Микола ШАТИЛОВ

«ПЕРЕКЛАДАЮ ТЕ, ЩО МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ...»

Пражанка Рита Кідлерова перекладає Антонича не лише чеською, а й … новогрецькою

У Чехії на здобуття Державної премії в галузі літератури номіновано перекладачку з української мови Риту Кіндлерову (1974). У її творчому доробку переклади з Оксани Забужко (Polní výzkum ukrajinského sexu, 2001; Sestro, sestro, 2006), Юрія Винничука (Příběhy z Haliče, 2002; Cha-cha-cha, 2009), збірка українських казок (Pomsta Oleksy Dovbuše, 2004), антологія української новелі (Expres Ukrajina, 2008).

Розмову з перекладачкою веде празький автор «Всесвіту» Микола Шатилов.

М. Ш. Українська і чеська — мови спільного слов’янського кореня. Якою мірою се спрощує завдання чеського перекладача, а якою ускладнює?

Р. К. Думаю, кожна мова має в собі стільки всього своєрідного, що належність її до тієї чи тієї мовної цілости не є аж так і важлива. Скажімо, угорська й турецька — теж одного кореня, а спільного між ними аж нічого. Може, так звана близькість і завдає перекладачам зайвої мороки, але не мені. Утім... Знаєте, я залюбки перекладаю чеські й українські поезії на новогрецьку, а от грецькі й чеські на українську — не наважилася б.

М. Ш. Ув одній із своїх статей ви зазначили, що перекладачеві з української не зашкодило б знання і московської мови. Що саме ви мали на оці?

Р. К. Досконало знати російську, мо’, і не конче, але мати певне уявлення про неї бажано. Як мовляв мій батько, мусимо знати мову наших ворогів. Се аж ніяк не неґативне ставлення до російської культури. Се спричинено великопанською поведінкою більшости росіян, з якої мене млоїть. Гадаю, перекладачеві з української не зашкодить і знайомство з польщизною. Те, що московщина набула в Україні такої ваги — вина самих українців. Поки вони спілкуватимуться чужою мовою, поти і нам, перекладачам, буде потрібне знання тої, чужої, мови.

М. Ш. Вами підготовано й видано антологію сучасної української новелі Expres Ukrajina. Мова яких новелістів найбільш, на ваш суд і смак, зближається з мовою українських клясиків?

Р. К. Не знаю. Мало того: й знати не хочу. Коли письменника заганяють до певної, хай і «клясичної», ніші — біда! Час покаже, хто, як ви кажете, «наблизився». Мені дуже важко було добирати авторів для антології, а ви пропонуєте, щоб я ще й вибрала з вибраного. Ні, відмовляюся! Сей ваш критерій мені чужий. Завше перекладаю те, що мені подобається, а не те, що хтось вважає «успіхом», «здобутком», «шедевром» тощо. Між іншим, я стала перекладати Антонича (на чеську і новогрецьку), коли в Україні він мав заледве десяток читачів. Уподобала його — і квит! Я своїм відчуттям і передчуттям вірю...

М. Ш. Творча співпраця чеської перекладачки з українськими письменниками... Який вигляд вона має сьогодні і якою б ви хотіли бачити її згодом?

Р. К. Нелегка є співпраця загалом з українськими інтелектуалами, і се не лише моя думка. Українці — европейська людність, а тож чекаєш, що кожен з них і поводитиметься більш-менш по-европейськи. Надіслала тобі незнайома чеська перекладачка e-mail, просить поради — відпиши. Де там! Коли вийшов Expres Ukrajina, дві письменниці мали до мене претензії: чом узято саме ті оповідання, вони, мовляв, мають сотні ліпших. А я ж написала їм не один e-mail: надішліть, будь ласка, свої нові твори. Ні гуку ні відгуку! Певна річ, є й люди, яким я безмежно вдячна за поміч, за поради, за підказки, — Оксана Забужко, Людмила Таран, Наталка Сняданко... Остання, як видиться мені, слушно запримітила те, що неґативно відбивається на співпраці перекладача з тим чи тим українським письменником. Пиха! Чи не всякий уявляє себе мало не нобеліянтом...