Орхан ПАМУК

 МОЄ ІМ’Я — ЧЕРВОНИЙ

З турецької переклав Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ

 

 
21. Я — ваш Еніште

 

Отож у п’ятницю вранці я став розповідати йому, що то має бути за книга із зображенням нашого падишаха в стилі європейських художників. Почав з того, як поділився з падишахом своїми враженнями про венеційські портрети й умовив його видати книгу. Та моїм прихованим наміром було спонукати Кару написати тексти до ілюстрацій, чого мені досі не щастило зробити.

Я розповів, що більшість малюнків уже готові, а останній — у стадії завершення.

— Є й зображення смерти, — говорив я, — воно має символізувати спокій і мир у душі падишаха; кмітливому малярові Лейлеку я замовив малюнок дерева, також у книзі зображений шайтан, ще намальовані кінь, який несе нас у незвідані далі, всезнаючий і вічно підступний пес, гроші... Ілюстрації талановитих малярів вражаючі, геніальні. Тобі варто лиш кинути оком, аби відразу збагнути, яким має бути текст до них. Поезія й живопис, колір і літера — їх єднають братні узи. Ти це знаєш.

Мені подумалося: казати йому, що вирішив видати за нього свою доньку? Невже він житиме разом із нами в цьому домі? Та я спам’ятався: зараз він тебе уважно слухає, щире лице, мов у дитяти, — не вір: вкраде Шекюре й шукай вітра в полі. Але, окрім Кари, мені немає з ким закінчити книгу.

Після п’ятничного намазу я розповів йому про найбільший винахід італійських майстрів — тіні на картині.

— Наприклад, ми змальовуємо вулицю: хтось іде, хтось стоїть, хтось перекидається словами й роззирається навколо. Наше завдання — передати тіні, як це роблять європейські художники. На вулиці вони найбільше впадають в очі.

— А як відтворити тінь? — запитав Кара.

Час від часу я помічав якусь нетерплячість у його поведінці. То він крутив у руках монгольський каламар, який сам приніс, то брав кочергу й розворушував вогонь у каміні. Іноді мені здавалося, що він хоче гахнути тою кочергою по моїй голові й убити мене, бо я віддаляю мистецтво від Аллаха, бо зраджую майбутнє нашого живопису й творіння фантазій ґератських митців, бо схилив на свій бік падишаха. Іноді Кара довго сидів без жодного поруху й не відривав свого погляду від моїх очей. Я буду твоїм рабом доти, доки Шекюре стане моєю, ніби говорив він. Наче в ті часи, коли він був дитиною, я вивів Кару в сад, по-батьківськи звертав його увагу на дерева, на те, як сонце ніжить листя промінням, як тане сніг, я намагався пояснити йому: чому будинки на нашій вулиці здаються меншими, коли ми від них оддаляємося. Та це був помилковий хід. Тієї одної прогулянки вистачило, аби я зрозумів, що стосунки батька-сина, які колись ріднили нас, давно втрачено. Кара демонстрував терпіння — свідчення того, що замість його дитячої цікавости, жадоби до знань тепер існують лиш божевільні нісенітниці про кохання до моєї дочки. Тягар дванадцятирічних мандрів залишив глибокий слід у його душі, пилюка тих міст, країв, де він побував, осіла на його серці. Він видавався ще виснаженішим, аніж я, й мені стало його шкода. По-моєму, Кара гнівається на мене не тільки через те, що дванадцять років тому не видав за нього Шекюре — то було неможливо. Він гнівається, бо я захоплююся малюнками, котрі не належать мусульманським митцям і не створені в стилі легендарних ґератських майстрів, ще й настирно втовкмачував йому це безглуздя. Тому я й уявив, що смерть мені заподіє рука Кари.

Але я його не боявсь, навпаки: сам намагався залякати небожа. Інтуїція підказувала мені, що написання текстів на моє прохання кине його в лабети страху.

— Людина може й повинна ставити себе в центр світу, ­— сказав я й додав: — Один з майстрів цеху дуже вдало, прекрасно зобразив смерть. Ось подивися.

Так я став йому показувати ілюстрації, над якими мої маляри працювали цілий рік. Спершу він дещо ніяковів, навіть боявся. Та, побачивши малюнок смерти, Кара відразу збагнув, у чому тут суть. Художник працював над зображенням, натхнений сценами людських кончин із «Шахнаме», мініатюрами, на яких Ефрасіяб стинає голову Сіявушу, Рустем убиває Сухраба, й не підозрюючи, що це його син. Похорон покійного султана Сулеймана відтворено в траурних кольорах і важких тонах, на ілюстрації було видно тіні, які я намагався передати власним пером, наслідуючи європейських митців. Я звернув увагу небожа, як на малюнку хмари й горизонт зливаються в пекельну глибину. Зображення смерти теж робилося за зразком венеційських портретів, де кожен штрих указує на особистість, — нагадав я Карі. Смерть була людиною, ні на кого не подібною.

— Не вистачить слів, щоб описати: наскільки художник прагнув показати її несхожість з іншими як людини, — промовив я. — Поглянь, поглянь на її очі. Той, хто розглядатиме це зображення, боятиметься не смерти, а її людської одержимости бути винятковою, не такою, як усі. Роздивись ілюстрацію й склади до неї оповідь. Розкажи про смерть. Ось папір, чорнило й калям¹. Твою оповідь я відразу віддам каліграфові.

— —

[1] Калам — перо з очерету .

 

Він мовчки розглядав малюнок, а потім запитав:

— Чия це робота?

— Келебекова. Він найобдарованіший. Майстер Осман обожнює його.

— А подібний малюнок цього пса я вже бачив у кав’ярні, де виступає меддах. Але той пес — на цупкішому папері.

— Більшість моїх художників прив’язані душею до майстра Османа та цеху, не вірять у мою книгу й у те, чим самі займаються. Уявляю, як пізньої ночі вони сунуть звідси до кав’ярні, де безсовісно знущаються з мене й ілюстрацій, над якими працюють заради грошей. Якось падишах, завдяки моїй наполегливості, замовив свій портрет молодому венеційському маляру при їхньому посольстві. А згодом звелів майстру Осману скопіювати його в малюнок у тому ж стилі. Змушений наслідувати венеційського художника, Осман звинуватив мене в тому, що йому доводилося червоніти від сорому за той малюнок. Він мав рацію.

Цілий день я показував Карі ілюстрації, показав усі, крім останньої, котру ніяк не закінчу. Я заохочував його написати до них оповіді, ділився думками про характер моїх малярів, підрахував гроші, які їм плачу. Про що ми тільки не говорили: навіть про перспективу в зображенні, чи не суперечить ісламу зменшення об’єктів на задньому плані малюнка в міру віддалення від нас, а також про бідолаху Заріфа-ефенді, причиною чиєї смерти стало чиєсь сріблолюбство.

Збираючись додому, Кара дав слово, що прийде наступного ранку. Я був упевнений: завтра він знову слухатиме історію моєї книги. Стоячи на порозі, я вслухавсь у відлуння людських кроків; чимось моторошним дихала ця холодна ніч, вона нашіптувала мені, що мій убивця не спить і не знає спокою, він дужчий за мене й мою книгу, він ще краще, ніж я, знається з шайтаном.

Я міцно причинив двері, підперши їх старим величезним глеком для води, в якому ріс базилік, загорнув жар попелом і вже хотів лягати, аж бачу — напроти мене стоїть Шекюре в білій нічній сорочці, що робила дочку схожою на примару.

— Ти остаточно вирішила поєднати свою долю з цим чоловіком? — запитав я її.

— Ні, татусю. Я давно відмовилась од шлюбу. До того ж я заміжня.

— Якщо ти досі бажаєш вийти за нього, то я дам свою згоду.

— Ні, я не хочу його.

— Чому?

— Бо вам це не до вподоби. Я не можу стати нареченою того, кого ви не хочете бачити поруч зі мною.

Дотліваючі жаринки згаслого багаття на якусь мить сяйнули в її очах. Вони були зволожені слізьми, однак не від розпуки, а від люти. Та голос Шекюре не видавав.

— Кара тебе дуже любить, — сказав я, ніби відкриваючи таємницю.

— Я знаю.

— Він слухав мене ввесь день, бо більше закоханий у тебе, аніж у мистецтво.

— Головне, аби він закінчив вашу книгу.

— Якогось дня повернеться твій чоловік.

— Не знаю чому, можливо, я зовсім охолола до нього, але цієї ночі я назавжди зрозуміла, що мій чоловік більше не повернеться ніколи. Мій сон не може обманювати мене. Його вбили. Він уже давно кормить своїм тілом хробаків і гайвороння.

 Останні слова вона вимовила якось злісно й пошепки, ніби переживала, що їх почують поснулі діти.

— Якщо мене вб’ють, — сказав я, — то книгу, якій я віддавав свої останні сили, маєш закінчити ти. Така моя воля. Заприсягни, що виконаєш її.

— Присягаю. Але хто працюватиме над вашою книгою?

— Кара. Ти зможеш примусити його.

— Таточку, ви, по суті, й без того вмовили його. Моя допомога вам не потрібна.

— Твоя правда, проте він слухається мене завдяки тобі. А якщо мене вб’ють, то Кара, злякавшись, може відмовитись од роботи над книгою.

— Тоді йому ніколи не бачити мене своєю, — відповіла моя мудра донька й усміхнулася.

З чого я взяв, що вона всміхнулась? Протягом усієї розмови я нічого не бачив у темряві, окрім тих миттєвих спалахів її очей. Ми напружені стояли одне напроти одного посеред кімнати.

— Ви обмінюєтеся між собою звістками, знаками? — запитав я, не втримавшись.

— Як ви могли про таке подумати?!

Запала довга прикра мовчанка. Десь далеко завив собака. Я трохи змерз, і тілом пішли дрижаки. Кімнату вже окутала суцільна пітьма, ми не могли бачити одне одного, лише відчували. Враз ми обоє кинулись обніматися. То були міцні, дуже міцні обійми. Шекюре розплакалася, побивалась, як їй бракує мами. Я поцілував доньчине волосся, воно пахло, як у її матері, і ніжно погладив по голові. Потім відвів її до дітей, які спали, притулившись братик до братика, і уклав доньку в ліжко. Прокрутивши в голові події двох останніх днів, позбувся будь-яких сумнівів — Шекюре листується з Карую.

 

 22. Моє ім’я — Кара

 

Я повернувся додому вночі. Відкараскавшись од господині, яка швидко почала себе вважати моєю матір’ю, мерщій замкнувсь у власній кімнаті, простягся на матраці й думав про свою Шекюре.

Почну зі звуків у домі Еніште. Я стежу за ними з азартом гравця. Після дванадцяти років я вже двічі відвідав будинок коханої, а ми не зустрілися в ньому й мигцем. Та з іншого боку, їй, мов чарівниці, щастило незримо бути зі мною. Я впевнений: вона довго нишком мене розглядає, придивляється як до майбутнього чоловіка і отримує від цього насолоду, ніби від гри в кмітливість. Тому я вважав, що теж її постійно бачу. Тепер я чудово розумію слова Ібн аль-Арабі, що кохання дарує здатність видіти того, кого не видно, завжди відчувати поруч того, хто десь далеко.

За звуками в домі, за шумом, порипуванням мостин я здогадався, що Шекюре за мною стежить. А ще трохи — й стало зрозуміло: вона з дітьми — в сусідній кімнаті. Адже ж було чути, як дітлахи сваряться й тузять одне одного, хоч і намагаються не галасувати, бо матуся кидає грізні погляди з-під насуплених брів. То почувся шепіт, але не такий, коли стараються не відірвати когось од намазу, а навмисний, неприродний. За ним — хихикання.

Ще пізніше зайшли й вони — Шевкет із Орханом, їхній дід саме розповідав про дивовижність світла й тіні. А дітлахи ж перед тим подавали нам на таці каву. Не можливо було не помітити їхні старанність і продумані до дрібниць рухи. Подавати каву — справа Хайріє, отже, тут приклалася Шекюре, мабуть, для того, щоб діти наперед познайомилися з тим, хто стане їхнім батьком і дізнатися про враження малих від цього чоловіка. Я сказав Шевкетові: «Ой які в тебе гарні очі !» — і обернувся до Орхана, аби той не заздрив: «У тебе теж». Несподівано я дістав з кишені й кинув на тацю бліду пелюстку гвоздики, потім розцілував хлопчаків у щоки. Ну а згодом із-за стіни почулися сміх і хихотіння.

Іноді цікавість просто не давала мені спокою: за якою шпариною причаїлось око Шекюре: в якійсь зі стін, зачинених дверях чи, може, навіть у стелі, під яким кутом на мене дивляться? Я кидав оком то на тріщинки в стінах, то взагалі невідомо куди, робив свої припущення й уявляв, як-то там стоїть Шекюре. Водночас мої пусті підозри пробуджувала будь-яка інша чорна цятка. Я розумів, що за нею порожньо, але зривався з місця, тим самим проявляючи неповагу до дядька, який не стуляв рота, і я починав задумливо човгати по кімнаті взад-уперед, вдаючи, що дуже вражений, ловив кожне слово дядька Еніште, а сам усе наближався до тої чорної цятки на стіні.

За якоюсь шпариною — очі Шекюре, а я не можу їх побачити. Через крах своїх мрій я геть занепав духом. Мене оповила якась незрозуміла самотність і напала нетерплячка, ніби в людини, що нудить світом.

Іноді ж я до кінчиків пальців відчував на собі погляд Шекюре: вона дивиться на мене — я був настільки переконаний у цьому, що починав уходити в роль парубка, котрий, аби сподобатися коханій дівчині, вдає з себе розумнішого й дужчого, ніж є насправді. Минуло ще небагато часу, й мені спало на думку, ніби Шекюре з дітьми порівнюють мене з її зниклим чоловіком, їхнім батьком, який ніяк не повернеться з війни. Аби відігнати настирні думки, я зосереджувався на словах дядька Еніште, що розповідав про портрети венеційських знаменитостей. Ті люди уславилися, як святі, котрі пройшли крізь біль і муки, вони вславилися, як чоловік Шекюре, завдяки дужим рукам, довгій шаблі й стятим головам, про них написано книги, де вміщено їхні зображення. Я хотів бути подібним до видатних венеційців, але лише тому, що про них Шекюре чула від батька. Еніште намагавсь описати дивовижність портретів і з яким натхненням вони створені. Він дивився на мене як на близьку людину, хоча я так не вважав. Слухаючи його, щосили намагавсь оживити ті зображення в уяві, однак у мене нічого не виходило, тож відчував себе розбитим, ницим у власних очах.

Раптом у кімнаті знову з’явився Шевкет. Він рішуче сунув у мій бік. А от серед деяких арабських племен та черкеських народів Кавказу заведено, що найстарший у сім’ї хлопець цілує руку гостеві не тільки вдома, а навіть надворі, вибігаючи назустріч, — майнуло мені. Я вирішив, що Шевкет хоче поцілувати мою руку й, не розмірковуючи, простяг її йому. В ту ж мить десь там за стіною розлігся регіт Шекюре. Вона сміється з мене? Я розхвилювався й, рятуючи ситуацію, схопив Шевкета та розцілував його — може, цього від мене чекали. Мої дії перервали монолог Еніште. Я не хотів, щоб він розцінив їх як ознаку неповаги, й усміхнувся. А сам принюхувався до запаху, що линув од Шевкета. Парфуми його матері? Коли ж помітив у своїй руці якийсь клаптик паперу, то Шевкетова спина вже віддалялась.

Уторопавши, що клаптик паперу — цидулка від Шекюре, я міцно стиснув його в кулаці, ніби якусь коштовність, і, одурілий від радости, мало не завсміхався до Еніште. Цидулка — хіба це не остаточний доказ пристрасних почуттів та бажань Шекюре? Несподівано в мене перед очима постала картина, як ми з Шекюре кохаємося, мов божевільні, шалено, до нестями. Мої неймовірні фантазії ось-ось стануть реальністю, — непохитно вірив я, і так захопився, що мій прутень настовбурчився. Чи помітила це Шекюре? Аби відволіктись, я довго слухав Еніште.

Слухав дуже довго. Потім дядько відійшов, щоб показати мені інші ілюстрації до книги. Я розгорнув цидулку, що пахла жимолостю, дивлюсь — а в ній жодного слова. Я не повірив власним очам і крутив її на всі боки.

— Вікно, — промовив Еніште, — Перспективу в живопису можна порівняти з поглядом на світ із вікна. Що за папірець?

— Просто пустий папірець, Еніште-ефенді, — відповів я, а за хвилину підніс його до носа й принюхався.

Після обіду, гидуючи сідати на горщик Еніште, я, відпросившись, пішов до нужника в садку. Надворі було страшенно холодно. Я хутко зробив свою справу, а дорогою назад мене перестрів Шевкет. Він єхидно мовчав. Шевкет випорожнив горщик у нужник, надув свої пухкенькі щічки й впився в мене гарненькими оченятами.

— Ти коли-небудь бачив дохлого кота? — запитав він.

Його ніс був копія маминого. Чи спостерігає вона зараз за нами? Віконниці вікна, в якому я її побачив вперше після дванадцяти років, були зачинені.

— Ні.

— Показати тобі дохлого кота з дому єврея, що повісився?

Не чекаючи моєї відповіди, він погнався на вулицю. Я пішов за ним. Пройшовши кроків сорок-п’ятдесят замерзлою багнюкою, ми опинилися в занедбаному садку. Тут тхнуло прілим листям і пліснявою. Попереду за сумними деревами мигдалю й інжиру стояв жовтий будинок. Він ніби зачаївся в безлюдній місцині. Шевкет, мабуть, не раз тут бував, бо впевнено почалапав до дверей і зайшов усередину.

В домі було пусто, але здавалося, ніби тут живуть, — холоду й сирости не відчувалося.

— Чий це будинок? — запитав я.

— Єврея. Після смерти чоловіка його вдова з дітьми поселилася в єврейському кварталі біля пристані Єміш. Тепер будинок продають через перекупку Естер.

Він пішов у куток кімнати.

— Кота немає. Втік, — обізвався Шевкет.

— Дохлий кіт утік?

— Мерці блукають. Так каже дідусь.

— Не мерці, а їхні душі.

— Звідки ти знаєш?

Хлопчик із серйозним виглядом тримав горщик, міцно обхопивши його руками.

— Бо знаю. Ти часто тут буваєш?

— Мама з Естер бувають. Сюди збігаються привиди, та я їх не боюся. Ти убив хоча б одну людину?

— Так.

— Скількох?

— Небагато. Двох.

— Шаблею?

— Шаблею.

— Їхні душі блукають?

— Не знаю. В книжках написано, нібито блукають.

— У дядька Хасана є червона шаблюка, рубає все, до чого доторкнеться. А ще є кинджал з рубіновим руків’ям. Це ти вбив мого батька?

 Я здвигнув плечима:

 — А як ти знаєш, що він мертвий?

— Мама вчора сказала. Він більше не повернеться. Їй приснився сон.

 Заради своїх жалюгідних інтересів, заради похоті, чиє полум’я все розгоряється, заради кохання, яке розбиває наші серця, ми готові на найнегідніші вчинки. Здатні на ницість і заради шляхетних цілей. Я остаточно вирішив, що усиновлю тих сиріт і, повернувшись у дім, ще уважніше слухав їхнього діда. Еніште підбивав мене закінчити книгу, написати тексти до ілюстрацій.

Показав мені малюнки. Розповім, наприклад, про ілюстрацію з конем: на ній немає людей, лише кінь — і нічого довкола. Але я завмер від зачудування. Один кінь, та мов наяву, здавалося, що вершник кудись відійшов і зараз хтось вигулькне з-за куща, намальованого в казвінському стилі. Так спрацьовує уява незалежно від вашого бажання, адже ж кінь — породистий, і на ньому — сідло. Можливо, той, хто його осідлає, буде при зброї. Безперечно, малюнок таємно зробив хтось із видатних майстрів малярського цеху. Художник, який приходив сюди вночі, відтворював коня на папері з пам’яти, як частину певної оповіди. Не інакше. Він тисячі разів бачив скакунів на ілюстраціях у сценах війни та кохання. Еніште ж спрямовував художника, як зобразити коня в європейському стилі. Мабуть, давав вказівки: «Вершника не малюй», «Там нехай стоїть дерево, але невеличке».

Еніште платив чималі гроші за кожен малюнок, а ще живописця приваблював незвичайний стиль. Ось чому охоче сидів поруч з Еніште й творив дивні ілюстрації, анітрохи не подібні на ті, до яких звик і знав напам’ять. Однак майстра, як і Еніште, не переставало турбувати запитання: яку ж усе-таки оповідь прикрашатиме ця ілюстрація. Мій дядько очікує, що саме я складу відповідні тексти до робіт, у яких поєдналися венеційський та перський стилі. Заради Шекюре я мушу написати ті оповіді від початку до кінця. Та мені нічого не спадало на думку, окрім байок отого меддаха з кав’ярні.

 

 

 23. Про мене скажуть — убивця

 

Бій годинника нагадав, що настав вечір. Азан ще не прокричали, однак я вже давно запалив свічку біля пюпітра. Вмочаючи писало в каламар з чорним чорнилом «Хасанпаша», я швидко водив ним по гладенькому, чудовому глянцевому папері. Зображення курця опіуму, яке я відтворював з пам’яти, миттю було завершено. Раптом у мені прокинувсь отой внутрішній голос, котрий щовечора тяг на вулиці міста. Проте я не піддався йому. Я твердо вирішив: нікуди не виходити й працювати вдома, й навіть забити двері зсередини цвяхами.

Сьогодні на світанку, коли ще жодна душа в Стамбулі не прокинулася, до мене в двері постукав вірменин, який прийшов аж із Ґалата. Той вірменин-затинака працював гідом-перекладачем. Він відразу знаходив мене, тільки-но йому було потрібне «Кияфетнаме» для європейців, італійських мандрівників. І ми завжди довго торгувалися. Нині зійшлися на двохстах двадцяти акче за двадцять посередніх ілюстрацій. На його замовлення, поспішаючи, я розмальовував це «Кияфетнаме». До вечірнього азану встиг зобразити дюжину стамбульців, старанно відтворивши їхній одяг: шейхуліслама, головного воротаря палацу, яничара, дервіша, сипагія, кадія, торгівця голиною, ката (зображення катів під час тортур особливо популярні), жінку, яка йде до лазні, курця опіуму. Заради трьох-п’яти зайвих акче я так наробився, що аж обридло. Аби не здуріти від нудьги, перемальовуючи ті самі малюнки зі своїх книг, я сам із собою грав у власні ігри: а ну — чи намалюю кадія, не відриваючи пензля від паперу, а ну — чи заплющу очі жебраку.

Розбійники, поети та ті, кого не полишає смуток, добре знають, як увечері, коли виголошують азан, у тобі біснуються полчища шайтанів та джинів, зчиняють бучу і, зливаючись в один голос, збивають тебе з праведного шляху. «На вулицю, йди на вулицю, — шепотів мені мій тривожний голос, — біжи, біжи до людей, розчинися в темряві, занурся в злидні й срамоту». Роками я приколисував своїх джинів і шайтанів. Багато хто захоплюється творіннями моїх рук — без допомоги джинів і шайтанів їх би не існувало. Але сім днів тому я вбив того негідника. Відтоді, тільки-но опускаються сутінки, я більше не в змозі стримати духів зла, котрі живуть у мені. Ось і зараз вони бунтують і щосили рвуться назовні. Я не витримую й кажу собі: вийду ненадовго — й вони вгамуються.

Так збрехавши собі, я, як завжди, отямився на вулиці, не усвідомлюючи, чому потрапив сюди. Я щодуху, не зупиняючись, сунув уперед засніженими вулицями, багнистими переходами, слизькими підйомами й спусками, занедбаними бруківками. Крізь темряву ночі я нісся в непроглядні безлюдні закутки міста, й мій гріх, шкутильгаючи, залишався десь позаду. У вузьких вуличках мої кроки відлунювали біля стін заїздів, медресе, мечетей — і мій страх відступав.

 Ноги самі собою щоночі несли мене в це махаллє на околиці, на вулиці, якими було лячно бродити навіть джинам та привидам. Половина чоловіків із того махаллє загинули у війнах із Персією, а решта покинули квартал, стверджуючи, що тут оселилося зло. Забобони, вважав я. Лиш раз спіткало лихо моє рідне махаллє. Сорок років тому, через війни з Персією, на дверях текке ордену Календері назавжди повісили замок, оголосивши його ворожим кублом.

Я минув кущі ожини й лаврів, що приємно пахли за будь-якої погоди. Як завжди, поправив надірвану віконницю, збиту зруйнованим комином, і зайшов усередину. Глибоко вдихнув столітній запах фіміамів та плісняви. Це місце приносило мені стільки щастя, аж сльози забриніли на очі.

 Якщо я вам досі не казав, то скажу тепер: я не боюся нікого, окрім Аллаха, а земна кара в моїх очах не варта ламаного мідяка. Страшно. Про таких убивць, як я , у Куран-и Керімі, наприклад, у сурі «Фуркан»¹, чорним по-білому написано: настане для нас судний день, і нашим мукам не буде кінця-краю. У запорошених часом книгах, які зрідка потрапляли мені до рук, я бачив зображення пекла, відтворені на шкірі древніми арабськими майстрами. Вони — прості, по-дитячому наївні, але наганяють страх. Я зустрічав малюнки пекельних мук, чомусь зроблені китайцями та монголами; вже їхні кольори нагадували про тортури, яким піддає шайтан убивць. Тільки-но ті сцени оживають перед очима, я захищаюся власною логікою: що говорить тридцять третій аят сури «Ісра»²? Хіба там не сказано: не губіть чиєїсь душі, якщо немає цьому виправдання, бо це забороняє Аллах. Але ж мерзотник, якого я відправив на той світ, не був таким мусульманином, якого забороняє вбивати Аллах. Існувало безліч моральних причин, щоб розтрощити йому голову.

— —

[1] Двадцять п’ята сура Корану — «Розрізнення».

2 Сімнадцята сура Корану — «Перенесення вночі».

 

Він злословив на нас, на тих, хто працював над книгою, яку замовив падишах. Якби я не затулив йому рота, він, оголосивши безбожниками Еніште-ефенді, всіх малярів і навіть майстра Османа, віддав би їх у руки оскаженілих прибічників Ходжі Ерзурумійця. Якби хтось бодай раз привселюдно заявив, що маляри чинять наругу над нашою вірою, то фанатики Ерзурумійця, яким тільки дай привід показати свої сили, не лише нас, обдарованих майстрів, знищили б, а й стерли б на порох усіх малярів цеху. Падишах не зміг би й слова зронити на наш захист.

Я всюди позамітав і вимив підлогу віником та шматтям, яке зберігав у кутку. Так завжди роблю, коли приходжу сюди. Прибираючи тут, я відчуваю себе добрим рабом Аллаха. Щоб Аллах не відібрав у мене ці світлі почуття, я довго-довго Йому молився. Холод ставав нестерпним, і я промерз до кісток, почало боліти горло. Я вийшов на вулицю.

І знову відразу перетворився на навіженого. Згодом помітив, що я вже в якомусь іншому махаллє. Яким був мій шлях сюди від занедбаного кварталу? Про що я думав, блукаючи? Як опинився тут, на вулиці, де обабіч вишикувалися кипариси?

Але хоч би скільки я йшов, мене не покидала одна думка, яка гризла мою душу, мов хробак. Може, стане легше, якщо поділюся нею з вами. «Жалюгідний наклепник» або «бідолашний Заріф-ефенді» (між цими словами немає ніякої різниці), покійний майстер заставок, за кілька хвилин до того, як таки став покійним, відкрив мені дещо важливе. Побачивши, що на мене не впливають його звинувачення Еніште-ефенді у використанні перспективи в зображенні, як це роблять ґяури, жалюгідний наклепник промовив: «Є ще остання ілюстрація. Нею Еніште-ефенді паплюжить усе, в що ми віримо. Це більш аніж безбожність, це — неприховане блюзнірство». А три тижні тому, ще до нашої розмови, Еніште-ефенді дав мені завдання намалювати в кутках якоїсь там сторінки коня, гроші й смерть. Їхнє зображення, як на європейських картинах, повинні були неймовірно відрізнятись одне від одного своїми розмірами. Еніште розмітив майбутню ілюстрацію, а ту її частину, де вже була заставка Заріфа-ефенді, накрив великим аркушем паперу й пантрував, щоб ніхто туди не заглянув. Він ніби щось приховував од мене та решти малярів.

Мені все кортить запитати Еніште: що ж намалював Заріф на останній ілюстрації, однак існує чимало причин, які стримують мене. Якщо запитаю, то, безперечно, Еніште-ефенді запідозрить мене у вбивстві Заріфа-ефенді, і про його здогади знатиме кожен. Ще мене тривожить таке: а може, Еніште-ефенді вважає, що Заріф-ефенді мав слушність? Інколи переконую себе: запитавши, я, навпаки, зніму з себе будь-які підозри. Та страх бути викритим не відступає.

Мої ноги, розумніші, аніж я сам, привели мене на вулицю, де жив Еніште-ефенді. Я зачаївся у якомусь закутку, і наскільки дозволяла пітьма, розглядав його будинок. Розкішний двоповерховий будинок в оточенні дерев! Хто його знає, в якій зараз із його кімнат-схованок перебуває Шекюре? Я намагався намалювати цей дім в уяві, розділеним посередині навпіл, ніби його розрізали ножем. Такі зображення споруд творили тебрізькі художники за часів шаха Тахмаспа. За якими віконницями я б тоді зміг побачити Шекюре?

Двері відчинилися. Вийшов Кара. Еніште провів його до хвіртки й, проводжаючи ласкавим поглядом, кілька хвилин постояв, потім обернувся й зачинив по собі хвіртку.

Після побаченого навіть моя голова очуняла від дурних мрій і зробила три гірких висновки:

1. Еніште-ефенді доручить Карі закінчити книгу, нашу книгу, бо так безпечніше й дешевше.

2. Чарівна Шекюре вийде за Кару.

3. Нещасний Заріф-ефенді говорив правду. Я даремно занапастив його душу.

Іноді, коли безжальний розум приходить до болючих висновків, з якими ніяк не змириться серце, то проти нього повстає й тіло. Друга півкуля мого мозку відразу шалено запротестувала проти третього висновку, згідно з яким я — мерзенний підлий убивця. Тут ноги знову виявилися кмітливішими й швидшими за мою голову, вони потягли мене слідом за Карою-ефенді.

Ми минули кілька вулиць. Я подумав: можна запросто вбити Кару, який іде попереду задоволений собою й життям, тоді позбудуся душевних мук від двох перших висновків. Я ж не намарне розтрощив голову Заріфа-ефенді? Зараз, зараз — пробігти вісім-десять кроків — здожену Кару й щосили стукну його ззаду по голові. І все буде, як колись: Еніште-ефенді покличе мене працювати над книгою. Проте мій другий розум, обережніший і чесніший (що таке, власне, правда, як не страх?), досі говорив мені: паскуда, якого ти забив, мов собаку, був наклепником. Отже, ти вчинив справедливо й Еніште-ефенді, якому нічого приховувати про свою книгу, так чи так знову покличе тебе до свого дому.

Та, дивлячись на Кару, що ішов попереду, я усвідомлював: творю собі марні ілюзії! Кара ж дивиться на речі реально. Це трапляється з усіма: ми тижнями, роками будуємо свої піщані замки, вважаючи, що вони довговічні, а одного дня, глянувши на чиєсь обличчя, одяг, щасливу усмішку, в ту ж мить тебе осіняє, що твої мрії — пусті, що та дівчина ніколи тобі не віддасться, що ти ніколи не станеш у суспільстві тим, ким хотів. Я з лютою ненавистю, яка зігрівала моє серце, спостерігав за Карою, дивився на його потилицю, голову, як то розпростуються, то зсутулюються його плечі, як він іде своєю нервовою ходою, ніби кожен його крок — велика ласка для цілого світу. Йому далекі докори сумління, він щасливо прямує вперед. Такі люди, як Кара, цілий світ мають за власний дім, вони відчиняють будь-які двері, ніби падишах, що вирішив навідатися до своєї стайні, а ми для них — ніщо, конюхи. Я ледве стримувавсь, аби не підняти з землі каменюку й не розтрощити йому голову.

Ми — двоє чоловіків, закохані в одну жінку, він — попереду, зовсім не помічаючи мене, я — позаду. Ми йшли, петляючи звивистими стамбульськими вулицями, то піднімаючись угору, то спускаючись униз, минали непроглядні закутки, де гарчали й гризлися між собою собаки, спалища, де на нас чатували джини, двори мечетей, де, спершись на їхні бані, спали янголи, довгі шеренги кипарисів, котрі перешіптувалися з примарами, засніжені кладовиська, де кишіло привидами, кубла розбійників, які підстерігали свої жертви, минали нескінченні ряди крамниць, стайні, текке, майстерні свічкарів, лимарні. Ми йшли, ніби двоє братів. Я не переслідую, а наслідую його, думається зараз мені.

 

 24. Моє ім’я — Смерть

 

Як ви бачите, я — смерть, але не треба боятися, бо це — лиш малюнок. Та в очах бачу, що вам таки страшно. Ви, наче малі діти, котрі вірять у власні вигадки. Я — звичайний малюнок, а ви тремтите, ніби зустрілися зі справжньою смертю. Хоча, звичайно, це мене тішить. Ви відчуваєте, що накладете повні штани, коли я зазирну вам у вічі в ту неминучу хвилину. Я не жартую: більшість чоловіків, навіть хоробрі й дужі, мов леви, зіткнувшись зі мною, вже не володіють собою. Тому-то на полі бою, заваленому тілами загиблих, стоїть не дух крови, пороху й розпечених лат, а калу й трупів, які розкладаються. Сцени битв відтворювали тисячі разів.

А моє зображення ви бачите вперше.

Рік тому один високий на зріст, загадковий дідуган із вишуканими манерами запросив до себе того видатного художника, який мене намалював. У напівтемній малярській кімнаті двоповерхового будинку дідуган пригостив молодого майстра кавою з найніжнішим ароматом. Потім повів його в кімнату з голубими дверима, теж оповиту напівтемрявою. Там він показував йому аркуші найкращого індійського паперу, пензлі з білячих хвостів, сухозлітку, різноманітні писала та ножі для їхнього гостріння з кораловими колодочками, натякав, що платитиме великі гроші й, зрештою, завоював довіру обдарованого майстра.

— Намалюй для мене смерть, — згодом попросив дідуган.

— Я ніколи не зустрічав зображення смерти. Я не зможу цього зробити, — відповів художник, чиї золоті руки таки пізніше створили мене.

— Аби що-небудь намалювати, зовсім не обов’язково побачити перед тим подібне зображення, — промовив хитрий дід.

— Так. Можливо, й не обов’язково, — відповів мій видатний художник. — Проте ілюстрація лише тоді вийде такою ж бездоганною, як у древніх малярів, коли ти відтвориш її щонайменше тисячу разів. Хоч би яким обдарованим був художник, однак відображення тої теми, за яку він візьметься вперше, вийде в нього — мов у підмайстра. То не для мене. Я не наважуся знехтувати своїм умінням, зображаючи смерть, бо для мене це рівнозначно власній смерті.

— А може, ця твоя смерть наблизить тебе до твоєї теми.

— Нас робить майстрами відображення тих речей, які з нами ніколи не траплялись, а не власні переживання.

— У такому разі майстерність повинна зустрітися й зі смертю.

Вам уже зрозуміло, в якій формі велася їхня дискусія — ніби бесіда двох художників, що шанують майстрів давнини та їхні твори. То була тонка дискусія, насичена підтекстом, грою слів, натяками. Оскільки йшлося про моє існування, то я вислухала суперечку з особливою увагою. Вона не залишить байдужими й вас, визнаних малярів, які зібралися в нашій кав’ярні. Ось що було потім:

— То що є мірилом майстерности художника: неперевершені роботи древніх майстрів чи зображення невідомо чого, того, чого ніхто ніколи й не бачив? — запитав чарівноокий, обдарований і розумний майстер.

Він знав відповідь, однак був обережним.

— Для венеційців цей критерій — новизна теми й стилю, — заявив дідуган.

— Венеційці помирають по-венеційському, — зауважив мій маляр.

— Але смерть для всіх одна, — не розгубився той.

— Проте легенди й ілюстрації перетворюються на художні оповіді завдяки своїй розмаїтості, — промовив кмітливий маляр. — А справжнім майстром стає той, хто не схожі між собою легенди робить подібними.

Вони говорили про смерть венеційську й мусульманську, про Азраїла¹ та інших янголів Аллаха, про те, що їх ніколи не переплутаєш із тими, котрі відтворені на картинах ґяурів. Молодий художник зараз сидить тут, у нашій кав’ярні, і дивиться на мене своїми прекрасними очима, а в ті миті його душа мліла від високих слів і руки горіли з нетерпіння, бо, насправді, він хотів намалювати мене, але не знав як.

— —

[1] Азраїл — в ісламі — янгол смерти.

 

Підступний дідуган нюхом відчув бажання молодого майстра. Тьмяне полум’я лампи впало на лице старого, його очі жадібно вп’ялися в гостя.

— Венеційці зображають смерть як людину: вона в них — янгол на зразок нашого Азраїла, — сказав він, — але зовнішність людська. Це, як поява Джебраїла¹ у людській подобі перед нашим Пророком, коли він вручав йому Куран-и Керім. Ти мене розумієш?

— —

[1] Джебраїл — архангел Ґавриїл.

 

Я бачила, як не терпиться художникові, якого Аллах наділив неймовірним талантом, намалювати мене. Адже ж дід, сущий шайтан, вселив у нього диявольську думку: всім нам хочеться зобразити невідоме, оповите загадковістю, а не безкінечно змальовувати давно відомі кожному сцени.

— Я й уявлення не маю про смерть, — промовив мій майстер.

— Всі ми її знаємо.

— Ми боїмося її, але не знаємо.

— А ти змалюй цей свій страх.

Ще трохи, й художник узявся б за пензель. Я відчувала, як по його шкірі йде мороз, як напружилися руки, як пальці шукають калам. Та він — справжній маляр і стримав себе, бо усвідомлював, що творчість вимагає ще більших переживань.

Лукавий дід усе розумів, він був уже за крок від своєї мети. Аби надихнути майстра, почав читати уривки з книг, де йшлося про смерть, з «Kitab-ur Ruh»¹, «Kitab-ul Ahval-ul Kiamet»², з творів Газзалі, Суюті.

— —

[1] «Kitab-ur Ruh» — «Книга мертвих», «Книга душ» (араб.).

2 «Kitab-ul Ahval-ul Kiamet» — «Книга про стани та зупинки», середньовічний мусульманський трактат про життя після смерти.

 

Творячи моє зображення, на яке ви зараз дивитеся з жахом в очах, маляр слухав про те, що в янгола смерти тисячі крил, які простягаються від небес раю до землі, з крайнього сходу на крайній захід, що справді вірних ті крила беруть в обійми, а грішників і бунтарів протинають пекучим вогнем, мов цвяхи; і він малював мене, протятою цвяхами, бо на більшість із вас, малярів, чекає пекло. Слухав про те, що янгол смерти, якого Аллах пошле по наші душі, триматиме в руках звичайний зошит, на чиїх сторінках чорним кільцем обведені чиїсь імена, та лише Аллах відає: коли й до кого має прийти смерть, тому в смертний час із небесного деревця заввишки з аршин на землю падає листочок. Той, хто підніме його, зможе прочитати на ньому, чия душа вирушатиме в дорогу, слухав маляр старого й зображав мене страхітливою, але розумною та заклопотаною, бо маю розбиратися в своїх списках мертвих і живих. Божевільний дід читав, що янгол смерти, який появляється у людській подобі, запускає в тіло вмирущого свою руку, а коли виймає звідти душу, то все довкола сповнюється сонячним сяйвом. Мудрий художник малював довкола мене промені світла так, аби було зрозуміло, що вони не досяжні для ока живих людей. Потім дідуган читав «Kitab-ur Ruh», де були зібрані свідчення мародерів: розкопавши могилу, вони знаходили трупи пронизаними цвяхами або замість нещодавно похованого тіла — полум’я або черепи, залиті розплавленим свинцем. Геніальний маляр слухав, не пропускаючи жодного слова, і його пензель фіксував на папері навіть найменшу дрібницю, яка надавала мені ще страхітливішого вигляду.

Та минув час, і він розкаявся, що зобразив мене. Але не тому, що боявся. Я ж відчуваю себе, неначе дорослою дитиною, котра приносить батькові біль і сором. Чому ж йому нині не дають спокою докори сумління?

1. Тому що я, смерть, насправді не є майстерним зображенням. Як ви бачите, я не нагадую ані досконалі творіння венеційських художників, ані роботи древніх митців Ґерата. Мені самій за себе соромно, бо великий маляр не зміг осягнути моєї сутности, і я — жалюгідна подоба смерти.

2. Дідуган завів маляра на шайтанові манівці. Мій творець несподівано для себе збагнув, що бездумно переймає стиль і світобачення європейських живописців, проявляючи зневагу до майстрів давнини й ганьблячи себе. Це не може його не пригнічувати.

3. Наступне варто затямити тим дурням, котрі, звикши тут до мене, вже підсміюються — зі смертю краще не жартувати.

Зараз мій маляр у муках каяття несамовито несеться крізь пітьму ночі стамбульськими вулицями. Він, ніби китайський маляр, перевтіливсь у те, що сам зобразив на малюнку.

 

 Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії журналу