Крістоф Хайн

Тримайся, друже, помирати — важко

З німецької переклала Тетяна Веремієнко

Вона кинулася в очі кондукторові, ще коли стояла на пероні: молода повна жінка в коричневому костюмі зі шкіряною валізою, такою новою, що вона навіть не наважувалася поставити її на сірий бетон перону.

Коли кондуктор увійшов до купе і запитав, чи сідав хтось на цій станції, він подивився на неї. Під цим поглядом вона метушливо і поспіхом почала нервово дріботіти своїми маленькими пальчиками в сумочці. Валіза лежала поряд із нею на сидінні, зверху — жакет від костюма, охайно спакований. Молодий чоловік, що сидів навпроти неї, також із цікавістю спостерігав, як ніяково жінка шукає квиток, щось нечутно бурмочучи при цьому повними губами. Розвеселені хвилюванням жіночки чоловіки переглянулися.

— Ви двічі компостували квиток?

— Так. Я не була раніше...

— Не треба нічого пояснювати, все гаразд.

Двері купе зачинилися за кондуктором. Сумочка тепер лежала на колінах у жінки. Обличчя від розгублености рясно почервоніло. Руки міцно стискали ремінець сумки. Голова молодого чоловіка знову схилилася над журналом. За вікном мигтіли пейзажі.

Опівдні знову з’явився кондуктор. Крізь скляні двері купе він окинув оком пасажирів і порожні сидіння. Ніхто більше не сідав, він пройшов мимо. На чолі й почервонілих руках жінки виступили краплі поту.

У Грайфсвальді вона зійшла з потяга. Пройшла вокзал і маленькими швидкими кроками попрямувала до автобусної зупинки. Ні у кого не питаючи дороги, підійшла до машин, що чекали на пасажирів, обійшла їх, аби прочитати таблички з маршрутами, і сіла в одну з цих розпечених, зім’ятих, вицвілих розвалюх.

Сказала водієві назву містечка. Повільно, монетка за монеткою, він відрахував їй решту. Жінка вмостилася. В автобусі було всього кілька пасажирів, які сонно і байдуже з відчуженими обличчями очікували відправлення. Жінку уважно розглядали, коли вона входила й купувала квиток, але цікавість попутників швидко згасла. Очі їхні знову заплющувалися або нудьгуюче зазирали у вікно.

————
© Тетяна Веремієнко, переклад, 2010.

За чверть години автобус здригнувся і рушив. Виїхав із міста, лишивши позаду бруківку та асфальт з розкиданими будиночками з червоної цегли та сірими водяними вишками. Автобус гучно рухався крізь полуденний ландшафт, лишаючи за собою в суботній тиші на кілька секунд блідо-голубий газовий шлейф.

Жінка не стала знімати жакета. І тепер сиділа, важко дихаючи. Її пальці м’яли носовичка, яким вона все частіше витирала піт із чола. Зморшки на її спідниці більше не розгладжувалися, зморшки на полах жакета опиралися її нервовим пальцям. Коли автобус став на четвертій зупинці, водій обернувся до неї. Жінка вже стояла коло дверей.

Ось ноги торкнулися тротуару.

Автобус поїхав далі.

Вона глибоко вдихнула спеку, що здавалася освіжаючою після жахливої задухи автобуса. Дістала з сумки папірець і почала читати, ворушачи при цьому губами. Потім дбайливо сховала папірець назад. Взяла валізу і пішла, повільно, потім швидше, знову повільно. Нарешті вона зупинилася, огляділась у пошуках автобусної зупинки, але все ж знову пішла пішки. Трохи пізніше вона зупинила дитину на вулиці, назвала їй адресу і, заливаючись фарбою, подякувала за отриману довідку.

Вона знайшла вулицю, дім, прочитала на дверях ім’я і подзвонила.

— Я хотіла б побачитися з лікарем Бурґером, Петером Бурґером.

Двері відчинила молода жінка, дуже молода, ще майже зовсім дівчинка з коротким чорним волоссям і карими очима. Вона швидко оглянула відвідувачку і зі здивуванням помітила валізу.

— Його немає. Якщо Ви бажаєте зачекати...

Жінка обтерла руки хустинкою.

— Так. Я зачекаю.

— Заходьте, будь ласка. Сідайте.

Молода жінка перепросила, вона була зайнята пранням і вийшла.

Очевидно, відвідувачку завели до приймальні. Під стінами стояли найрізноманітніші стільці, табуретки, розкішні екземпляри із твердого дерева, крісло. Посеред кімнати стояли два столи, вкриті зачитаними, пожовклими газетами і порваними журналами. Над стільцями висіли знімки тварин у простих паспарту з білого картону. Всі картинки були однакового розміру і взяті, мабуть, з одного календаря.

Жінка сіла. Вона уважно, майже жадібно роздивлялася малюнки на стінах. Через деякий час у кімнату вбігла дво- або трирічна дитина. Вона зупинилася біля дверей, завмерла, дивлячись на жінку і не відповідаючи на її посмішку. Коли жінка запитала в дитини, як її звуть, та вона обернулася й вибігла з кімнати, розмахуючи руками.

Стало тихо. Жінка відкрила сумочку і дістала кілька хутряних рукавичок, пошитих із маленьких обрізків, кілька рукавичок із тисячі крихітних шматочків на велику чоловічу руку. Вона покрутила їх у руках і знову сховала в сумку.

Коли подзвонили, вона підвелася і підійшла до вікна, проте побачила лише овочеві грядки та альтанку. Вона кинулася назад до свого стільця і швидко сіла. Крізь причинені двері почула, як хтось увійшов у дім, потім тупіт, кроки, якісь двері відчинилися і зачинилися. Через кілька хвилин у кімнату увійшов чоловік, привітався й уважно, зі здивованою посмішкою почав розглядати жінку. Вона так і лишилася сидіти на стільці, промовивши тільки: «Петер...»

Чоловік кинувся до неї, підхопив зі стільця — «Карін!!!» — і закружляв по кімнаті. Задихаючись, він знову поставив її на ноги, розцілував в обидві щоки і сказав:

— Ніколи не думав, що ти розшукаєш мене тут.

Жінка затримала його руку і подивилася на нього.

— Ти маєш гарний вигляд.

— Дякую. Розумієш, працюю на свіжому повітрі.

Він пригорнув її до себе і через те, що вона нічого не казала, продовжував.

— А ти взагалі не змінилася. Розкішний маєш вигляд, дівчино.

Вона похилила голову і прошепотіла:

— Це не так.

— Ні-ні, — запевняв він. — Ти не змінилася. І те ж саме прекрасне волосся.

Вона відступила на крок і подивилася на нього. Тепер дуже серйозно, все ще пошепки запитала:

— Навіщо це ти про волосся?

Він не зрозумів її.

— Чому ти говориш про моє волосся? — повторила вона. — Я читала, що і негарній жінці все ж можна сказати, що в неї гарне волосся.

Він зніяковів і знову обійняв її.

— Це дурниця! Ну, тепер ходімо обідати. Ти пообідаєш із нами?

— З вами?

— Так. З моєю дружиною ти вже познайомилася, потім ще мій малюк-філософ, стоїк, а не дитина. Він сподобається тобі.

— Так, — сказала вона. — Я так і думала, що то твоя дружина.

Він обійняв її за плечі, вони пішли на кухню, де дружина лікаря вже накрила стіл. Він представив жінок одна одній.

— Моя дружина Анжела, а це Карін, моя берлінська знайома. Старий друг, ти пам’ятаєш.

Маленький Верт повинен був подати Карін руку, але, мовчки опустивши очі, засунув руку крізь ґудзики своєї сорочки. Його довелося вмовляти, щоб він вийняв її принаймні поїсти.

Вони говорили про Берлін, про чотирьох нерозлучних друзів: двох студентів — Петера та Ленса, лаборантку Ельвіру та швачку з хутра Карін.

Згадували джаз-концерти, спільні подорожі до Гарцу, лекції з анатомії тварин, на які водили двох дівчат і де їм, бувало, ставало зле. Вони говорили про кав’ярню на Фрідріх-штрассе, де вони були знайомі з однією офіціанткою, про відвідування синагоги, про вечори з платівками і вином в однокімнатній квартирі Ельвіри і про берлінські музеї, яких тут, у провінції, не вистачає понад усе.

— Ви також навчалися? — раптом спитала Карін.

Дружина лікаря кивнула; вона — вчителька. Точніше, була вчителькою. Домашнє господарство, дитина і важкий чоловік цілком поглинули її. При цьому вона посміхнулася лікареві.

— Ну а як ти? — спитав він.

— Добре, — відповіла Карін. — У мене багато роботи.

— Та ви ж зовсім не їсте, — зауважила господиня.

Вона щойно поїла у місті, зайшла тільки на хвилинку в перерві між рейсами, аби привітатися.

Батьки змушені були зайнятися дитиною, що досі, розплющивши очі, роздивлялася гостю, захоплена її присутністю, і з’їла хіба що одну ложку. Вони ласкаво заговорювали її, намагаючись засунути в рота ложку, повну супу.

Ветлікар обернувся до Карін:

— Подивися на нього. Яке курча, сидить і мовчить, а дивиться такими очима, нібито все розуміє. Курчатко, лапка півника.

Після обіду малюка поклали в ліжко і перейшли у вітальню. Дружина лікаря принесла каву.

Вона розповіла, що колись ревнувала до незнайомої Карін, дуже ревнувала, оскільки чоловік часто розповідав про свої студентські роки та друзів, і вона не могла собі уявити, що це була справді тільки дружба. Чоловік висміяв її. Це було, Бог свідок! Ніщо більше, лише симпатія та дружба. Він захотів почути думку Карін тепер, через багато років. Вона погодилася з ним. Але дружина лікаря заперечила, що двоє інших, ветеринар Ленс і лаборантка, півроку тому одружилися.

Це здивувало його, було повною несподіванкою, зауважив чоловік.

— Я знала це, — сказала Карін. — Я завжди це знала.

— Може бути, — припустив лікар. — Я, принаймні, нічого не помічав.

Карін була здивована: «Невже!»

Анжела поклала свою руку на руку чоловіка. Вона з ніжністю дивилася на нього, коли говорила: «Такі чоловіки. Найпростіші речі в світі їм потрібно пояснювати».

— Чудово, — відповів він весело. — Прекрасно. Можливо, мені й треба дещо пояснювати. Таке життя! Я всі дні вожуся зі своїми тваринами, а вас нічого не цікавить, окрім цих маленьких романчиків, повних сердечних страждань.

Добродушною і гордою посмішкою осяяв він обох жінок.

Карін розповіла про весілля друзів, на яке вона була запрошена як свідок. Молодята засмутилися, що Петер через щеплення телятам не зміг приїхати на свято. Між іншим, вони теж не знали, що Петер одружений і вже має дитину. Вона розповіла, як співробітник загсу перед обрядом заперечував, щоб під час церемонії грали англійський шлягер. Він запропонував якусь серйозну музику, але зрештою домовилися, що гратимуть те, що хочуть молоді: їхню улюблену пісеньку берлінських років. Ти ж пам’ятаєш?

Лікар не пам’ятав.

— Ні, — сказав він, — я не пригадую. Наша берлінська пісня? Шкода, ні.

— Він багато чого забуває, — усміхнулася його дружина. — А яка назва цієї пісні? — звернулася вона до гості.

Карін зніяковіла.

— Я не розмовляю англійською, — виправдовувалася вона. — Це, бачите, була англійська пісня. Може, Петер згадає, якщо я наспіваю мелодію.

Її попросили заспівати. Зніяковілою вона сиділа в кухні, очі її були нерухомо спрямовані на полицю з кухонним приладдям та прянощами, щоб не дивитися на господарів. Вона затиналася, починала спочатку, знов зупинялася, пригадуючи мелодію. І раптом вона заспівала, голосно, зовсім несподівано, заповнюючи кухню могутніми звуками. Щаслива наново знайденою мелодією, Карін відсутнім поглядом обмацувала кухонну плиту. Великі груди піднімалися й опускалися від її сильного подиху.

Ветеринар сидів з похиленою головою. Сцена неприємно зачепила його. Дружина, вражена і безмовна, уп’ялася очима в Карін. Їй здалося, що ця чужа, товста, співаюча жінка — примара. З напіввідкритим ротом вона сиділа перед нею за столом і просто у вічі роздивлялася її.

Коли Карін замовкла, то помітила, що зніяковілий ветлікар дивиться у вікно, а його дружина безперервно кусає губи і ледве стримує сміх. Вона злякалася і хотіла попросити вибачення. Збиралася сказати, що вони самі цього хотіли, його дружина просила заспівати цю пісню. Але вона мовчала, часто витираючи рукою вологе чоло.

Чоловік порушив завмерлу тишу і зауважив, ніби посміхаючись:

— Тоді ми були занадто сентиментальними.

— Так, — підтвердила його дружина, їй не довелося довго стримувати сміх. — Справді, такими ви були.

Карін, розпачливо кивнувши, зайшлася істеричним сміхом. Підвелася, прощаючись, протягнула руку ветлікарю та його дружині, другою рукою притискаючи хусточку до викривленого сміхом обличчя. Дружина лікаря провела її до дверей.

Потім на вокзалі вона все розмірковувала, чому, прощаючись, подала руку обом. Обличчя було притиснуте до віконного скла, пальці обмацували прикручені металеві частини, віконні ручки, ящик для сміття, мокрий і холодний підвіконник. Навпроти неї сиділа дівчинка, лякливо притискаючись до матері, коли Карін їй усміхнулася. Потім вона почула, як дівчинка питає: «Чому тьотя плаче?», та шепіт матері у відповідь: «Тихіше-тихіше!»

На колінах у неї лежала сумочка з хутряними рукавичками на велику чоловічу руку. І одночасно з тим, як краплинки поту стікали по руці з почервонілою шкірою, повільно, сантиметр за сантиметром, вона встромляла руку в напіврозкриту сумочку, в одну зі схованих там невідданих рукавичок, у теплий, добре знайомий захисток.

Коли кондуктор закінчив обхід і сів зі своїм колегою у службовому купе, пробурмотів ображено:

— Ця вже їхала в моєму вагоні туди.

Другий залізничник обернувся до нього:

— Ти щось сказав?

Кондуктор опустився на сидіння і змахнув рукою:

— Трапляються оце такі товсті баби!

Його колега погодився і схилився над кросвордом. Кондуктор розгорнув свої бутерброди, пальцем трохи припідняв хліб і подивився, із чим вони.