Ральф Ротманн народився 1953 року в м. Шлєзвіґ, виріс у Рурському краї. З 1976 р. проживає в Берліні. Його вважають потенційним класиком сучасної німецької літератури. Серед нагород — премії ім. Гайнріха Бьоля, Макса Фріша, Ганса Фаллади. У 1991 р. вийшов його перший роман виховання «Баран» (Stier). Крім цього, автор присвятив життю у вугільно-добувній місцевості Рур соціальні романи «Молоко та вугілля» (Milch und Kohle, 2000 р.) і «Молоде світло» (Junges Licht, 2004 р.), який удостоївся премії ім. Вільгельма Раабе. Берлінський цикл охоплює романи «Тікай, мій друже!» (Flieh, mein Freund!, 1998 р.), «Спека» (Hitze, 2003 р.) та останній твір — «Вогонь не горить» (Feuer brennt nicht, 2009 р.). Перу Ральфа Ротманна належать дві збірки оповідань: «Зима серед оленів» (Ein Winter unter Hirschen, 2001 р.) і «Косулі на морі» (Rehe am Meer, 2006 р.). Його розповіді про будні містично, елегантно й напружено пронизують любов і поезія, без яких, здається, життя було б лише наполовину наповненим.

---

Ральф РОТМАНН

Тисяча монахів

З німецької переклала Оксана Курилас

Перекладено за виданням: Ralf Rothmann. «Tausend Mönche» aus: Ralf Rothmann, REHE AM MEER. Erzählungen (c) Suhrkamp Verlag Frankfurt am Main 2006.

Авто виїхало з-за повороту перед східним вокзалом, і коли воно наїхало на горбок в асфальті, то затарахкотіли підйомні дверцята багажника. Карст здивовано роззирнувся, і на якийсь момент забув, що стоїть посеред вулиці. Хтось посигналив, поряд із ним різко загальмував автобус, від шипіння стиснутого повітря у дверцятах він здригнувся. «Шо таке!» — гукнув водій, у вусі котрого щось блищало; за ним коливалися держаки. «Хош там врости?!»

При цьому він посміхнувся, й адвокат підніс руку і потягнув свою валізу на колесах далі привокзальною площею. У платанах сиділи ворони, і було так холодно, що, коли вони каркали, було видно, як вони дихають. Він похитав головою. Одкровення —прочитав він, червоними літерами. На вантажівці, повній будівельного сміття.

Залізничні каси були переповнені, перед автоматами горланили спортивні фани, і він вирішив купити квиток у потязі. На пероні він кинув у телефон монету, і хоча вона випала в скриньку для повернення, його з’єднало. Однак пані Мон, його секретарка, вже пішла, і він наговорив їй на запис, що забув свій мобільний на полиці. До слухавки щось приклеїлося; тильною стороною кисті він протер собі вухо.

Потяг був порожній, принаймні у першому класі, і Карст повісив своє пальто поруч зі столом для чотирьох із розеткою та випакував диктофон і папки. Тоді він запхав валізу під сидіння й пішов у вагон-бістро. На столах стояли брудні склянки, переповнені попільнички, а коли він попросив дати каву, бармен похитав головою. «Апарат зіпсований. Можу запропонувати Вам чай».

Карст ще замовив шоколадний батончик і виглянув у вікно, як тут потяг рушив. Сонце висіло вже низько, тіні лавок і смітників для паперу були невидимі, як водяні знаки, а за підпірками могутнього, високого склепіння залу з клаптиком целофанового паперу в дзьобі зник горобець.

Колеса пищали; зчеплення між двоповерховими пасажирськими вагонами стислося і знову розтяглося. Так само підсіли елегантно одягнена жінка з червоно-коричневим фарбованим волоссям і дівчинка одинадцяти-дванадцяти років у штанах із накладними кишенями та майці з відкритим животом, схоже було, що мама з дочкою. Обидві читали товсті книжки і на мить підвели очі, а він кивнув і пішов до свого столу, чашку поставив у заглиблення.

Він попідписував багацько звітів, в яких переглянув тільки перші та останні речення, зробив пару нотаток, тут же перекреслив їх і відкрив папку, в якій принаймні було щось для зведення балансу. Навіть ціла купа, та стукаючи ковпачком авторучки по зубах і роблячи вигляд, ніби він заглиблений у вечірні думки, він розглядав малу, її відображення у вікні.

Вона встала й повільно пішла проходом. При цьому, посвистуючи собі під ніс, вона перегорнула пару розкиданих газет і з полиці для багажу потягла загублений шалик, прощупала його. На її помаранчевій майці була розшивка, свиня зі стразів, і вона гойдалася на вузьких стегнах і кожному сидінню давала по ляпанцю, його теж. Пупок був заклеєний пластирем, і коли він визирнув за край окулярів для читання, вона йому підморгнула.

Тоді вона зникла за скляними дверима, і незабаром засвітився знак WC. «Так, у потязі. Так, з Берліна. Ми, мабуть, переїдемо», — сказала її мама у другому кінці вагона, і раптом він більше не міг сконцентруватися і з ляскотом знову закрив папку.

Його секретарка забагато курила, відповідно пахли документи, і він відсунув їх від себе, змінив положення сидіння та прислухався до стукоту коліс. Звук був якимось далеким і все ж синхронним з його пульсом, і хоча його очі були заплющені, враз стало ще темніше — в нього над вухом дівчинка сказала: «Добрий вечір, пане д-р Карст. Хочете малинове драже?»

Голос як у його дочки багато років тому; він усе ще був у його скриньці для мейлів, і деколи, коли він був напружений або пригнічений, то прослуховував його. Подих солодко пахнув. «Та ну. Ми знайомі?»

Вона пошарила по кишенях модних штанів, прозирнули ніжно-коричневі гребені клубових кісток і, метнувши погляд по вагону, на свою телефонуючу маму, опустилася на сидіння навпроти. Тихо клацнуло — це вона пересунула в роті льодяник.

Її біляве волосся було коротке і пострижене дещо торочкувато, у неї були бадьорі очі, голубі, та вузький рот, який, однак, ширшав і ставав сласним, коли вона посміхалася. Порухом підборіддя вона вказала на документи й тихо сказала: «Я трохи пошпигувала, як ми зайшли, соррі. Це звично моє місце. Он там цілий перший клас і бістро як зона зминання на випадок, якщо ми протаранимо міст. А що означає Й. перед Вашим прізвищем? Люди на Й. нормальні».

Її тонка шия та руки також заявляли про жіночість, яка колись бентежитиме; однак поки що вона ще була пацанкою, посміхаючись, він підвів брови. «А ти?» Він не притишив свій голос. «Як ти називаєшся?»

Вона відсунула диктофон убік і поклала руки на стіл. «Принаймні не Ютта ... Чоловіче, коли я бачу цей паперовий мотлох! Ви, може, також адвокат? Всерйоз? Це ж смертельно, правда? Мій тато вже сам має вигляд папки — я маю на увазі, його волосся. Напевно, Ви маєте золотистого ретрівера. І слабість до гольфу».

Він випустив крізь ніс трохи повітря. «Ні, але вітрильника. Звісно, ось такого маленького, у пляшці».

— Ах, як дотепно, — вона скривилась. — А Ви комік. Куди ж Ви їдете?

— На північ, — відказав він, а вона кивнула, розкусила льодяник.

— Ми теж. У Ґлюксбурґ, знаєте його? Ну, ймовірно; хто ж не знає. Відомий замок на воді. Вони показують його завжди перед прогнозом погоди, коли має бути гарно.

— Так, я пригадую. Білий із чотирма вежами, правильно? Червоні дахи з черепиці.

— Точно. Чиста ідилія. Всі молодята й ювіляри фотографуються під аркою, і там знімають ці кічеві опери для телебачення. Але що не знає ніхто: на цвинтарі стоїть цілий клятий торт із каміння. Направду. Там лежить тисяча монахів, можете перечитати. А потім приходить якийсь там герцог чи хто, підтоплює могили і ставить на них свій замок кохання. Прикольно, правда? — А куди саме на північ?

— У Флєнсбурґ.

— Ой, ми там теж колись жили. Будинок був кращим. Сад тягнувся вниз аж до фіорду, і можна було класно тримати собаку. — Великим пальцем руки вона вказала поза себе і прошипіла: «Але вона не хотіла. Вона взагалі не любить тварин, навіть птахів. Має в шафі два хутряні пальта». Спершись підборіддям на руки, вона заплющила очі. «Вгадайте, як би я його назвала».

— Кого його? Собаку?

Вона замріяно кивнула, а її мама, як і раніше з телефоном біля вуха, встала й узяла з гачка газету. «Ні, хлопче, ні! Тепер будь ласкавий і послухай! Я не хочу, щоб ти коли-небудь ковтав харч холодним; ми маємо мікрохвильовку. Доклади ще одного з тих малих шніцелів, вони були дуже ніжні. А тоді марш у ліжко!

— Та не зробить він цього, — промурмотіла дівчинка й на мить підвела очі. — Мій брат. Знаєте, що він завжди їсть? Ці нові фруктові жуйки. Але не солодкі, а ті огидні, що мають смак помідорів і цибулі.

— Отже, овочеві жуйки?

Вона кивнула, знову заплющила очі. «Він супермилий. Минулого року мало не пропав. П’яний водій наскочив на його велосипед. Але він не злякався. Ну так, сказав він, якщо я маю зараз умерти, вогнику, тоді допомагатиму тобі як ангел». Вона вишкірилася. «Хвалько. Він на два роки молодший за мене, і що Ви думаєте, скільки разів я його вже вигороджувала. Ви вірите в ангелів?»

Він стенув плечима. «Тебе звуть вогником?»

— Бздури! Так мене зве тільки він. Взагалі мене звати Ціта Марія. Чого це Ви весь час потираєте своє вухо?

— Ціта? Гарне ім’я. Трохи незвичне, правда?

— Ну ясно. В мене ще тридцять три зуби. Хочете поглянути?

Вона роззявила рота, показала йому малиново-червоного язика, і він підніс руку. «Нема необхідності, дякую. Я вірю».

Вона ковтнула, їй тихо відригнулося. «Вибачте. А що Ви взагалі-то робитимете на півночі. Крутий бізнес?»

— Ой, хто його зна... Можливо, я лише відпочиватиму.

— У Флєнсбурзі?! Чоловіче, Ви це не серйозно. З Вас уже вистачить, коли побачите вокзал!

— Я скорше подумав про місце поблизу. Знаєш Анебі?

Хоча вона й хитнула головою, виглядало це, однак, відсутньо. Вона поглянула крізь шпарину між спинками сидінь. «Вебстер», — прошепотіла вона. «Чи не було б це супер? Я б звала його Вебстер. Як взагалі-то щодо цигарки?

— Я не курю, мені жаль. І певно ж, ти ще замала, правда?

— Ах так, стара пісня. Я могла б і додуматися. Аби тільки не розвага. Чи дістану ж я трохи Вашого чаю?

Він якийсь момент завагався, однак, коли тильною стороною кисті вона, підкреслено, провела собі по роті, він підсунув до неї напівпорожню чашку. Вона понюхала її, випила ковток, скривила обличчя. «Зелений? І без цукру? Як у тітки Ліни. — Добре проти раку, правда? У Вас рак?»

— О, Боже! Надіюсь, що ні.

— Ніякої трагедії. Моя тітка все ще жива. Я її дуже люблю, через її захаращену квартиру. У неї є стоячий годинник із вестмінстерським боєм, а коли ми були малі, то ховалися в ньому. Тоді згодом від бабці надходили листи, вимазані слізьми: в Ліночки пухлина, зле, зле. Але я завжди мусила сміятися, бо читала «гуморина». То в мене така примха. Я перекручую слова та літери, але ненавмисно. Або я їх неправильно розумію. Коли недавно на телебаченні співав цей Том Джонс, такий товстун у чорному, який безперестану пітнів, тато сказав: «Хай йому чорт, він же реве як у старі часи! І знаєте, як я зрозуміла? Він реве як старі шасі. Знаєте також щось таке?

— О так, — він ухопив свій комір, послабив краватку. — Якщо десь написано «вузька смужка», а я саме голодний, я гарантовано прочитаю «мучна стружка». А будучи дитиною, я завжди казав: зі слинки рот тече.

Вона заплескала в долоні, а її захоплені очі раптом здалися йому світлішими. Тільки райдужна оболонка по краях залишалася темною. «Коли ми якось були у відпустці на півдні Франції, сир, як на мене, був бридким. Їли так чи інакше завжди задовго, а тоді слідом ще ці плісняві та напіврозлізлі смердячі речі! Фе! Тож я краще розгорнула свою книгу. Вона була про Арктику, про перші експедиції, суперзахопливо, і там постійно писало «смерть від замерзання», «смерть від замерзання». І вгадайте, що я прочитала. «Смерть від об’їдання», щоразу «смерть від об’їдання». — Тато каже, в мене поетичний погляд. А тепер знову Ви!

— Ой, боюся, мені вже нічого не спаде на думку. — Він витягнув із піджака свого носовичка, протер вухо. — Чи все-таки! Недавно в скриньці лежав проспект, і я прочитав: Виграйте кисневий балон вартістю в тисячу євро. Але там, звичайно, було написано автозаправний талон! А ще на моїй вулиці працює підприємець із похоронних послуг, який називається Монетник, і завжди коли я поспіхом проїжджаю мимо, то читаю «поховання за монети».

— Теж непогано! Вкидаєш два євро, і раз — тебе нема, — мала почухала собі спину. — Ми наче так непогано спілкуємося, правда? Свіжість із гілок, із штанів кілок. Маєте ще щось?

Він поміркував і засунув носовичок назад. Тоді підніс чашку до рота й випив ковток чаю, який на смак був солодшим, ніж перед цим; на дні лежав шматок льодяника, тонесенький. «Сьогодні ввечері перед вокзалом повз мене проїхала вантажівка», — промурмотів він і витріщився на її руки, на перстень із фільцу з пришитою перлиною. «Біла, з червоним написом, і на якийсь момент я справді повірив, що прочитав одкровення — на машині, повній будівельного сміття. Чи не божевілля?»

Він перехилив решту, розкусив солодкий осколок, а дівчинка, мабуть, хотіла щось сказати — тут підвелася її мама і стала в проході. «Це була мережева діра, люба. Ні, ні, ми ще в потязі. Так, з Берліна. Ми вже оглянули будинок. Авжеж, він гарний, ні до чого не прискіпаєшся, та й більший. Але не можна витримати повітря. Там цих кахлевих печей стоїть ще більше, ніж думаєш. Так, точно. Мені лячно від переїзду. Але тепер я таки буду завершувати, чуєш. Вже вуха горять. Крім того, мушу подивитися, де мала; вона лишень хотіла попісяти, а все ще не повернулася. Та, певно. Цигарки канючить, що ж іще. Бувай!»

Вона кинула телефон на сидіння, і коли Ціта почула швидкі кроки, якими її мама йшла по вагону, вона театрально зробила великі очі, приклала пальця до рота і ковзнула, перш ніж Карст зміг щось сказати, під стіл. Він відчув її руки на колінах і глянув у вікно, за яким темніло. Він розглядав своє волосся з сірим меліруванням.

Тоді, як ландшафт із поодинокими вогнями, здавалося, прошмигував, жінка, хапаючись за підголівники ніби за плечі, просувалася вперед. Вона була в темно-синьому костюмі та високих лодочках, а погляд збоку, яким вона його оцінила, — щоки легко запали всередину, — був сумішшю недовіри та цікавости. В її волоссі стирчали сонцезахисні окуляри, на дужках блищала золота оздоба, тут же вона пройшла повз них, а її дочка підвела голову. «Ух! Ви відчули запах парфумів? У Швеції для цього потрібен дозвіл на зброю».

Карст роздратовано прицмокнув. «Тепер, будь ласка, вставай, ну ж бо? Сідай назад!»

— Як це, тут же затишно. Крім того, вона зараз повернеться. Вона все робить дуже швидко. От мені спадає на думку: вгадайте, що я завжди читаю, якщо десь написано Мьовенпік ... Ой нє, краще зараз не казати! — У Вас шкарпетки навиворіт.

— Невже? Буває. Але ж вони з обох боків чорні.

— Попри це. Ви ходите по світу навиворіт, — вона захихикала, притисла лікті за спиною до сидіння й поволі підвелася. — Інколи ми з братом граємо в чуже життя. Ми викидаємо геть список закупів, який нам дала мама, і беремо один із тих, які завжди лежать у візках. А тоді купуємо те, що там написано, любимо ми його чи ні. Часто це речі, яких у нас би ніколи не було — кефір, заливне, «Жінка в дзеркалі» і так далі. А потім удома їмо все й говоримо одне до одного зміненими голосами. Одного разу ми принесли сорок нафталінових кульок, кілограм фаршу та пачку презервативів. Що то було!

Вона насторожилася, підвела голову. Скляні двері ковзнули вбік, і, поклавши великі пальці рук на бедра, до стола підступила її мама. «Ціттель!» Вона дещо захекалася. «Людино, ти що вже зовсім здуріла? Як ти можеш мене так лякати! Я обганяла півпотяга, та на якийсь момент справді повірила ...» Вона погрозливо піднесла одну руку. «Ти мала навіжена! Що ти тут узагалі робиш?»

Вона знову роздивилася Карста, суворіше, ніж перед цим, кинула оком і на його справи у папках, а дочка потягла кутик рота до щоки й закотила очі. «Можна я представлю: мама». Тоді вона настільки одночасно з матір’ю заклала собі за вухо пасмо волосся, що в цьому він розпізнав пародію і, шкірячи зуби, підвівся. Рука жінки була теплішою за його.

— Як це Ви випустили свій докторський ступінь? — сказала мала, після того як він представився. — Юрист, точно як тато. Але він подарував своїй дочці собаку, хоча вони живуть у Берліні, що ти тепер скажеш. Золотистого ретрівера. Ми класно поспілкувалися, ми два вроджені перекручувачі слів. Чи не хочеш запросити його разом поїсти? — тоді великим пальцем вона вказала на свою маму й голосно прошепотіла: «Вона має татуювання. І знаєте де?»

Жінка розсміялася.

— Тепер досить! Скільки разів я тобі казала не докучати людям. Чи ти не бачиш, що пан хоче працювати?

— Як це, він же це може робити. Я йому не заважаю. Я Вам заважаю? Сиджу тихо, як полум’я свічечки, правда ж?

Карст кивнув, але жінка вже обернулася.

— Ти і тихо. Від твоїх нісенітниць у чорта роги відпадуть. А тепер марш на своє місце. І то ворушися!

Мала хоча й надула губи, але таки встала. Вона витягла із сумки навушники, розплутала кабель. — І так від мого народження! В Берліні вона купила собі чотири пари взуття, а я не дістала навіть шкарпеток. Ну звичайно, я лише корюся ... З Вами було гарно, Йоганнесе. Гарної поїздки ще. Чи, як каже мій малий брат, have a nice life-time.

Він підніс одну руку, а вона перемикнула радіо на поясі і, наспівуючи, пішла геть. Однак не встигши сісти поряд із мамою, вона ще раз поглянула крізь отвір між спинками й підморгнула йому. Всміхаючись, він похитав головою.

Раптом шум потяга змінився, і глибоко під собою він побачив місто, темні проспекти, вантажні крани в порту, полум’яно освітлені будки кермашу. Це міг бути тільки Рендсбурґ, високий сталевий міст над північно-балтійським каналом, який накриває своїм склепінням усіх океанських велетнів, і коли потяг повертав униз до вокзалу, Карст скинув черевики і поклав ноги на сидіння навпроти. Шкарпетки були надягнуті правильно.

У темпі кроку потяг проїжджав повз тих, хто очікував, довгу шеренгу знеможених облич, які під старими, несучими штангами, загадженими голубами, самі схожі були на сірих, наче запорошених вапном. Вони здогадно не могли щось чи когось бачити за затемненими вікнами, та відповідно порожнім був вираз їхніх очей; він трохи покрутився у кріслі і стомлено поспостерігав, як їхні міни, видно, у якійсь безконечній послідовності ковзали по відображенню його обличчя.

Ніхто не підсів, і коли локомотив знову рушив, він заснув. Уві сні хтось сказав: «Берлін, Урологічний сад», і пластир над пупком розійшовся, а з-під нього стало видно срібне кільце в крові; тоді щось запищало, звук нагадував блокувальні гумові колеса, й потім з його очей наче знімали фолію за фолією, причому він не бачив ясніше. Коли ж прокинувся, то відчув гіркий смак у роті, він поглянув на годинник, стара автоматика.

Він потіпав ним на зап’ясті. Мала сиділа на підлокотнику сидіння поруч і, здавалося, вже давно розглядала його. Вона була в стьобаній куртці з хутровими манжетами і трохи пахла, як її мама, аромат фрезій і орхідей. Губи й очі тепер були підмальовані; на віях висіли малюсінькі згустки туші. «Ми скоро прибудемо. Мама фліртує з офіціантом. А що Ви робимети в цьому Анебі, чи як його там? Знаєте там когось?»

Він потер собі обличчя. «Де? Ах там, ні». Тоді він згріб докупи справи. «Я там якось був дитиною, з батьками. Власне, вони зупинялися тільки на мить, щоб купити мед у бджоляра, думаю. Крихітне поселення серед конюшинних і пшеничних полів. Воно лежало на струмку, і кожен із шести чи семи цегляних будинків під стріхою мав власний місток». Він замкнув свою валізу. «Чиста ідилія, як ти сказала б. На поручнях цвіли троянди, та коли батьки поїхали далі, я ще довго дивився крізь розділене вікно в кузові нашого Фольксваґена і будь-що хотів там жити... Але пізніше, будучи давно дорослим, навіть не знайшов його більше на карті. Ймовірно, приєднали до якоїсь громади».

Дівчинка зівнула. «Приїдьте таки до нас. У нас дві гостьові кімнати з ванною й ігровою приставкою, й усім іншим. А з одного вікна видно замок». Раптом її очі застигли, вона схилила голову і над самим його вухом сказала: «Вночі, при повному місяці, коли над водою висить туман, там гуляють монахи...»

Її подих пахнув нікотином, і він підвів брову.

— Серйозно?

— Ні, я забавляюся, — шкірячи зуби, вона встала. — То тільки скелети. Адью, докторе Йотт.

— Щасти в Ґлюксбурзі, — сказав він, а вона склала губи в поцілунок і пішла геть.

Він засунув ноги в черевики й поглянув у вікно. Можна було лише здогадуватися, що вздовж траси стоять будинки й дерева, табуни спочиваючих тварин; то тут, то там блищала канава, і він роздивився своє дзеркальне відображення, поправив краватку. Тоді побачив у шибці силует кондуктора та обернувся, схопив свій гаманець. Однак чоловік, який мав у вусі один малесенький діамант, не звернув на нього жодної уваги; він позбирав старі газети і приклав до кепки руку, проходячи мимо жінок.

Ті вже поставили у прохід свій багаж, невеличку вежу з валіз, пакетів, сумок, а мама, все ще телефонуючи, витягла з рукава мереживний носовичок і висякалася. Дочка сперлася на географічну карту і втупилася в підлогу. Тепер на ній були окуляри без оправи, і вона мала стомлений і блідий вигляд, щоки запали, та коли скляні двері із упаяними дротами зачинилися, вона здалася постарілою на багато років: молода жінка, яка роздивлялася свої гарні нігті, червоний лак.

Тоді з гучномовця зашуміло-залунало, метал об порцеляну, голоси також, тільки тихі, наче у службовому купе ненароком натрапили на кнопку, і потяг поволі заїхав у поворот. Зчеплення у проходах між вагонами стислося, потяглося, знову стислося, і врешті прибули.

Одкровення. Шипіння гальм лунало наче довгий видих, і вона відштовхнулася від карти, стала поряд з мамою і витріщилася на темне скло, на якому тепер було видно відбитки пальців, багато-багато. Дещо розпашівши, йдучи проходами з автоматичними дверима, які щоразу відчинялися надто повільно, вона відчула в зап’ястях пульс і все ще не бажала приймати ситуацію; вона розстібнула куртку. Сестра вийшла.

На перший погляд нічого не змінилося. Можливо, квіти у вазі, особливо тюльпани, стали дещо більшими, він таки лежав там як звично, цілком розслаблений, наче тільки спить. Піжама була нова, волосся зачесане, і, мабуть, зранку його ще поголили. Але монітори залишалися темними, капельниці більше не тікали, тон серця стих. Міх апарата штучного дихання осів, а її мама засунула носовичка назад і промурмотіла: «Просто так. Не розплющивши ще раз очей. Я вже зателефонувала твоєму братові».

Ціта схилилася над татом. Він був бляклий і рідкісно гарний, наче відображав біль останніх днів, в які вже майже не приходив лікар, а у вусі пристало трохи засохлої крови. Рука на дотик була ще теплою, чи принаймні не холодною, легко загнуті кутики рота навіювали усмішку, його шкіра в міру пахла засобом після гоління, і після того, як вона поцілувала його в чоло, вона пройшла маленькою кімнатою і підтягла до ліжка пластикові стільці. На одному лежав сестрин зошит із кросвордами.

Більше не залишилося сліз після всіх тижнів між сподіванням і жахом, після безконечних годин холодної певности, жінки сіли і замовкли. У лікарняному садку, де зеленіли берези, щебетали пташки, гавкав собака. Час від часу чулися кроки, сабо персоналу, тихий дзенькіт інструментів, а інколи гуркіт — залізничних коліс на терасі по той бік парку, мінливий шум потяга під мостом. А так у відділенні було тихо, фрезії у квітковому букеті розливали солодкі пахощі; поволі пересувалося світло.

Під ліжком щось блиснуло, клаптик целофану, і молода жінка нахилилася за ним, зім’яла його й опустила у смітник, до тампонів і шприців. «До речі, сьогодні я була в Мітте, на цій фірмі», — сказала вона хрипло й відкашлялася. «Сьогодні вранці, коли заносила на щеплення Вебстера. Не маю уявлення, чому. Мені просто треба було туди».

Мама не реагувала. Вона підсунула свою руку під чоловікову, втупилася в нього та, здавалося, все ж не бачила його. Перстень сидів вільно, золото було прохолодним.

— Милі люди, — продовжила вона. — Майстер і його секретарка. Вони мені все показали. Думаю, це їм самим було близьке. Ми майже не говорили. Звичайнісінька вантажівка, така для малих перевезень, досить нова. Ніяких шрамів, ніяких ум’ятин, нічого.

Вона ковтнула, схрестила на грудях руки. Її повіки по краях були запалені. «На ній написано «знесення», червоним по білому. Якось я заклякла, не могла з тим словом взагалі нічого зробити. Ніби то була інша мова. Знесення, великим шрифтом. І знаєш, що я прочитала спочатку?

Мама випустила носом трохи повітря, але не підвела очей. «Ой, завжди ти...», —сказала вона тихо, майже пошепки, і ніжно посміхнулася. Протягом кількох днів вона була без макіяжу, волосся не мало ніякого вигляду, лак на нігтях облупився, та все-таки вона була в синьому, як ніч, костюмі, якого він так любив, і, тримаючи його за пальці, своїм великим пальцем вона погладжувала тильну сторону кисті свого чоловіка. «Завжди ти...»