Петро Рихло

ФРІДРІХ ШІЛЛЕР У ДУХОВНОМУ ПРОСТОРІ БУКОВИНИ

Наприкінці 60-х років ХХ століття, під час мого навчання на факультеті романо-германської філології Чернівецького університету, більшість топографічних реалій Чернівців мала відповідні до того часу назви: вулиця Леніна, площа Радянська, проспект 50-річчя Жовтня (він тоді лише закладався), кінотеатри «Жовтень», імені Щорса та Зої Космодем’янської, парк культури й відпочинку імені Калініна тощо. І раптом якогось дня я відкрив для себе, що в центральній частині міста, прямо за університетською бібліотекою, є доволі великий зелений масив із незвичною, як на тодішнє моє світовідчуття, назвою — парк імені Шіллера. Це було неймовірно. Серед суто радянських реалій, витриманих у кондовому ідеологічному ключі — раптом парк імені Шіллера. Більше того, неподалік виявилася ще й вулиця Шіллера, а на одному з бокових фасадів обласного українського музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської красувався бюст Шіллера. Це мене заінтригувало й привело до радше інтуїтивного, ніж логічного висновку, що присутність великого німецького поета й драматурга в Чернівцях не випадкова. Звичайно, що тоді, в умовах «залізної завіси», архівних та бібліотечних «спецхранів», з’ясувати це було непросто. Отож відповідь на питання про те, що пов’язувало Шіллера з Чернівцями, які підстави існували для такої пильної уваги до його імені, мовби зависла в повітрі, «законсервувалася» на багато років. І лише згодом, уже в умовах незалежної України, мені вдалося підняти завісу над цією таємницею.

Як виявилося, парк Шіллера й вулиця Шіллера були лише похідними від масштабнішого явища, пов’язаного з німецьким співцем високих ідеалів людства: збудований за проектом австрійських архітекторів Германа Гельмера та Фердинанда Фельнера чернівецький міський театр був відкритий 3-го жовтня 1905 рр. , себто в рік сотої роковини з дня смерті Шіллера, яка широко відзначалася всією світовою громадськістю, в тому числі й на Буковині¹. Як німецький театр, в репертуарі якого переважали твори німецькомовних авторів, у тому числі й самого Шіллера («Розбійники», «Підступність і кохання», «Марія Стюарт», «Вільгельм Телль»), він був просто «рокований» духовно поріднитися з найвидатнішим драматичним поетом німецької літератури. Отож уже саме відкриття театру відбувалося під знаком Шіллера, а ще через два роки, 11 листопада 1907-го, перед імпозантною театральною будівлею, яка й сьогодні є найошатнішою спорудою міста, постав пам’ятник німецькому поетові зі сліпучо-білого карарського мармуру. Його створив австрійський скульптор Ґеорґ Лайзек (1869—1936), відомий як автор фігурно-декоративних пластичних композицій перед віденською будівлею Сільськогосподарського товариства (1900), ратушею Флорідсдорфа (1902), двома віденськими театрами (Bürger-Theater і Kaiser-Jubiläum-Theater), а також як автор пам’ятників австрійським цісарям Йосифу ІІ (1902) і Францу-Йосифу І (1903)². В архівах збереглися фотографії цієї неординарної події. На них можна побачити величезне людське море, яке затопило мало не всю Театральну площу (тоді вона звалася Елізабетплац, на честь дружини Франца-Йосифа, цісаревої Сісí, як її любовно називали в народі). Юрба виглядає доволі збудженою, люди щільно обступили головний фасад театру, намагаючись не пропустити жодного слова промов на цьому святі. Саме відтоді міський німецький театр у Чернівцях почав асоціюватися з Шіллером, а міський пам’ятник поетові став в один ряд з відомими пам’ятниками в Марбаху-на-Некарі, Ваймарі, Штуттґарті. До речі, останній є творінням геніального данського скульптора Бертеля Торвальдсена³.

————
¹ Див. : Шіллеровий ювілей у Чернівцях // Буковина. — 1905. — №32. — С. 2.
² Horst Fassel. Schiller-Rezeption und Schiller-Präsenz in Czernowitz // Südostdeutsche Vierteljahresblätter. 54. Jg. — 1/2005. — S. 24-25.
³ Adolf Rosenberg. Thorwaldsen. Mit 140 Abbildungen. — Bielefeld; Leipzig: Verlag von Velhagen & Klasing 1901, S. 86 [Künstler-Monographien, In Verbindung mit Andern herausgegeben. von H. Knackfuß, B. XVI].

Єдиний мовний і державний простір з іншими австрійськими землями та столицею Віднем сприяв частим гастролям видатних австрійських та німецьких акторів і театральних труп, які охоче приїздили в Чернівці, знаючи ентузіазм і вдячність чернівецької публіки. Серед них можна назвати таких знаменитих акторів, як Марія Файн, Конрад Файт, Макс Палленберґ, Пауль Веґенер, Ганзі Нізе, Пауль Морган, Іда Ере, трупи віденських «Фолькстеатру», «Бурґтеатру» й театру в Йозефштадті⁴. Отож перші півтора—два десятиліття історії німецького театру в Чернівцях були справді «золотою добою» цієї культурної установи. Лихі часи для неї настали після 1918 року, коли Буковину приєднали до Румунського королівства. Відтоді німецький театр став для румунської влади, яка провадила жорстку мононаціональну політику, більмом на оці. Дирекція театру дедалі частіше заходила з міською управою у затяжні конфлікти на мовному ґрунті. Апогеєм цього протистояння стали гастролі видатного австрійського актора албанського походження Александра Моїссі, «митця, ім’я якого відоме кожній освіченій людині на всьому європейському континенті»⁵, котрий прибув до Чернівців на початку січня 1922 року. Події, які розгорнулися під час однієї з гастрольних вистав Моїссі, мали для чернівецького театру доленосне значення. Ось як про це згадує у своїй книзі «Тоді в Чернівцях і довкола» один із очевидців, чернівецький поет і публіцист Ґеорґ Дроздовський: «Справжня лихоманка — моїссіманія — охопила місто, за квиток давали шалені гроші, незалежно від того, в яких ролях виступав актор — Феді Протасова чи Гамлета, Освальда чи Едіпа. Але коли він перевтілився у Франца Моора, то Шіллерівські «Розбійники» буквально ожили! Під надуманим приводом, буцімто театральна зала зайнята понад встановлений термін і, таким чином, затримується наступний румунський культурний захід, до театру ввірвалися румунські студенти, якраз тієї миті, коли Франц і Даніель стояли на сцені. Голос Моїссі невдовзі заглушили криками, а його мелодійне «Aber, meine Herren... « («Але ж дозвольте, панове... «) мало своїм відлунням лише «Afară!» (Геть!»), а що деякі з нападників помилково вважали, що ім’я Моїссі споріднене з Мойсеєм, то почали лунати також образливі вигуки, спрямовані проти євреїв. Одне слово, публіку частково побили, частково виштовхали із зали (я сам дістав кілька ударів палицею по пальцях, які судомно чіплялися за спинку крісла), і відтоді театр, який належав міській громаді, був для неї безповоротно втрачений. Упродовж трьох днів студенти тримали театр в облозі, відтак надійшло розпорядження, згідно з яким він мав стати «Teatrul National», себто «Національним театром». Начальник поліції Константин фон Таранґул де Валеуц, поважний і по-австрійськи коректний старший пан, був зміщений зі своєї посади й терміново відправлений на пенсію. Чернівцям дали відчути, що вони стали румунським містом»⁶.

Догравати виставу довелося наступного вечора в залі Музичного товариства (нині обласна філармонія), де за одну ніч було переобладнано сцену, й Моїссі міг спокійно завершити свої гастролі. Проте це був лише перший акт задуманої шовіністичними румунськими колами драми. 14 вересня 1922 року пам’ятник Шіллеру, який становив з театром уже єдине композиційне й духовне ціле, безцеремонно демонтували, повантажили на великого воза й відправили «в заслання» — у двір Німецького національного дому. Тисячі чернівчан утворили скорботну процесію, яка розтяглася на кілька сотень метрів, супроводжуючи статую і постамент до нового місця призначення. Німецька газета «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» відгукнулася на цю подію у своєму номері від 16 вересня 1922 р. статтею під промовистим заголовком «Остання дорога Шіллера»⁷. А газета «Czernowitzer Morgenblatt» присвятила їй передову статтю головного редактора Юліуса Вебера, з якої тут хочеться процитувати цікавий фрагмент, незважаючи навіть на його чималий обсяг. «Іноді вельми корисно, — читаємо тут, — час від часу погортати сторінки історії. Просто неймовірно, як із плином часу речі перевертаються з ніг на голову. 14 вересня 1922 року, о 5 годині пополудні, пам’ятник Шіллера було розібрано на частини й вивезено з Театральної площі. Це відбулося за рішенням міської управи, яка складалася з міського голови і чотирьох міських радників. Міський голова — румун, а серед його радників маємо одного німця, одного єврея, одного поляка й одного українця. Так про це можна буде колись прочитати в хроніці міста Чернівці. Але ми гортаємо далі в уже написаній історії і знаходимо там розділ: «Спорудження пам’ятника Шіллеру перед міським театром». Чудово. Можна померти зі сміху. Під головуванням на цей раз німецького бургомістра в 1906 р. виноситься пропозиція відкрити перед новозбудованим міським театром пам’ятник Шіллеру. Ця пропозиція викликає жваві дебати. На трибуну виходять промовці всіх національностей. Звичайно, й представник румунського громадянства у раді громад, який говорить: «Ми, румуни, будемо голосувати за відкриття пам’ятника Шіллеру, позаяк ми хочемо виразити цим жестом, що ми визнаємо й цінуємо духовну велич німецького поета. Водночас ми хочемо також засвідчити, що не відстаємо від інших національностей у розбудові культурного розвою міста. У спорудженні цього пам’ятника ми вбачаємо культурну акцію, якій однаковою мірою сприяють усі національності цього краю. Пам’ятник Шіллера є символом рівня духовного розвитку цього міста і очевидним доказом того, що в ньому однаково беруть участь усі національності. Мистецтво й духовна культура є наднаціональними». Отож це було 1905 р. і, як випливає з даної промови, на доволі високому рівні культурного розвитку»⁸. В’їдливу іронію автора тут важко не помітити, вона є докором усьому чернівецькому поспільству. Хоча заради справедливості потрібно сказати, що серед голосів протесту проти акту знесення пам’ятника були й голоси румунів. Так, наприклад, румунський журналіст Б. Бреніштяну, редактор газети «Adeverul», засудив демонтаж пам’ятника, аргументуючи це таким чином: «... добре ім’я румунської культури вимагає, щоб допущену в столиці Буковини помилку було негайно виправлено»⁹.

————
⁴ Georg Drozdowski. Damals in Czernowitz und rundum. Erinnerungen eines Altösterreichers. — Klagenfurt: Verlag der KLEINEN ZEITUNG, 1984ю — S. 16, 132—133.
⁵ Moissi in Czernowitz. In: Czernowitzer Morgenblatt, Nr. 1039, S. 2.
⁶ Georg Drozdowski, op. cit. , S. 132—133.
⁷ Schillers letzte Fahrt. In: Czernowitzer Allgemeine Zeitung, Jg. 19, Nr. 1492 vom 16. 9. 1922, S. 2.
⁸ Julius Weber. Nur fürs Album. In: Czernowitzer Morgenblatt, Nr. 1266, S. 1.
⁹ Dem Stadtmagistrat ins Album. In: Czernowitzer Morgenblatt, Nr. 1270, S. 1.

На довершення всіх нещасть, статую, яка частково постраждала вже під час Першої світової війни, ще раз пошкодили при транспортуванні¹⁰. Проте стараннями німецької громади скульптуру вдалося відреставрувати (редакції німецькомовних газет «Czernowitzer Allgemeine Zeitung». «Czernowitzer Morgenblatt» і «Vorwärts» навіть збирали кошти на її відновлення¹¹), і до початку 40-х років пам’ятник Шіллеру стояв у саду Німецького дому. Про його остаточне знищення подбала Друга світова війна, в ході якої статуя безслідно зникла. Сьогодні на задньому дворі колишнього Німецького дому по вул. Челюскінців стоїть ще постамент з червоного граніту. Але стилізовані під віденський модерн великі латинські літери «SCHILLER», які були вигравіювані на лицевому боці, вже стерлися або ж їх навмисне стесали долотом. Тож гранітний цоколь, що був колись постаментом для статуї великого поета, служить сьогодні хіба що об’єктом для вправлянь у мистецтві графіті. Відомий чернівецький художник Олег Любківський зобразив цю розписану різними фарбами кам’яну брилу на одній зі своїх картин, давши їй іронічну назву «Пам’ятник німецькому поету-романтику Фрідріху Шіллеру»¹². Ця назва є не тільки художнім прийомом одивнення, покликаним збудити фантазію споглядаюча (адже означеного об’єкта як такого нема, його треба викликати в своїй уяві, як, наприклад, при спогляданні картини голландського художника Пітера Брейгеля Старшого «Падіння Ікара»), але й свідченням варварства епохи, що так жорстоко вчинила з образом одного з найбільших геніїв людства.

————
¹⁰ Див. : Horst Fassel, op. cit. , S. 25; Ioanna Rostoş. Czernowitzer Morgenblatt: Eine Monografie. — Teză de doctorat, Iaşi, 2006. — S. 274.
¹¹ Див. : Für unser Schillerdenkmal. In: Czernowitzer Morgenblatt, Nr. 1274, S. 2; Ioanna Rostoş, op. cit. , S. 274.
¹² Олег Любківський. Осінь минулого століття. Романтичні візії «маленького Відня»: Каталог виставки. — Чернівці, 2001. — Ілл. 35.

На щастя, ми живемо сьогодні в іншу епоху й прагнемо сповідувати гуманістичні цінності, співзвучні з ідеями великого провісника й поборника людської свободи. І тому настав час усвідомити, що ж означає ім’я Шіллера для багатонаціональної буковинської культури, який слід він залишив у ній. Поставивши таке запитання, ми з подивом констатуємо, що слід цей дуже чіткий і виразний, що рецепція поезій і драм Шіллера відбувалася у нас надзвичайно інтенсивно й помітно вплинула на творчість багатьох буковинських письменників, театральних і культурних діячів. Скажімо, Юрій Федькович не тільки уважно читав і добре знав творчість Шіллера, а й сам неодноразово використовував теми, образи й мотиви німецького поета, вдаючись до переспівів і переробок його творів. Так, загальна концепція і образна система драми Федьковича «Довбуш» багато в чому перегукується з такими народно-героїчними драмами Шіллера, як «Валленштейн» і «Вільгельм Телль» (уже сучасник Федьковича, його старший друг і наставник, професор Е. Р. Нойбауер проводив свого часу цю паралель¹³). Буковинський поет здійснив оригінальні переспіви балад Шіллера «Полонинський стрілець», «Зарука» і «Поділ землі», створивши за їхніми мотивами свої балади «Стрілець», «Порука» та «Співак»¹⁴. За свідченням О. Маковея, 10 листопада 1859 р. Федькович, на запрошення професора Нойбауера, брав участь у приватному святкуванні столітнього ювілею з дня народження Шіллера у Чернівцях¹⁵.

У своїй автобіографії Ольга Кобилянська згадує, що до кола ранньої лектури, яка формувала її естетичні смаки та засади ідейного світогляду, належали передовсім німецькі класики Ґете, Шіллер і Гайне¹⁶. Шіллера плідно перекладали українські письменники Буковини Сильвестр Яричевський, Володимир Кміцикевич («Вільгельм Телль», 1887), Володимир Кобилянський («Свято перемоги») й особливо Дмитро Загул, який видав у 1927 р. у харківському державному видавництві збірку поезій Шіллера «Балади», супроводивши її власними перекладами, вступною статтею і примітками. Серед численних перекладів Загула — такі широко знані твори німецького поета, як «Пегас в ярмі», «Журавлі Ібіка», «Кассандра», «Полонинський стрілець», «Поділ землі», а також знаменита поема «Пісня про дзвін», котра вважається однією з вершин поетичної творчості Шіллера. До перекладу останньої наприкінці 30-х рр. долучилася також відома буковинська громадська й культурна діячка Ольга Гузар¹⁷.

Від раннього дитинства супроводжували поетичні рядки Шіллера й великого румунського поета Міхая Емінеску, важливий період літературного становлення якого пов’язаний з Чернівцями й Буковиною. За свідченням біографів, Емінеску декламував вірші Шіллера й Гайне мовою оригіналу вже у батьківському маєтку в Іпотештах, пораючись біля сіна¹⁸. Німецька поезія й філософія справили на нього помітний вплив, особливо під час його навчання в німецькій гімназії в Чернівцях та під час пізніших студій в університетах Відня і Берліна. Як згадував у своїй книзі «Cum a fost odată» («Як це було колись», 1911) гімназіальний товариш Емінеску Еміль Ґріґоровіца, любов до Шіллера в стінах чернівецької німецької гімназії прищепив їм той же професор Нойбауер. «Емінеску знав напам’ять цілі драми цього поета»¹⁹, — стверджує Е. Ґріґоровіца. В 1943 р. , у самому розпалі Другої світової війни, в Чернівцях вийшла літературознавча праця румунського вченого-компаративіста Ніколає Ткачука-Албу «Шіллер та Емінеску», в якій простежено вплив Шіллера на творчість румунського поета²⁰.

————
¹³ Галина Гуць. Юрій Федькович і західноєвропейська література. — К. : Вища шк. , 1985. — С. 18.
¹⁴ Юрій Федькович. Твори в двох томах. — К. : Дніпро, 1984. — Т. 1. — С. 73—76; 171—173.
¹⁵ Осип Маковей. Життєпис Осипа Юрія Гординського-Федьковича / За ред. Б. І. Мельничука, Л. М. Ковалець, О. В. Добржанського, К. М. Лук’янюка. — Чернівці: Золоті литаври, 2005. — С. 97.
¹⁶ Ольга Кобилянська. Твори в п’яти томах. — К. : Держ. вид-во худож. літератури, 1963. — Т. 5. — С. 219.
¹⁷ Фрідріх Шіллер. Пісня про дзвона / Пер. з нім. Ольги Гузарової. — Чернівці, 1938.
¹⁸ Dieter Roth. Mihai Eminescu und Marin Sorescu deutsch oder Wie bringt man das Fremde in eine neue Vertrautheit? In: Südostdeutsche Vierteljahresblätter. 54. Jg. , 1/2005, S. 42.
¹⁹ Rudolf Wagner. Eminescus Schulzeit in Czernowitz und sein Lehrer Ernst Rudolf Neubauer. In: Südostdeutsche Vierteljahresblätter (München), 38. Jg. , 1989, 2. Folge, S. 103.
²⁰ Nicolae Tcaciuc-Albu. Schiller şi Eminescu. — Cernăuţi, 1943.

Якщо твори Шіллера так активно освоювалися українською та румунською культурою Буковини, то що вже тоді казати про німецьких письменників краю, які сприймали його як одного зі своїх прямих літературних попередників. Карл Еміль Францоз, який навчався в німецькій гімназії Чернівців водночас з Емінеску, описує в своєму оповіданні «Шіллер у Барнові» (фіктивна назва галицького містечка, прототипом якого був рідний авторові Чортків), яку величезну притягальну силу мало слово Шіллера навіть для напівграмотних мешканців цього віддаленого від культурних центрів закутка тодішньої Австро-Угорської монархії. У фіналі оповідання троє знедолених юнаків, яких подружив між собою Шіллер, — домініканський монах, поляк Франц Ліпецький, український селянин Василь Войчук і бідний єврейський хлопець Ізраїль Майзельс — відзначають 10-го листопада день народження німецького поета. У звичайній сільській хаті свого українського друга вони разом читають знамениту Шіллерівську оду «До радості», і сльози щастя котяться по їхніх лицях від усвідомлення того, що надходить час, коли під благим крилом свободи «стануть люди всі, мов браття»²¹. До речі, саме на цей текст Шіллера німецький композитор Людвіг ван Бетховен написав музику для хору своєї Дев’ятої симфонії. Сьогодні це — офіційний гімн Європи, що зайвий раз доводить нев’янучу актуальність поезії Шіллера.

К. Е. Францоз широко відомий також як автор роману «Боротьба за право» (в українському перекладі — «За правду!»). Головний герой цього твору — український сільський староста Тарас Бараболя — прагне захистити громаду свого села від сваволі польського поміщика, що незаконно відібрав у неї землю. Зневірившись у юридичних шляхах досягнення справедливості, герой стає невдовзі на шлях розбою і жорстоко мстить заможним кривдникам, грабуючи їх та спалюючи їхні маєтки. Образ цього шляхетного розбійника, поза всяким сумнівом, був навіяний буковинському письменникові постаттю легендарного Карла Моора, героя першої драми Шіллера «Розбійники»²².

Взагалі зібрання творів Ґете і Шіллера, нерідко з вигадливим тисненням і золотим обрізом, належало в Чернівцях до кожного добропорядного бюргерського дому. У єврейських родинах твори Шіллера вважалися «духовним посагом», який повинна була мати кожна дівчина, котра претендувала на інтелігентність. У своїй автобіографії «Дитинство» Мозес Розенкранц розповідає, що повне ілюстроване видання Шіллера було навіть у їхній сільській хатині в селі Барбівці (нині Брусниця). Мати поета тримала його в шафі для білизни²³.

Інший цікавий факт з історії рецепції Шіллера на Буковині повідомляє нам біограф Пауля Целана Ізраїль Халфен, який стверджує, що поезії Шіллера «Зарука» і «Пісня про дзвін» малий Пауль знав напам’ять, перш ніж навчився читати²⁴. Про неабиякий авторитет і популярність Шіллера серед чернівецької молоді свідчить також дотепна пародія на його баладу «Рукавичка» Целанового товариша, німецькомовного поета Альфреда Ґонґа, написана автором ще на шкільній лаві й надрукована посмертно у збірці його ранніх віршів²⁵. І кількість подібних прикладів можна множити до безкінечності. За такого інтенсивного культивування творчості німецького класика зовсім не дивно, що Сюзанна Рубінштейн, донька президента єврейської релігійної громади Чернівців Ісака Рубінштейна, який у 1847 р. приймав у своєму домі самого Ференца Ліста, однією з перших жінок Дунайської монархії захистила наприкінці 19 ст. докторську дисертацію з германістики, присвячену творчості Шіллера²⁶, а згодом опублікувала в німецьких видавництвах низку наукових праць про нього²⁷. Взагалі популярність Шіллера в Чернівцях була такою великою, що навіть єврейські просвітителі (т. зв. «маскілім»), які писали гебрайською, але в духовному сенсі й повсякденному житті тяжіли до асиміляції з німецькою культурою, нерідко адаптували Шіллера до своїх потреб, як, наприклад, чернівецький поет Матітьягу Сімхе Рабенер, автор гебрайської граматики й німецької драми «Суламіт», який включив до своєї гебрайської збірки «Ет-Газамір», що з’явилася в Чернівцях на початку 1860-х рр. , власні переклади поезій Шіллера²⁸.

————
²¹ Karl Emil Franzos. Erzählungen aus Galizien und der Bukowina. Hrsg. von Joseph Peter Strelka. — Berlin: Nicolai 1988, S. 32.
²² Детальніше див. : Табак Ф. Шіллер на Україні (за творами К. Е. Францоза). — Наукові записки ЧДУ. — Т. 45. — Серія ром. філол. , вип. . 2, 1960. — С. 130-140.
²³ Moses Rosenkranz. Kindheit. Fragment einer Autobiographie. Herausgegeben von George Guţu und Doris Rosenkranz mit einem Essay von Matthias Huff. — Aachen: Rimbaud, S. 32.
²⁴ Israel Chalfen. Paul Celan. Eine Biographie seiner Jugend. — Frankfurt a. M. : Suhrkamp 1983, S. 41 [Suhrkamp Taschenbuch 913]
²⁵ Alfred Gong. Early Poems. A Selection from the Years 1941-1945. Edited by Jerry Glenn, Joachim Herrmann, Rebecca S. Rodgers. — Columbia, South Carolina: Camden House, 1987, p. 120 [Studies in German Literature, Linguistics, and Culture, Vol. 38]
²⁶ Czernowitz. Jüdisches Städtebild. Hrsg. von Andrei Corbea-Hoisie. Mit Fotografien von Guido Baselgia und Renata Erich. — Frankfurt a. M. : Jüdischer verlag im Suhrkamp Verlag 1998, S. 17.
²⁷ Susanna Rubinstein. Schillers Begriffsinventar. — Langensalza: H. Beyer & Söhne, 1905; Schillers Stellung zur Religion. — Langensalza: H. Beyer & Söhne, 1906; Lexikalischer Schiller-Kommentar. — Berlin-Friedenau: K. Fischer, 1913.
²⁸ Hugo Gold (Hrsg. ). Geschichte der Juden in der Bukowina. Ein Sammelwerk. — Tel-Aviv: Edition Olamenu, 1958. — S. 58.

Повертаючись до театру, потрібно зазначити, що Шіллер віддавна був «своїм» на чернівецьких сценах. Ще в 1872 р. , коли Чернівці не мали свого стаціонарного театру, такі п’єси німецького драматурга, як «Розбійники», «Дон Карлос», «Марія Стюарт», «Вільгельм Телль», ставилися у готелі «Молдавія»²⁹, що по вул. Головній, біля церкви св. Параскеви. 18 вересня 1921 р. у міському театрі відбувся установчий конгрес німецьких етнічних громад Румунії, на якому прозвучав поетичний «Пролог» Франца Ланґа, що містив прозорі ремінісценції знаменитої сцени клятви на Рютлі з народно-героїчної драми «Вільгельм Телль»³⁰. В 1930 р. , до 125-ої річниці смерті драматурга, в Німецькому домі передмістя Роша було організоване велике Шіллерівське свято, яке мало неабиякий успіх серед проживаючого там німецького населення, як про це сповіщала газета «Дойче Таґеспост» від 29. 05. 1930³¹. Взагалі аж до 1940 р. в Чернівцях регулярно відзначалися всі значущі Шіллерівські ювілеї, а інформація про них детально висвітлювалася у місцевій пресі, так що ім’я поета було добре знане навіть тим мешканцям краю, котрі, можливо, й не мали змоги читати цього автора в оригіналі або ж дивитися його вистави на чернівецьких сценах.

Свою лепту в пропаганду Шіллерівської творчості на Буковині вніс і нинішній обласний музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської. У різний час тут було здійснено кілька постановок драми Шіллера «Підступність і кохання». Перша вистава за цим твором відбулася на сцені театру ще в 1940 р. в постановці трупи Харківського державного драматичного театру імені Ленінського комсомолу (режисер О. Глаголін, художник В. Рифтін, композитор Д. Клебанов)³². В 1948 р. п’єсу було показано в новій постановці, яку створили режисер В. Борін, художник О. Плаксій та композитор Б. Крижанівський³³. Третій варіант вистави з’явився вже в 1991 р. , напередодні проголошення української незалежності (прем’єра відбулася 27-го червня, режисер А. Литвинчук, художник В. Лассан³⁴). Отож і сучасне покоління чернівчан мало змогу долучитися до творчості німецького драматурга в її сценічній інтерпретації.

У видатного німецького письменника 20 ст. Томаса Манна є дивовижне за тонкими спостереженнями есе про Шіллера, в якому він обґрунтовує глибоку актуальність і нагальну потребу присутності великого поета й драматурга в культурному контексті нового часу. «Подібно до того, як будь-який організм робиться кволий і може зовсім охляти без якоїсь необхідної речовини, вітаміну, так, можливо, і організм нашого суспільства, його життєва діяльність жорстоко страждає від нестачі елемента на ім’я «Шіллер»³⁵. Гадаю, що від нестачі духовного елемента на ім’я «Шіллер» страждаємо й ми.

За злободенністю своїх ідей, глибиною й силою художніх прозрінь, гуманістичним пафосом творчості Шіллер — наш сучасник, і сьогодні, коли в нашому суспільстві девальвовані майже всі моральні цінності, він потрібен нам більше, ніж будь-коли.

————
²⁹ Horst Fassel, op. cit. , S. 27.
³⁰ Horst Fassel, op. cit. , S. 26.
³¹ Schillergedenkfeier in Rosch. In: Deutsche Tagespost. (Czernowitz). — Jg. 7, Nr. 1876 vom 29. 5. 1930. — S. 5.
³² Тадей Сулятицький. Чернівецький український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської. Нарис історії. — Чернівці: Золоті литаври, 2004. — С. 173.
³³ Тадей Сулятицький, op. cit. , С. 176.
³⁴ Тадей Сулятицький, op. cit. , С. 191.
³⁵ Томас Манн. Слово о Шиллере // Томас Манн. Собрание сочинений в десяти томах / Под ред. Н. И. Вильмонта и Б. Л. Сучкова. — М.: ГИХЛ, 1991. — Т. 10. — Статьи, С. 616.