Юлі Це народилася в 1974 році в Бонні. Вивчала європейське та міжнародне право в Пассау та Ляйпцизі. Вона також навчалася в Німецькому інституті літератури м. Ляйпциґ, у якому згодом викладала сама. Тривалий час жила і працювала у Нью-Йорку (ООН), Кракові (вілла Деціус), Сараєві, Боснії та Герцеґовині. Її перший роман «Орли та янголи» (2001) мав світовий успіх і вже перекладений на 29 мов. Юлі Це була неодноразово нагороджена преміями, зокрема «Німецькою книжковою премією» (2002) за найуспішніший дебют, заохочувальною премією ім. Гьольдерліна (2003), премією ім. Пера Улова Енквіста (2005). Роман «Spieltrieb» (2004) у 2006 році був інсценований у Драматичному театрі Гамбурґа. Збірка «Alles auf dem Rasen. Kein Roman» (2006) об’єднує есеї про суспільство, політику право та літературу. 2007 року вийшов роман «Schilf», а також відбулася театральна постановка «Corpus delictі». З появою цієї п’єси Юлі Це критики назвали її сучасним Джорджем Оруеллом жіночої статі.

---

Юлі ЦЕ

РОЯЛІСТСЬКА ҐЕНІЯЛЬНІСТЬ

«Genie Royal»

З німецької переклала Оксана Курилас

З поганим настроєм сиділа я задумана в саду позаду вілли Інституту німецької літератури в Ляйпцизі, коли щось зашелестіло в кущах і раптом висунулося з них, не менш зелене, ніж сам чагарник. Він — уповноважений з питань культури, так він представився, з Марсу. Чи можу я відповісти: молодий автор — який він? — Йому можна зарадити, подумала я, затисла кулак підборіддям і спрямувала погляд у далечінь.

— Молоді автори, — відповіла я нарешті, — як CRITTERS². Маленькі і скритні, і ніхто не знає, які вони на вигляд. Хіба що вони з’являться на телебаченні.

— Але за чимось-таки їх пізнають? Можливо, за віком?

— Ну, так, — сказала на це я. — Вік — величина відносна. Ще донедавна письменник після сорока вважався молодим автором. Тоді Беньямін Лєберт³ склав свою першу книгу — за цим численням перед своїм зачаттям. Молодим автором можна бути у віці від мінус п’яти до плюс п’ятдесяти п’яти років.

Але все-таки правда, наполягав житель Марса, що молоді автори принагідно щось пописують?

————
Перекладено за виданням: Alles auf dem Rasen. Kein Roman, Schöffling & Co. Verlagsbuchhandlung GmbH, Frankfurt am Main 2006.
¹ З англ.: тип (знев.), скотина (розм.), жива істота, рептилія (зоол.); зубастики — герої однойменного серіалу в жанрі комедії, фантастики і фільмів жахів (1986—1991).
² Беньямін Лєберт — молодий німецький письменник.

— Ох, письмо, — зітхнула я й похитала головою, — також відносна величина. Здебільшого кажуть, що молоді автори найменше вміють писати.

Марсіанин спантеличився. Він докладно вивчив земні дебати про молодіжну літературу і шукав матеріал про фетиші примітивних культур. Він швидко підсумував для мене свої результати: З’явилась група молодих авторів, тому що письменники не мусять, як поп-зірки, впродовж десяти років брати уроки гри на гітарі і проколювати брови, щоб стати відомими і дозволяти собі вилежуватися в ліжку. Їхня тактика боротьби полягає в навіюванні довірливим читачам думки, що вони хочуть читати їхні книги, а не Ґьоте, Манна чи Ґрасса. Так вони отруюють західноєвропейську культуру, вбивають сельву і потроху втягують увесь світ у прірву. Чи відповідає це дійсності?

— На сто відсотків, — підтвердила я. — Одначе недосвідчений не завжди помітить, що перед ним саме один із них. На випадок реальної небезпеки почніть із визначення статі, бо самки небезпечніші, ніж самці. Їх звуть панна Чудо або Нова Кінозірка, і в них більше сторінок, ніж у їхніх власних книжках. А тепер: щасти і гарного ще дня.

Постривай! Мені він може сказати про це: він залюбки спіймав би собі для досліджень одного молодого автора. Чи не знаю я, в якій із кав’ярень можна найшвидше когось зустріти?

— Кав’ярні? — поглузувала я. — Минулися часи. Нині для молодих авторів існує цілий тренувальний табір. В Інституті німецької літератури їх збирається щонайменше сотня. Там під барабанний бій своїх майстрів вони продукують один успішний роман за одним і підводять голови лише тоді, коли принагідно загляне якийсь журналіст, щоб запитати, чи можна взагалі навчитися писати. А це ... — на цьому слові я підвищила голос і піднесла кулака, — питання доволі-таки виправдане. Зрештою творча діяльність вимагає ґеніяльности. Бог також не брав участі в семінарі зі створення світу.

— А треба було, — висловився чоловік із Марса і приготувався занотовувати. — Ну і, можна цьому навчитись?

— Молоді автори, — сказала я, — дають на це почергово три відповіді. По-перше: так, у початковій школі, грифелем по шиферу. По-друге: ні, я вміла це ще перед своїм зачаттям і у віці мінус п’яти років писала краще, ніж Ґрасс у п’ятдесят п’ять. По-третє: це ремесло можна передати, але талант також не шкодить.

Він сам довго розмірковував над зустрічним запитанням, заперечив чоловік з Марса. Чому ніхто ніколи не наштовхнеться на те, що Бетховен у двадцять чотири роки ще брав уроки гри на піаніно, що Мікеланджело долав тривалі навчальні роки і курси, а Пікассо навчався в Академії мистецтв в Барселоні? Чому не має нічого проти creative painting, creative sculpturing creative piano playing?³

Я прийняла кулака і стала в доцентську позу:

— Тому що writing⁴ на відміну від інших названих дисциплін не обов’язково creative! Робочий матеріал письменника, мова, в розпорядженні кожного. Мовлення, а тому в переважній більшості випадків мислення і письмо належать до основоположного людського ergo sum. Що не скажеш про поводження з грудою глини, фарбою в порошку чи струнними інструментами. У чому вправляється молодий автор? Щось невагоме відрізняє здібності письменника від здібностей його собратів! Виділяє його з кола творців поштових листівок і папірців для закупів! Як Gelee Royale⁵ королеву з маси бджілок-тружениць.

Цікаво, зауважив уповноважений із Всесвіту, із завзяттям нерозбірливо записуючи, GENIE ROYAL⁶, гарний заголовок, а все — цікавий, примітивний спосіб бачення речей. На Марсі, пояснював він, розмовна мова і літературне мовлення за своєю суттю два різні предмети. У літературного виразу та запису на папірці для закупів стільки ж спільного, скільки в довільного вдаряння по клавішах піаніно та інтерпретації сонати Бетховена. Письменник повинен розкривати і вивчати властивості та можливості мови, як це робить скульптор із каменем. У булочній він все одно не проситиме булочки гексаметрами. Якщо письменник використовує розмовну мову, то він значно більше схожий на композитора, який цілий день насвистує «Всі мої каченята»⁷. Коли він візьметься за мистецьку працю, «Всі мої каченята» не допоможуть при цьому.

————

³ З англ.: креативне малярство, креативна скульптура, креативна гра на піаніно.

⁴ З англ.: письмо.

⁵ З англ.: ма́точне молочко.

⁶ З англ.: роялістська геніальність.

⁷ Дитяча пісенька.

— А Ви можете собі уявити, — спитала я роздратовано, — викладати цю таємничу марсіанську літературну мову в інституті, відділенні університету, до речі, в коридорах якого пахне крейдовим пилом і уніфікацією? У майстер-класах, де вчитель гримучим голосом застосовує кодекс правил і систему оцінювання і під кінець вручає диплом, овва!, диплом письменника?

— Такий будинок, як цей, — сказав чоловік з Марса і показав на віллу позаду нас, — був би, мабуть, найбільш підхожим місцем.

Я подивилася на будівлю так, ніби вперше її бачила, і знизала плечима. Коли ми обернулися, у вікні семінарського кабінету на другому поверсі блискавично зникли п’ять постатей.

— Хай там як, — сказала я. — Справжня література у всякому разі твориться вночі під дією абсенту й опіуму. Вона вистраждана, зламана, заново народжена. Її творець переживає численні моторошно-блаженні душевні стани — і з першим щебетом птахів обважілий під вагою світу і виснажений від саморозкриття опускаються на своє скромне ложе. Отак.

Може й так, висловився чоловік з Марса, але чому автору, витверезівши, не обговорити текст, який виник, із кількома колегами? Не випробувати на них, чи придатний мовний засіб для бажаного виразу? Не поправити огріхи? Чому йому можна укладати шлюб чи засновувати салони, щоб обмінюватися думками про літературу, але не можна відвідувати школу письма? Така школа, яка є нічим іншим як безперервною розмовою про новоявлену літературу, повинна тим паче бути каталізатором. Прискорювач вічного, пов’язаного з письмом навчального процесу.

— Як-не-як, — сказала я, цитуючи Кракауера⁸, — до невміння нічого писати, відколи воно стало самостійною мистецькою формою, ставлять чимраз вищі вимоги.

————

⁸ Зіґфрід Кракауер — німецький журналіст, публіцист, соціолог і кінознавець.

— Ох! — гукнув уповноважений з питань культури і вже давно як перестав нотувати, —моя теза така: народ поетів і мислителів будь-якою ціною не хоче попрощатися з мислячим ґенієм, який творить поезію. Якщо нецивілізований народ більше не може вірити в Бога, кайзера чи батьківський авторитет, то для нього принаймні Ґьоте кумир. Чи, може, є ще якась розумна підстава, яка свідчить проти існування школи письма?

— Так, — сказала я. — Молоді автори. Вони занадто молоді і скритні. І їх забагато.

Марсіанин насторожився і почав гортати свої нотатки.

— Середній вік в Інституті літератури, — сказала я, — становить орієнтовно двадцять чотири роки. Про що, мій зелений пане, писати жовторотикам? Про себе самих? Своє дитинство? Спільне студентське помешкання у східному Берліні?

— Але це якраз і феномен, — сказав він і схвильовано подивився. Можливо, він не знав, що таке спільне студентське помешкання. Або ж він не розумів, чому я так посміхалася, скритно посміхалася. Тому й ведуться дебати, і тому він досліджує тему, через те що вони всі страшенно молоді.

— Ґьоте, — прошепотіла я, — було приблизно двадцять п’ять, коли з’явився «Вертер». Томас Манн почав «Будденброки» у віці двадцяти двох. — Уповноважений з питань культури відхилився, коли я до нього підступила. — Бюхнер помер у двадцять чотири, а відтак виклав усе на папір уже до цього. А Шиллер написав «Розбійників» у двадцять два під ковдрою.

Йому поступово ставало ясно, він втупився в мою усмішку, яка тепер оголила зуби.

— Одного ви не помітили, — сказала я, — дебати і ти. Тепер я можу тобі про це сказати: Ми завжди були такими молодими.

Тоді я активно вступила в розмову.

— CRITTER! — було останнім, що сказав уповноважений з питань культури з Марса. Я вклонилася і кивнула вгору в бік другого поверху, де пролунали оплески. Я зім´яла нотатки марсіанина і замість цього склала одне-єдине речення на блоці, заради прийдешніх поколінь: Писати можна навчитись. Але необхідна скритність, вона вроджена.

ПРИНЦИП ҐРЕҐОРА

«Das Gregor-Prinzip»

Був собі Ґреґор. На питання, що дасть йому його навчання підприємництву, він мав звичку відповідати так: «Я хочу золоту кредитну картку з моїм іменем на ній і «Порш 911» з білявкою». Принцип Ґреґора в маленькому університетському містечку був дуже поширеним: його прибічники відверто добре вдягалися і ще перед тим, як перший мобільний телефон підтвердив свою ринкову придатність, вони вже були в змозі перетворити будь-яку кав’ярню на бюро консалтингу, просто засідаючи в ній. Не складало труднощів вважати Ґреґора нестерпним. Матеріалістична людина в матеріалістичному світі, без захоплень, без ідей та цінностей. Принаймні він не робив таємниці зі свого всеохопного незацікавлення речами, монетарний еквівалент яких був не ясний.

До принципу Ґреґора належав і Фюссер. Він був другим боком медалі. Фюссер не знав, починати йому вивчення філософії в Тюбінґені заради науки чи через пиво у Кьольні. Свої книги він зберігав у купі на підлозі, бо на полицях нічого не міг відшукати. Фюссерові друзі були або затовстими, або затонкими і любили гроші, якщо вони пасували в автомат із сигаретами. Своє ж навчання з гуманітарних дисциплін розглядали як прекрасну підготовку до безробіття: навчались, маючи довільний розподіл часу, справлятися з внутрішньою порожнечею та соціальною деградацією.

Ґреґор і Фюссер ніколи не зустрічалися, бо один вставав тоді, коли другий ішов спати, — природа створила для них різні життєві простори. Незважаючи на це, вони були подібні, як протилежні кінці флагштока. Обидва в різний спосіб жадали однієї й тієї ж речі: Ґреґор — наявності, Фюссер — відсутності побільше грошей.

З ними двома приятелювали Ніна і Нелє. Вони вивчали право, бо з ним «можна робити що завгодно», а до грошей були байдужі, допоки добре наповнені запаси червоного вина і магазини секондгенду відкриті щосуботи до 16 години. Суто заради цікавости Ніна і Нелє вчили три мови, обрали паралельні, другу і додаткову спеціальності, пройшли практику в глобальних силових центрах світу і на вечірках говорили про східне розширення ЄС. Вони майстерно старалися приховати від себе і батьків, що їхня парадна освіта не зводиться до вибору професії.

Ґреґор і Фюссер їх зворушували: представники різновиду, який ще не знає, що йому загрожує вимирання. Ніна і Нелє були, власне, провидицями нової епохи. Вони могли жити з великою кількістю грошей і без них, бо визначали себе і своє оточення через інші речі. Їхні улюблені речення звучали так: «Гроші не роблять щасливим». По-друге: «Гроші не роблять ситим». По-третє: «Пам’ятайте наші слова».

Кілька речей були спільними для всіх. Всі знали, що з початком Третьої світової війни слід посипати ганчірку розпушувачем тіста і прикласти її до рота. Всі мали мати краще життя, ніж їхні батьки, і водночас були обмовлені через претензійне мислення і благополучне дитинство. Вони були високоінтелігентні, непересічно обдаровані, при фізичній силі, словом: взірцеві приклади майбутніх представників ключової еліти, проблиски надії щойно об’єднаної республіки. Їм дорікали дезорієнтацією вже тоді, коли їх ще не було на світі.

Часто непоказна подія позначає в системі наперед встановлене місце зламу. Злам тисячоліть уже позаду, а Ґреґор, Фюссер, Ніна і Нелє розбіжаться на всі чотири сторони, коли перекинеться мішок із рисом. Не в Китаї, а на одній із вечірок у садку, яких поколінню батьків все ніяк не вистачить, відколи діти не живуть разом із ними.

На одному з таких свят влітку 2000 року випадково виявляється, що, по-перше, все принесене вино і шампанське з Aldi⁹ і, по-друге, всі присутні, включно з господаркою, побачили це вже давно по етикетках. І тут мами людей, як от Ґреґора, Фюссера, Ніни і Нелє, розповідають, як вони впродовж трьох десятків років на закупах в Aldi паркуються за будівлею, пакують покупки в узяті з собою пакети від «Edeka»¹⁰ і на випадок, якщо зустрінеться знайомий, завжди мають напоготові одне й те саме речення: «Дорогі марочні продукти Aldi пакує в дешеві упаковки — треба бути ідіотом, щоб видавати більше грошей». Велике полегшення, гучний і довгий раптовий регіт. Нова ера сповіщає про свій прихід.

————

⁹ ALDI — мережа дешевих продуктових супермаркетів.

¹⁰ EDEKA — мережа дорогих продуктових супермаркетів.

Трохи згодом мені телефонує Ґреґор. Він знайшов моє прізвище в Інтернеті і хоче розповісти, що він поробляє. Після своїх двох оцінкових іспитів він переїхав у столицю і працює у Whoever & Whoever Incorporated. «Як чудово!, — вигукую я і чесно радію за нього, — як справи з Поршем?» — «Не знаю, — каже Ґреґор повільно, — я раптом перехотів його». Крім того, він роздумує до кінця року розрахуватися з роботи. Мовчить. Мені також більше нічого не спадає на думку. При закінченні розмови в мене щось дзвенить у вухах. Це луна протяжного реготу.

Я телефоную друзям і їхнім друзям, знайомим і їхнім знайомим і ставлю їм запитання: «Вам потрібні гроші?»

Подібність відповідей разюча: «Нє. Трохи. Коли мені щось треба, я йду працювати. Лишень для незалежности, свободи і самовизначености. Все важливе не купиш. Мої проблеми з еґо я вирішую завдяки спорту. Відмова дає простір для дій». Тільки одна опитувана відповідає: «Я виробила собі високий життєвий стандарт і хочу його зберегти». Вона з Росії.

«Друзі, — гукаю я в безкінечні простори телефонного зв’язку, — ми перебуваємо в економічній рецесії. Як ви дивитеся на те, щоб узяти себе в руки, заробити купу грошей і пустити їх знову до людей?» Жодної відповіді. Хтось позіхає, інший сміється. «Серденько, — реагує Ніна, — чи ти, власне, все ще їздиш на тому розкішному шістнадцятилітньому ФольксВаґені Поло?» А що, це суперавто, 250 тис. км пробігу і ще більше року до техогляду. Після двадцяти дзвінків і одного погляду у дзеркало я знаю точно. Ми не економимо, ми лишень не видаємо грошей. Кредитно-картковий Ґреґор — галіонова фігура потопаючого торгового флоту. Екіпаж збудував собі пліт і прямує до хижок на берегах групи островів.

Те, що не передається ані авторитарним, ані антиавторитарним вихованням, це екзистенційний страх. За результатами молодіжного дослідження, проведеного Shell¹¹ у серпні цього року, незважаючи на біржовий крах, хвилю банкрутств, масове безробіття і тероризм, юне покоління оптимістично, як ніколи, дивиться в майбутнє. Кожен у своє власне, зрозуміло. Як і раніше, бракує ідеальної надбудови — до болю знайома втрата цінностей залишається незгладженою.

————

¹¹ Shell — підприємство паливно-енергетичної промисловості.

Незважаючи на це, був би передчасним звичний висновок про вільне похитування егоїзму і я-центристський принцип найбільшого сприяння. Для опитуваного важливий соціальний анґажемент, набагато важливіший, аніж політичний. Зайві гроші вони охочіше передали б приватним допомоговим організаціям, ніж податковій. «Переможцями» дослідження називає табір «прагматичних ідеалістів», тоді як «міцні матеріалісти» стоять на боці тих, хто програв. Не навпаки? Ні, от так. Як одноосібні цінності високо котируються товариськість, кохання, незалежність і дозвілля. І нічого не коштують. Як провісник майбутнього суспільства юне покоління радо розглядає під мікроскопом, усупереч прогнозам не звертається до дедалі поверховішого, споживацьки зорієнтованого і позбавленого сенсу буття.

Це повинно б тішити усіх тих, хто у споживацькій одержимості бачив настання вічно майбутнього занепаду Заходу. Менш радісним буде той, хто усвідомлює споживання як необхідну передумову ринкової економіки. Післявоєнний девіз «Хто хоче їсти, мусить і працювати» уже давно втратив пробивну силу. А тепер кане в забуття й другий неписаний закон: «Хто хоче працювати, мусить і їсти. А саме, щось дороге». Або по-іншому: «Без споживачів немає інвесторів і робочих місць».

Як завжди, коли не знаю, як бути далі, телефоную моєму другу Ф. «Ф., — кажу я, —скільки тебе знаю, ти спиш на старому матраці. Твій одяг висить на пересувній рамі, посуд ти складаєш на підвіконні. Чому ти не купиш собі ліжко, шафу і кухонний стелаж?» — «Що! — кричить обурено Ф. — Модерність — це мобільність, сьогодні потрібне коріння в повітрі. Майно зобов’язує, а саме до пересування меблів з черговим переїздом». Мене це не задовольняє. Хто багато заробляє, може собі дозволити послуги фірми з перевезення. «Точно, — визнає Ф., — але видавати великі суми за ніщо має щось неапетитне». Тому Ф. не п’є капучіно Mitropa¹². З принципу. «Видавання грошей, —кажу я, — було колись любим хобі. Чи тільки тому воно зажило аж такої поганої слави, що кілька споживачів-екстремістів якоїсь миті перегнули палку? Уявімо тепер нову колекцію на подіумі світоглядів: неоаскетизм? Що трапилося з принципом Ґреґора?»

————

¹² Mitropa — акціонерне товариство гастрономічного сервісу для німецької залізниці та автобанів.

Хто забагато питає, того Ф. карає однією теорією. Це дуже просто: наше суспільство поступово відступається від віри. Смерть Бога далеко позаду, час жалоби також минув. На так звану прикрість політики ми дивимося великими від ляку очима, тоді як вона вже давно настала. Після звільнення у відставку релігії і політики тепер вже й кумири економіки втрачають сенсотворчу силу. Відступ від економічного є останнім рівнем логічного трикроку. Ми більше не віримо в те, що Марс робить мобільним, Edeka кращий за Aldi і в класних автах сидять класні типи. Незважаючи на глобально організоване глобалізаційне суперництво, існує тихий, приватний і саме через це вартий серйозного сприйняття спротив. Він живиться з усвідомлення, що, хто не витрачає грошей, той і не мусить їх заробляти. Колись-таки нарешті доведуть до завершення те, що замислило просвітництво. Перебиватися системами-замінниками — так може кожен.

Отже, чи скоро ми вилетимо з останнього трансцендентального притулку для бездомних? Якщо так, можливо, ми з’ясуємо, що погода надворі тепліша й сухіша, ніж ми побоювалися. У принципі ми зайняті тим, щоб замінити невластиве властивим. Як релігія та політика, так і економічний кругообіг служить взаємно обумовлювальним суттєвим елементам людського співжиття: регулюванню та комунікації.

Грошима, заробляючи і видаючи їх, кожен окремо виражає своє визнання або відхилення певних продуктів, ідей і розвитку; і навпаки, зазнає поцінування або відхилення самого себе. Відколи технічні засоби почали уможливлювати обмін думками кожного з усіма, гроші як медіум поцінування стали зайвими. Тим часом люди присвячують годину за годиною розробленню домашньої сторінки або програмного забезпечення не тому, щоб заробити на цьому, а щоб почути, що їхня робота була добра і допомогла іншим. А на Ebay найкращий продавець не той, що з найдорожчими продуктами, а той, у кого найбільше позитивних оцінок.

«Стоп, — перебиваю я Ф., — не розказуй мені нічого про запровадження пост-капіталізму через комунікацію в Інтернеті. У це я повірю, коли по сусідству відкриється перша некомерційна булочна.» — «Йдеться не про це, — каже Ф. — «Комунікаційна технологія уможливлює задоволення основоположної людської потреби. Якщо цю потребу більше не мусить підтримувати економічна поведінка, то споживання втрачає свою компенсаційну функцію, а економіка тим самим — рушійну силу». — «Ф., — кажу я, — ти хочеш мені пояснити, що не маєш шафи для одягу, бо можеш писати і-мейли?»

Як тільки мої телефонні рахунки перевищать орендну плату, я зрозумію його, каже Ф. і кладе слухавку.

Хто чи що б там не старалося розпрощатися з принципом Ґреґора — остаточне суспендування дало б в усякому разі вигоди. Скорочення робочого часу як засіб розподілу роботи ми сприйматимемо з радістю. На майбутнє зниження життєвих стандартів ми відповідатимемо знизуванням плечей: вже сталося. Ми чекатимемо на повідомлення, чи справді під кінець року Ґреґор розрахується з Whoever & Whoever Incorporated. Після цього з усмішкою на устах і повторним пакетиком чаю в чашці ми вечір за вечором лягатимемо на наші солом’яні постілки.

МИ НЕ НАВАЖУЄМОСЬ

«Wir trauen uns nicht»

Давно стало стандартним закидом, ба майже стереотипом, що ми, письменницький цех, а передовсім молодші з нас, у найгіршому сенсі аполітичні.

У нас немає партійних книжок. Ми не використовуємо свої тексти як носії політичного змісту. Чи ходимо ми на вибори і за кого голосуємо, в найкращому разі знають наші найближчі друзі. Якщо ж ми маємо свою думку, то ділимося нею щонайбільше з усією скромністю, з найбільшою охотою за столом у вітальні і за умови безкоштовної, одночасної видачі усіх протилежних позицій.

Я знаю багатьох авторів, які про свої власні тексти і навіть про літературу як таку кажуть, що вона мало чи не зобов’язана до політичного стримання; мистецтво і мистці не мають права ставати на службу позаіндивідуальних цілей. Навколо таких абстрактних питань у минулому було вдосталь суперечок. До певної міри новою видається мені обставина, що сучасний відхід літератури від політичного в жодному разі не випливає з естетичного концепту. Він ніяк не пов’язаний з «мистецтвом заради мистецтва». Він також не випливає з політичного концепту. Він просто наявний. Сама собою зрозуміла річ, якій, здається, немає альтернативи.

Ми — одинаки

Наразі я в жодному разі не хочу налаштувати на скигління про прикрість політики. На мій погляд, цей феномен ґрунтується всього лише на термінологічному непорозумінні: Правду кажучи, мається на увазі зовсім не прикрість політики, а прикрість партій. Представники мого покоління є справжніми одинаками; вони не люблять ідентифікувати себе з якоюсь групою. Коли вже хтось має труднощі з заснуванням сім’ї — чи зможе він, перепрошую, вступити в партію? Хто сьогодні бачить себе частиною руху, той швидко викликає підозру відсутності індивідуальної особистості і доволі немодного, мало чи не небезпечного стадного інстинкту. В Німеччині більше не люблять уніформ, ані матерчатих, ані духовних. Те, що в країні, населення якої традиційно схильне до перебільшень, ця нехіть швидко мутує до фанатичного антиколективізму, навіть не здатне особливо вразити. Наслідком цього, на жаль, є нездатність спільно просувати легітимні інтереси і в такий спосіб брати участь у демократичному житті. В демократії важить більшість, а більшість у певному сенсі — це таки група.

Письменник, однак, щоб бути політичним, повинен не тільки не належати до партії; він навіть не повинен писати політичну літературу. Він може бути письменником і політичним мислителем в особистій унії, не роблячи одного засобом досягнення другого. Чого від нього можна було б чекати? Він мав би на певні політичні теми розвивати думку і час від часу оприлюднювати її. Він більше, ніж інші, має шанс політично діяти і попри це плекати свою стадофобію. Якщо викликати в своїй уяві череду живого покоління письменників, то переважно безрезультатно спитаєш себе: Був X «за» чи «проти» війни в Іраку? Що думає Y про затор реформ? Якою, на думку Z, є справа продовження розвитку демократії?

Коли опитати X, Y і Z у кнайпі за пивом і вином, з великою ймовірністю вони зможуть щось відповісти з усіх питань. Спитати їх: «Чому ви це не записуєте, як воно відповідає вашій професії?» — вони промурмотять щось незрозуміле. Це нічого не дає. Не моя робота. Я відділяю політику від літератури. Я не хочу себе запрягати попереду жодної тачки.

Політику, як неосяжно парадоксально, проголосили приватною справою.

Я скажу Вам, чому це так. Громадська думка звільнила письменників зі службової роботи, а останні навіть не спробували подати проти цього скаргу про захист від звільнення. Коли сьогодні виникає потреба в думці, звертаються до спеціаліста. У разі крайньої необхідності створюють комісію. Існують спеціалісти по Балканах, Іраку, податках, етиці і молоді, спеціалісти з демократії та питань прав людини, і є майже стільки ж комісій. Письменники одразу розгледіли, що вони ані спеціалісти, ані комісія. Вони — експерти з усього і нічого, з себе і з усього на світі.

Модерне людство западає на фатальну хибу, коли забуває, що політика є чимсь, що, по-доброму і по-злому, роблять люди для людей, а не якоюсь наукою, яку досліджують і розуміють лише в лабораторіях глобальної економіки та міжнародних злочинів. Щоб бути політичним, не потрібно партії; і насамперед не потрібно державно визнаних експертів. Значно більше потрібно двояко: здоровий людський глузд і серце в тілі. Не те щоб ми, письменники, позбавилися цих двох речей. Ми тільки більше не наважуємося публічно їх вживати. Ми побоюємося запитання: «Звідки ви це знаєте?»

Література — не журналізм

На опитування щодо моєї політичної позиції я відповіла б, що ще не втратила своєї дитячої віри у справедливість. Я навела би приклад, що досі застосовую свої юридичні знання виключно для того, щоб на громадських засадах боротися з демократичним колоніалізмом на Балканах, військовими злочинцями в Уґанді і Телекомом. Попри це я не належу до жодної партії, і ніхто, щонайменш я сама, не був би в стані сказати, чи я «ліва», чи «права».

Більше, ніж правий і лівий, червоний чи чорний, кріпить мене тверда віра, що літературі само собою випала соціальна і в широкому сенсі політична роль, тому що природна потреба людини — пізнати, що думають і почувають інші люди, репрезентовані письменником і його фігурами. Уже тільки через це літературу в політичній сфері не можна замінити чи витіснити журналізмом і вона не повинна ховатися за відсутністю своїх експертів і спеціалістів. Ба більше, вона повинна нести відповідальність за заповнення прогалин, які розкриває журналізм, під час намагання нарисувати картину світу. В цьому її завдання, з яким вона може рости, і тут пролягає шлях, на який я пробую стати. До читачів я хочу донести не думки, а ідеї, і відкрити доступ до нежурналістського і все-таки політичного погляду на світ.