Юрій Педан
ТРИ ПОРТРЕТИ ДОБИ СТАЛІНІЗМУ
Сенсаційна поява у «Всесвіті» в січні 1972 року занесеного до «чорних списків» роману Курціо Малапарте «Капут» зробила італійця шанованим в Україні письменником, а подальші журнальні публікації його творів «Червона війна» (№ 7—8, 2001), «Шкура» (№ 7—8, 9—10, 2002), «Бал у Кремлі» (№ 11—12, 2003) поглибили це знайомство.
Останній роман Малапарте «Бал у Кремлі», робота над яким була перервана смертю автора, відомий італійським і українським читачам у фрагментарному вигляді. Однак це не заважає йому залишатись найяскравішим літературним твором про часи народження сталінізму.
Нагадаємо: влітку 1929 року до Радянського Союзу прибув редактор туринської газети «Стампа» тридцятирічний Курціо Малапарте (справжнє ім’я Курт Зуккерт) для вивчення і висвітлення життя Країни Рад на сторінках італійської преси. Крім майстерного володіння пером, він мав неабиякий хист журналіста, відчайдушну сміливість і надзвичайний шарм, що відкривало йому будь-які двері й серця. Свою місію він виконав блискуче, написавши десятки статей і зібравши матеріали для чотирьох книжок, серед яких знаменитий публіцистичний твір «Техніка державного перевороту» і «Бал у Кремлі».
Невеликий за обсягом роман містить унікальну портретну галерею постатей усіх шарів, прошарків і закутнів радянського суспільства: Ленін у мавзолеї, Сталін, Луначарський, Литвинов, Булгаков, Маяковський, Дем’ян Бєдний, Тухачевський, дипломати, артисти, кавалерійські командири, зубожілі князі й графині, робітники, студенти...
«Я прибув до Москви, охоплений ентузіазмом. Але герої Жовтневої революції виявилися зовсім не такими, якими я бачив їх здалеку. Всі ці пройдисвіти з азіатських степів, колишні царські унтери, жовчні інтелігенти, які боролися між собою за вищу владу, постали переді мною злодійкуватими, дріб’язковими, повними безмежних амбіцій».
Між тим архіви зберігали продовження роману. Сестра письменника Едда Ронкі-Зуккерт протягом багатьох років збирала, редагувала, коментувала літературну спадщину брата, котра не побачила світ, і видала її у дванадцяти томах (кожен до тисячі сторінок) під загальною назвою «Мала парте». Частину сьомого тому займає текст, який не ввійшов до посмертного видання «Балу в Кремлі», але розвиває його головну тему і складається з трьох чітко окреслених розділів, умовно названих нами «На монастирському цвинтарі», «Візит до мадам Каменевої» і «Карета Флоринського».
Перший розділ потребує пояснень. Змальована в ньому і вже згадувана в основному корпусі роману юна дівчина Маріка була подругою Малапарте і його секретарем у роботі над документами про історію Жовтня. Вона, Марія Чімішкян, приїхала 1928 року з Тифліса до Москви і певний час жила в родині Михайла Булгакова, ставши завдяки своїй рідкісній красі помітною постаттю в літературно-мистецьких колах столиці. Закоханий у неї Володимир Маяковський сподівався на одвітне почуття, перешкодив її поверненню до Грузії, відібравши квиток на потяг і саме їй привіз подарунки зі своєї останньої поїздки за кордон.
Коли до Москви прибув Курціо Малапарте («найвродливіший із коли-небудь бачених мною чоловіків», напише у спогадах Л. Білозерська-Булгакова), утворився дружній чотирикутник: Булгаков— Маяковський—Малапарте— Маріка. Але тепер уже італієць супроводжував дівчину на прогулянках містом, оглядав разом із нею панораму Москви з Новодівочого цвинтаря, а їхній флірт біля могили композитора Скрябіна переріс у велике, але безнадійне (це було зрозуміло обом) кохання «буржуя» і «дочки Леніна». Через одинадцять років Маріка поховає тут Михайла Булгакова, а восени 1956 року Малапарте, прямуючи до Пекіна на ювілей письменника Лу Сіня, зупиниться в Москві й марно шукатиме Маріку і риси старого міста, що назавжди закарбувалися в пам’яті.
Роман «Бал у Кремлі» зберігав свою цінність як визначний літературний твір і неспростовний політичний документ. Він особливо актуальний сьогодні, коли де-не-де чуються сплески ностальгії за недавнім минулим, коли сталінський залізний п’ястук увижається декому теплою батьківською рукою, а колючий дріт — гірляндою на новорічній ялинці.
