Маркус Ортс. Велике О — Журнал «Всесвіт»

Маркус Ортс — вільний письменник, автор п’яти романів та двох збірок оповідань. Роман «Учительська» (Lehrerzimmer, 2003) став у Німеччині бестселером. 2008 року на 32-х днях німецькомовної літератури у Кляґенфурті за роман «Покоївка» (Das Zimmermädchen, 2008) його було нагороджено премією Telekom-Austria. Оповідання «Спроби втечі» (Fluchtversuche, 2006) — це божевільні історії з несподіваним кінцем, блазнівським, зворушливим або гумористичним. А вся збірка нагадує пакуночок із сюрпризами.

© Оксана Курилас, переклад з німецької, 2009.

Перекладено за виданням: «Das große O» in Markus Orths. Fluchtversuche.

Публікація українською мовою з люб’язного дозволу видавництва.

Маркус Ортс

Велике О

З німецької переклала оксана курилас

У передвечір письмового іспиту з філософії я снував по кімнаті й намагався прогнати передекзаменаційний мандраж. Я переконував себе, що з трьох тем добре підготовлений до двох. Лише в третій темі, монадології Ляйбніца, відчував слабкі місця, щоб не сказати прогалини в розумінні. Я випив валеріанові краплі й келих червоного вина, щоб розслабитися, але не розслабився. Я вийшов з кімнати з кухонною ношею й пішов на прогулянку. Вже дев’ята година, прохолодне повітря пішло мені на користь, це була червнена ніч, а увесь день було незвично спекотно. Я зупинився під деревом, поглянув угору, і мені пригадалися слова «з великою кроною». Минулими днями я десь прочитав, що на кожні 600 кв м забудованої площі мусить бути посаджене одне дерево з великою кроною. Я проклинав себе: найбільш неважливе, завжди те, про що не йдеться, завжди побіжне, найбільш нецікаве, те, з чого жодна людина не має ні найменшої користі, завжди я міг точнісінько запам’ятати тільки це; а все інше мусило здобуватися силоміць та вивчатися напам’ять і з найвищою концентрацією запихатися в голову, і все ж переважна більшість при цьому вилатала крізь сито. Сидячи знову в кімнаті, я налив собі другий келих вина. Спробував змусити себе заснути і перехилив вино як снодійний засіб. Це не подіяло. Навпаки: я міг виривати дерева. Дерева з великою кроною. Лежачи в ліжку, я не міг зімкнути очей і не побачити себе завтрашнього дня в цьому облаяному приміщенні, з якого годі було вислизнути, з білим папером, від якого я не міг утекти. Я знову схопився. Крім того, подумав я, ти ще мусиш поставити будильник. Будильники, бо я в жодному разі не хотів покладатися на один-єдиний будильник. У мене був електричний радіо-будильник і будильник на батарейці, який тікав. Та оскільки тікання будильника під час сну було для мене нестерпним, я приглушував шум, закриваючи його подушкою. Обидва будильники я поставив на пів на сьому. Тоді вкотре змусив себе лягти в ліжко. Та сон як рукою зняло. Моє серце скидалося на кулеметний вогонь, я затулив обличчя руками, нічого не допомагало: щойно я вкладався в ліжко, то ставав ще бадьорішим, ніж був до цього, як тільки я гасив світло, темрява ставала рідиною, в якій мені бракло повітря, і тільки коли я знову вставав і вмикав світло, мої груди принаймні трохи поверталися в лещатах. Щойно о пів на шосту на мене налягла нагла втома, я на коротко подумав про те, що ця найгірша з усіх ночей скоро мине, момент розслаблення накрив мене міцним сном без сновидінь: я одразу відключився. Хоч би ще годину — останнє, що я подумав, перш ніж сон скинув мене у безодню.

Я прокинувся об одинадцятій.

Спершу я тільки відчув, що щось не так. Світлова індикація мого радіо-годинника блимала. Крізь шпарини жалюзі проникало яскраве денне світло. Я схопив наручного годинника: одинадцята. За один мах все знову стало на свої місця. Я з ляскотом шмигнув з ліжка як розкладний ножик. Потрусив годинником, але це не мало сенс, стрілки не поверталися назад в попередній час. Я схопив будильника, що тікав: під подушкою він перекинувся й уночі зупинився. Широко вишкірившись, він показував за десять третю. Трохи пізніше я допетрав, що розрядилася батарейка. Радіо-годинник все ще злостиво блимав, вмикаючись і вимикаючись, якісь збурені числа. Я побіг до кухонного годинника: одинадцята. Я рвонув жалюзі догори: ясно як об одинадцятій, шумно як об одинадцятій. Тепер лише б не втратити спокій, подумав я. Іспит закінчувався о пів на першу. Якщо я одразу помчу, то мені залишиться ще добра година, аби врятувати те, що можна було врятувати. Я ще ніколи не вдягався швидше, немитий, не освіжившись у душі, ніколи я не вилітав з дому швидше, не біг пішохідною зоною в напрямку університету, останні метри в убивчому темпі, між колонами потворної новобудови у кґ 2, сходами вгору, перед собою я побачив екзаменаційну аудиторію, на мить зупинився, глибоко вдихнув, двадцять по одинадцятій. У мене ще залишалося сімдесят хвилин. Важко дихаючи, я увійшов в аудиторію і, проходячи між рядами лав, прикував до себе погляди всіх тих, кого екзаменували, добув посвідчення, від службового наглядача заслужив похитування головою й був направлений до столу, де лежало завдання з одним вирішальним запитанням, на яке я повинен був відповісти. Якийсь момент я просидів над аркушем, сповнений надії й завзятості. Тепер поготів! Подумав я і помолився, щоб під сподом аркуша виявилося ім’я Гайдеґґера, бо якби там було ім’я Гайдеґґера, то я міг би запросто видати на папері блискучу, мало не напам’ять завчену доповідь, і я знав, що якщо вже я щось умію, то це таки швидко писати. Мій останній шанс: за шістдесят п’ять хвилин випалити на папір усе те, на що інші мали чотири години часу. Гайдеґґер, думав я, Гайдеґґер, будь ласка, питання щодо фрайбурзької вступної лекції. Що таке метафізика? Я б одразу почав викладати. Про висунутість у Ніщо. Міг би описати, як ми, люди, розмінюємося на несуттєві речі, як ми засмічуємося всіляким мотлохом, який не має нічого до діла з нами та властиво нашим життям, і як ми проводимо наш час, роблячи речі, які являють собою щось зовсім інше, ніж те, чого ми справді хочемо, як ми чіпляємося за формальності та гарантії, і як ми година за годиною відволікаємося, вводимо себе в оману, створюємо для себе поверхове, зручне й довершене місце в житті. Затим я б описав той момент, в який ми врешті могли б прийти до себе: злам, згуба: більше не зачіпає ніяка зайнятість, ніяка розсіяність, тільки ще існує окрема людина, зовсім сама, кинута на саму себе, у супроводі почуття, яке дрижить усередині, немов темна змія, яка поволі наставляє зуби: безнадійний страх. Проблиск в те, до чого неминуче зводиться життя: власний кінець. І зовсім, зовсім мало (мить) в нас перед очима стоїть те, про що власне йдеться, хто ми, чого ми хочемо та все, що ми могли б зробити. Тоді вже й це позаду. Страх неможливо довго витримувати. Те, що ми бачимо, палить так сильно, що ми мусимо заплющити очі. Екзистенційна гроза позаду, ми знову повернулися до розсіяності, розпадається багато можливостей, що були перед нами. Ми глузливо оглядаємося на момент, який розірвав наше життя наче удар блискавки, і кажемо собі: так, а чого я щойно боявся? Тож нічого такого не було! І самі цього не знаючи, матимемо рацію: було Ніщо. Я потягнув до себе порожній екзаменаційний аркуш в лінійку, проштампований університетською печаткою, та написав своє прізвище у передбаченій для цього графі. Авторучку тримав напоготові, ніби револьвера для раптового пострілу. Тоді я перевернув аркуш з екзаменаційним питанням: Представте в основних рисах монадологію Ляйбніца та висловіть свою критичну думку. З цього моменту я був наче закутий у гіпс. Ляйбніц, думав я, а моя авторучка в руці не рухалася ані на сантиметр. Я вмовляв себе заспокоїтися. Я намагався стряхнути з себе абсурдність ситуації та вижати з мізків усе, що знав про Ґоттфріда Вільгельма Теодора Ляйбніца, хай хоч би там в нього була тисяча імен, які не спадали мені на думку. Не було більше нічого. Табула раса. В моїй голові білосніжний папір. Тотожний паперу, що лежав переді мною. Більш як півгодини, напевно, просидів я в кататонічному ступорі перед порожнім аркушем. Тоді поглянув на годинник. Ще двадцять хвилин. Тепер напруга спала. Про писання було вже годі й думати. Я поспостерігав за тими, хто екзаменувався разом зі мною. Деякі з них шкрябали наче одурманені, я прямо-таки бачив, як з їхніх паперів бризкало чорнило, вони вчепилися за відповідання на питання ніби породисті пітбулі, жахливе видовище. Другі залишалися дещо спокійнішими, роздумували, смокчучи авторучку, та пильно вминали в папір результат своїх роздумів. Ще інші коротко поглядали в мій бік. З їхніх очей линув співчутливий і допитливий погляд, після чого кожен повертався до своєї роботи. Однак за цим співчутливим і допитливим поглядом з’являлася невидима посмішка, кутик злорадства, мисливська єхидна усмішка, і я прочитував їхні потаємні думки: Добре, що зі мною таке не сталося, думали вони, добре, що я даю собі раду. Раптом мені уявилося, що я сиджу там голий-голісінький. Так, вони мали рацію, я не дам собі ради, я спаскуджу іспит, я його вже спаскудив, настав час зізнатися собі в цьому. Мені не залишиться нічого іншого, як здати порожній аркуш. Однак я продовжував сидіти. Бачив тих, хто екзаменувався, їхні міни, їхнє честолюбство, їхню одержимість, і раптом усередині щось кольнуло та переді мною постало все жахіття, натасканість людини, яка перестрибує крізь палаючий обруч іспиту, бо хтось гукає ‘гоп’, а я посеред всього. Крапля поту капнула мені на аркуш. Я пильно простежив, як папір увібрав воду з мене. І як? Запитають мене, як іспит? Мені не вимальовувалася жодна відповідь. Не було більше нічого, що б я міг сказати. Не було більше нічого, що б я міг вчинити. Був ще тільки папір, на якому повільно висихала крапля. Я подумав, що тепер би охоче написав про свою краплю поту. Про себе. Про свою безпомічність. Про останню ніч. Ця ніч, думав я щоразу. Ця ніч. Ця кошмарна ніч.

Однак момент не настав, а розсіявся. Що залишилося, то це справжнісінька ненависть до моїх відсутніх екзаменаторів. Я все глибше зашивався в цю ненависть. Все в мені кричало про те, щоб відплатити їм за ці муки, які вони на мене наслали. Найохочіше, подумав я раптом, найохочіше я б голою дупою стрибнув їм в обличчя. Тоді мені в голову не прийшла жодна оригінальніша думка. І справді, щосили єхидно сміючись всередині, із розпачливим вдоволенням на екзаменаційному листку я намалював величезну голу дупу. Але далеко це не зайшло. Я навіть не міг дорисувати велике зовнішнє коло, бо незадовго до того, як коло мало замкнутися, службовий наглядач як з відпущеної пружини вскочив з крісла та проричав як у найкращих фільмах про поліцію: «Киньте авторучки!» Я так перелякався, що справді випустив авторучку. З екзаменаційної аудиторії, підхоплений сумом, я поплив додому й у поштовій скриньці знайшов червоний листок комунальних служб міста, який звертав увагу всіх мешканців на те, що сьогоднішнього дня, між шостою та восьмою годиною ранку, відключать електрику, на підставі терміново необхідних заходів для оновлення кабелю. Я лише тихо пробурчав собі під ніс.

Чотирма тижнями пізнішу мене пролунав телефонний дзвінок від професора. Моя екзаменаційна робота, сказав він і кашлянув. Я далі мовчав і очікував свого смертельного вироку. Екзаменаційна робота, сказав він, наробила фурору. Я болісно простогнав. На противагу, сказав мій професор, чисто напам’ять вивченому та рефлексивно випущеному академічному знанню з підручника, яке мої однокурсники бездумно видали за папужою манерою, моя робота, мовляв, своєю «оригінальністю, стислістю, певністю та точністю» настільки вирізнилася серед купи решти робіт, що планується опублікувати її у Філософському огляді. Я мовчав і шкрябав собі вухо. Згодом у відгуку я прочитав: «При щонайможливій економії кандидату вдалося всього- навсього в одній літері, великому О, зобразити всю монадологію Ляйбніца, безвіконність монади та закритість монадичної системи. Водночас кандидат зайняв критичну позицію, незакриттям одного отвору поставивши під сумнів закритість монадичного та тим самим дозволивши зовнішнє втручання в моністичну систему і відкривши доступ для можливості дуальності. Слід наголосити на мужності, радикальності та настійності, з якими думки було зведено до мінімуму, через що вони кристалізувалися та заіскрилися». Заманливу пропозицію здобути науковий ступінь у всесвітньовідомого фрайбурзького спеціаліста по Ляйбніцу професора доктора Йоганна Ліхтенгаля я відхилив словами, мовляв, все, що можна було сказати, я вже сказав.