіслати кур’єром листи міністру та генералу Галлеку, начальнику штабу, до того, як вони дізнаються, що тут сталося, від сторонніх осіб. Він дав ясно зрозуміти, що винуватець пожежі — генерал Конфедерації Гемптон, який, відступаючи, наказав спалити бавовну. За допомогою вітру сепаратисти самі спалили Колумбію. Хоча, звісно, він, Шерман, знає, що однаково звинуватять його. — Не я влаштував їм ці Помпеї, які спостигли їх, — писав він. — Проте якщо мені судилося зіграти роль диявола, то я буду радий убратися в цю личину, аби лишень змусити їхні коліна труситися: а їхні зрадницькі серця калатати від страху. Невдовзі ми покінчимо з цими сепаратистами. І їм та їхній війні настане кінець.

Та ж де там Мозес Браун із моїм сніданком?

Далі читайте паперову версію часопису!