Колєт НІС-МАЗЮР: «Ми розуміємо поезію Росії й України!»
Розмову веде Іван Рябчій
Перша книжка Колєт Ніс-Мазюр — «Здóбіль життя» (La Vie à foison) — з’явилася більше 30 років тому. Відтоді — 16 поетичних збірок, дюжина есе (біографії бельгійської письменниці Сюзан Лілар та лауреата Ґонкурівської премії Тахара Бен Желлуна, розмисли над генезою поезії і драми), три збірки новел, дві п’єси і кілька книжечок для дітей. З півдесятка премій (премія імені Шарля Пліньєра за поетичну збірку «Проникнення» — Pénétrance (1981); Премія за поезію для молоді за «Заповітне дитинство» — Haute Enfance (1990); премія Відділу поширення літератури при Міністерстві французької спільноти за новелу «Дитина жару» — L’Enfant des fièvres (1998)…).
Колєт Ніс-Мазюр живе в одному з найчарівніших куточків Бельгії — в області Ено. Графство Ено — уламок імперії Карла Великого — існувало вже в ХІ ст. Нинішня історична область Ено поділена (як і Фландрія) між Францією і Бельгією. Старовинне місто Турне (перша згадка — І ст.), де живе Ніс-Мазюр, розташоване на самому кордоні Франції і Фландрії. Перетинає містечко чи не головна бельгійська річка — Еско; це її французька назва, майже невідома у нас; в Україні Еско традиційно іменують Шельдою. Але валонці б категорично не погодились із німецькою назвою.
У Турне народилися видатні живописці Роґір ван дер Вейден і Луї Ґалле, один із найбільших бельгійських письменників Жорж Роденбах і безліч військових і політичних діячів. Утім, Ніс-Мазюр не можна назвати регіональною письменницею. Вона багато подорожує і зізнається, що саме мандрівки надихають її найбільше. Насичена враженнями, поезією і поетикою розмаїтих країн, Колєт Ніс-Мазюр видала нещодавно дуже корисну книгу — «Плоть поеми» (La chair du poème); корисну, бо це — путівник із поезії, підручник для тих, хто, можливо, раніше ніколи не чув імена Аполлінера, Шедіда, Нуже, Сюпервьєля. Пані Ніс-Мазюр розповіла про цю книжку багато цікавого. Виявляється, спочатку «Плоть поеми» була вдвічі більшою (зараз це приблизно 200 сторінок), що жахало видавців (між іншим, престижне паризьке видавництво «Альбен Мішель»); та оскільки в книзі багато цитат із віршів і всім зацитованим авторам довелось би платити, працю було скорочено. Маленький секрет — якщо поетична цитата не перевищує десяти рядків, сплачувати за авторські права не потрібно...
— Як Ви гадаєте, чи відіграє поезія у наш час ту важливу роль, яку вона колись уже відігравала? Чи досі лишається непочутою, забутою людьми?
— Знаєте, діти ніколи не втрачали зв’язку з поезією. Тільки-но відкривши для себе мову, вони співають, вигадують слова, зв’язки між словами. Потім вони дорослішають, закохуються, пишуть вірші про кохання. І тут зненацька люди повністю забувають цю первинну поетичну мову. Треба, щоб сталося щось надзвичайне або щоб близький друг чи учитель привів людину до поезії, шокував її читанням Аполлінера, Верхарна, Рембо. Якоїсь миті тиша припиняється і починається поезія, і люди усвідомлюють, наскільки вона близька до їхнього життя! Зараз я спостерігаю за тим, як молодь звертається до поезії; з’явилася ціла нова поетична хвиля, що допомагає нам вирвати з небуття призабуті голоси.
— Чи «з’їсть» ця нова хвиля поетичну традицію, поетів старшого покоління?
— Не думаю. Думаю, на всіх широтах поетичні теми — ті самі, адже всі ми — люди. Якщо зараз і є щось нове, то це вживлення в поезію науково-технічного прогресу; будь-який сюжет став поетичним, байдуже, йдеться про перші кроки людини на Місяці, подорож на швидкісному потязі, сонячний промінь чи перше кохання. Для мене поділу на поетичні й непоетичні сюжети не існує. Будь-яка дрібничка реального життя — видимого й невидимого — гідна поезії.
— Отже, заборонених тем немає... Але тоді й саме визначення поезії як ліричного жанру стає розпливчастим. На чому, по-Вашому, ґрунтується поезія?
— Найважливіше — це візія (її ще можна називати натхненням, первісним подихом, тим, що дає поштовх) і робота над мовою, гра і «я». Увести своє «я» у гру, «я», яке належить не лише мені, а всім — чоловікам і жінкам. Мені дуже подобається терцина Андре Шедіда:
Le Moi de la poésie est à plusieurs
Le Tu de la poésie est au pluriel
Поетичне «Я» — загальне
Поетичне «Моє» — для кількох
Поетичне «Ти» — множинне
— Отже, кажучи «я», кажу не просто «я, моє» — це було б принаймні нарцистично, — моє «я» містить усі інші «я»; кажучи «ти», маю на увазі не тільки «тебе», але частково й себе у тобі. Поет мусить буди медіумом, посередником.
— Так само кажучи «українська поезія» чи «китайська поезія», маємо на увазі не поезію «китайців китайською мовою про Китай» чи «українців українською мовою про Україну», а «китаємовну» й «україномовну» поезію про все на світі — про те, що може залишити слід у будь-чиїй душі, норвезькій, індійській чи південноафриканській. Принаймні, хотілося б у це вірити... Глобалізація, про яку протягом останнього десятиліття стільки говорено й написано, чи сильно вона зачепила поезію?
— Думаю, сильно. Дивіться, у цій кімнаті, в Сенефському замку, багато протягів, тут циркулюють повітряні потоки. Завдяки перекладу до нас доходить поезія з Китаю, Тибету, Росії, України. І ми її розуміємо! Потоки, що йдуть звідусіль, живлять поезію, постачають її метафорами, примушують розвиватися. Вони приносять справжнє багатство! Поет — це людина, яка працює зі словесним матеріалом, поет потребує натхнення, якщо хочете, подуву; потоки, що пронизують поета, розбуркують, відживляють матеріал.
— Ви багато подорожуєте. На Вашому сайті зазначено, що Ви намагаєтесь ознайомити закордонних читачів із бельгійською літературою. Чим може бельгійська франкомовна література привабити читачів із інших країн?
— Оскільки сама Бельгія з’явилася тільки в 1830 році, то бельгійську літературу можна вважати досить юною. Як і всі літератури, які шукають себе, вона тривалий час шукала власну стежину. Спершу наслідувала — але не копіювала! — французів! Бельгійський романтизм, скажімо, цілковита імітація! Але в епоху символізму й сюрреалізму вона знайшла свій шлях. З’явилися такі самобутні поети, як Метерлінк, Нуже, Шад. Вони збагатили французькі символізм і сюрреалізм. А Шарль де Костер — людина надзвичайна! — дав Бельгії власну епопею, «Легенду про Тіля Уленшпігеля».
— Бельгія — країна національної мішанки: тут є фламандці, французи, трохи німців. Аби вижити, бельгійці мусили багато подорожувати; бельгійці — це нація мандрівників, торговців. Вони завжди трішки випереджали інших; чи не тому поезія досі активно розвивається у різних областях Бельгії?
— Так, ми вимогливі; поверхову поезію — що зациклюється на солодких виспівах і склеротичних формах — не сприймаємо. Бельгія має великих поетів, не гірших за французьких чи німецьких. Скажімо, з-поміж живих, Андре Шміц із Арденнів. Відвідуючи Сполучені Штати, Швецію, Латвію, я обов’язково зачитую його вірші. А які прекрасні жінки-поетеси — наприклад, Ліліан Вутерс!
— Ваші твори перекладені багатьма мовами. Як Ви працюєте з перекладачами?
— Якогось сталого правила не існує. Приміром, коли мене перекладали нідерландською, я навіть імені перекладачки не знала — вона жодного разу не дала про себе знати. Усім займалося видавництво. І навпаки — перекладачка з Чехії була дуже доскіплива, навіть напередодні друку телефонувала, питалася, чи все правильно зрозуміла. Я завжди відповідаю на всі питання, але я не можу знати і чеську, і італійську, і японську, щоби прочитати переклад і сказати правильний він, чи ні! Автор і перекладач повинні довіряти одне одному. Коли ж не довіряю, то звертаюсь до друзів, що володіють тією чи іншою мовою. Це — гарантія якості. І все ж я впевнена, що в житті без довіри далеко не заїдеш. Переклади мусять удосконалюватися. Коли Кафку переклали французькою вперше, це був дуже похмурий текст. Але ж ув оригіналі Кафка смішний! І у нових перекладах це збережено.
— Поезія для Вас — це просто текст чи щось інше?
Коли пишу, то не можу від’єднати себе від поезії; навіть пишучи прозу, до кожного розділу даю поетичний епіграф. Хочеться, щоби слова співали! Слово несе образ, музику. Я часто читаю свої вірші вголос — дослухаюся, чи сполучаються слова. Працюю неймовірно багато. Дуже люблю подорожувати — це створює особливі умови ізоляції, ти не завантажений родиною, професійними обов’язками. Весь час можна присвятити писанню — це неймовірно! Моє життя буває шалено швидким. Часом так і пишу... Написала навіть книжечку, що називається «10 хвилин на літературу» — монолог, інсценізований у Брюселі, в театрі «Ель». Це історія жінки, яка присвячує писанню лише 10 хвилин на день — настільки вона завантажена дітьми, чоловіком, роботою... Мені здається, що тексти, зокрема поетичні, слугують своєрідними містками між людьми і допомагають глибоко зазирнути одне в одного — чим ми з Вами й займаємось зараз!
