Клєменс Майєр народився в 1977 р. у м. Галлє на Заалє, мешкає у Ляйпцизі. Він – випускник Німецького інституту літератури в Ляйпцизі (з 1998 р. по 2003 р.). Перший роман «Коли ми мріяли» (Als wir träumten, 2006 р.) був номінований на премію Ляйпцизького книжкового ярмарку і брав участь у літературному змаганні ім. Інґеборґ Бахманн. Клєменс Майєр ставав лауреатом літературної премії в Райнґау (2006 р.), премії Мари Кассенс із Гамбурґа за дебютний роман (2006 р.), премії ім. Лєссінґа в Саксонії (2007 р.) та премії ім. Клєменса Брентано (2007 р.). У 2008 році премію Ляйпцизького книжкового ярмарку в категорії «белетристика» здобула його збірка оповідань «Ніч, вогні» (Die Nacht, die Lichter. Stories, 2008 р.).
Герої цих історій взяті з узбіччя суспільства; вони – незахищені мрійники, позбавлені рідного кутка, які блукають нічним містом. Різкими, влучними та делікатними реченнями автор оповідає про великі ілюзії, тугу і самотність.
Клєменс Маєр
НІЧ, ВОГНІ
З німецької переклала Оксана Курилас
Клєменс Майєр. НІЧ, ВОГНІ. Die Nacht, die Lichter. — Із: Clemens Meyer, «Die Nacht, die Lichter» © S.Fischer Verlag GmbH, Frankfurt am Main, 2008.
Це остання ніч, яку я маю, але я їй цього не кажу, і ми ходимо вулицями, я поглядаю на вогні, а потім на неї, бо вона така ж гарна, як і раніше, наче нам все ще п’ятнадцять, шістнадцять, ні, їй було тринадцять, і в ній усе ще є якась частка тодішнього, а я поглядаю на вогні і розповідаю про те, про се.
Вона щось каже, а я кажу: «Так, правда», тоді ми на мить замовкаємо і йдемо далі, аж вона зупиняється перед одним із цих вишуканих барів з розкішними коктейлями і розкішними людьми і каже: «Тут».
Я хочу відкрити їй двері, але вона випереджає мене, і я повз неї заходжу досередини. Я поглядаю на барну стійку та крізь напівтемне приміщення, відчуваю, як вона стоїть позаду мене, і йду до одного зі столиків. Ми сідаємо. За іншими столами і за стійкою сидять у сутінках жінки та чоловіки і п’ють барвисті коктейлі або каву з великих, круглих чашок без вушка. Я швидко зиркаю на неї, вона читає меню, а я спостерігаю за її рукою, яка дуже повільно рухається над папером. Я поглядаю на її обличчя, її вуста рухаються також дуже повільно, багато гарних коктейлів зі строкатими соломинками і парасольками і кава у великих, круглих чашках без вушка, вона рухає вустами і втуплюється в папір, а тоді мне його і каже: «Чому ти просто не даси мені у спокою, чому до тебе не доходить, що я не хочу з тобою нічого мати», і хоча вона це вже казала часто, я тільки киваю і поглядаю на неї. Вона забирає зім’ятий папір, коли встає, чому вона не залишає його?, а я дивлюся їй услід, доки вона не доходить до дверей, ще раз обертається і глипає на мене по-злому, з маленькою складкою над носом аж до самого чола, а тоді забирається геть.
Переді мною стоїть мале пиво, я не знаю, звідки воно взялося, а вона каже: «Ну, тоді ... будьмо», я киваю і кажу: «Будьмо», ми цокаємось.
Ми майже одночасно знову відставляємо свої келихи, вона п’є темно-червоний коктейль, криваво-червоний помаранч чи щось таке, а над верхньою губою в неї смужка цієї рідини. Я намагаюся не дивитися їй довго у вічі і вказівним пальцем пару разів проводжу собі по губах. Вона посміхається, бере серветку й витирає червону смужку. Я п’ю ковток, а тоді заглядаю у свій келих. Чую, як і вона трохи п’є, я чую, як вона кашляє, тоді ще тільки музику і тиху балаканину за сусідніми столами.
Я прикладаю пучки пальців до келиха з пивом і проводжу ними по випуклині та довгій, тонкій ніжці, на якій він стоїть. Це один із тих малих келихів, який ми раніше називали «тюльпаном», але я вже давно цього не чув.
— Ти часто бував у місті в останні роки?
— Ні, — кажу я, не підводячи очей. — Лише, коли займався справами, — вона сміється, а я не знаю, чому, і це мене лякає, я запитую: «Чому ти смієшся?» А вона сміється, і я поглядаю на її передні зуби, обидва посередині трішки довші за ті, що поряд, але тільки зовсім трішки, і я бачу, як вона сміється, її зуби, хоча вона так далеко, разом з іншими дівчатами вона бігає по спортзалу, але я бачу тільки її і притуляю до шибки чоло.
— Я собі уявляю, — каже вона і все ще сміється, — я не можу собі уявити, знаєш, як ти в костюмі... — Я киваю.
— І я раніше не міг.
Вона перестає сміятися.
— Мені шкода, — каже вона.
— Ні, — кажу я, — не варто.
— Я ж радію, — вона нахиляється вперед, і її обличчя досить близько до мого, — що в тебе все добре. Я в ті роки інколи думала ...
— Що ти в ті роки думала?
— Ну, знаєш, — вона ще більше нахиляється вперед, і я відчуваю малесеньку краплю від неї десь під моєю вилицею, — що я була до тебе така погана, раніше, і тоді мені стає шкода.
— Ні, — кажу я, — не варто, — і все ще відчуваю маленьку краплю, схиляю голову і витираю її плечем.
— Я, — кажу я, — я ... — вона бере цей темно-червоний коктейль, виймає соломинку і кладе її на стіл, тоді п’є пару ковтків, міцно тримаючи келих обома руками. — Можливо ... я, мабуть, ще не була готова, тоді.
— Чому, чому ти таке говориш? — я одним махом випиваю своє пиво і грюкаю келихом по столі, ні, в мене все під контролем, і обережно ставлю його назад на підставку. — Після всіх років ...
— Я так довго тебе ... тебе не бачила, — каже вона, — а тепер ... і тепер, не зрозумій мене неправильно ...
— Ні, ні, — кажу я, — я не розумію тебе неправильно, я добре розумів тебе й тоді. — Я ще раз пригублюю порожній келих і відчуваю на губі невелику решту пива, тоді кажу: «Мені шкода».
— Ні, — каже вона, а столик хитається, бо вона також рухається, — не варто.
Ми поглядаємо одне на одного, я киваю, вона посміхається, я обертаюся і махаю офіціанту. Тип дуже схожий на гея у своїй приталеній ліловій сорочці, і я посміхаюся до нього так, як хочу посміхнутися до неї. «Ну, педику, — кажу я, — самотній, чи шо», ні, я лише так думаю і замовляю мале пиво. «Хочеш іще чогось», — питаю я її, і вона похитує головою. Офіціант бере мій порожній келих і повільно чимчикує до стійки.
— А ти справді хочеш залишитися в місті?
Вона спирає підборіддя на обидві руки, а я киваю і намагаюся посміхатися, кажу: «Буде видно».
— А справи?
— Так, так, — кажу я, — йдуть добре ... цілком добре. Не можу поскаржитися.
— Гарний готель, де ти живеш.
— Так, — кажу я, — непоганий, справді не ... але на довго ...
— Правда, — каже вона, — ти ж можеш зняти собі квартиру, я знаю там ... тобто я маю на увазі, якщо ти хочеш ...
— Буде видно, — кажу я, аж нарешті приносять моє пиво, я пригублюю келих і п’ю, думаю про готель і про квартиру і про неї, як я зустрів її три дні тому, хоча вона й сидить переді мною, думаю про її чашку з чаєм, яка все ще стоїть у кімнаті, яка не належить мені; вона три дні стоїть на столі, чай із шипшини; я не знаю більше нікого, хто п’є щось подібне, а чайний пакетик ще лежить біля чашки, малий, коричневий і висохлий. Я ставлю порожній пивний келих на стіл і встаю. «Мушу вийти». Я проходжу між столами і шукаю туалет, жінка та чоловік, за чотирма, п’ятьма столиками, всюди на столах свічка, точно як у нас, жінка—жінка—жінка, два чоловіки самі за столом, також зі свічкою, але жоден зовсім сам, офіціант-гей стоїть за стійкою і фліртує з однією жінкою і раптом уже зовсім не схожий на гея, і тоді я нарешті бачу туалетні двері в ніші біля стійки. Ліворуч – чоловічий, праворуч – жіночий, я спотикаюся об двері і, перш ніж їх відкрити, ще раз обертаюся. Наш стіл тепер далеко, вона сидить спиною до мене, обома руками підпирає підборіддя і не рухається.
Я стою біля умивальника, холодна вода стікає мені з волосся і по обличчю. Я поглядаю в дзеркало. Я вдягнений у білу сорочку, яку купив собі вранці, взагалі-то я не ношу білих сорочок і костюма теж, а тепер вода скапує з мого волосся та обличчя на сорочку і залишає на тканині малі плями. Я бачу своє бліде обличчя, намагаюся посміхатися і спираюся на край умивальника.
— Чи я сам? — Я киваю. — Ніякої жінки, ніяких дітей. Справи, знаєш ...
— І...
— Чи я задумуюся над таким, маєш на увазі? Так, інколи, — я поглядаю на чашку, яка стоїть між нами на столі готельної кімнати, я замовив собі віскі; десять хвилин тримаю келиха в правій руці, а три кубики льоду стають усе меншими, чай із шипшини, я не знаю більше нікого, хто п’є щось подібне, тоді чашка раптом порожня і чайний пакетик лежить біля чашки на столі, малий, коричневий і висохлий.
— Чи я сам? — я вишкірюю зуби у дзеркало і кажу: «Ще ні, але скоро». І коли двері відчиняються і знову зачиняються й за мною стає якийсь тип, я обертаюся, лівою рукою хапаю його за шию, штовхаю до стіни і притискаю його голову до плитки: «Не чіпай її, ти, дупо, не чіпай її своїми засраними руками».
Він хоче щось сказати, але я так міцно тримаю його за шию, що ворушаться тільки його губи; своєю правою рукою я затуляю йому рота і ще дужче притискаю голову до стіни. «Не торкайся до неї, — шепочу йому на вухо, — не чіпай її своїми засраними руками». Тепер він спокійний і не ворушиться, дуже швидко вдихає і знову видихає, а я відчуваю його дихання на своїй руці. Я відпускаю його. Обертаюся і бачу його у дзеркалі. Він блідий і спокійний.
— Мені шкода, — кажу я, — ти, дупо, тут ні до чого.
Я витираю обличчя паперовим рушником. Боюся, що хтось зайде у двері, адже я хочу ще трохи побути з нею. Я відчиняю двері й бачу її далеко за нашим столом, вона соває свічку туди-сюди, а я відчуваю, що зараз посміхнуся. Йду до стійки й оплачую рахунок, тоді я знову з нею. «Давай змотаємся звідси, — кажу я і дуже обережно кладу руку їй на плече, — ходімо кудись-інде. Прошу». Її плече рухається, і я забираю свою руку.
— Тобі недобре? — вона встає, і я на пару кроків відступаю.
— Ні, ні, — я бачу, як хтось іде в туалет, але то жінка, — мені потрібно тільки трохи свіжого повітря. Ходімо кудись-інде. Більярд, граєш у більярд?
— Трохи, — каже вона, і тоді повз усі столи і свічки ми виходимо надвір.
