Дмитро Дроздовський

Моцарт перекладу і Сальєрі глупоти

Враження від ювілейного вечора Миколи Лукаша 21 грудня 2009 р.

Часто велич гігантів ми усвідомлюємо лише по їхній смерті. Зокрема в тих культурах, які відчували стан «культурної цензури», в яких національне слово не могло існувати як вільний вияв думки, історії чи психології етносу. Неймовірно страшно, коли в такий час народжуються генії. В «нормальній культурі», позбавленій тоталітарної чуми, ці велети стають апологетами високої культури, вони оприявнюють потуги національного життєсвіту. Зрештою, вони адаптують національну культуру до світової, привносячи у власний простір у шатах своєї мови найвищі культурні здобутки світового мистецтва. У «хворих» культурах генії мають бути аутсайдерами, «божевільними», вони мають ховатися від цензури тоталітаризму, а водночас генії не можуть іти шляхами пігмеїв. Вони все одно залишають великі сліди в історії своєї культури. Та й не можуть вони без рівних за духом, а тому, якщо геній стає перекладачем, він обов’язково має залучити до свого життєвого діалогу Боккаччо, Сервантеса, Шекспіра, Ґете, Флобера…

Таким українським генієм був Микола Лукаш. Цього року 19 грудня (на Миколая) йому виповнилося 90 років. Із нагоди цього ювілею відбувся врочистий вечір пам’яті українського Моцарта перекладу в Національному драматичному театрі імені І. Франка. На початку заходу у своєму вступному слові віце-прем’єр-міністр Іван Васюник зазначив, що нарешті саме завдяки зусиллям Президента України Віктора Ющенка вдалося провести такий вечір. І справді, генії потребують пам’яті, а головне — розуміння. Навіть по смерті… Микола Лукаш пройшов непростий шлях, але в своєму борінні він щохвилинно відчував, що таке бути Людиною. Сьогодні це патетика, а ще тридцять років тому потреба бути людиною існувала як повітря. Микола — це той, хто бореться і перемагає, принаймні так кажуть у народі. Лукаш — Луцій — Лучано — тобто Світлий. Переможець Світла, Світлий Борець, десь приблизно так можна було б символічно прочитати це ім’я.

Як сказав присутній на вечорі Вадим Скуратівський, найбільша чеснота Миколи Лукаша перед українською культурою в тому, що він був не просто поліглотом-генієм (бо ж є люди, які володіють сотнями мов), а в тому, що він повернув життя до українською мови, усталивши її, явивши українською найвищі зразки світової літератури. Фактично Лукаш став Інституцією наук, Академією українських наук. Як геній, він обрав діалог із іншими геніями. А їх (Сервантеса, Шекспіра, Шиллера, Бернса, Верлена, Тувіма…) радянська цензура не могла заперечити, бо ж існували і російській переклади світових здобутків художності. Правда, з часом Микола Лукаш дедалі більше уподібнювався до Дон Кіхота (він просив, щоб саме його ув’язнили, а не Івана Дзюбу).

Лесь Танюк прочитав дотепну замальовку, яку підготував Микола Олексійович, нібито це пише листа з майбутнього Сервантес до свого перекладача з сьогодення Миколи Лукаша. Саме таким дотепним, вільним, навіть свавільним і пам’ятають Миколу Лукаша. І, мені здається, що цей вечір прагнув повернути до нас того незабутнього Лукаша-характерника, який був змушений у тоталітарних умовах цензури і брехні пройти шлях Христа, отримавши в нагороду почесне розп’яття. Та ніколи не падав духом, а творив, на самотині, нікому не потрібний…

Не знаю, чи сьогодні звичайні перехожі в Донецьку, Харкові чи Криму знають Миколу Лукаша, чи читають його твори… В російській культурі тлумачі великих епох здобувають заслужені лаври. І це не красивість, не брязкіт слави, а навпаки, адекватна пошана суспільства до тих інтелектуалів, які формують ідентичність цього самого суспільства. Лукаш зміг витворити історіософський код української ідентичності. Його переклад «Декамерона» чи «Дон Кіхота» — не просто переклад, а закон, який утверджує в природному праві українську мову — народну, стихійну, шляхетну і балаганну, високу патетичну і низьку профанну, народнопісенну чи захмарно-інтелектуальну.

Сьогодні історія Миколи Лукаша видається великою пересторогою: мабуть, не варто згадувати, та й чи маю моральне право, проте скільки людей, знаючи про бідування Генія, не допомагали йому, натомість добудовували собі дачі, коли Микола Лукаш не мав кусня хліба. Так, дуже багато допомагали, чим могли, проте чому виникають такі ситуації, коли велич опиняється беззахисною.

Лукаш був ізольований від читача, заборонений, дискредитований, хоча він у своєму інтелекті, духовній свавільній шляхетності дорівнював найвидатнішим здобутках світової культури. Або ж він був, як Фудзіяма, як Говерла, як Олімп… Чи природно, що Геній «в умовах заблокованої культури» здобуває визнання лише по смерті? Може, варто розбити цю сумну традицію? Може, не варто перетворювати вечори пам’яті на спокутування провин і загоювання ран. Не знаю, чи скоро зможе з’явитися геній рівня Лукаша. Та й перекладачі не народжуються, як поети, вони створюють себе в результаті доскіпливої праці. Лукаш розумів тягар перекладацьких мук, а тому й узявся за Сервантеса уже в зрілому віці, коли сповна відчув мову, коли навчився досконалості мовного чуття.

Сьогодні найбільша радість насамперед для нас — це можливість долучитися до великого Миколи Лукаша. А це може бути реалізоване лише в тому разі, якщо будуть доступні книжки. Поки що видання Лукаша не є масовими, його не вельми вивчають у середній школі, та й сам Микола Лукаш як особистість, персоналія історії української культури, який подарував можливість сучасним викладачам-зарубіжникам впроваджувати в українському чудовому перекладі найвищі твори світової літератури, чомусь не став предметом окремих лекційних тем. Хіба що у спеціалізованих курсах із перекладознавства або ж практики перекладу. Важко уявити повнокровність української мови, яка навіть сьогодні не має потужного явлення в українському суспільстві, без тих основ, які заклав Микола Олексійович Лукаш.

Але парадокс Генія в тому, що він не просто замикається у вежі, він відчуває цей світ у повноті, а тому не боїться ані високих (занадто високих), ані низьких (простонародних) регістрів. Про останнє свідчать «шпигачки» Миколи Лукаша, які подарував українському читачеві Леонід Череватенко разом із Лігою українських меценатів та видавництвом «Ярославів вал». Шпигачки (які він часто підписував, як Микола Нежурись) також стали частиною вечора.

Надзвичайно слушно сказав Вадим Скуратівський, звертаючись до Івана Васюника: не потрібні високі слова — важливі вчинки. А що сьогодні зроблено для популяризації імені Миколи Лукаша? Чи видано бодай п’ятдесятитисячним накладом його переклади чи оригінальні твори? А це скарбниця естетики, інтелекту, етичності, любові… Тому, говорячи про зроблене, треба завше пам’ятати про його адекватність до виміру самої постаті. Вечір був прекрасний, але зала була не заповнена… Та й камер чомусь не помітив... Вечір Лукаша — це ж не «Різдвяні зустрічі» з Аллою Пугачовою і не політбайки Савіка Шустера… Чи в сучасному інформаційному просторі твориться політика українського манкуртства? Цинізму? Паплюження того, що створює українську ідентичність.

Украй неприємно здивувало своєю дрімучою глупотою і де-факто антиукраїнською спрямованістю (хіба ні, якщо подібні витівки різко відвертають від нібито проукраїнської влади найвідданіших її патріотів!?) несподіване рішення державного оргкомітету під проводом віце-прем’єра з гуманітарних питань Івана Васюника і заступника міністра культури пані Ольги Бенч зняти з остаточної програми вечора вручення літературної премії імені Миколи Лукаша, якою щорічно нагороджує тлумачів найстаріший літературний журнал України – легендарний «Всесвіт», котрому у січні 2010 р. виповнюється 85 років. Мотивація? Виявилося, все дуже просто: бо ж це премія НЕ державна, а отже, їй не місце у сценарії державного вечора. Цікаво, як би склалася доля української культури ХІХ - початку ХХ ст., якби не було на світі Жуковських і Брюллових, Чикаленків і Ханенків… Тож слід нагадати чинушам від культури що цей знаменитий, але НЕ державний часопис подарував українській культурі тисячі найвидатніших художніх перекладів і якому сповна сил і снаги за життя віддав той самий Микола Лукаш! А Микола Лукаш, проте, ніколи не був офіційним, державним і матеріально виживав саме завдяки друзям і таким-от НЕ-державним чинникам.

Щоб не кинути тінь
на радянський спосіб життя,
редактори Академічного
словника не вмістили
слова СТУКАЧ навіть
у безневинному його значенні
(птах-дятел) («Ідейність, помножена на пильність» // «Шпигачки», С. 33).

Держава знищила Лукаша, а сьогодні вже нові демократи, які не розуміють, що це має бути національна демократія, перебирають досвід попередників. Тільки гасла інші, риторика змінилася, синтаксис… А двоїста сутність та сама — янусоподібна, химерна і жорстока. Журнал «Всесвіт» не мав змоги нагородити на вечорі двох останніх у часі лауреатів премії, яку названо на честь Титана українського перекладацького руху. Прикро, що ця відзнака (яка мала пошанувати і визначного письменника-перекладача Романа Лубківського, і молоду перекладачку китайської літератури Надію Кірносову) виявилася «не-форматом». Сумно сиділи у залі і екс-редактор „Всесвіту” Герой України Дмитро Павличко, і члени редколегії часопису – народний депутат Лесь Танюк, і академік Вадим Скуратівський, і екс-віце-прем’єр-міністр України академік Микола Жулинський, і шеф-редактор „Всесвіту” Олег Микитенко, і, власне, шляхетний меценат премії ім. М. Лукаша „недержавний” Віталій Майстренко. Що ж, невже ця політика, про яку у вступному слові сказав віце-прем’єр, — лише порожній тлін, відлуння штучних манекенів? У жодному демократичному суспільстві такого б не відбулося. Страшно, якщо справді високі наміри будуть зведені до чогось державно-формального.

Так, на цей вечір чекали багато людей, які просто для себе прагнуть почути слово Миколи Лукаша, нашого українського Моцарта в царині музики перекладу. Але потрібно і справді змінювати курс: неможливо існувати в умовах позавчорашньої риторики. Микола Лукаш показав, що найвищий злет людської думки — це і трагедії Шекспіра, і дотеп Сервантеса, і кепкування Тувіма… («Бал у опері», який майстерно на вечорі прочитав Святослав Максимчук, актор Львівського театру ім. М. Заньковецької). Є особистісна, інтимна поезія, і є перелицювання, «шпигачки»…

Навіщо мені чути,
Коли я бачу,
Хоч я сліпий? («Шпигачки», С. 47).

Або ж:

У вас якийсь паскудний звих,
Що голову морочите:
Я пам’ятник собі воздвиг!
А ВИ собі — як хочете («Шпигачки», С. 5).

Таким складним був простий Геній, до якого ми поодинці ніколи не зможемо дорівнятися. Проте найважливіше те, щоб ми могли долучити власну свідомість до тієї високовольтної площини інтелектуальної естетики, яку нам підготував Микола Лукаш.