В’ячеслав Агеєв

Нові пригоди Толстого і Достоєвського

Наприкінці жовтня 2009 р. у книгарнях Росії і в Інтернеті з’явився новий роман Віктора Пєлєвіна „t”.

Складний і захопливий сюжет притягує — забуваєш про сон, їжу, роботу і всі інші життєві потреби.

Герой, таємничий граф Т., одночасно — письменник Лєв Толстой, майстер східних систем двобою, персонаж консольного шутера, вирушає на пошуки містичної Оптиної Пустині і причин того, навіщо він її шукає.

Жанр твору — гостросюжетний пригодницько-релігійний роман, сповнений пошуку смислу життя і спроб зрозуміти світ. Окрім глибоких філософувань, містики і батальних сцен, розкрита і тема інтиму: є пара любовних сцен, одна з яких ледь не завершується наверненням головного героя в скопці в результаті кінської проповіді. На Толстого полює молода скандальна письменниця: вона пише романи про те, як, маскуючись під простоту й невинність, спокушати втомлених від розкошів аристократів.

Метафізична компонента тексту — у сферах буддизму й гностицизму: недосконалий і дріб’язковий деміург-Творець, основна турбота якого — нарубати бабла в кризу, не викликаючи гніву конкуруючих угруповань ФСБ, творить художній текст. Цей текст — світ буття персонажів, які вважають його реальністю. Головному деміургу Аріель-Брахману спів-творять високооплачувані автори-деміурги та цинічні маркетологи, які виробляють із персонажами все, що заманеться, вносять у недосконалий світ зайвий хаос. Т. намагається вирватися з-під авторської влади непротивленням і пам’ятуванням — основною сутнісною практикою усіх релігій.

Деміург, він же головний автор світотексту, в якому страждає Т., розкриває деякі таємниці сучасного літмаркетингу, доводячи його до абсурду, змальовує ідеологічний тиск у сучасній Росії з боку зацікавлених груп — тут і церква, і спецслужби. Пєлєвін цікаво змальовує „боротьбу двох башт” у російській ФСБ — лібералів та силовиків, які протистоять одна одній методами, будучи водночас частинами одного цілого.

Сотеріологічні проблеми граф Т. розв’язує здебільшого метальними ножами, магією письма та ручними бомбами. Метафізичного Агента Сміта представляє офіцер охранки Кнопф, який, як виявилося, сам спричинив подорож Т. в Оптину Пустинь і відважно намагається його зупинити. Впритул наблизившись до розуміння Суті, Кнопф помирає від кулі православного ченця-демоновшанувальника.

У тексті розвивається тема загнивання Російської православної церкви і захоплення її зсередини єгипетським демоном-гермафродитом з котячою головою, автор усіляко намагається розвінчати штучні споруди на тілі релігії і пояснює її глибинну сутність. Виявляється, кожен квант часу нас створюють випадкові сутності (боги), які (а зовсім не ми самі) й керують нашими діями. Сутності змінюються, кожна творить свій проект, тому життя таке хаотичне й ніякої свободи в ньому нема. Бог десь є, але пізнати його надзвичайно важко — треба подолати безліч ілюзій — як власних, так і демонів-Творців світу, що й намагається зробити Т.

Автор, демонструючи виняткову ерудованість, поєднує буддистську, християнську та алхімічну символіку Великого Лева, якого жерці гермафродита хочуть принести в жертву і який перемагає, сам знищуючи ворогів.

Текст роману зі складною, і при цьому досконалою, композицією, сповнений цікавими теологічними образами: наприклад, у певний момент Т. дізнається, що іудаїзм і християнство — це гігантська давньоєгипетська пастка для душ, створена фараоном Ехнатоном. Фараон служив гермафродиту, основна мета якого — всмоктування людських душ, для чого монотеїзм підходить набагато краще, ніж релігії давнини. Мойсей, звичайно ж, був наївним агентом єгипетських жреців, який через незнання, створив усі умови для поширення метафізичної пастки монотеїзму по всьому світу.

Як і в інших книгах, автор копає людську особистість з позицій буддизму махаяни, використовуючи нові й нові ракурси. Що є „я” і що ним не є? Як „я” працює? Звідки і чим наповнюється? Що є, коли „я” немає? Звідки повертається до буття „я”, коли ми „приходимо до тями” після втрати свідомості? Герої роману знаходять цілком достовірні пояснення, які пізніше виявляються хибними, з болем намагаються осягнути причини й цілі Буття, знайти у ньому справжній смисл, прихований за нескінченними вуалями хибних.

Пєлєвін змушує думати — і Толстого, і читача (останнього також залучено до твору, і зовсім не пасивно, а як свідка-співтворця, без споглядання якого світ роману просто не існує — хоч у сенсі квантової механіки, хоч у сенсі пустотності дхарм) — той, хто-таки починає думати — а не піддатися пєлєвінській магії спонукання важко, — доходить до цікавих речей, наприклад: „головні питання сучасності — зовсім не „що робити” і „хто винуватий?”. Вони зовсім інші — „де я?” і „хто тут?”.

Декартові з його cogito ergo sum у романі „дісталося” з зовсім несподіваного кута: звідки шановний Картезій знає, що це саме він думає, а не хтось інший, деміург-творець світу наприклад? Або „програма думання” напередзакладена у структуру світу?

Т. вступає у контакт із духом Достоєвського за допомогою фальшивого лами-переродженця і дивних тибетських пілюль. Достоєвський бігає з бойовою сокирою і штуцером, валить зомбі і бродячих трупів, у яких забирає горілку і ковбасу (за святою боротьбою він і не помічає, що й сам — не зовсім живий). Достоєвського наставляє таємничий старець, який виявляється одним із російських імператорів, який покинув трон і пішов у катакомби шукати релігійного просвітлення.

Автор старанно дотримується стилів — і сучасного офісно-ділового (в устах деміурга Аріеля) і епохи Толстого-Достоєвського — мовні звороти й деталі тогочасного побуту вводять читача в атмосферу присутності в романі, чого й вимагає Пєлєвінська концепція стосунків Автор—Читач, яку досліджує сміливий Т.

Батальні сцени роману короткі й захопливі, не набридають, і мають властивість непомітно перетікати в епістемологічні та етичні роздуми — граф Т. намагається слідувати ахімсі, однак жорстокий світ змушує його боротися насмерть захищаючи життя.

Автор зміг уплести в текст і достатньо міфологічних сюжетів у сучасній обробці — наприклад — щоб уникнути анігіляції, Т. доводиться переправлятися через замерзлий Стікс на ковзанах, кружляючи поміж трупів наввипередки з триголовим Кербером.

Показовою у тексті є еволюція світосприйняття Т. — від політеїзму до витончено-філософських побудов у буддиському стилі наприкінці роману — герой емпірично встановлює порожність богів і наших уявлень, якими ми цих богів заміняєм.

Пєлєвін майстерно інтригує читача, створює напругу і хибні очікування, які увесь час ламуються. Розгортається гностична містерія боротьби Толстого, Достоєвського і Соловйова за Просвітлення і гнозис. Саме Володимир Соловйов (щоправда, без голови) допомагає заплуталому в Матриці Т. знайти вихід на свободу.

Зі снів-про-реальність Толстого роздупляють: природний аналог ЛСД, навчені латині коні, жандарми, циганський барон та загадковий індуїський свамі, можливо, сам Вівекананда з таємничим артефактом, на якому викарбувано Ім’я Бога невідомою мовою.

Врешті-решт Т. ціною неймовірних зусиль (як фізичних, так і когнітивних) перемагає — за допомогою кабалістичної магії приносить ницого Деміурга в жертву коту-гермафродиту і сягає Звільнення.

Геній східнослов’янського генофонду (Пєлєвін) безжально досліджує людську психіку з усіма її вадами — від епістемологічних до таких, здавалося, буденних питань, як — чому ми вирішуємо схуднути і не їсти солодкого, а вже через годину уплітаємо кекси, чому зранку цілком щиро й серйозно клянемося більше не пити і напиваємось увечері. Роман іще раз підтверджує, що релігії — найбагатше джерело для письменника, і найцікавіші системи навігації в житті, шлях до трансформації у вільну людину, куди й веде сповнена пригод подорож у пошуках таємничої Оптиної Пустині (яка чимось підозріло нагадує шуньяту Велику Порожнечу буддизму мадх’яміки).

Тим, кому сподобалися попередні шедеври — «Чапаєв і Пустота», «Священна книга перевертня», «5 П» та інші, всіляко рекомендую для прочитання.