Дмитро Дроздовський
«Річка — нескінченна»:
Голоси світової поезії в річці Світлани Жолоб
[Жолоб С. Річка нескінченна / Світлана Жолоб; передм. Д. Павличка. — К.: Етнос, 2007. — 365 с.]
Щоразу, коли в Україні з’являється книжка перекладів світової літератури, здається, що наша культура ще на один крок наблизилася до тих скарбів, які відображають естетичний досвід різних країн, різних народів, що представляють різні типи ментальності. Безсумнівно, кожна національна література має власний «пантеон» найвизначніших письменників, що формують її обличчя. Все одно жодна людина не може осягнути того духовного досвіду від античності до сьогодення, що накопичився в літературі. Тому й перекласти всіх письменників світу всіма мовами також не видається можливим. Переклад, з одного боку, відображає основні тенденції світової літератури певного періоду в певній країні, а з іншого — він обов’язково відображає й естетичні вподобання перекладача, позаяк, щоби перекласти будь-який художній твір, має відбутися внутрішнє розуміння художнього оригіналу. І йдеться не лише про розуміння на рівні значень і літер, а про глибше розуміння того семантичного ареалу, з якого вийшов цей прозовий чи поетичний твір у своїй культурі. А читачам перекладу залишається насолоджуватися цим процесом перенесення світогляду в іншу культуру. Зокрема ж цікаво насолоджуватися цим, коли йдеться про поетичні переклади, оскільки поезія — це, крім усього, ще й філософія.
Саме як збірку світової філософської думки можна позначити книжку Світлани Жолоб «Річка — нескінченна» (з передмовою Д. Павличка), що побачила світ у видавництві «Етнос» тисячним накладом. Дмитро Васильович у своєму «вступному підсумку» багаторічної роботи С. Жолоб у царині перекладу слушно зауважує: «…щоб увійти у гроно найвидатніших українських перекладачів, досить було б тільки подолати неймовірні труднощі, які перед тлумачем ставила океанна стихія «Вселенської пісні», з таким успіхом, як це зробила Світлана Жолоб. У цій книжці є й вражаючі вибрані поезії Анни Ахматової. Мабуть, ніхто інший з російських поетів не міг би так досконало доповнити трагічними фарбами правдиву панораму драматичного XX сторіччя, яку вибудовують переклади Світлани Жолоб з творів різних, часом далеких одна від одної літератур…
…Прикладів такого тонкого, філігранного уточнення й поглиблення думки оригіналу в перекладах Світлани Жолоб можна знайти багато… Перекладацька майстерність Світлани Жолоб — на рівні мистецтва її вчителів: Григорія Кочура та Миколи Лукаша. Саме ця книжка засвідчує, що суворий вік не підмінив їй життя. Вона знає власні береги, де б'ють джерела чистої, здорової води, поміж якими йде її життя, як течія ріки, що несе мудру людську печаль, надію і доброту в море української мови й культури».
І справді, Світлана Костянтинівна — знакова людина в українській культурі. Авторка поетичних збірок («Ярославна», «Сонячні пагорби», «Дерево життя»), редактор у видавництвах «Дніпро» та «Педагогічна преса», наразі вона вирішила подарувати українському читачеві плід багаторічної праці: найкращі переклади поетичних творів світової літератури, що охоплюють майже всю земну кулю, адже представляють угорську, французьку, словацьку, російську, польську, латиноамериканську культури… Відчутно, що кожен вірш-переклад у цій збірці невипадковий; між поетичними перекладами сформувався потужний зв’язок, що дає можливість побачити і стиль, і хід думки перекладача. В «Річці — нескінченій» немає другорядних імен, а якщо ми й не знаємо якогось поета з тих, що увійшли до збірки, то це тільки наша провина і наше незнання скарбів світової літератури.
Серед найвідоміших імен, які вже було свого часу перекладено українською і які знайшли свій відгук у читацькому серці, можна назвати поезії чилійця Пабла Неруди (з поеми «Вселенська пісня», «Каміння Чилі», із елегії «Непохована» тощо), перуанця Сесара Вальєхо («вірш «Маса»). Переклади латиноамериканських авторів — окрема складова цього видання. Любов Світлани Жолоб до літератури цього регіону давня. Але саме з цієї любові і постав переклад славетного роману Маркеса «Осінь патріарха» 1978 року (перекладено разом із Сергієм Борщевським), що побачив світ на шпальтах перших номерів тогорічного журналу «Всесвіт». Проте у збірці «Річка — нескінченна» розміщено й переклади іспанця Федеріко Ґарсіа Лорки, грека Янніса Ріцоса, французів Шарля Бодлера, Стефана Малларме, Проспера Меріме, Лотреамона (автора дуже рідкісного в перекладацькому плані, поза як і досі немає жодного українськомовного перекладу Лотреамона (Ісідора Дюкаса) у формі окремого видання, а російський переклад — іще з середини ХХ століття); російських поетів Осипа Мандельштама («Старий Крим»), Анни Ахматової (із циклу «Юність», із циклу «Вітер війни», «Голосіння», «Учитель», із циклу «Північні елегії» тощо), Афанасія Фета, Федора Тютчева (перекладено славетний вірш «Я вас зустрів — і все минуле…» та багатьох-багатьох інших авторів. У перекладі з російської мови можна відчути, скільки праці пішло на те, щоби досягти такої вишуканої майстерності, що може дорівнювати генію Максима Рильського, який переклав для української літератури «Євгенія Онєгіна».
У згаслім серці ожило,
Мов золоті літа вернули,
І душу сповнило тепло.
Як передзимною порою
Бувають дні, буває мить,
Коли повіє враз весною,
І щось у серці защемить…
(Ф. Тютчев).
Для мене відкриттям був перший вірш цього видання — твір балкарського поета Кайсина Кулієва. Цей переклад — більше ніж переклад, сам по собі вірш є емблематичним, філософським, це вірш, у якому в кількох строфах відображено всю велич природної стихії, її вічність і непроминальність. На цьому тлі людське життя — тільки прелюдія до чогось більшого, що, проте, обов’язково станеться, «допоки стоять оці гори». Вірш і трагічний, і життєствердний водночас: панорама тисячоліть проходить перед очима, коли поринаєш у глибини цього поетичного твору. Рефрен вірша (до речі, винесений і в назву) — Допоки стоять оці гори — вражає тим, наскільки влучно вдалося закарбувати цілий світ у одному простому реченні, що втілює такі концепти, як незнищенність, вічність, міць. В мене цей вірш одразу викликав асоціації з романом «Коли падають гори» Чингіза Айтматова… Чи це просто збіг, чи й справді геніальним творцям вдалося схопити сутність життя і Всесвіту?
Допоки стоять оці гори —
Тектимуть річки із пречистих снігів,
І вітром весни буде віяти з гір,
Допоки стоять оці гори.
Допоки стоять оці гори —
Напровесні проліски будуть завжди
Здивовано-білим по схилах цвісти,
Допоки стоять оці гори.
Допоки стоять оці гори —
Ми, люди, від радощів і від образ
Сміятися й плакати будем не раз,
Допоки стоять оці гори.
Допоки стоять оці гори.
Тут буде скорбота, чекання, й любов,
І жаль, і надія, і жар молитов,
Допоки стоять оці гори.
Але, мабуть, найбільше в цій книжці перекладів — із грузинської мови. Свого часу у Світлани Жолоб виходила книжка перекладів сучасної грузинської поетки Ани Каландадзе «Високе небо Грузії» (1987). Ось лише один переклад цієї грузинської авторки у виконанні С. Жолоб:
Зібралось вороння...
Як струн торкнеться Бера-сазандарі,
тяжка печаль огорне душу вмить.
Збереться вороння у чорній хмарі,
загиблого шукати полетить...
Здається, хтось ридає у скорботі,
і стогне, й руки з розпачу лама...
Немов Онісе, ти стоїш самотній —
наляканий, покинутий всіма...
Як струн торкнеться Бера-сазандарі,
тяжка печаль огорне душу вмить.
Зібралось вороння у чорній хмарі —
кого ж воно шукати полетить?
У цій збірці можна натрапити і на переклади поезій інших грузинських авторів, зокрема таких, як Ґалактіон Табідзе, Карло Каладзе, Іраклій Абашідзе, Лія Чавчавадзе, Рауль Чілачава… Це далеко не весь перелік поетів, яких представила для українського читача Світлана Костянтинівна. Коли гортаєш цю збірку, то не помічаєш жодного випадкового вірша, всі поезії щільно пов’язані між собою — від першого вірша до останнього. Попри те, що перекладені поезії з різних часів і культур, у річці Часу Світлани Жолоб вони утворили свою річку — також вічну, нескінченну, яка тектиме, допоки в цьому світі житиме поезія. І насамкінець мені б хотілося процитувати переклад вірша «Маса» С. Бальєхо, вірша, що змушує замислитися над тим, якою є наша мета в цьому світі і як відчути в собі те, для чого ти прийшов на землю, щоби вчасно піти, залишаючи по собі світло надії на Воскресіння, а не біль недосказаності:
загинув боєць,
і підбіг товариш до нього,
і сказав йому: «Не вмирай,
я дуже тебе люблю!»
Але вбитий — леле! — помирав і далі.
Двоє підбігли й гукнули:
«Не покидай нас! Тримайся! Повернись
до живих!»
Але вбитий — леле! — помирав і далі.
Двадцять прийшли до нього,
сто, тисяча, п’ятсот тисяч,
волаючи: «Так тебе любимо, а проти смерті
безсилі!»
Але вбитий — леле! — помирав і далі.
Мільйони людей
його обступили
з благанням єдиним:
«Зостанься, брате!»
Але вбитий — леле! — помирав і далі.
Тоді все людство обступило його,
побачив їх сумний мрець,
розхвилювався, поволі звівся,
обняв найближчого —
і пішов...
