Йолана Цірбусова (Jolana Cirbusová, 1884–1940) — словацька письменниця, автор соціальної прози. Народилася 15 травня 1884 року недалеко від міста Сабінов (Sabinov), що у Прешовському регіоні (Prešovský kraj). Перший свій вірш написала у тринадцятирічному віці угорською мовою. Вчителювала. Перші літературні твори надсилала в угорські часописи, але їх не друкували, пояснюючи це тим, що вони не зрілі. Жила дуже усамітнено, друзів не мала. Після 1918 року (утворення Чехословаччини) починає писати по-словацьки. У 1925 році з друку вийшли два оповідання «Національне пробудження» («Národné prebudenie») та «Шпигун» («Vyzvedač»). Потім тривалий час працює над романом «Через закритий кордон» («Cez zatvorenú hranicu»). Після нього пише лише оповідання, які друкуються в періодичних виданнях «Словацькі погляди» («Slovenské pohľady») та «Жівена» («Živenа»). Усі оповідання увійшли у збірку «Тихі бої» («Tiché boje»). Після того, як збірка вийшла друком, перестала писати. Тривалий час хворіла на туберкульоз, від якого померла у 1940 році.

---

Йолана Цірбусова

Жебрак

Зі словацької переклала Ірина Пушкар

Жебракував, обманював, крав і приносив додому мотлох. Це було його життя.

Жив з матір’ю на околиці міста в маленькому старому будинку. Не вважав цю оселю затишною домівкою, а лише місцем, куди міг прийти відпочити. Розумів, що кожен десь живе. А він лиш тому мешкав у цьому будинку, бо в інших не приймали, довго не терпіли. У цьому домі не жебракував, не виносив з нього, а лише приносив. Інстинктивно відчував, не розуміючи цього відчуття, що саме це й давало йому право тут жити.

Звідси, навчений матір’ю премудростей жебракування, йшов до найближчих сіл. Знав, як має зворушливо, переконливо просити і віддячувати за милостиню. Як має брехати, якщо хтось запитає чому старцює: бо має матір-каліку, яку змушений утримувати. Не може вчити ніяке ремесло, бо мати вмерла б з голоду, поки він учився. До праці ще не придатний, не може бути робітником. Тому й вимушений збирати милостиню у добросердних людей. Уважав, що дозволено й красти, якщо добровільно не давали. Лише вміло, так, аби його ніхто не спіймав. Мати стверджувала, що це все є частиною жебракування, тому старцювання є таким самим порядним заняттям, як усі інші. Але набагато легшим. Бо не потрібно при цьому важко працювати.

Він підкорявся материним переконанням. Ніхто не вчив його кращого. І саме життя, ніби схвалюючи такий рід занять, змушувало його займатися цим. А тому намагався якнайкраще виконувати свої обов’язки.

Деморалізована мати була до нього суворою, аби не міг вийти з-під її впливу, аби не зважився дати їй відсіч, аби й надалі жебракував для неї. А як мало приносив, немилосердно лаяла, часом і била. Але якщо була ним задоволена, могла похвалити та навіть бути привітнішою. Малий хлопець з нерозвинутою психікою не міг оцінити їхні стосунки, що суперечили звичному порядку — взаєминам працездатної матері і дитини. Не противився. Лише материна жорстокість та лють міцно керували ним. Не любив її.

Доволі лагідними до нього були люди. Його теплі, невинні очі гляділи так зворушливо. Голос звучав так розпачливо. Уся гіркота злиденного життя лунала в тому голосі. Ніхто не відпускав його без милостині, та все одно якось скуто заходив у будинки, аби жебракувати, і полегшено зітхав виходячи. Незважаючи на людську доброту, шкурою відчував, що є не вельми бажаним гостем. Відкараскувались від нього, та й не надто дбали, куди піде. До них теж охололо жебракове серце.

Бачив, що життя дітей, котрі його оточували, інше, краще. Але не задумувався над тим, чому його життя не може бути таким само щасливим. Знав з материних лайок, чому мусить бути саме так, а не інакше, бо ледачий, неспритний, хоч добре розуміє, що немає батька, тому змушений сам про себе дбати. Та раз запитав: «Чому і я не маю батька, де його поділа?» на що мати, озвірівши від злості, почала репетувати: «Забрав чортяка, бо був злим, нерозважливим, нездібним, точно таким, як ти. Не матимеш кращого життя, ніж у нього».

З тихою, сумною покорою терпів своє важке життя, яке випало на його долю, бо був таким, як його батько, і не заслуговував кращого. Захоплювався життям інших дітей. Жебракував, брехав, крав з невинністю в очах та невинністю в серці, вірячи, що робить добре і що так мусить бути.

***

Його невинне неусвідомлення гріха вразило стару жінку, тому вона постановила вплинути на нього.

Увійшов до її кухні, поки там нікого не було. На столі біля кухонної плити лежав кусень м’яса, готовий до запікання.

Його обличчя вмить радісно засяяло. В голові промайнула думка, якою б радою була мати, якби приніс їй цей великий кусень м’яса. Як би його хвалила, а якою доброю була б із ним. Гарно повечеряли б.

Тихенько, майже на пальчиках підійшов до столу і схопив м’ясо. Та в ту ж хвилину ввійшла господиня дому.

Налякано затрусився. Зі свого досвіду знав, що заради матері як жебрак може красти, та людям не до вподоби, коли їх обкрадають. Скільки мав неприємностей, поки це втямив. Тому й не поклав м’ясо на місце, а далі тримав у руці, з невинним благанням дивлячись на стару жінку, аби та дозволила йому ту радість.

Але жінка не збиралася бути такою великодушною. Підскочила до малого, видерши м’ясо з рук, сварливо зарепетувала: «Хіба дозволено красти?!» Він здивовано, дивлячись на неї своїми великими, невинними очима, белькотів: «Не дозволено?! Чому ні? Мати мені дозволила». Його наївність, зворушливий невинний погляд пройняли стару. Її гнів змінився на жалість. Розуміла, що цей малий бідолаха ще не зіпсований, хіба що дурненький та невихований. Вирішила, що змінить його.

Дала йому трохи смальцю і наказала, аби частіше приходив до неї.

Він покірно її відвідував. А вона його завжди затримувала, аби належним чином пояснити значення Добра і Зла. Розповідала, яким великим гріхом є крадіжка. Господь Бог є милостивим, допоможе кожному, хто цього потребує. Хто знає і вміє працювати, допоможе тому в роботі. А як уже хто не в змозі працювати, пом’якшує людські серця, аби давали милостиню Христа ради. Не потрібно тоді красти, лише просити. Намагалася прищепити йому богобоязливість та віру. Вчила його й молитися.

Малий прохач уважно слухав її повчання. Вчився й молитися. Та не виходило. Душа зачерствіла. Вчили його лише старцювати, брехати, красти. Лише це практикував, у цьому вдосконалювався. Теоретично не бачив різниці. Розумів лиш те, що підтверджував досвід та потреби його існування. Досвід не показував, що не варто красти. Адже люди не давали стільки, щоб мати була ним задоволена, аби не лаяла та не била.

Серце його не забилося скоріше, бо душею не розумів повчань літньої жінки. Марно вона так билася і старанно пояснювала, хоч і з холодною приязню, та гарно, а потім відправляла його назад до звичного йому існування, до матері, під її опіку. Не змінила. Якби ж огорнула його любов’ю, залишила в себе, лиш тоді врятувала б та вберегла. Та все це його обтяжувало, бо пані створила умови, за яких він і надалі був злодієм.

Лиш згодом пані дізналася, що крав у неї, тільки старанніше, аби вона не знала. Надто вже залежав від цього. Адже відколи почала настановлювати його, була щедрою. А мати ним задоволеною.

Найбільше радощів мав із того, коли діставав речі, непотрібні його матері, які ставали його власними. Ховав їх при вході до льоху. А коли мати дозволяла залишитися вдома, там же бавився з ними, обожнюючи їх. Були це картинки, кольоровий папір, ґудзики, коробки, побиті ляльки, дірявий посуд. Мав цілого коника. Він був його найбільшою втіхою.

Та коли їх назбиралося стільки, що двері льоху повністю не відчинялися, мати все повикидала. Зі словами: «Мало того, що виділяю тобі місце, то ще й приносиш всілякий мотлох, а він заважає мені. Не вартий і місця, скажи спасибі, що хоч тебе терплю, та не твоє сміття». Використовувала будь-яку можливість, аби нагадати, яка від неї користь, що терпить його, а тому й мусить відпрацьовувати.

Інстинктивне відчуття права дитини вирувало в його душі. Та не міг іще висловити це словами. Не був спроможний суперечити матері, захиститися від лихого ставлення. Мати в усьому переважала. Словами доводила свою жорстокість. Не наважувався противитися їй. Налякано, безпомічно дивився, як кидає в огонь його забавки, а що не горіло — викидала по сусідах, аби не міг знову їх зібрати. Гірко ридав, що вже не має нічого, навіть не може мати…

Потім, ідучи дорогою, знаходив речі, цінні лише для нього, і поволі скаженіло його серце, бо не міг взяти їх із собою додому. Повертався у дім неохоче, не так, як тоді, коли ніс щось із собою. Їхній притулок здавався йому порожнім і непривабливим, якщо в ньому не було нічого, що б належало йому. Та не наважувався подолати материну заборону.

Через кілька днів переляк відступив, винайшов спосіб обійти материну заборону. Насмілився збирати лише маленькі речі, що вміщувалися б у його торбині. З тихою, таємною радістю ховав ті дрібнички, носився з ними…

Та не була ця радість довгою. Якось матері конче потрібні були гроші, а він нічого не приніс. Вивернула його торбинку, аби перевірити, чи не ховає нічого, а натомість знайшла лиш мотлох. Картинку з якогось журналу, маленьку червону скриньку, рожеву стрічку, яку, мабуть, згубило дівча на полі, і старий ключ. Розлютилася мати, не знайшовши грошей. Відлупцювавши його за непослух, забрала забавки. І весь вечір лементувала, бо ж не дивно, що нічого не випросив, збираючи непотрібний мотлох…

Навіть у торбині милі йому дрібнички не були в безпеці. Та все одно не міг зректися свого захоплення. Життя без них здавалося порожнім і безрадісним. Тому шукав місце, де б міг сховати забавки, поки буде вдома.

Гадав, що зарості кущів будуть найкращим сховком. Поклав туди знайдені на дорозі речі. А коли повернувся, нічого вже не було. Швидкі оченята дітлахів, які бігали навколо, одразу примітили схованку в кущах. Витягли згорток, розгорнули. А як угледіли, що то лиш непотрібний мотлох, пороздирали, розтягли, поламали…

Із жалем на серці шукав іншу схованку, та і знайшов під мостом пересохлого потічка; людей там не бувало. Але нещастя спіткало його й тут. Не лише все людство, а й сама природа була проти нього. Почалася злива. Річище стало повноводе, і змило його скарб…

Відчай! Неначе поранений ходив, аж поки не допоміг випадок. У лісі на околиці села знайшов напіврозвалену хатину. Стояла пусткою, двері розчинені навстіж — нічийна стара хатина без господаря. Спробував зачинити двері. Зачинилися. Знайшов і старий ключ до замка. Неймовірно радів такій знахідці. Знайшов прихисток, який міг облаштувати на свій розсуд. Так і взяв халабуду під свою опіку.

Носив туди різний дріб’язок, який хотів залишити собі. Тут же міг прилаштувати і великі речі, які не наважився принести додому, ще коли там був його склад. Дещо відкладав, а непотрібне віддавав матері. Радів думкою, що має місце, де почуває себе як удома, безпечно і впевнено. Частенько і бавився тут. Розкошував, адже материне свавілля не потурбує, не зіпсує настрій.

***

Якось, тиняючись полями, зустрів дорогою мале худе кошеня. Немилосердні люди покинули його на полі, аби позбутися.

Дивилося на нього жалісно, нявкало, ніби просило про допомогу. Нагнувся погладити, а те, лащачись, притулилося. Заглянув у торбинку, чи не залишилося якоїсь їжі для кошеняти. Знайшов кусень хліба, покришив його, поклав перед звірятком. Жадібно поїло, було дуже голодне.

Коли кіт наївся, малий прохач вирішив іти далі. Та воно, жалібно нявкаючи, бігло за ним. Пожалів, узяв на руки, аби віднести в село. Але коли вже хотів залишити котика у багатого ґазди, хлопчаче серце стислося від болю. Звіря ніжно притулилося до його грудей. І вп’ялося гострими кігтиками в одяг, даючи зрозуміти, що не хоче, аби той його залишав. Наповнилося його серце дивним теплом. Притис котика до себе. Адже не знав, що то за почуття — ніжність. Не спізнав любові, та й не відчував потреби у визначенні цього почуття. Відчував лише, що не може залишити кошеня. Тому вирішив віднести його додому.

А ну ж мати прийме його! Йому ж не потрібно багато місця. Влітку може бути на горищі. Годуватиме його сам. Намагатиметься більше про нього піклуватися. А як не вийде, буде менше їсти, аби хоч щось залишалося котику. Аби тільки мати дозволила і стерпіла. Адже не така вже й зла. Інколи буває й добра. Коли приносить їй повний міх, а як ще й задоволена його вмістом — похвалить, погладить по голівці. Гладить і тоді, коли відправляє в дорогу, аби добре та мудро справлявся. Лиш тоді буває злою, коли роздратована чи засмучена, або немає грошей. Тоді ховатимуться з кошеням від неї на горищі…

Ось так, осмілівши, поніс кота додому. От тільки мати була не в гуморі. Накинулася на нього: «Нам немає чого їсти, а ти хочеш повісити мені на шию ще й кота. Досить того, що з тобою ділюся, то ще й тварину маю тобі ростити». Перевертала все догори дриґом, ніби все, що випрошував, йому не належало, ніби не мав права ним розпоряджатися. Адже все, що дають люди, то лиш для неї. Аби почувався залежним.

Даремно просив її, щоб залишила кошеня: «Окремо для нього приноситиму харч. Окремо для нього проситиму в добрих людей». Мати була невблаганна: «Не вистачало, щоб через нього турбувати людей, аби потім не давали нічого для мене». Вигнала його, наказавши віднести кота туди, звідки приніс.

Назад почвалав засмучений. Тепер він просто зненавидів матір, за те що вигнала бідолашне створіння, яке єдине тримається й тулиться до нього, чим викликає у його серці тепле, солодке відчуття. Принесло йому не лише радість. Переживаючи біль від материної заборони, вперше зміцніло його обурення та спротив такому стану речей.

Ніжно притис до себе кошеня і поніс до найближчого села, аби залишити його у якійсь добрій родині. Знав доволі добре людей по тому, скільки і що саме давали йому. Радів, що мандруючи по своїх справах, буде йти цим селом. А тому завжди бачитиме кошеня, даватиме йому щось смачненьке.

Зупинився перед обраним будинком. Але не пустив звірятко. Ще сильніше притис його до грудей. Плакав, бо змушений був віддати його чужим людям.

А тоді, як трапляється у хвилини розпачу, в голові промайнула думка. Згадав про свою схованку. Весело засміявся крізь сльози. Адже кошеня там поміститься. І там повністю належатиме йому. Матиме нічліг, а їсти приноситиме йому сам. Зможе бачити і бавитися з ним, коли схоче.

Поспішив туди. Дорогою знайшов старий кошик. На одному тинку висіла стара, дірява шматина. Огледівшись чи ніхто його не бачить, стягнув ганчірку, поклав у кошик, а на неї котика. Так ішов селом аж до сховку.

Прийшовши, зачинив за собою двері. Прибрав. Зробив постіль у кошику для кота, вклав його. Тоді закрив халупу й пішов старцювати заради харчів для кошеняти.

Завітав до старої жінки, яка навчала його, оповів свою сумну пригоду і попросив глечика, аби міг носити в ньому страви для кошеняти. Миску вже мав, поцупив її на одному подвір’ї, вона була для напування курей. Літня жінка охоче дала малому глек з молоком.

Коли б не просив її, завжди давала йому і котику попоїсти. Зміцніла його любов до людини, яка тепло ставилася до обожнюваного створіння.

Наповнювалося його серце невимовною втіхою. Мав два притулки, куди охоче йшов і де йому раділи. Не могла стара жінка й надалі бути холодно-привітною з жебраком, який звикав до дому, тулився до нього. Щиро полюбила його. Бавився з котиком, тішився з його ніжної приязні. Заходив до старої попросити що-небудь. Пані завжди від щирого серця давала йому бажане. Інколи відвідував її з кошеням. А вона його не відштовхувала від себе, як мати, а пестила, нахвалюючи, який гарненький та милий. Давала котику їсти, і малому жебракові не потрібно було нічого за це віддавати. Був такий вдячний старенькій!

Сердечніше слухав і приймав її моральні повчання. Пообіцяв, що більше не буде ані брехати, ані красти, душею відчував, що цим робить їй приємне.

Легко та блаженно сприймав труднощі старцювання, адже просив милостиню заради дорогого серцеві. Поспішав, аби довше побути з котиком у старенької. Любов і ніжність намалювали на його обличчі зворушливий вираз. Люди ніби відчули, що в середині нього відбуваються тонкі душевні порухи, враз ставали добріші, коли дивилися на нього, та й давали більше, ніж раніше. Так і зникла потреба красти.

До матері заходив лише для того, щоб віддати нажебраний для неї мотлох. І одразу йшов. Марно кликала його назад, відчуваючи, що забирають його якісь невідомі обставини. Дарма лаяла його, погрожувала, дарма бігла за ним. Уже не боявся її. І пішов від неї геть. Мав місце, де його чекали з любов’ю. Усвідомлення цього додало йому хоробрості та рішучості протистояти їй.

***

Одного осіннього дня, коли повертався із жебракування до свого сховку, стало йому неспокійно на душі. Не знав, що означає зле передчуття. Лише дивувався, чому так захмарилося на серці, адже кілька місяців панувала сонячна днина.

Як увійшов до халупи, кошеня не підбігло йому назустріч, як завжди. Лежало сумне. Не поворухнулося, лиш зболено дивилося на нього. Не хотіло ані їсти, ані бавитися. Підняв його, та воно припало долу і знову лягло.

Побіг до старенької пожалітися. Почала втішати малого, можливо, кошеня хворе. Нехай залишить його у спокої, а ну йому поліпшає. Дала молока для тваринки, на той випадок, якщо їй вночі покращає.

Чекав два дні, аби котик одужав. Два дні не старцював. Пані давала йому попоїсти. Та кошеня все хворіло. Марніло. Слабнуло, ставало ще жалісливішим. Зник веселий вогник в оченятах. Стало чужим, байдужим, неначе прощалося з життям. Врешті розпростерлося на підлозі. Болісно занявчало, стріпнулось кілька разів і завмерло.

Малий занімів від страху та болю. Здогадувався, що це смерть. Ніхто не розповідав йому про смерть, але вже знав, що існує. Б’є і людей, і тварин, а кого вже обере — не житиме, закопають у землі.

Голосно плакав, що заберуть у нього кошеня, закопають. Кричав, що не віддасть його. Хоч і неживе, зостанеться лиш йому. Зможе дивитися на нього, гладити, розмовляти з ним. Гірко плакав, страждав…

За кілька днів, зголоднівши, почав старцювати. Наївшись, знову повертався до халупи. Гладив кошеня, благав повернутися до життя, ожити, розмовляв з ним…

Марно старенька втішала його, обіцяла подарувати іншого котика. Не хотів іншого, хотів того, який уперше полюбив його і якого він одного любив у своєму вбогому житті. А коли порадила йому закопати звірятко, перестав до неї ходити.

Та й до матері не заходив. Вигнала його разом із кошеням. І тепер це вдвічі боліло. Ще більше відштовхувало його.

Якось, коли бавився в халупі, його голос почув лісоруб, який ішов у гори. Ввійшов усередину, аби подивитися, хто там є. Вгледівши малого волоцюгу із мертвим кошеням, здивовано покрутив головою і запитав: «Що робиш, малий?»

Хлопчина злякано зиркнув на нього. Не відповів, лиш благально дивився, аби той залишив їх у спокої.

Але лісоруб виніс немилосердний вирок: «Кошеня мертве, його треба викинути!» Хлоп’я, благально схрестивши руки, почало розпачливо просити: «Не чіпайте! Нехай залишається тут! Адже нікому не заважає! Не просить їсти!»

Бачив лісоруб, що бідолаха дурненький і не розуміє, що після смерті тіло розкладається. Силою відібрав кошеня, вийшов з ним на край лісу і жбурнув у річку, що текла попід лісом.

Хлопчина лементував. Та чоловік його заспокоював: «Не кричи! Оживе у воді. В кінці ріки вийде з води живим і чекатиме на тебе. Як знайдеш кінець ріки, знайдеш і його!»

І сміючись із цього всього, як від дотепного жарту, пішов собі далі.

Жебрак дивився на воду, яка поглинула його улюбленця. Відчував, що ніщо у житті не приваблює його, окрім цієї води. Не знав, що таке самогубство. Який це великий гріх. Не знав, що люди можуть бути самогубцями. Не хотів бути самогубцем. Відчував, що лиш це місце миле йому і вабить його тільки туди, де хвилі несуть миле кошеня. Тому мусить іти за ним, щоб наздогнати, і йти далі разом…

І з блаженною усмішкою впав у хвилі…