Професор Сібе Шаап,
Вільний Університет, Нідерланди; Карлів університет, Чехія,
спеціально для журналу «Всесвіт»

ІСТИНА ЯК ВИКЛИК: міркування про Ніцше і фаталізм в українському контексті

Всесвітня актуальність філософії Ніцше перебуває поза сумнівом. Він є особливо знаним у зв’язку з темою ресентименту, що її було проаналізував у моїй нещодавно перекладеній на українську мову книзі: Нездатності забути. Аналіз ідей цього філософа міг би зробити суттєвий внесок у культурні, політичні та філософські дебати, як усього світу так і України. Він не лише описує чи пояснює зростання загрози ресентименту, ненависті і прагнення до помсти, а й прагне дати відповідь на цю загрозу. Ця відповідь пов’язана з людською здатністю до самоподолання, моральною готовністю забувати і прощати, прагненням до подолання тягаря того, що сталося. Здатність до подолання ситуації, що є образливою, вимагає від людини зусиль двох типів, пов’язаних із її минулим і майбутнім: по-перше, це спромога озиратися назад і сприймати те, що сталося, як факт, по-друге, це спромога спрямовувати свою волю вперед і перетворювати переживання того, що сталося, на активну позицію. Іншими словами, перетворювати реактивну волю на активну. Чим же є в буквальному розумінні оце те, що сталося, що звершилося, актуальна дійсність: усім, що відбувається невідворотно? Але тоді хіба не несе вона в собі ще й фатальність? І чи можна цю фатальність якось подолати?

Ідея істини

Щоб знайти відповідь на це дещо трагічне запитання, звернімося до провідної теми моїх досліджень Ніцше, теми, котра становить осердя теорії ресентименту: його концепції істини і її відношення до ідеї активної свободи волі. Одразу ж необхідно буде відкинути два поширені передсуди, що стосуються ніцшевої ідеї істини. Багато філософів інтерпретують його ідеї як радикально скептицистські: вони або змальовують його як раннього релятивіста чи перспективіста, або ж підносять як героя постмодернізму. Я спробую показати, що такі підходи є неправильними. Інша сучасна несправедлива інтерпретація поширена серед філософів на кшталт Гайдеггера чи Габермаса: вони інтерпретують його теорію істини у практичний, діяльнісний спосіб, як verite a faire, так, ніби людина здатна творити, продукувати істину. Ця модерністська інтерпретація є так само хибною. Інші філософи на основі його концепції істини вважають його класичним фаталістом, буревісника необхідності; реальність рухається згідно з власними автономними принципами і є недоступною для людського знання чи втручань з боку свободи людської волі. Реальність є, як вона є — от і все. Хоча така позиція є більш обґрунтованим запереченням сенсу знання та істини, ми спробуємо подолати й це неправильне розуміння ніцшевої філософії. На мою думку, уявлення Ніцше про істину є дуже традиційними, якщо не сказати класичними. І те, що він виводить із цих ідей, має не менш класичну імплікацію: для нього здатність прийняти фактичний світ таким, який він є, і культивування відкритості розуму відносно істини є необхідною умовою і викликом для спрямованої вперед, вільної й активної волі.

Що ж таке істина з погляду Ніцше, в який спосіб він визначає поняття істинного знання? Для нього істина й істинне знання — це попросту відповідність твердження даній реальності. При цьому він залишається дуже відкритим щодо можливого характеру цих тверджень: вони можуть становити просту чи комплексну теорію, гіпотезу або бути звичайним виявом людського раціо чи досвіду. Твердження говорять щось про існуючу реальність, про те, що є даним, незважаючи на те, стосується воно фактів чи будь-чого іншого. Ніцше виявляється не менш відкритим і щодо всіх складників істини. Він не є прихильником накладання суворих обмежень на те, що є прийнятним для продукування істинного знання, що є істинним з точки зору логіки, з точки зору проблематики поєднання розуму і досвіду, з точки зору логіки наукового відкриття і багатьох інших. Він навіть міг би прийняти принцип «все дозволено» Феєрабенда. Та хоча Ніцше цікавиться цими проблемами, вони не є для нього ключовими в питанні поняття істини. Подібна відкритість є типовою і для іншого компонента його ідеї істини: концепта реальності, — того, що є даним. Що є реальністю, що є фактом, що становить об’єктивний бік істинного знання?

Багато хто заявляє, що неможливо говорити про реальність, абстрагувавшись від теоретичних понять, так само неможливо й осягнути реальність без втручань суб’єктивності. Факти не існують без досвіду, без теоретизування, без певних людських «домішків». І хоча цей аспект дискусії визнається Ніцше, він є для нього так само не надто важливим, коли мова йдеться про поняття чогось, що є реальним. Важливою є готовність усвідомити те, що існує дещо, що передує будь-якому досвіду і будь-якій формі теорії. Важливим є прийняття існування чогось даного, що існує поза межами людської волі, поза межами людських сил. Знання має справу лише з тим, що вже звершилося у незворотний спосіб.

Іншою критичною точкою його філософії знання є те, що ми, люди, будучи обмеженими істотами, ніколи не будемо в змозі відкрити повністю те, що дається нам з фактичного боку, і вірно це проінтерпретувати. Наші розумові здібності, наші чуття, наш розум, — усе це є надто обмеженим аби відкрити, у буквальному сенсі, що ж є фактичним світом. Ми є недосконалими, завжди схильними робити помилки, інтерпретувати те, що ми бачимо, у хибний спосіб, ми завжди залишатимемось упередженими, — як наш розум, так і наші чуття. Однак цей скептицистський вирок нашим пізнавальним здібностям жодним чином не спростовує Ніцшевого поняття істини як відповідності твердження реальності. Обмеженість людської природи не робить його цинічним щодо істини і не провокує його зробити поворот у бік релятивізму. Перспективістький метод, котрий він нам пропонує, не розмножує єдине поняття істини відповідно до різноманітних підходів до реальності, так само як і не надає будь-кому можливості вирішувати, що є його особистою істиною. Він просто закликає нас досліджувати складну реальність із якомога більшої кількості перспектив, і ми маємо відкривати цю складну реальність із якомога більш відкритим розумом. Це стосується як фізичної реальності, так і світу людини. Навіть цей світ, що його людина створила власними руками, є настільки складним, що немає єдиного шляху до його розуміння. Навіть плоди діяльності людей та інші людські істоти залишаються прихованими від них самих. Але нездатність подолати круті схили, що ведуть нас до істини, не звільняє нас від обов’язку хоча б спробувати зробити це. Ніцше виявляється близьким до метатеоретичного твердження Поппера, котре закликає нас знов і знов намагатися відкрити реальність, а кожну невдачу вважати за новий виклик. Використовуючи метафору Сізіфа: ми маємо котити важкий камінь знання під гору, знаючи, що ніколи не зможемо досягти вершини розуміння істини. Але сама вершина є достатнім викликом, аби спробувати знайти шлях нагору і серйозно ставитись до усього випробування. І, як я спробую пояснити, цей шлях справляє активізувальний вплив на свободу нашої волі.

Трагічний характер істини

Ми тільки що звернулися до ключових моментів ніцшевої теорії істини. Чому це поняття є для нього настільки важливим і настільки складним, яку реакцію він намагається викликати за його допомогою? Скоріше за все, є два ключові елементи, що служать основою для його концепту істини і надають йому сенсу. Однак важливо зазначити, що вони обидва не мають епістемічної цінності у строгому розумінні цього слова. З одного боку, вони є визначальними для будь-якої людської спроби дійти до знання істини. З другого боку, вони мають трагічні наслідки, так само як і моральні імплікації. Звернімось до цих двох елементів. Це нам допоможе зрозуміти, як трагічні імплікації істини можуть спонукати людину до активізації її волі. Насправді в концепції істини Ніцше наявний певний фаталізм, але цей фаталізм провокує внутрішнє зрушення, поворот до активізувального amor fati. Істинне знання реальності може мати фаталістичні наслідки, але цей фаталізм — це ще далеко не останнє слово. Воля до істини доповнюється іншою здатністю нашої волі, а саме прагненням до подолання цієї внутрішньої фатальності, прагненням дивитися вперед, прагненням діяти, створювати себе, так само як і навколишній світ. Тепер варто поглянути на перший ключовий елемент поняття істини.

1. Перший елемент пов’язаний із трагічним наслідком темпоральності для процесу пізнання: ми здатні пізнавати лише те, що вже відбулося. Знання завжди спрямоване назад у часі. Кажучи простіше: ми можемо знати щось лише про «вчора», але не про «завтра». І саме тут ми можемо побачити трагічний аспект істини: з точки зору знання, те, що сталося в дійсності, не може бути поверненим назад. Реальність завжди пов’язана із нашим досвідом відносно неї і нашим розумінням цього досвіду; але обидва вони слідують за, йдуть після даної реальності. Істинні чи точні твердження завжди йдуть у другу чергу, слідом за реальністю. Саме це і робить пізнання істини трагічним: істина завжди приходить пізно, надто пізно. З точки зору істини ми можемо лише іти слідом за тим, що є. Тим гіршим це виявляється для людських істот: навіть із позиції істини ми ніколи не зможемо змінити того, що вже було, того, що сталося. Неможливо відмінити те, що звершилося. З позиції істини ми завжди виявляємось фаталістами, ми маємо бути фаталістами, ми маємо бажати бути фаталістами. Ми пізнаємо лише опісля, пізнаємо те, що вже було. Це трагічне запізнення завдає багато клопоту у фізиці, але ще більше — у гуманітарних науках, в історії. Трагічні наслідки цього запізнення людині важко сприйняти, і, мабуть, найважче це для людини модерну. Ми радше б воліли бути подібними до всемогутнього Бога, існувати поза часом і поза істиною, мати вичерпне знання усього, що є, мати абсолютний контроль над ним. Лише Всемогутньому Господу та Йосипу Сталіну було під силу перебудувати історію, а зараз хіба що Путін намагається зробити щось подібне. Щодо нас з вами, маю вас запевнити, ми на таке не здатні і повинні прийняти цей трагічний аспект істини. Те, що ми знаємо, вже сталося, і сталося у незворотний спосіб.

2. Наступним ключовим елементом є Ніцшева типізація природи реальності. Ми не живемо у найкращому із можливих світів чи хоча б у впорядкованому світі. Все у нашому світі перебуває у потоці, все змінюється, і ця мінливість є великою мірою невпорядкованою. Це робить наш світ складним не лише для сприйняття, а й для того, щоб його прийняти. Все тече, все є смертним, негативним: це надто важко витримати. Ми завжди схильні замислюватись, чому реальність не відрізняється від цієї важкої істини: чому вона не є більш передбачуваною, більш гармонійною, більш мирною. Ця важка сторона істини підштовхує нас до заперечення реальності як такої, до того, щоб віддавати перевагу іншому світу, конструювати світ ідеальний, приємніший для ока, легший. Це змушує нас сподіватися на існування кращого світу і сплутувати істину зі сподіваннями. Таке поняття істини не лише вказує нам на негативність того, що є, а й каже нам, що має бути. Ми намагаємось висловлювати твердження про світ, яким він має бути, і вони видаються нам правдивішими за ті, що говорять, яким він є. Замість того, щоб дивитися назад, ця концепція істини намагається скерувати свій погляд уперед і вгору. Ця істина пов’язується з іншою реальністю, реальністю духовною, теологічною і телеологічною. Ця істина перетворюється на набір ідей, ідеологію, інший світ, спрямований супроти існуючого. Тут ми стикаємось із ідеєю найвищої істини, вищої за те, що існує, за те, що є даним.

Хороша і погана брехня

Ніцше називає цю спрямовану вперед і вгору ідею істини брехнею, чи то пак — «поганою брехнею». Погана брехня — це свідоме заперечення реальності як вона є, свідоме заперечення пов’язаності істини з реальністю, із тим, що є, свідоме заперечення трагедії часу. Погана брехня живиться неправдивістю. Тут варто дещо додати стосовно оцінки Ніцше брехні у її відношенні до правди. Наявність поганої брехні передбачає існування чогось на кшталт хорошої брехні, правдивої брехні. Справді, Ніцше приймає і навіть пропагує хорошу і правдиву брехню. Тут мається на увазі брехня, що приймає реальність як вона є, особливо — трагічний зміст істини про реальність. Говорячи таку брехню, не заперечують реальність, у цьому просто немає потреби. Гумор є хорошим прикладом цьому: жартуючи, ви приймаєте важкість реальності, але додаєте трохи іронії, аби зробити її більш стерпною. Іншим прикладом доброї брехні є нормальна реакція на звичне запитання: «Як ся маєте?» Майже завжди ви б відреагували однаково: «я в порядку», «не так уже й погано» чи щось на зразок цього. Ваша реакція змальовує ситуацію у кращому вигляді, ніж це є насправді: припустимо, насправді ви вчора забагато випили, недоспали, посварилися із близькими і так далі. Але навіщо обтяжувати всіх цією негативною ситуацією? Чому б не відреагувати у більш позитивний спосіб і не створити кращу ситуацію? Ми володіємо спроможністю змальовувати наше буденне життя трохи кращим, аніж воно є насправді, — нехай світить сонце, навіть якщо ми добре знаємо, яким все є в дійсності.

Наше особисте і суспільне життя сповнене багатьма типами цієї правдивої брехні. Погляньте хоча б на рекламу: ви ж не вірите, що косметика справді змінює ваше життя у такий чудовий спосіб, але це повідомлення часом змушує вас усміхнутися! Чи погляньте на те, як ми робимо фотографії, особливо фотографуючи самого себе — вони завжди показуватимуть нас кращими, ніж ми є насправді. Ми самі знаємо що до чого, але все-таки намагаємось ідеалізувати цю важку фактичність. Подібна тенденція була типовою і в мистецтві (скульптурах, картинах, що зображували людей у стількох різних ситуаціях). Усі ці особи і ситуації змальовані набагато кращими, набагато привабливішими, аніж вони були в реальності, але... чому б не дозволити сонцю сяяти? Уся ця правдива брехня не заперечує реальності, але приймає її, грається з нею, додає їй блиску. На противагу цьому, неправдива брехня заперечує реальність, ненавидить її, не бажає охопити її у знанні такою, якою вона є. Погана, неправдива брехня є актом знищення. Погана брехня не визнає сонця, що світить над цим світом, як він є. Ця брехня є наслідком нездатності відреагувати у спосіб, в який Бог позначив акт свого творіння: все, що він зробив було добрим, — все, включно із можливістю гріхопадіння. Такий Бог може озирнутись на те, що сталося і стерпіти це. Такий Бог навіть здатен відчувати трагічність істини.

Витримати істину і сприйняти її як виклик

Але хіба цей трагічний аспект істини є останнім вердиктом Ніцше про те, що існує? Чи робить це його фаталістом? Мабуть, тут приховане щось більш значуще і вагоме. Насправді, його фаталізм по відношенню до істини має моральне підґрунтя. Він каже нам, що ми маємо вміти бачити реальність, якою вона є, аби розуміти її. Ми повинні змиритися з тим, що цей світ є для нас єдиним, що іншого світу немає. У Так казав Заратустра він радить нам залишатись вірними землі і не віддалятися від неї, не тікати від неї. Істина вимагає здатності витримувати те, що є, не вдаючись до втечі. Перефразовуючи Маркса: не існує жодного іншого світу, який ми можемо отримати у винагороду. Ніцше навіть робить цю правдивість провокативною — ми маємо не просто зносити реальність, але навіть розуміти її як виклик. Моральність, що стоїть за його концептом істини є провокативною: скільки реальності здатна стерпіти людина і зрозуміти як виклик? Так і проявляється справжня відкритість до світу. Ця моральна відкритість надає ретроспективно-спрямованому елементу часу в істині особливої, моральної імплікації. Ми маємо щораз виявлятись відкритими до прийняття цієї реальності, цього даного світу, дозволити цьому світові повторюватись разом з усім добрим і поганим, що в ньому є, усіма позитивними і негативними сторонами і їх наслідками. Ми маємо бути відкритими до вічного повернення подібного, вічного повернення подібних світів, подібних життів. Він обертає загрозу фаталізму, замкненого в межах істини на фаталізм відкритий. Тепер ми можемо зрозуміти, яким чином Ніцше пояснює свою amor fati. Істину неможливо уявити без людської волі до пошуку істини, без любові до цієї істини, волі до прийняття реальності, що стоїть за істиною, волі до життя в цій реальності.

Поворот вперед

Але це моральне прагнення дає нам значно більше. Прагнення витримувати істину і розуміти її як виклик дарує нам відкритість до іншої, поворотної здатності волі. Та сама воля, що в межах істини уможливлює прийняття зорієнтованого назад фаталізму, так само спроможна до руху вперед, але не такого руху, що прагне втекти від реальності, а такого, що ставить людину в активне відношення до реальності, спонукає до активності в межах реальності, реальності людини як особистості. Реальність, що була осмислена, спонукає до дії, до вчинку, до активності. Істина каже: те, що було зроблено, відмінити не можна; це фаталістична імплікація істини. Але з цього не випливає, що нічого більше не можна зробити! Ми здатні до дії, а правдиво пізнана і прийнята реальність є точкою відліку цієї діяльності, волі до початку активних дій. Ми не починаємо з нуля, із чистої дошки, ми не здатні творити із нічого. Ми починаємо діяльність у межах заданої реальності, реальності, в якій ми вже живемо і вже діємо, і можемо діяти активніше і краще. Аби зрозуміти цей поворот у межах волі до істини, ми маємо повернутися ще раз до значення Ніцшевого фаталізму, його amor fati.

Фаталізм пов’язаний із необхідним ходом подій. Необхідність може вказувати на закритість цього світу, — те, що сталося, мало статися невідворотно. Необхідність може вказувати і на те, що ми не є вільними акторами, але навіть якщо такими і видаємось, то всі наші дії є наперед визначеними і передбаченими. Однак така інтерпретація концепту необхідності не є адекватною характеристикою позиції Ніцше; в такий спосіб нам не зрозуміти його amor fati. Аби пояснити активізуючу дію його amor fati, він використовує давньонімецьке слово для позначення необхідності: Notwendigkeit. Це слово має дві складові: Not (негативність, скрута) і Wende (поворот). Not каже нам про те, скільки негативних аспектів має важка реальність, у якій ми живемо: просто згадайте, скільки зла було вчинено людськими істотами, у скількох поганих ситуаціях ми опинялись, скільки недоліків є у природі людини, її житті та культурі. Ми маємо правдиво підходити до всіх цих аспектів реальності, описувати їх і сприймати їх як виклик. І це тому, що ці аспекти реальності не є абсолютно негативними. Вони також є викликом, викликом до активної діяльності, ці негативні аспекти спонукають нашу волю до їх подолання, до дії, до покладання нових цілей. Хіба ж не негативність урухомлює волю як таку? Однак вона це робить не задля того, аби зробити її реактивною і примусити мститися реальності. Це є спонуканням любити реальність, котра, в свою чергу, спонукає нас до дії. Те, що зроблено, назад не повернути, — це трагічна імплікація реальності як простого факту. Але з цього не випливає, що нічого не можна більше зробити взагалі. Якраз навпаки: негативність говорить, що ми можемо дати поворот (Wende) цій негативній ситуації. Друга складова необхідності (Notwendigkeit), Wende (поворот) є активною відповіддю на першу, Not (негативність). Ми не маємо сподіватися на інший світ, світ без негативності. Навпаки: саме в межах цього правдиво сприйнятого, даного світу, ми маємо покладатися на активність, прагнення до творчості. І саме тут ми зможемо оцінити, наскільки глибоко пов’язаними є істина і мораль. Моральна воля до істини залучає і спонукає моральну волю до дії, до покладання цілей. Прагнення діяти добре є моральною відповіддю на прагнення бути правдивим, правдивим навіть щодо злих елементів реальності.

Тепер ми можемо повернутися до витоку, тобто до проблеми ресентименту. Коли ресентимент стає вигадливим і шукає помсти, він підбурює нас не приймати того, що сталося. Він злісно озирається назад, він прагне відмінити те, що вже сталося. Це все робить ресентимент неправдивим. Він відповідає на виклики даної реальності аж ніяк не активним прагненням творити благо. Навпаки, його відповідь полягає в реактивному прагненні відповідати власним злом на зло, що було скоєно і не може бути забуто. Праведна налаштованість долає цю реактивність. Бути чесним відносно того, що сталося, — ось запорука подолання почуття обурення. Лише в такий спосіб ми зможемо бути терпимими до світу, в якому живемо, до становища людини. Така терпимість є моральним фундаментом праведної amor fati Ніцше.