Стівен Ґрінблат: «Літературна критика — це коли люди розпочинають теревенити про речі, що підживлюють їхню уяву»

Розмова про парадокси нового історицизму, літературної критики і про глухий кут формалізму

ХХІ століття важко назвати історичним часом. Власне, дедалі більше здається, що ми живемо в час невизначеності, в час без керунків і правил. Правда, інколи життя вносить свої корективи, після яких людство починає все спочатку, а потім ізнову спочатку… В такий спосіб реалізується розгортання цивілізаційної спіралі: якщо в якусь епоху людина не зуміла (не мала достатніх навиків) розгледіти природні дари і скарби, то через століття чи два все може повторитися. Або ж часом відкритий у якусь епоху феномен по-справжньому починає відігравати всіма барвами лише в іншу добу. Або ж ми подеколи випадково відкриваємо щось зовсім забуте, але, забуваючи про те, яким було призначення речі в минулому, знаходимо нові функції та можливості. Такий погляд на світ пов'язаний із тим, що в сучасних теоретичних літературознавчих студіях має назву «новий історицизм» (або ж «новий історизм»). Ця теоретична модель була розроблена у 80-і роки ХХ століття на шекспірівському матеріалі. Всі авторитетні джерела зазначають, що центральною фігурою нового історицизму можна вважати професора Гарвардського університету Стівена Ґрінблата (Stephen Greenblatt).

Новий історицизм зародився в середовищі американських літературознавців як спосіб реконструкції історичних текстів, проте дуже швидко він набув рис методу здобуття нового історичного знання шляхом «вчитування» в тканину літературного твору, який належить конкретній історичній епосі. Новий історицизм знімає саму опозицію тексту та історії. «Предметом історичної реконструкції виступає складна система взаємозв’язків людей і психоемоційних поведінкових актів у історичному середовищі, відображена в мові і представлена в композиційних елементах художнього тексту. Зрозуміло, що в нашому літературознавстві цей метод іще не здобувся на широке використання, немає в перекладеному вигляді бодай центральних праць для розуміння нового історицизму, хоч за останні роки ми маємо кілька студій, написаних у руслі цієї методології («Сексуальне дисидентство» Джонатана Доллімора, «Франко не Каменяр. Франко і Каменяр» Тамари Гундорової, «Сяйво Гіппокрени» Юрія Микитенка тощо). Отже, професор Ґрінблат погодився дати відповіді в нашій розмові для українського читача.

— Шановний професоре Ґрінблат, як відомо, новий історицизм розпочався з критики Шекспіра та з нової теорії, що виникла на цьому ґрунті. Чому все почалося саме з Шекспіра?

— Думаю, що без Шекспіра взагалі важко щось розпочати. Але особисто для мене все розпочалося зі студії про єлизаветинського придворного та мандрівника Сера Вальтера Рейлі (Sir Walter Ralegh) — мене вкрай зацікавила історія про зв'язок між його неймовірним життям та творами, що він залишив після себе. Якщо відповідати ще простіше, то я лише хотів зрозуміти, чому цей чоловік писав саме в такий спосіб — вірші, мандрівні оповідання, подорожні нотатки тощо — взагалі; усвідомити, як час накладає відбиток на письмо.

— Якою була перша мета нового історицизму?

— Перше, що ми собі поставили за мету, — усвідомити, що літературні твори не були створені в ізоляції від зовнішнього світу; вони поринали у плин нашої екзистенції.

— Якими є основні постулати нового історицизму? Чи це був результат структуралістського зламу? На вашу думку, чому новий історицизм став однією з найуспішніших теорій сьогодні?

— Формалістська літературна теорія загнала сама себе в глухий кут: вона подала чудові можливості для читання літературного твору, але складалося враження, ніби літературні твори «спілкувалися» лише між собою, що вони були спричинені внутрішніми трансцендентними порухами і що вони не мали жодного стосунку до інших форм життя. Новий історицизм (професор Ґрінблат наполягає, що в слов’янських перекладах має писатися саме «історицизм», а не «історизм», позаяк у оригінальній версії маємо «historicism», а не «historism» — прим. Д.Д.), хоч і взяв багато чого від формалістів, проте все ж таки вирішив залишити вікна відчиненими, щоб свіже повітря могло увійти до кімнати.

— Гаролд Блум поставив Шекспіра в центр західноєвропейського літературного канону. Що дало право Шекспірові бути першим?

— Навряд чи нам потрібний Блум, щоб це потвердити! Ми це знали задовго до його «фундаментальної» праці про західний канон. А щодо питання про центральність Шекспіра, то воно було дискусійним (крім, хіба що Франції) в літературному світі з дев’ятнадцятого сторіччя.

— А які репрезентації/прочитання Шекспіра ми маємо сьогодні в англо-американському світі? Чи є якісь глобальні зсуви у сприйнятті Шекспіра?

— Річ у тому, що Вільям Шекспір узагалі — полівалентний, усе залежить від перспективи, в якій до нього повертаються нові дослідники з нового культурно-історичного часу. Саме тому кожен із легкістю знаходить щось нове, відповідно до свідомості свого часу. Шекспір описав людину в усіх її психоемоційних виявах, а отже, які б нові технології та знаннєві концепції не виникали, все одно вони працюватимуть навколо духовного та психологічного базису, що розробив Шекспір. Щоб розпочати студії з вищої математики, попервах варто знати таблицю множення та розуміти сутність чисел.

— Наскільки я розумію, новий історицизм пов'язаний зі спробою поєднати певний історичний факт із історичною ситуацією, постаттю в літературі чи культурі. В такому разі, які факти з шекспірівських часів для вас видаються найвагомішими для сучасного висвітлення?

— Спочатку мої студії мали як антропологічний, так і політичний характер. Я був глибоко зацікавлений у тому, щоб, скажімо, вивчити, як Шекспір та його сучасники уявляли смерть; також я вивчав дивовижні теологічні ренесансні суперечки, які виникали довкруж цієї проблематики. Ба більше, мене надзвичайно захоплює тема міжкультурної комунікації, формування нових мостів і способів інформаційного обміну, що існує між культурами, зокрема в наш «новий» час.

— Чи ви поділяєте думку, що доба деконструкції вже скінчилася як у США, так і в усьому світі? Якщо «так», то що прийшло на зміну? Якщо «ні», то які нові форми деконструкції ми наразі маємо?

— Все ж таки, чесно кажучи, я далекий від думки, що час деконструкції минув; але наразі у світі теорії вже немає того ентузіазму, тієї всепереможної віри, що саме ця теорія буде ключем, що здатен прочинити двері до літературної таємниці. Здається, що час масового захоплення деконструкцією справді минув. Як на мене, деконструкція — а під цим поняттям я розумію нерозв’язані парадокси репрезентації дійсності — і досі виконує вкрай важливу роль у світі теорії та практики (соціальної, політичної тощо).

— Чи є новий історицизм передовсім історично змінним методом? В який спосіб це метод може бути поглиблений? Які основні проблеми його функціонування?

— Ризик нового історицизму полягає в тому, що він може з часом перейти в стадію антикваризму. Моя пересторога для майбутніх послідовників цієї теорії така: новий історицизм має не забувати про свої критичні можливості, зокрема в ніцшеанському розумінні, щоб із часом відродитися у щось нове.

— Існує такий стереотип, що новий історицизм властивий для тих дослідників, кому вже за 50, тобто для вже класично сформованих професорів літератури, які більше полюбляють працювати в бібліотеках із архівами… Чи так насправді?

— Це кумедна хиба. Більшість дослідників, які працюють у руслі нового історицизму, мають здебільшого 20-30 років. Отже, це досить молоді науковці. Зрештою, саме такою є світова практика, новий історицизм властивий переважно для молодих дослідників історії та літератури (культури). Інша річ, що, скажімо, мені і справді за 50 і я обожнюю працювати в бібліотеках та архівах.

— У праці «Faulty perspectives» («Хибні перспективи») американський професор літератури Гілліс Міллер зауважує, що ми апріорно не можемо адекватно сприйняти історію, бо вона належить до іншої культурно-історичної свідомості ніж та, яку маємо ми в нашому часі. Тому неможливо передати адекватно події (артефакти), скажімо, Х століття в столітті ХХІ. Як тоді бути новому історицизму? Чи є цей метод адекватним?

— Мені важко зрозуміти глибину цієї проблеми, позаяк самої проблеми для мене взагалі, м’яко кажучи, не існує. Новий історицизм передовсім зацікавлений у парадоксі: твір мистецтва породжує певна доба, певний час і певне місце, звідки цей самий твір мистецтва вирушає в подорож до інших часових меж, у інші століття. Звичайно, можна говорити, що ця подорож зазнає фіаско, що а) в інший час цей витвір мистецтва розумітимуть уже по-іншому; б) або ж навпаки, можна стверджувати, що насправді всі історичні періоди мають у своїй суті те саме… чи що твір мистецтва не настільки заглиблений у свій час… Новий історицизм відмітає обидві позиції… Як і теорії Гілліса Міллера.

— А чи поділяєте ви актуалізовану у постструктуралізмі модель, у якій автор вважається текстом, а текст — автором? Зрештою, така точка зору може бути віднайдена і в архаїчний період?

— Я не бачу аж такої відмінності між тим, що я пишу, і тим, ким я є в реальності. Я також не мислю про себе в категоріях «текстуальності» та постструктуралістської метафорики. Хіба що можна погодитися, що людина є текстом, оскільки вона, що, зрештою, природно, зчитує інформацію з ДНК. Я — автор, а те, що я пишу, — мій текст. Не навпаки.

— Чим є літературна критика для вас? Навіщо нам критики? Чи лише для того, щоб розповідати історії, цікавіші за авторські тексти?

— Літературна критика — це коли люди просто розпочинають теревенити про речі, що підживлюють їхню уяву.

— Що є для вас найважливішим досягненням у житті?

— Те, що я навчився кохати.

— А в літературній критиці?

— Головне — навчитися гарно писати.

Розмову вів Дмитро Дроздовський