Дмитро Дроздовський

Мукалліт святої азербайджанської буденності

[Салім Бабуллаогли. Гімн людей у масках: Вірші / Пер. з азербайджанської. — К.: Факт, 2009. — 96 с.]

Хоч іноді не дивись на дороги, якими ступаєш,
тобто іди собі — так собі;
Тобто не роззирайся, будь як сліпий,
тобто ніби як мертвий;
Тобто вдивляйся очима душі...

        Салім Бабуллаогли, «Треба жити в місцях, які ти знаєш» (пер. М. Кіяновської)

Азербайджанська поезія зуміла вберегти в собі те, що втратила поезія західної цивілізації. Зокрема в ХХ сторіччі. Це людинолюбство, яке в західній моделі знайшло вияв через філософію францисканства. Водночас це людинолюбство походить від розуміння того, що людина — це творіння Бога у світі, а отже, людська повсякденність, оця опоетизована у світовій літературі «свята буденність» насправді — найважливіше. Якщо ти любиш Іншого (чи людину, чи найменшу комашинку), то, мабуть, у тобі живе Голос Божий. Бог дарував людям можливість жити в природі й насолоджуватися бодай подобою того, що нашою мовою називається раєм.

В ісламській культурі існує розуміння того, що кожний текст існує в полі божественного духу. Духовний світ ісламу — це світ численних дзеркал, що рефлектують одне одного. Вони вибудувані в колі, в центрі якого найвизначніша фігура з серпанком на обличчі. Ця фігура, що заглиблена в себе, належить Мутакалліму (арабською), тобто тому, хто в слові творить реальність. Таким є сам Мухаммед. Сам Аллах — повсюди, він усіхній, усеприсутній і неподільний. Натомість через пророка говорить Бог. Аллах не може бачити себе й усвідомлювати власну самість, натомість здатність до рефлексії — риса Мухаммеда. Оповідач стає творцем простору, його деміургом. Водночас творці оповіді в ісламській культурі — це не надреальні істоти. Як відомо, арабський світ не пам’ятає шляхетних муедзинів. Натомість кожний мукалліт (той, хто мовить арабською) пересотворює буденний простір на щось сакральне.

....поети, ви не поети,
поети, ви не творці,
а тільки фіксатори,
фіксатори гармонії
та речей, які існують у просторі — і без нас,
реалій, діянь, образів реальних діянь фіксатори.

(«Поети, ви не поети», с. 16. Пер. М. Кіяновської).

Усе написане — це не творіння однієї людини, а лише віддзеркалення іншого виміру. Ось він, структуралізм у східному явленні, коли твір — це не твір, а лише письмо, а точніше, «слід», «присутність відсутності» вищого буття. Автор — не митець, а тільки скриптор, записувач, ретранслятор. Арабський поет Салім Бабуллаогли у новій збірці, що вийшла в перекладі українською мовою, потвердив цю думку. Головне, що в такому світі нічого не існує випадково: все гармонійно пов’язано, а найвищим зразком цієї космічної гармонії постає орнамент, який у східній культурі аж ніяк не виконує функції декору, візерунка. Це повноцінний сюжет людського світу, який на найтоншому рівні уподібнюється до життя — плинного, стихійного, енергійного і водночас багатовимірного.

На ці розлогі розмисли про специфіку арабського художнього простору і мислення мене спонукала перша перекладена українською мовою книжка азербайджанського автора Саліма Бабуллаогли, що побачила світ наприкінці 2009 року у видавництві «Факт». Поетична збірка має назву «Гімн людей у масках». Вірші запропоновано в перекладах Маріанни Кіяновської, Василя Герасим’юка, Сергія Грабаря та Олексія Зараховича. Коротеньку передмову для українського читача запропонував Дмитро Стус.

Чому все ж таки в назву цієї збірки винесено назву вірша «Гімн людей у масках»? І справді, з одного боку, людина щохвилинно змінює маски. Ми весь час вдягаємо на себе маску, писав Ларошфуко. Головне, щоб ця маска не приростала до нашого обличчя.

Скажіть мені
Роздрібну ціну одного людського життя –
І я вам скажу оптову вартість цілого світу.

(«Скажіть мені роздрібну ціну одного людського життя», с. 70. Пер. М. Кіяновської).

Поетичний голос Саліма Бабуллаогли прагне дошукатися справжності; того, що робить людину неповторною і людяною. Водночас карнавальність, театральність — це не ґандж. Мені здається, що ця риса не ставиться на карк людині, інша річ, що в ХХІ сторіччі ми все більше віддаляємося від поняття «справжності».

звичайно, звичайно, звичайно один день,
один день, один чудовий день,
один пречудовий день,
настане, настане, настане, настане,
прийде, прийде, прийде, прийде, напевно,
промине, промине, промине тоді біль,
всміхнешся, всміхнешся, всміхнешся, напевно,
у цьому немає нічого дивного,
бо навіть якщо це останній день,
навіть якщо це кінець твого довгого життя,
той один день завжди найчудовіший.

(«Присвячується серцебиттю», с. 14. Пер. М. Кіяновської).

Карнавал, театральна площа — одне з центральних місць у ісламській культурі. Саме площа, пересотворена в карнавалі, стає сакральним простором істинного буття.

А весь час навколо нас — лише холодні манекени, які з мільйонів телеекранів вимовляють завчений текст або ж кривляються, роблячи вигляд, що в такому кривлянні і криється суть нашого «безплідного» часу, якому судилося жити в добу після-постмодерну. Салім прагне утривалити людське, а це можна зробити тоді, коли перед тобою не маска, а обличчя, зі зморшками, відповідно до віку і реального стану речей.

Вигойдується полотно на шворці;
листок виноградний вклоняється троянді;
верба куйовдить волосся;
квітка прощається із комашкою;
кущик трави на пісковику відмовляє метеликам,
хитаючи головою;
<...>
і хоч насправді це всього лише віє вітер —
ти замовкаєш, не бажаючи лицемірити…

(«Вітер», с. 15. Пер. М. Кіяновської).

Треба зауважити, що Салім Бабуллаогли — людина-інтелектуал, головний редактор азербайджанського журналу «Світова література» (фактично — аналог українського журналу «Всесвіт»), а отже, автор добре обізнаний зі світовою літературою. Також Салім — лауреат премії «Перекладач року» (за переклади Й. Бродського) Міністерства молоді (Баку, 2002); першої премії журі Міжнародного поетичного фестивалю ІЛЕСАМ ім. М.Фізулі (Анкара, 2004); премії «Золоте перо» (Бішкек, 2006). Головний редактор журналу «Світова література» (Азербайджан), член міжнародного ПЕН-клубу.

Уперше з Салімом ми зустрілися в Києві 2008 року на міжнародній конференції до 80-річчя Маркеса. Він прочитав дивовижну доповідь, побудовану на оксюморонах, дотепах, літературно-психологічних колізіях. Зрештою, почавши від «супротивного», доповідач підвів до думки, що вплив Маркеса на азербайджанську літературу величезний.

Так і в цій збірці: ми непомітно підходимо до потреби чути одне одного, розуміти одне одного, любити одне одного.

Люблю...
Радість, що сміється просто в лице;
Відмовку, що вдаряє, мов камінь, у голову;
Поцілунок — нехай навіть буде останнім;
Люблю...
<...>
Якщо прислухатимешся до себе
сидячи вдома –
нікуди не виходячи,
не переймаючись
смутком
ще більшим,
про себе раз у раз схлипуючи –
побачиш, що ти цікавіший...

Якщо напишеш нове слово,
вірячи, що воно нове,
а пізніше нових слів не буває –
говорячи,
сміючись і плачучи –
побачиш, що ти цікавіший...

(«Абсурд», с. 12. Пер. М. Кіяновської).

Про «філологічність» книжки й говорити годі: відчувається, що текст зіткано в майстерні філолога, який шанобливо ставиться до азербайджанської літератури, до своїх попередників і сучасників. І водночас ця збірка перейнята концептами «магічного реалізму», який мав досить великий вплив на азербайджанську літературу в ХХ сторіччі. Як зазначено в анотації до збірки, «Салім Бабуллаогли — один із найяскравіших представників «нової хвилі» азербайджанської поезії». У чому ж полягає суть цієї новітньої гілки на дереві світової поезії?

Передовсім ідеться про поєднання історичного та сучасного; хвилина теперішня виринає з безмежжя пам’яті. Концепт тяглості зростає на ґрунті спогадів, рефлексій над минулим.

Пам’ять часу
Не зрівняти з моєю пам’яттю,
з пам’яттю мого сина,
Але це не повинно тривожити.

Бо то пам’ять від найпершого чоловіка –
До найменшого немовляти,
яке допіру за мить народиться.
Але та пам’ять неспокійніша, ніж тривога,
Якщо не зрозуміємо, що ми разом у ній,
у цій пам’яті, —
Мій син і я.

(«Пам’ять часу», с. 8. Пер. М. Кіяновської).

Водночас космос, довкілля — світ природи постає явленням внутрішнього світу ліричного суб’єкта. Світові повертається образність, немає «каскадної метафоричності», натомість слову повертаються його первісні значення, цей світ емансипується від реальності конкретики і водночас виростає з неї, забираючи читача в простір магічного реалізму. Але цей реалізм існує на тонких гранях людського «Я», нашої свідомості. Цей реалізм має внутрішній, інтроспектний вияв; це світ серця і мелодика серцебиття (в назву цієї статті я виніс назву однойменного вірша Саліма Бабуллаогли, який, як мені здається, позначає доволі важливий концепт цієї книжки: «пам’ять серця»). Допоки б’ється серце, живе й людина. Якщо ж у людини від чогось раптом прискорюється живчик, то це означає те, що душа цієї людини не змертвіла, що вона здатна реагувати на цей світ, здатна відчувати і співчувати. Мотив співчуття також один із центральних для поезії Саліма Бабуллаогли.

У передньому слові до збірки Дмитро Стус зазначає: «Для українського читача поет Бабуллаогли цікавий ще й тим, що він відкриває майже невідомий у нас тип мужнього й глибоко вкоріненого у світову культурну традицію мусульманина, котрий самим фактом свого існування заперечує надуманий мас-медійний коктейль із правди, напівправди й відвертої брехні, що, на жаль, небезуспішно формує культурне кліше, в якому мусульманин і фундаменталіст стали ледь не синонімами… Салім Бабуллаогли самотужки руйнує стереотипи сприйняття. Його гуманізм настільки природний, що мимоволі переймаєшся глибокою повагою до культури, в якій взагалі можливе явище такого поетичного масштабу...». І справді, поетичний світ Саліма Бабуллаогли — це гранична емоційна адекватність, виваженість, це нерв спокою, світ затишку і гармонії, який виникає на поверхні, здавалося б, звичайнісіньких речей.

Чи ти бачив дітей?
Але не тоді, коли вони бавляться у війну.
А коли приходять без причини,
зупиняються перед тобою
і кажуть: ану глянь, я — вмираю?

(«Про дітей і про смерть», с. 7. Пер. М. Кіяновської).

Найпростіша ситуація може перетворитися на щось універсальне, космічне. Діалог між найближчими людьми перетворюється на фатичну гру, що є першим кроком до поетики абсурду.

— Що ти робиш?
— Вірші пишу.
— А що таке вірші?
— Це трохи нагадує колискову,
яку співає тобі мама.
— Мама також пише?
— Ні.
— А чому ти пишеш? — співай.
— …

(«Розмова з сином», с. 35. Пер. В. Герасим’юка).

Однак із цього абсурду виникає відчуття неспокою, несподіванки; ми ніби просинаємося від чогось моторошного, щоб нарешті повернутися до справжнього життя. Часом поезія Саліма перетворюється на замальовку життя, поетичний світ стає занадто реальним, онаративленим, буденне опоетизовується (але не підноситься), а сакральне перебуває поза межами, у світі магічного реалізму, трансценденції. Часом поезія відлунює нотками екзистенціалістського світогляду.

1
Ти сам.
Ранок. Нарозтіж відкрите вікно виходить на
вулицю. Потягуються люди, будинки і рама.
2
Фіранка торкає обличчя, повів протягу смикає
край скатертини: увага!
Ти сам;
В дощ у кожному кроці важкої ходи слизькою
поверхнею вулиці криється
можливість падіння.

(«Дев’ята частина», с. 38. Пер. М. Кіяновської).

Ми сьогодні в маскараді забуваємо знімати маски, а під маскою можеш і недобачити, можеш не розгледіти тієї хвилини, коли людині стає нестерпно важко. Тим більше, що ми всі сьогодні нестерпно одинокі в наших мурах, коли кожен прагне зачинитися на самоті. Тема самотності наявна в збірці «Гімн людей у масках», але все ж таки рятівним словом є саме «гімн». Отже, якщо це все ж таки гімн, то маємо оспівування, себто піднесення чогось над світом марноти. Людина оспівує світ і Бога, який подарував цій піщинці протягом мізерно короткого часу можливість насолоджуватися чудесами незбагненного.

Сподіватимуся, книжка С. Бабуллаогли знайде шлях до українського читача, що, у свою чергу, стане маленьким поштовхом до зближення азербайджанської та української літератур.