Від редакції

2010 року виповнюється 55 років із дня смерті видатного іспанського філософа, літературознавця й соціолога Ортеги-і-Гасета (9 травня 1883—18?? жовтня 1955). Твори цього іспанського мислителя мали потужний вплив на формування і розвиток української гуманітарної думки. «Вибрані твори» Ортеги-і-Гасета (Josй Ortega y Gasset) українською мовою з'явилися на самому початку української Незалежності (1994 року), позаяк ідеї та концепції цього мислителя були близькі для української історичної та соціально-аполітичної ситуації. «Бунт мас» та «До питання про фашизм» — класичні праці, що увійшли в світовий гуманітарних канон XX сторіччя. Шукаючи своє культурологічне та історичне мотто, вітчизняна гуманітарна думка часто зверталася саме до спадщини Ортеги.

Приємно, що й досі ім'я Ортеги-і-Гасета активно присутнє в нашому дискурсі, а українською мовою з'являються переклади ще не відомих його студій, зокрема як і ця, яку ми пропонуємо на розсуд нашого читача напередодні 2010 року, щоби в такий спосіб актуалізувати творчість іспанського філософа і привернути увагу читачів до кращих зразків іспанської гуманітарної думки.

Д.Д.

---

Хосе Ортега-і-Гассет

Убогість і блиск перекладу

З іспанської переклала Галина ВЕРБА

Людям завжди були притаманні меланхолія, маніакальність, божевілля — недуги, що їх Гіппократ називав божественними. І суть цього твердження полягає в тому, що людські справи лишаються нереалізованими. Призначення людини, тобто її привілей і честь для неї, ніколи не досягати поставлених цілей і лише постійно шукати, мріяти про зриму утопію. Людина завше йде назустріч власній поразці і, ще не вступивши у боротьбу, вражає свою скроню.

Саме це відбувається і з таким скромним заняттям, як переклад. Щодо інтелектуальності такого заняття, то не існує праці більш убогої. Проте вона виявляється і найвиснажливішою.

Майстерно писати означає постійно припускатися незначних порушень граматичної будови, загальноприйнятого узусу, діючої норми мови. Це акт постійного бунтарства в суспільному оточенні, акт підривної діяльності. Майстерно писати певною мірою означає радикальний виклик. А тепер погляньмо: перекладач зазвичай людина малодушна. Він обрав цю професію через свою соромливість. І от перед ним як могутній поліцейський апарат постає граматика і безликий мовний узус. Що він робитиме з бунтівним текстом? Чи не занадто чекати від нього, щоб і його текст став таким само та ще й за чужого авторства? Вочевидь, у ньому переможе малодушність і замість того, щоб боротися з граматичними поліцаями, він вчинить якраз навпаки: затисне текст автора, якого перекладає, у мури нормативної мови, тобто зрадить його. Traduttore, traditore¹

————
¹ Перекладач — зрадник.

— І все ж, книги з точних і природничих наук можна перекласти, — каже мій співрозмовник.

— Я не заперечую, тут виникає менше труднощів, але ж вони таки є. Математична наука, яка мала великий успіх упродовж останньої чверті століття, — це теорія множин. Так от, її засновник, Кантор, охрестив її таким словом, яке не можна перекласти на наші мови. Те, що ми назвали «множини», сам автор називав Menge, значення якого не охоплює слово множина. Не слід перебільшувати перекладність математичних і фізичних наук. Проте, не беручи до уваги цього випадку, я готовий визнати, що в цих науках можна знайти точніший варіант перекладу, ніж в інших.

— Отже, ви визнаєте, що існують два види текстів: ті, які можна перекласти, і ті, які ні?

— Якщо ми говоримо про це grosso modo, то необхідно взяти до уваги таке розмежування, але погодившись на це, ми перекриваємо доступ до справжньої проблеми, яку ставить перед собою увесь переклад. Бо коли ми запитаємо себе, в чому ж причина того, що деякі наукові книги простіші для перекладу, то ми наразі зрозуміємо, що вже сам автор почав перекладати їх із природної мови, в якій він «живе, рухається й існує», на псевдомову, яка складається з технічних термінів, зі штучно утворених слів, які йому самому доводиться пояснювати у своїй книзі. Словом, він перекладає себе самого з природної мови на мову термінів.

— Однак термінологія — це теж мова, як і будь-яка інша! І більше того, за словами нашого Конділлака, краща мова, «добре сформульована» — це наука.

— Вибачте, але тут я абсолютно не погоджуюся з вами і з любим абатом. Мова — система словесних знаків, завдяки якій люди можуть розуміти одне одного без попередньої домовленості, в той час як термінологія зрозуміла лише тоді, коли той, хто пише або розмовляє, і той, хто читає або слухає, завчасно домовились між собою про значення цих знаків. Ось чому я називаю її псевдомовою і кажу, що науковець має починати перекладати свої власні думки на цю мову. Це такий собі волапук, есперанто, встановлений за узгодженою домовленістю між тими, хто займається цією наукою. Саме тому такі книги легше перекладати з однієї мови на іншу. Насправді всі такі книги усіх країн уже майже повністю написані цією мовою. Тому вони здаються герметично закритими, незрозумілими або принаймні дуже складними для розуміння людям, які розмовляють звичайною мовою, на якій нібито й написані ці книги.

(…)

Скажімо, людина, коли починає говорити, робить це тому, що вважає, ніби зможе висловити те, що думає. Проте це тільки ілюзія. Мова не дає такої можливості. Мова дає змогу висловити тільки частину, більшу або меншу, того, що думає людина, і ставить нездоланні перепони для того, щоб передати решту. Мова доволі добре слугує, аби висловити твердження чи математичні докази, проте, коли вже йдеться про фізику, людина починає плутатися і висловлює думки недостатньо повно. Та коли вона просто розмовляє, то торкається важливіших, людяніших, більш «реальних» тем, і її мовлення стає все більш неточним, неоковирним і розмитим. Ми сліпо віримо застарілому переконанню, що, розмовляючи, ми розуміємо одне одного, кажемо і слухаємо так щиро, однак, урешті-решт виявляється, що помиляємося ми значно більше, ніж якби були німими й намагалися вгадати думки одне одного. Ба більше, оскільки наша думка невід’ємна від мови, — хоча я відмовляюся вірити в те, що ця невід’ємність є абсолютною, як заведено вважати, — то думати означає розмовляти з самим собою і, як результат, не розуміти самого себе й дуже ризикувати повністю заплутатись.

(…)

— Ця фраза може означати дві речі, абсолютно відмінні: говорячи, ми намагаємось висловити свої думки і власні почуття, проте нам це вдається лише частково, або ж — мова дає змогу досягти цього повністю. Як бачите, тут з’являються дві утопічні думки, з якими ми стикаємося ще до того, як беремося за переклад. І так само видається, що все, що робить людина — згідно з загальною тезою, на якій я хотів би наголосити: «Все, що робить людина, — утопічно». Тільки цей принцип може відкрити нам очі на корінні питання мови. Адже якщо ми справді зможемо вилікуватися від ілюзії, що тому, хто говорить, вдається висловити все, що він думає, ми збагнемо, що фактично й абсолютно очевидно з нами відбувається наступне ось що: постійно, коли ми говоримо чи пишемо, ми відмовляємося від того, щоб сказати багато чого, бо мова не дає нам такої змоги. То ж тоді ефективність мовлення — це не тільки можливість сказати, продемонструвати щось, але водночас і відмовитися від того, щоб сказати щось, тобто промовчати! Цей феномен є як найчастотнішим, так і беззаперечним. Згадайте, що з вами коїться, коли вам треба говорити чужою мовою. «Як сумно!» Саме так я почуваюсь, коли говорю французькою, сумно від необхідності замовчувати чотири п’ятих того, що мені спадає на думку, бо ці чотири п’ятих моїх іспанських думок не можна добре висловити французькою мовою, хоча ці дві мови і близькі. Та не думайте, що щось подібне не відбувається, хоча і меншою мірою, коли ми думаємо рідною мовою: лише упереджене ставлення заважає нам це помітити. Отже, я почуваюся жахливо, бо викличу на себе ще одну бурю гніву, значно бурхливішу, ніж попередня. Справді, все вище викладене невідворотно може бути коротко викладене у формулі, що відкрито грає своїми нахабними біцепсами з парадоксів. А саме: не можна докорінно зрозуміти вражаючу реальність, якою є мова, якщо не брати до уваги, що мовлення складається головним чином із замовчування. Особа, яка неспроможна відмовитися від промовляння багатьох речей, нездатна була б говорити. І кожна мова — це своє, відмінне від інших, рівняння між тим, що говориться, і тим, що замовчується. Кожен народ замовчує певні речі, щоб сказати інші. Бо висловити все неможливо. Саме в цьому й полягає основна складність перекладу: доводиться намагатись сказати іншою мовою саме те, що ця мова якраз і намагається замовчувати. Проте водночас можна побачити і прекрасну справу, яку здійснює переклад — він відкриває взаємні таємниці народів і епох, які вони приховують одна від одної і які так сприяють їхній роз’єднаності і ворожнечі. Словом, переклад сприяє відважній інтеграції Людства. Бо, як говорив Гете, лише між людьми набуває повнокровного життя все людяне.

Ми розмовляємо жартома

Сучасна людина занадто гордиться наукою, яку вона створила. В ній, безперечно, світ набуває нових форм. Однак такі інновації відносно не такі вже й глибокі. Вони полягають у тонкій плівці, якою ми вкрили інші фігури цього світу, які інші покоління людства збудували і які ми вважаємо нашим здобутком. Щоразу ми використовуємо це колосальне багатство, але не віддаємо йому належне, адже ми не здобули це багатство, а лише успадкували його. Як добрі спадкоємці, ми зазвичай доволі дурні. Телефон, двигун внутрішнього згорання, перфоратори — це геніальні відкриття, але вони не стали б можливими, якби 20 тисяч років тому людський геній не винайшов способу, як добути вогонь, зробити сокиру, молоток і колесо. Те саме стосується наукового тлумачення світу, що базується на інших попередніх тлумаченнях, і живиться від них здебільшого, від найдавніших, первинних, яким і є власне мова. Сучасна наука була б неможливою без мови, не тільки і не стільки тому, що це прописна істина: науку творити без мови неможливо — але й тому, що, навпаки, мова і є найпершою, примітивною наукою. Саме тому сучасна наука перебуває у постійній полеміці з мовою. Чи мала б наука якийсь сенс, якби мова не була джерелом для її пізнання, знанням, яке нам видається недостатнім і яке ми хочемо розширити? Ми не звикли бачити такі очевидні речі, бо давно вже, дуже давно людство, принаймні західне, «не говорить серйозно». Я не розумію, чому лінгвісти глибоко не зосередились на цьому дивовижному феномені. Сьогодні, коли ми розмовляємо, то не говоримо згідно з тим, що мова нам мала б підказати, а навпаки за усталеною звичкою і ніби жартома розмовляємо так, що наші слова говорять самі за себе, ми спілкуємося такою собі говіркою нашої мови, маючи на увазі те, що хочемо сказати. Цей мій абзац має вигляд такої собі чудернацької абракадабри, хіба не так? Спробую пояснити: якщо я кажу «сонце встає на сході», то мої слова і, відповідно, мова, якою я висловлююсь, буквально означають, що істота середнього роду здатна виконувати реальні дії, і ми її називаємо «сонце», вона виконує дію «підійматися» або «вставати» і виконує цю дію в одному з місць, серед інших і саме там, де воно народжується, — на сході. Добре, але я нічого не хочу сказати серйозно, бо я не думаю, що сонце — це істота, здатна виконувати якісь спонтанні дії, ані що «підійматися» — це дія, яку воно само виконує, ані що схід має якийсь особливий характер. Вживаючи цей вираз у своїй рідній мові, я висловлююся іронічно, дискредитую те, про що кажу, я не ставлюся до цього серйозно. Сучасна мова — це чистісінький жарт. Однак зрозуміло, були часи, коли індоєвропейська людина насправді вірила в те, що сонце — це жива істота, природні явища — спонтанні дії істот із власною волею і що благодатне світило народжувалося знову і знову щоранку в одній із частин простору. Оскільки вона в це вірила, то віднаходила знаки, щоб це виразити, і створила мову. В ті часи говорити означало зовсім не те, що сьогодні: тоді говорили серйозно. Слова, морфологія, синтаксис безпосередньо наповнювалися змістом. Вирази розповідали про світ, яким він їм здавався насправді, містили в собі знання. Це було повною протилежністю тому, що нині видається низкою жартів. Відомо, що стародавньою мовою, з якої походить санскрит, та, власне, і грецькою слова «казати» і «слово» — brahman, logo — мають священний смисл.

Структура індоєвропейського речення відображає тлумачення дійсності, де все те, що відбувається у світі, є завжди дією істоти, яка має стать. Тому речення складається з підмета чоловічого або жіночого роду та особового дієслова. Проте існують інші мови, де речення мають іншу структуру і містять інше тлумачення дійсності, відмінне від такого.

Річ у тім, що світ навколо людини не постає первинно в однозначних взаємозв’язках. Або, простіше кажучи, світ, яким він постає перед нами, не складається з «речей» абсолютно відокремлених та чітко відмінних одна від одної. Ми знаходимо в ньому постійні розбіжності, які не є абсолютними. Точніше кажучи, кожна річ відрізняється від іншої, але водночас кожна річ має щось спільне з іншою. Для того щоб не заплутатися в цьому світі, нам доводиться певним чином його розрізати на частини, обмежувати, сортувати, словом, встановити абсолютну різницю, яка насправді є лише відносною. Ось чому Гете казав, що речі є тими розбіжностями, які ми встановлюємо. Перше, що людина зробила у своєму інтелектуальному освоєнні навколишнього світу, — класифікувала явища, розбила те, що траплялося на її шляху, на види. І кожному з цих видів дала знак-слово, і то є мовою. Проте світ нам пропонує нескінченні можливості класифікації речей, і жодну із них він нам не нав’язує. І саме тому кожен народ по-своєму розчленив цей мінливий світ, створивши відмінне мозаїчне полотно, і саме тому мови настільки відмінні, з різною граматичною будовою, відмінною лексикою та семантикою. Ця первинна класифікація була першою спробою, яку було зроблено, аби описати істинність цього світу. Таким чином, це перше здобуте знання. Ось чому з самого початку говорити означало пізнавати.

Індоєвропейська людина вважала, що найістотнішою розбіжністю між речами є стать, і вона приписувала кожному об’єкту, трохи безсоромно, статеву класифікацію. Іншим визначним показником для розподілу світу стало припущення, що, оскільки щось існує і виконує певну дію, то це є дієслово, але існує й той, хто виконує дію, — і звідси походить ім’я, іменник.

Поруч з нашою жалюгідною класифікацією іменників за родами — чоловічий, жіночий та середній — африканські народи, які розмовляють мовами банту, пропонують багате розмаїття: в одній із них існує 24 ознаки класифікації слів, тобто на тлі наших трьох родів аж цілих дві дюжини. Наприклад, речі, здатні рухатися, протиставляються інертним, рослини — тваринам, і т. д. Там, де одна мова ледь визначає розподіл, інша рясніє детальним розшаруванням. В ірландській мові є 33 слова для вираження різноманітних особливостей ходи людини, тобто дієслова йти. В арабській мові існує 5714 назв верблюда. Вочевидь, що кочівникові з Аравійської пустелі та підприємцеві з Ґлазго нелегко порозумітися, коли йдеться про горбатого корабля пустелі. Мови нас роз’єднують, вносять непорозуміння не тому, що різними мовами все називають по-різному, а тому, що мови походять від відмінних ментальних картин світу, від різних інтелектуальних систем і — врешті-решт — від розбіжних філософій. Ми не лише розмовляємо певною мовою, але й думаємо, ментально котячись установленими нашою мовою рейками, які нам визначила доля.

Підсвідомо, вдаючись до хитрої тактики, — сказав я — ви нас підвели до прірви протиріччя, очевидно, для того, щоб ми відчули її в усій повноті. Насправді ви доводите дві протилежні думки. Перша: кожна мова нав’язує певну картину категорій, ментальних маршрутів; друга: картини, з яких складалася кожна мова, уже втратили свою чинність, ми ними послуговуємося умовно, жартома, і наші слова не є власне тим, що ми думаємо насправді, вони зараз є лише «засобом спілкування». Оскільки обидві тези є переконливими, їх протистояння змушує нас поставити питання, яке до сьогодні не вивчено лінгвістами, а саме: що є живим, а що мертвим у нашій мові, які граматичні категорії й зараз несуть у собі інформативне навантаження, а які зовсім втратили своє значення. Із усього, що ви нам виклали, випливає парадоксальне припущення, від якого б і в Мейє, і у Вандрієса волосся стало б диба — наші мови — явище анахронічне.

— Справді, — вигукнув мовознавець. — Саме це питання я й хотів поставити, і ось що я думаю. Наші мови — анахронічні інструменти. Коли ми говоримо, то нагадуємо жалюгідних заручників минулого.

Блиск

— Часу обмаль — сказав я великому мовознавцю, — і ці дебати підходять до свого завершення. Проте я не можу відмовити собі в бажанні дізнатись, що ви думаєте про працю перекладача.

— Я думаю так, як і ви, — відповів він. — Гадаю, що вона дуже складна, неправдоподібно важка, але водночас має велике значення. Ба більше: на мою думку, прийшов час, коли ми вперше підійшли до спроби зробити це вцілому і глибоко. Проте варто зазначити, що про найважливіше щодо цієї проблеми сказано більш ніж століття тому любим теологом Шлеймахером у його есе «Про різні методи перекладу». На його думку, переклад — це рух, що може розвиватися у двох протилежних напрямках: або автор переноситься в мову читача, або читач — у мову автору. В першому випадку, перекладаючи, ми обираємо невластиве значення слова, створюючи насправді імітацію або парафраз оригіналу. Лише тоді, коли ми вириваємо читача зі звичної для нього мови і змушуємо жити мовою автора, власне тоді й є переклад. Досі в більшості випадків робилися лише псевдопереклади.

Відштовхуючись від цього, я візьму на себе сміливість сформулювати певні принципи, що могли б окреслити нове завдання перекладу, яким нагально зайнятися саме зараз, і поясню, з яких саме причин, про які я скажу далі, якщо вистачить часу.

Починати треба з того, щоб змінити в своїй основі те, що власне може й має бути перекладом. Спочатку необхідно змінити думку про те, що можна і що потрібно перекладати. Чи розуміють під перекладом магічну маніпуляцію, завдяки якій твір, написаний однією мовою, раптом з’являється іншою? Якщо так, то кепські наші справи. Бо така метаморфоза неможлива. Переклад не є дублікатом оригіналу, ні, він не є і не повинен бути тим самим твором з іншою лексикою. Я б сказав: переклад належить до іншого літературного жанру, ніж оригінал. Необхідно наголосити на цьому і сказати, що переклад є окремим літературним жанром, відмінним від усіх інших і має власні норми та цілі. З простих міркувань переклад не є твором, але шляхом до нього. Якщо твір поетичний, переклад не є поезією, а засобом, інструментом, який наближає нас до справжньої поезії, геть не претендуючи на її повторення або заміну.

Щоб уникнути плутанини, розглянемо спершу переклади, найважливіші для нас, бо, як на мене, найнагальнішими є саме переклади з давньогрецької та латинської мов. Вони втратили для нас характер взірця. Можливо, це є одним із найнесподіваніших та найважливіших симптомів нашого часу: жити без взірців, бо у нас атрофувалася здатність сприймати щось як взірець. Стосовно древніх греків та римлян, то, можливо, така наша неповага виявиться все ж плідною, бо, зникнувши як норми та зразки, вони відроджуються перед нами як єдиний приклад цивілізації, відмінної від нашої, в яку ми можемо зануритися завдяки тому, що багато чого збереглося з тієї епохи. Стародавня Греція і Рим — це унікальна подорож у часі, яку ми здатні здійснити. А мандрівки такого характеру — це найважливіше, що в наш час можна зробити для виховання людини західної цивілізації. Результати двох століть педагогіки, які базуються на математиці, фізиці та біології, свідчать, що цих дисциплін недостатньо для того, аби людина перестала бути варваром. Фізико-математична освіта має бути інтегрованою у справжню історичну освіту, яка не обмежується знанням королівських династій, описами битв або ж статистикою цін, заробітної плати в тому чи іншому столітті, вона вимагає… подорожі за кордон, у той самий закордон, яким є та віддалена в часі й відмінна від нашої цивілізація.

Отже, важливо направити переклади класичної літератури в цьому руслі. Якщо раніше я стверджував, що повторення оригіналу неможливе і що переклад — це лише інструмент, що веде нас до оригіналу, то з цього випливає, що один і той самий текст може мати різні переклади. Неможливо, принаймні, майже ніколи неможливо наблизитися одночасно до всіх вимірів оригінального тексту. Якщо маємо за мету ознайомити читача з естетичними складовими твору, нам доведеться пожертвувати майже усім матеріалом тексту, щоб передати його формальні чесноти. Тому необхідно розподілити працю і робити різні переклади одного твору залежно від того, які шари оригіналу ми хочемо точно відтворити. Однак, на загал, інтерес до таких текстів настільки переважає, наскільки цікавими є особливості давнього життя, що можна знехтувати якимись іншими його властивостями без особливих втрат.

Порівнюючи оригінал із перекладами творів Платона, навіть найнедавніших перекладів, дивуємося і обурюємося не стільки тим, де зникла під час перекладу сластолюбність стилю Платона, скільки тим, де загубились три чверті речей, тих самих речей, які є у висловах філософа і на які він у своїх роздумах натикається, натякає або ж якими милується. Саме тому так мало цікавить він сучасного читача, а не внаслідок, як заведено вважати, ампутації його краси. Як він може зацікавити, якщо текст було вихолощено раніше і лишився лише легкий обрис без глибини та тремтіння? І все, що я кажу, насправді не є просто домислом. Абсолютно доведеним є факт, що лише один переклад Платона є справді плідним. І такий переклад належить саме Шлеєрмахеру, а сталося це саме тому, що перекладач усвідомлено відмовився робити красивий переклад і вирішив при першому наближенні здійснити саме такий переклад, про який я й кажу. Цей відомий переклад пригодився багатьом, у тому числі й філологам, бо некоректно вважати, що праці такого жанру потрібні тільки тим, хто не володіє давньогрецькою чи латиною.

Мені здається, що такий переклад буде красивим, як це завше буває в науці, він не претендуватиме на літературну витонченість, не буде легким для читання, але таки буде дуже зрозумілим, хоча така ясність вимагатиме значної кількості виносок внизу сторінки. Треба, щоб читач попередньо знав, що читатиме не просто художню книгу, що йому доведеться користуватися доволі обтяжливим допоміжним апаратом, але він насправді перенесеться у світ Платона, який 25 віків тому намагався, як умів, утриматися за промінь життя.

Для людей у минулому класичні автори потрібні були як приклад для наслідування. Вони вчилися в них багатьом речам, щоб використати їхні знання свого часу. Зрозуміло, що тоді переклад намагався осучаснити давні тексти, прилаштувати їх до свого часу. Але наше життя зовсім інше. Вони нам потрібні настільки, наскільки вони відмінні від нас, тож і переклад має підкреслити їхню екзотичність та віддаленість, зробивши його водночас зрозумілим.

Не збагну, чому кожен філолог не вважає своїм обов’язком перекласти саме таким чином один із давніх текстів. Загалом будь-який письменник не мусив би зневажати перекладацьку працю і доповнити власний доробок якимось перекладом з античності, середньовіччя чи сучасності. Необхідно відновити престиж цієї праці й оцінювати її як інтелектуальну найпершого порядку. Якби так сталося, то переклад став би окремою науковою дисципліною, яка б розквітла і виробила б власну спеціальну техніку, що казково збагатила б нашу мережу інтелектуальних шляхів. Якщо я особливо зосередився на перекладах з давньогрецької та латини, то це тільки тому, що в цьому випадку загальна проблематика видається мені особливо очевидною. Однак тією чи іншою мірою питання перекладацької праці такі самі і стосовно будь-якої іншої епохи чи народу. Вирішальним є те, що перекладаючи, ми намагалися вийти з меж власної мови і дійти до чужої, а не навпаки, як це зазвичай робиться. Трапляється іноді, що, коли переклад стосується сучасних авторів, перекладена версія має не тільки чесноти, притаманні їй як перекладу, а й певну естетичну цінність. І тоді це просто як мед для млинця — так говорите ви, іспанці. Хоча ви, певно, і не маєте точного уявлення, що таке млинець.

— Я слухаю вас із великим задоволенням, — сказав я наостанок. — Цілком зрозуміло, що читач у будь-якій країні не буде у захваті від перекладу, зробленого у стилі власної мови. Йому сповна вистачає і власної продукції, автохтонних авторів. Він буде вдячним за протилежне: щоб до кінця було використано можливості власної мови для того, аби зробити зрозумілим спосіб спілкування автора, якого перекладають. Переклади німецькою моїх книг є слушним прикладом такого підходу. За кілька років вийшло понад 15 видань. Успіх може завдячувати влучним перекладам чотирьох п’ятих того, що містять оригінальні книжки. І річ тут у тому, що моя перекладачка майже на межі можливого вижала з граматичної структури німецької мови мій особистий стиль, що геть відмінний від німецького. Таким чином, читач без особливих зусиль зможе ментально перенестись у світ іспанців. І таким чином він ніби відпочиває від власної мовної картини, і його тішить відчути себе на якийсь час іншим.

Але зробити такий переклад на французьку мову дуже важко. Мені шкода, що мої останні слова у цій дискусії хоч і не навмисне, проте все ж дошкульні, та тема, на яку ми говорили, зобов’язує. Ось що я маю сказати: з усіх європейських мов французька мова найменше сприяє успіху роботи перекладача…