Шарль БОДЛЕР (1821—1867) — видатний французький поет-лірик, пізній романтик і попередник символізму. Належить до поетів, яких не розуміли і не визнавали сучасники. Народився в Парижі. Навчався в Ліонському, а потім у Паризькому колежах. Протягом усього життя натхненно працював над своєю найвідомішою збіркою «Квіти зла» («Fleurs du mal», 1857), в якій глибокий ліризм органічно поєднав із пластичною довершеністю форми. Одним із перших застосував у поезії принцип синеситезії, створюючи вірші, в яких кольорові асоціації, звуки й запахи виражаються одне через одне. Цей художній прийом постає з природної властивости людини одночасно переживати враження, отримані від кількох органів чуття, що призводить до їхнього синтезу. Багато віршів Ш. Бодлера вважаються перлинами франкомовної лірики. Його любовна лірика — це підсумок багаторічних спостережень і роздумів поета про суперечності тогочасної епохи та складності людського буття.
Шарль Бодлер
ВІДПОВІДНОСТІ
З французької переклав Всеволод Ткаченко
Природа — це той храм, де від колон живих
Неясні голоси почути часом можна.
Там гаєм символів іде людина кожна,
Їй нікуди тепер подітися від них.
Вони ж, немов гучні й протяжливі розкати,
Утворюють один довершений рефрен,
Розлогий, ніби ніч, і світлий, ніби день,
Де злито кольори і звуки, й аромати.
Є свіжі пахощі, як плоть дітей малих,
Є ніжні, як гобой, зелені, як розмаї,
Проте й розпусні є між запахів оцих.
Вони всі обшири охоплюють безкраї,
Як мускус і бензой, як амбра й фіміам,
Які для розуму й чуттів слугують нам.
ХВОРА МУЗА
Що, музо, сталося тоді, скажи мені.
Завмерли видива в твоїх очах порожніх,
Коли безумство й жах, холодні й мовчазні,
У настроях твоїх відбилися тривожних.
Тобі вселили страх і любощі земні
Сукуба й домовик з посудин подорожніх?
Або ж кошмар тебе в мінтурнському багні
Топив, завдаючи ударів переможних?
Хотілося б мені, щоб ніжний аромат
Твій дужий думний стан уподобав стократ,
Щоб кров твоя текла рясними ручаями,
Немов античний вірш з численними рядками,
Де владарюють Феб, гучних пісень творець,
І величавий Пан, господар жнив і грець.
КРАСА
О смертні, гарна я, мов з каменю химера,
Висока грудь моя, що всіх зведе з пуття,
Вдихне поетові любовні почуття,
Німі та вічні, мов тривка небесна сфера.
Неначе диво-сфінкс, я — бог на небесах.
На серці в мене сніг, а білість — янголина.
Мені ненависна рухливість швидкоплинна.
Мене, журну, ніхто не бачив у сльозах.
Поети при моїй появі величавій,
У плину гордого позиченій мені,
Змарнують все життя на невідкладні справи,
Бо, щоб укоханих сліпити день при дні,
Я можу сяяти свічадом непогасним:
Очима, від яких усе стає прекрасним.
МАСКА
Алегорична статуя в дусі
Відродження
Скульпторові Ернесту Крістофу
На флорентійський скарб краси поглянь премилий.
Така кремезна вся, ця жінка чарівна.
Творіння двох сестер — Граційності і Сили —
Як диво в мармурі, постала тут вона.
Божественно струнка й привабливо тоненька,
Вродлива жінка ця сотворена на те,
Щоб скрасити життя понтифіка й царенка.
Поглянь на стриманий цей усміх, де росте
Самовдоволення й екстаз несамовитий,
На погляд замкнений, глузливий і журний,
На цей манірний вид, серпанком оповитий,
Де кожна риса нам рече з височини:
«Мене зове жага й увінчує Кохання!»
О скільки сяє в ній величної яси!
Ці чари додають люб’язності й жадання.
Але поглянемо на інший бік краси.
Фатальний випадок! Мистецтва фальш типова!
Допіру сповнена божественних принад,
Тепер ця жінка, мов потвора двоголова.
— Та ні! Ця маска — лиш оманливий фасад.
Небачена красо! Гарячими сльозами
Ти серце болісне наповнила моє.
Твоя брехня хмелить, моя душа знестями
Карається від сліз, що Біль їй додає.
— Чому вона в сльозах? Вона, ця пишна врода,
Котра могла б собі скорити рід людський.
Тож звідки й від кого така велика шкода?
Вона ридає, бо вона жила-таки!
Бо ж і тепер живе, хоч настрій сумовитий,
Хоч побивається, заходиться слізьми
Найбільше через те, що й завтра мусить жити,
І післязавтра теж, і завжди! — як і ми!
СЛАВЕНЬ КРАСІ
Приходиш ти, Красо, з небес чи, може, з хлані?
І поглядом своїм, божественна й страшна,
Вселяєш докори та вчинки бездоганні
І через те п’яниш подібно до вина.
В твоїх очах і смерк, і білі зоряниці.
Як вечір грозовий, ти розливаєш пах.
Герої від твого дання зробились ниці,
Від чар твоїх набрав сміливости дітлах.
Ти вийшла з хлані чи з зорі спустилась тихо?
Йде фатум, ніби пес, за обрисом твоїм.
Ти сієш навмання і радощі, і лихо
І, зовсім вільна, ти пануєш над усім.
Красо, ти по мерцях ступаєш безупинно.
З усіх твоїх принад найболісніший Жах.
На лоні гордому твоєму так злочинно
Танцюють брелоки на довгих ланцюжках.
Засліплений мотиль до тебе мчить на згубу
Й зове: «Освячуймо цей світич смоляний!»
А стомлений жених, що обіймає любу,
Мов бездиханний труп, припалий до труни.
Немає значення, чи з пекла ти чи з раю,
Красо, чудовисько велике, як удав,
Якщо Безмежність ти показуєш безкраю,
Яку я так любив, дарма що не спізнав.
Ти Бог чи Сатана? Ти Янгол чи Сирена?
Це байдуже, якщо ти повертаєш шарм
І ритм, і пах, моя княжно блаженна,
Полегшуючи цим життя важкий тягар!
ВОЛОССЯ
О руно прегусте! О кучері шовкові!
Змішався з млостю ваш духмяний аромат.
Я колихатиму ці локони чудові,
Щоб ожили вночі у темному алькові
Приємні спомини, що міцно в пасмах сплять!
Померклий майже світ, який не має краю,
Спекота Африки та Азії дурман
У глибині твоїй, о запахущий гаю!
Любове, в пахощах твоїх я знемагаю,
Неначе в музиці завзятий меломан.
Я полечу туди, де мліють, повні сили,
Людина й флора від юги жарких країн.
Хай понесе мене ця грива, наче хвилі.
В твоєму морі є сліпучий сон ідилій
Високих щогл, багать, вітрил і веслярів,
Є метушливий порт, де серед джеркотняви
Спивати барву, звук і пах — моя мета.
Там серед золота й муару пароплави
Лабети розведуть, аби сягнути слави
Божественних небес, де вічна теплота.
Закоханою від сп’яніння головою
Занурюсь згодом я в цей чорний океан,
І хитавицею мене береговою,
О млосні пестощі, нестиме за собою,
У заколисливий спрямовуючи стан.
Блакитна зачіско, шатром напнуті хвилі,
Мені волосся це хоч трохи прихили,
Я задихатимусь у вашому сплетінні
Під високостями небесними, в сп’янінні
Від паху мускусу, кокосу та смоли.
Я буду сипати тривалий час рукою
В твою косу рубін, і перли, і сапфір,
Щоб до моїх жадань ти не була глухою.
Ти чудернацький жбан, з якого самотою
Смакую споминів духмяний еліксир?
ОБОЖНЮЮ ТЕБЕ
Обожнюю тебе, немов ночей склепіння,
О амфори журби, о світле безгоміння,
Тим більше я тебе кохаю, чарівна,
Чим більше є верстов між небесами й мною,
Що видається нам насмішкою легкою.
Я наступ здійснюю, на штурм іду, рвучкий,
Мов на зотлілий труп ненатлі хробаки.
В холодності своїй, істото невблаганна,
Ти ще вродливіша стократ мені, кохана.
ПАДЛО
Чи пам’ятаєте, що вздріли ви, другине,
В чудову літню цю світань?
Гидку падлятину при закруті стежини,
Де всіяний камінням лан.
Мов паплюга, вона задрала ноги вгору,
Їй піт труйний зросив чоло.
Від неї з животом відкритим серед бору
Протухлим смородом несло.
А сонце сяяло над купою гнилою
І пряжило її сповна,
Щоб повернути цим Природі все з лихвою,
Що в цілості дала вона.
Зорили небеса на цей скелет розкішний,
Мов на розквітлий цвіт живий.
І сморід серед трав стояв такий невтішний,
Що ледве не зомліли ви.
З гнилого черева, осілого мухвою,
Вилазили рої комах,
Що розтікалися густою рідиною
І по лахмітті й ганчірках.
І все те хвилями здригалося й кишіло
Або здригалось, як кубло,
Так, ніби подувом напнуте мертве тіло
Розмножувалося й жило.
А всесвіт музику творив, чудесні звуки,
Мов вітер чи дзвінкий ручай,
Або зерно, яке ритмічно віють руки
Натомленого сіяча.
Щезали обриси й ставали тільки снами,
Майбутнім начерком блідим,
Який митець собі на позабутій рамі
Довершить помахом одним.
Стривожено на нас розлючена песиця
Дивилася з-за стрімчака,
Чекаючи на мить, щоб ласо поживиться,
Віддерши від кісток шматка.
І все ж ви схожою постанете достоту
На страхітливий цей погній.
Ви, світоче, в полон взяли мою істоту,
Мій янголе, мої чуття чудні!
Такою станете і ви, царице грацій,
Коли ваш поховають прах,
Коли ви згниєте під квітами акацій
Посеред струхлих костомах.
Тож попередь, моя красо, черву активну,
Готову зжерти вас і поготів,
Що я таки зберіг і форму, й суть предивну
Моїх зотлілих почуттів!
БАЛКОН
Прамати спогадів, закоханих царівно,
Ти — все, чим я живу, ти — все, чим палко снив!
Ти пестощів красу згадаєш безсумнівно,
Палаючий камін і чари вечорів.
Прамати спогадів, закоханих царівно!
О вечори, що їх освітлював камін,
І ті, що в пелені рожевій, на балконі!
Я до грудей твоїх і до пругких колін,
Освідчившись тобі, тулив свої долоні.
О вечори, що їх освітлював камін!
Принадливі сонця в гарячі надвечір’я!
Широка просторінь, а серце б’ється — страх!
До тебе горнучись, княжно краси, повір, я
Вдихав, здавалося, твоєї крові пах.
Привабливі сонця в гарячі надвечір’я!
А ніч густішала, як кам’яна стіна,
Мій зір у пітьмі став зіницями твоїми.
Я подих твій спивав, о труто чарівна,
Торкався ніг твоїх я пальцями м’якими,
А ніч густішала, як кам’яна стіна!
Я воскрешатиму щасливі миті знову,
Себе вбачаючи лиш біля ніг твоїх.
Бо де ж я віднайду твою красу чудову,
Як не в душі твоїй та в обрисах струнких?
Я воскрешатиму щасливі миті знову.
Ці клятви, пахощі й цілунки без кінця,
Чи, заборонені, повернуться зі хлані,
Як підіймаються на небеса сонця,
Що помолодшали, омившись в океані?
О клятви, пахощі й цілунки без кінця!
УСЯ ЦІЛКОМ
До мене прямо до кімнати
Диявол прошмигнув, як тінь,
Щоб на гарячому спійняти.
«Я хочу знати, — мовив він, —
Із тисячі щедрот приємних,
Якими славиться вона,
З усіх приваб, рожевих, темних,
Що містить плоть її сповна,
Яка найкраща». Напропале
Ти, душе, відрекла в одвіт:
«Оскільки все в ній досконале,
То виділяти щось не слід.
Якщо мене й долає змора
І спокушає певна річ,
Вона сіяє, як Аврора,
І заспокоює, як ніч.
Вже надто гоже посплітались
У ній приваби золоті,
Щоб немічний якийсь аналіз
Могли б зробити вроді тій.
О перетворення магічне
Моїх чуттів в єдиний сплав!
У неї дихання музичне,
А голос — запах буйних трав!»
НАВЕРНЕННЯ
Чи, Янголе блаженств, ви звідали тривоги,
Нудьгу, ридання, срам, розкаяння й гріхи,
І цих страшних ночей розпливчаті жахи,
Що серце, мов папір, зібгали донезмоги?
Чи, Янголе блаженств, ви звідали тривоги?
Чи, Янголе добра, ви ненависть спізнали,
Затиснений кулак, сльозами вкритий зір,
Коли шалена мста сурмить пекельний збір,
А наші здібності пішли у генерали?
Чи, Янголе добра, ви ненависть спізнали?
Чи, Янголе снаги, ви звикли до нестями,
Що попід мурами побляклих шпиталів,
Кульгаючи, бреде як вигнані з домів,
Шукаючи зорю й ворушачи вустами?
Чи, Янголе снаги, ви звикли до нестями?
О Янголе краси, чи ви пізнали брижі,
Страх перед старістю і муку цю бридку
Читати тайний жах про відданість палку
В очах, де світяться зіниці наші хижі?
О Янголе краси, чи ви пізнали брижі?
О Янголе буття і радости, і світла,
Чи, помираючи, Давид тебе молив
Підтримати його, зробивши диво з див?
Однак мені твоя потрібна лиш молитва,
О Янголе буття і радости, і світла!
ДУХОВНА ЗОРЯНИЦЯ
Коли в розпусників яскрава зоряниця
Бере у спільники суворий Ідеал,
То янголом стає приборканий шакал,
Цілком по-месницьки вчиняє таємниця.
З духовних просторів блакить недосяжна
Ще відкривається привабливістю хлані
Для занепалого, що марить у стражданні.
Богине дорога, і чиста, і ясна,
Так, попри оргії й недоїдки зловонні,
Переді мною твій рум’яний, гарний вид
У світлім спогаді спливає вочевидь.
Палахкотіння свіч тьмяніє на осонні.
І переможно ти в усіх своїх вогнях
Сіяєш, душе, мов світило в небесах!
ГАРМОНІЯ ВЕЧОРА
Надходить час, коли від тихого тремтіння
Духмяним ладаном димує кожен квіт;
Виводить звук і пах вечірній свій політ;
Меланхолійний вальс і млосне очманіння!
Духмяним ладаном димує кожен квіт.
І скрипки тужний схлип, мов серця голосіння.
Меланхолійний вальс і млосне очманіння!
Величним вівтарем стоїть сумна блакить.
І скрипки тужний схлип, мов серця голосіння,
А серцю вже набрид той нереальний світ!
Величним вівтарем стоїть сумна блакить;
У крові сонячне втопилося проміння.
А серцю вже набрид той нереальний світ,
Воно в минувшині бере своє коріння!
У крові сонячне втопилося проміння…
Мене твій образ, мов потир сяйний, сліпить!
ЗАПРОШЕННЯ ДО ПОДОРОЖІ
Посестро, дитя,
Прийде забуття,
Коли я полинути можу
В обіймах твоїх
До скону палких
В країну, на тебе так схожу!
Притлумлений жар
Пожухлих тих хмар
Для мене небачене диво
Твоїх таємниць
Зрадливих зіниць,
Що сяють крізь сльози щасливо.
Там лад, насолоди п’янкі,
Розкоші, краса й супокій.
З далеких епох
Ми меблів удвох
Наставимо в нашій кімнаті,
Де рідкісний квіт
Відтінки століть
До амбри почне долучати,
Де стеля ліпна
Й свічад глибина,
І східні всілякі пишноти,
Де все, далебі,
Ласкаво тобі
Слова промовлятиме потай.
Там лад, насолоди п’янкі,
Розкоші, краса й супокій.
Поглянь — кораблі
В блакитній імлі
Заснули опісля блукання.
Вони звіддалік
Прийшли, щоб навік
Твої вдовольнити бажання.
Злотисті сонця
Тепер без кінця
Вкривають канали, все місто
Й зелені поля,
І всесвіт-земля
В теплі засинає вогнисто.
Там лад, насолоди п’янкі,
Розкоші, краса й супокій.
ДУША ВИНА
Душа вина в пляшках надвечір заспівала:
«З в’язниці власної зі скла, з-під сургучів
До тебе, дорога людино постраждала,
Полине, сповнений братерства й світла спів.
Я знаю, скільки сил докласти треба й поту
Пролити рясно на спекотному горбі,
Щоб мала я життя і душу, і жаготу.
Але невдячною не буду я тобі.
Бо дуже тішуся, коли течу з пляшчини
В гортань трудівників, спрацьованих бідах.
Гарячі груди в них — приємна домовина,
І краще тут мені, ніж у старих льохах.
Ти чуєш, як звучать у празники куплети,
Як сподівання не перестають рости?
Зіпершися на стіл, поправивши манжети
І славлячи себе, щасливим станеш ти.
Я очі запалю твоїй коханій кралі,
Твоєму синові віддам її снагу.
Я буду для цього богатиря й надалі
Оливою, що плоть укріплює тугу.
СМЕРТЬ ЗАКОХАНИХ
Поглибшають дивани, як гробниці,
З обох постель долине ніжний пах,
Звисатиме предивний квіт з полиці,
Розпукнувши для нас на небесах.
Розійдеться тепло по всій світлиці
Від факелів у наших двох серцях,
Створивши їм подвійні зоряниці
У наших душах, люстрах-близнюках.
В магічній сутіні рожево-білій
Ми стрінемося в блискавці єдиній,
Мов за печальним плачем жалібним.
А потім Янгол віддано і радо
Прочинить двері, ожививши цим
Погаслі пломені й мутні свічада.
ЗРЕЧЕННЯ СВЯТОГО ПЕТРА
Що, власне, робить Бог із хвилею осуди,
Яка між Янголів щодня підносить гнів?
Немов тиран, котрий обжерся й перепив,
Він спить під тихий гул жахливої огуди.
Немає сумніву: симфонія хмільна —
Це стогін страдників і страчених ридання,
Тому що кров руду, пролиту без вагання,
Ще небеса святі не випили до дна.
— Ісусе, пригадай, як ревно й без принуки
В оливковім гаю молив сльозами ти
Того, хто з тебе кпив, коли бридкі кати
Тобі, живому ще, цвяхи вганяли в руки,
Коли в божественність твою слизькі плювки
Метали кухарі та солдатня зухвала,
Коли тобі в чоло, де Людяність чигала,
Впивалися тернин колючі шпичаки,
Коли ти, зламаний жахливою вагою,
Повис на двох руках розтягнутих і знов
По зблідлому чолу котились піт і кров,
Коли ти всім на глум мішенню став зручною,
Чи згадуєш отой період золотий,
Коли на віслюку подався ти шляхами,
Обсипаними скрізь гіллячками й квітками,
Щоб виконати свій обов’язок святий,
Ти справедливо так, без жодної облуди
Своїм бичем прогнав із храму гендлярів.
Скажи, чи справді ти покаятись зумів
Раніше від списа, застромленого в груди?
— Мене влаштовує порядок світовий,
Де діяння не є посестрою бажання.
Якби з мечем я міг дожити до сконання!
Петро відрікся від Христа… і був правий.
ПОКРИШКА
Куди б ти не пішов — у море чи в печери,
На полюс льодовий або в жаркий кишлак —
Покладливий служник Христа, дворак Кіфери,
Пишновеличний Крез, засмучений бідак,
Сільська чи городська натура на пленері,
Бродяга, домонтар, розумний чи тупак,
Тебе приваблюють лишень небесні сфери,
Ти зором стомленим вивчаєш зодіак.
І Небо, підпірку гнітючої заграви,
Освітлений плафон комічної вистави,
Де блазень по землі кривавій шарудить;
Жахіття страдника й надії перестиглі;
О Небо! Покришко на велетенськім тиглі,
Де Людство, мурашня невидима, кипить.
Артюр Рембо
ТОЙ, ЩО СПИТЬ У ДОЛИНІ
Ця яма зелені, де ручаї співучі
Чіпляють зайчики сріблисті до стеблин,
Де сонце виграє з обривистої кручі —
Це діл, що піниться від вранішніх промінь.
Спить міцно молодий солдат простоволосий.
В барвінку синьому розкинувся як слід
Він просто неба, між рослин, де сяють роси,
І в зливі сонячній, у зелен ложі зблід.
В ногах — косарики. Вуста відкриті в нього.
Він має посмішку, подібну до слабого.
Природо, ти зігрій закляклого в траві.
Його не зваблюють ніякі аромати,
Під серцем руку він продовжує тримати,
На боці правому червоні ямки дві.
ЗЛО
Тоді, коли гармат жахні плювки червоні
Зі свистом падають за синю оболонь,
Коли зодягнені в яскраве батальйони
Злорадісний король жбурляє у вогонь;
Коли нещасних цих безумство навіжене
Перемололо на димуючий погній
Між радощів твоїх земних, Природо-нене,
Яка невтомно їх ростила день при дні!
— Є Бог, який на глум бере старі узори
Церковних скатертин і золотий потир
І засинає, як читається псалтир,
І прокидається, коли матусі в горі,
Благаючи слізьми, всі в чорних очіпках,
Пожертвують йому останній мідний шаг.
МОЯ БОГЕМА
(Фантазія)
Забгавши кулачки собі в кишені драні,
Накинувши своє обшарпане вбрання,
Я, Музо, раб твій, брів під небом навмання
І марив — о-ля-ля! — про чарівні романи!
Світилась зяюча діра в моїх штанах.
Замріяний, складав я рими по дорозі.
Мій постоялий двір був при Великім Возі.
І шепотілися зірки на небесах.
Вслухався довго я, присівши край стежини,
У вересневі ці смеркання, і росини
Повиступали на чолі, неначе сік.
Отак римуючи в казковім надвечір’ї,
Я ремінці торкав, неначе струни ліри,
Приклавши до грудей розбитий черевик.
Поль Верлен
NEVERMORE*
Повідай, спогаде, мені своє хотіння.
У вирій квапила дроздів пора осіння.
І сонце сипало розмірено проміння
На ліс пожовклий, де здіймалось вітровіння.
Ми з нею, мріючи, ступали навпрошки.
І вітер ворушив волосся і думки.
На мене погляд свій скидаючи палкий,
«Який же день тобі найбільше пам’яткий?» —
Вона божественним мене спитала тоном.
І скромна посмішка була її резоном.
Я в білу руку їй поцілував відтак.
О! перші квіти, що п’янкі й благоуханні!
Як солодко й тепер бринить те перше «так»,
Яке промовили мені вуста кохані!
_____________________
* Більш ніколи (англ.).
ОБІТНИЦЯ
Щемка ідилія! О перші залицяння!
І злото кіс, і синь очей, і плоті квіт,
І серед юних тіл, де звабний дух стоїть,
Стихійність боязка палкого обнімання.
Куди ж поділися ті радощі й жадання?
На жаль, вони втекли в одну-єдину мить
Од провесни жалю до чорних зим жахіть,
До безпросвітньої скорботи й безталання!
А я, доведений до відчаю отак,
Самотній і сумний, холодний, як мертвяк,
Став наче сирота без старшої сестриці.
О жінко, що дає вам ласку і тепло
І, не чудуючи ніколи з таємниці,
Вас часом, як дитя, цілує у чоло!
МІЙ ЧАСТИЙ СОН
Я часто в дивному й зворушливому сні
Із незнайомкою стрічаюсь молодою,
Що на мою любов відповіла жагою.
І кожен раз вона немовби й та, і ні.
Дохідливі мої страждання їй одній.
І вміє лиш вона кохатися зі мною.
І вміє лиш вона, заплакавши, сльозою
На зблідлому чолі студити піт мені.
Вона білява чи руда, чорнява? — Я не знаю.
Як звуть її? — Ім’я таке дзвінке без краю,
Немов у тих, яким немає вороття.
Немовби в статуї, завмерли в неї очі,
А в тихім голосі далеке відбиття
Жаданих голосів, що стихли серед ночі.
ОСІННЯ ПІСНЯ
Болісний плин
Довгих квилінь
Струн осінніх
Крає та рве
Серце сливе
По частинах.
Як угорі
Б’ють дзиґарі,
Зблідну сидьма.
Як спом’яну
Юність бучну,
Плачу ридма.
Варто лишень
Вийти в цей день
На обійстя,
Вітер мене
Носить, жене,
Наче листя.
ДО КЛІМЕНИ
Містичні баркароли,
Мов спів без слів, відколи
В твоїх очах блищить
Ясна блакить.
Бо голос твій, кохана,
Мов привид той, що зрана
Бентежить кожен крок
Моїх думок.
В твоєму лебедінні
Є пахощі безцінні,
Мене п’янить стократ
Твій аромат,
Бо вся твоя істота,
Мов музика достоту
І янголи вдогонь
І пах, і тон,
В ритмічному зітханні
Таїть у спілкуванні
Моє єство тонке —
Воно таке!
ТИХЦЕМ
Станьмо тихцем під покров
Темних, густих верховіть,
Нашу наповньмо любов
Тишею створений світ.
Злиймо і душі, й серця,
І почуття навісні
Серед суниць, ялівця
Попід гілками сосни.
Очі тихенько примруж,
Руки схрести на груді.
Знай, своє серце чимдуж
Обережеш ти тоді.
Нам довірятись не гріх
Подиху вітру в саду,
Котрий тобі аж до ніг
Хвилить отаву руду.
Тільки як з темних дубів
Вечір урочо спливе,
Нашого відчаю спів
Буде вести соловей.
СЕНТИМЕНТАЛЬНА ПЕРЕМОВА
В безлюдному й холодному саду
Два привиди прискорили ходу.
В них збляклі очі й губи нездорові,
І ледве чути їхні перемови.
В безлюдному й холодному саду
Згадали тіні пору молоду.
Моє ти пам’ятаєш залицяння?
— Навіщо викликати вам кохання?
— Чи бачиш душу ти мою вві сні?
Чи побиваєшся за мною? — Ні.
Як несказанно ми жили щасливо,
Зливаючи свої вуста! — Можливо.
— Безхмарне небо й стільки сподівань!
— Між чорних хмар навіки зник той стан.
Отак вони пройшли по вівсюгові,
І тільки ніч їх чула перемови.
МОЇЙ ДУШІ НЕМА СПОЧИНКУ
Моїй душі нема спочинку
Через одну хупаву жінку.
Немає спокою мені,
Як серце тут, на чужині,
Хоча й далеко від другині
Моя душа і серце нині,
Немає спокою мені,
Як серце тут, на чужині.
І серденько моє чутливе
Питає душу: «Це можливо?
Можливо, — додає щосил, —
Щоб був печальний цей екзиль?»
Моя душа на серце злиться:
«Що нам готує западниця?
Хоч нині ми й на чужині,
Зате живі в самотизні».
GREEN*
Ось квіт, плоди, гілля і листя перед вами.
І серце ось моє, що стукає для вас.
Не розірвіть його тендітними руками.
Хай подарунок мій вас радує всякчас.
Я ближче підійду, росою всенький вкритий,
Чим легіт вранішній студив мені чоло.
Дозвольте біля вас мені перепочити,
Аби мені чимдуж у грудях відлягло.
Я голову схилю на ваші юні груди,
Від млосних цілувань дзвенить ще й досі в ній.
По штормі хай вона у спокої побуде.
Ви прилягли на мить, спочину й я вві сні.
___________________
* Зело (англ.) .
A POOR YOUNG SHEPHERD*
Я цілунка боюсь,
Мов бджолиного яду,
І печаль, не розраду
Маю в серці чомусь:
Я цілунка боюсь.
Я люблю Кет жагуче,
Полиск гарних очей,
Щік засмагу сліпучу
І тендітне плече.
Я люблю Кет жагуче!
Завтра день Валентина.
На душі сум’яття.
Їй скажу неодмінно
Про свої почуття
Саме в день Валентина!
Тож побратися з нею
Ідеально було б
Та й знайти панацею
Залицяльнику, щоб
Упадав він за нею!
Я цілунка боюсь,
Мов бджолиного яду,
І печаль, не розраду
Маю в серці чомусь:
Я цілунка боюсь!
______________________
* Бідолашний пастушок (англ.).
Стефан Малларме
З’ЯВА
При тужнім місяці, з сльозами на очах,
Замріяно смички тримаючи в руках,
Примусили віол ридати серафими
В духмяному саду з квітками голубими.
— В цей день святий я мав цілунок перший твій.
І поночі страждав і мучився від мрій,
Які, п’яніючи від пахощів печалі,
Мене без каяття й досади полишали.
Я на душі зберіг той Сон аж до цих пір.
Коли я йшов, у брук потупивши свій зір,
Тебе, усміхнену і з сонцем у волоссі
Мені на вулиці зустріти довелося.
Ти чарівницею ввижалася мені,
Яку я хлопчиком побачив уві сні.
Ти з рук розтулених губила в заметілі
Напахчених зірок букети сніжно-білі.
МУРИНКА
Тій муринці, котру підштовхує диявол,
Спізнати хочеться хорошуна забав
Небачених та ще й осуджуваних жваво.
Вона ненатла до таких лукавих вправ.
З дійками свій живіт зіставивши великий,
Так високо, куди не дістає рука,
Вона підкидує затято черевики,
Немов байдужого до втіхи язика.
Супроти наготи лякливої газелі,
Мов навіжений слон, розлігшись на спині,
Жде горілиць вона й милується в постелі,
Аж розливаючись у посмішці масній.
Як жертва врешті-решт лежить між ніг у неї,
Вона всю чорноту оголить при лобку,
Здіймаючи палац розщілини своєї
Рожевобілої, мов устрицю морську.
