Дмитро Дроздовський

«Прихована маса» поетичного Всесвіту Коррадо Калабро

[Калабро, Коррадо. Я не скажу тобі, що це любов / З італійської переклала Оксана Пахльовська. — Львів: Літопис, 2009. — 312 с.]

Максим Рильський у творчому житті пережив «три цвітіння». Класик польської літератури Леопольд Стафф також пережив три періоди власного злету, і в кожному періоді його поезія промовляла до вже нового читача, не видаючись, проте, архаїчною, нецікавою. Російський метр Федір Тютчев на схилі життя видав на-гора взірцеві твори, що відображали схований за серпанком років молодий дух, бентежна уява його витворила простір інтимних переживань, смутку й радості. У цьому, мабуть, і секрет поезії: вона часом прочиняє поетові двері у світ, який не може застаріти. Душа поета вимірюється не психофізіологічними особливостями, а постає як конденсована субстанція світової мудрості, яка промовляє через поета в цьому часі.

Саме ця мудрість і незмінна: філософська поезія стародавнього Сходу або ж античної Греції не може бути не актуальною, позаяк у самій думці того часу було закладено здатність схопити світ у його граничній повноті. Отже, так і народжується поезія досконалості, а досконалість — насправді не такий і феномен: повнота, не розподілена між частинами, а збережена в цілому. Саме такою видається й поезія італійського майстра Слова Коррадо Калабро (Corrado Calabrò), поетична збірка якого цього року побачила світ українською мовою (за підтримки Міністерства закордонних справ Італії та Італійського інституту культури в Києві). Восени було видано у львівському видавництві «Літопис» книжку «Я не скажу тобі, що це любов» (білінгва), яку для українського читача підготувала Оксана Пахльовська, знаний науковець, професор Римського університету «Ла Сап’єнца» (переклад, упорядкування, примітки, вступна стаття, інтерв’ю).

В мені розкочується моря шум.
Душа біліє привидом медузи –
сомнамбула, погойдується на хребті
плиткого фіолету вод («В мені розкочується моря шум», с. 87¹).
————
¹ Далі в тексті в дужках після цитат — номер сторінки із книжки К. Калабро.

На жаль, українському читачеві це ім’я, певно, не дуже відоме. Хоча ця книжка — не перший українськомовний переклад італійського автора: іще 1995 року в Одесі було видано в українському перекладі (К. Калабро тоді переклав одеський поет і драматург С. Стриженюк) збірку «Червоний колір Алікуд». Також у журналі світової літератури «Всесвіт» 1997 року було опубліковано переклад фрагментів статті К. Калабро «Поезія: так би мовити». Проте, мені здається, не буде перебільшенням сказати, що ця поява Коррадо Калабро в українському гуманітарному просторі сенсаційна і знакова.

Ми перебуваємо в просторі пошуку нової філософії ХХІ сторіччя. Якщо спробувати проаналізувати філософську думку нашого з вами часу, то виникають певні труднощі. Насамперед пов’язані з тим, що у світі сьогодні важко знайти новітніх філософів. Стратегію розвитку країн і культур визначають політики, іміджмейкери, голлівудські зірки, але неймовірно мало в цьому просторі розумної, виваженої думки, яка б адекватно передавала реалії часу. «Я не скажу тобі, що це любов» — насправді не лише збірка поезії. Ця книжка містить інтерв’ю з поетом «Від грецьких ліриків — до моди «“голого короля”«, а також неймовірно цікаву післямову, роль якої виконує стаття К. Калабро «Поет у чистилищі». «Наш час — це час «слабкої думки», час деконструкції знання. Добровільно марнуються, втрачаються значні творчі сили — а це перешкоджає будь-якому відродженню мистецтва, поезії. Зрештою, а навіщо ті сили, навіщо якісь крила, — який сенс у їхньому існуванні в добу, коли сприймається як аксіома всезагальний занепад...» (с. 265), — зазначає поет.

У виданні поєднано естетичний первень і рефлексії поетичного розуму, який часом заторкує питання в діапазоні від квантової фізики до соціальної психології ери «глобального села». «Потім (через п’ятнадцять століть...) прийшов Ейнштейн..., щоб у науковий спосіб явити нам континуативний зв’язок між минулим і теперішнім: сьогодні ми бачимо у Всесвіті те, що відбувалося з зірками два мільярди років тому. Бачимо так, ніби це відбувається зараз; і для нас це й справді відбувається нині, в даний момент, і жоден спостерігач у цьому сенсі не перебуває в привілейованому становищі, ніхто не може сказати: «Це мій час регулює час інших». Згідно з деякими теоріями Всесвіту, час може бути навіть зворотним, може повертатися назад» (с. 57). Саме тому ця книжка постає як спроба вхопити невидимі лінії, що визначають наш час. Здається, що ми навіть не готові до рецепції досить непростої філософської системи К. Калабро, юриста й поета, який народився в Реджо Калабрія (середземноморський світ Італії). Існує приказка, що вихідці з Калібрії — або адвокати, або поети. К. Калабро поєднав у собі дві сутності.

Останній шанс тебе здобути –
це рухатись назад, без напрямку і сенсу,
у порожнечу пам’яті майбутнього.
Я мушу перейти, немов Аліса,
крізь площину дзеркальну скла
і, не відкривши тих дверей, ступити на поріг –
той, за яким почнеться п’ятий вимір («П’ятий вимір», с. 115).

Що нового привносить ця книжка? Передовсім нову філософію. У ній Аристотель і Платон — не архідревні філософи, творчість яких для нинішнього розуму далека. Усе починалося з античності. Але наша цивілізація, культура, історія не розвиваються еволюційно. Як зазначає К. Калабро, в середньовіччі алхіміки прагнули знайти секрет філософського каменю, щоб перетворювати всі речовини на золото (принаймні в суто практичному вияві ця середньовічна легенда звучить так, хоча, безперечно, під золотом можна розуміти не лише матеріал, а й найвищу цінність життя для середньовічного причащального розуму, який усвідомлював, що в онтології світу — безмір упорядкованих речей, рівновіддалених від Бога, але з кожної речі Бог неодмінно промовляє до людини). Проте алхіміки все ж таки не змогли втілити своїх прагнень, лише в ХХ сторіччі ця думка могла реалізуватися, коли були проведені експерименти з атомом. Щоб перетворити щось на щось, потрібна «атомна реакція», розщеплення ядра. «...на місце філософії приходить фізика (мета-фізика, що втратила свій префікс). Фактично сьогодні фізика посіла місце філософії та теології в намаганні дати космогонічне пояснення Всесвіту» (с. 54).

Коррадо Калабро підводить до думки, що світ античності — це самодостатній філософський світ, до якого ми сьогодні і не доросли. Грецька античність — гармонія світобудови, взаємодія двох первісних стихій: аполлонівської та діонісійської. Важко з цим сперечатися, позаяк усе наше життя проходить фізично від краси й радості народження до трагедії зникнення зі світу. Грецька філософія змогла синтезувати ці первні буття, витворивши «пластичність» думки. Ця сама пластичність видається однією з найсуттєвіших ознак грецької культури: вона наділяє людину здатністю бачити досконалість; бодай на мить, але доторкатися до того, що неможливо описати й пояснити. Взірцевість античних грецьких скульптур може бути пояснена через математичний вияв законів гармонії в архітектурі, через визначення психофізіологічних особливостей сприйняття світу, проте антична культура прагнула не пояснити (текстуалізувати світ), а явити його наочно людині. Людина в момент споглядання переживала піднесення й відчувала вихід за межі фізичної реальності. «І все ж, усупереч всім і всьому, наша потреба в одкровенні прекрасного — непереможна. Вона живе таємно в нас, а набуває форми лише через дотик мистецтва» (с. 47). «Поезія — навіть у найбільш вивершених творах — завжди застигає в просторі між реалізацією обіцяного і відмовою від цієї реалізації» (с. 297). «Поезія — це «присутність відтермінованої відсутності». Медіумна цінність поетичного слова полягає не в тому, що це слово промовляє, а в тому, що воно пробуджує» (с. 301). «...поет — не може передбачити, чи — і коли — народиться в ньому нова, автентична поезія...» (с. 276). Зрештою, поет «пише, тому що не може не сказати слів», — тих слів, що він і не знає, що мусить їх сказати» (с. 269), — вторить Калабро думці французького філософа і письменника Моріса Бланшо.

Сьогодні ми живемо в світі, який фізики називають «виміром множин». Ця наукова матерія й досі точно не описана, багато гіпотез так і залишаються на рівні гіпотез, оскільки ми не знайшли приладів для визначення цього мінус-простору з багатьма невідомими. Те, що в античності отримало назву «катарсис», сьогодні здобуває наукове підтвердження, коли людина змогла вийти в космос, пізнати надра землі. «Скільки людей відчувають приховану масу видимого Всесвіту? Але без цієї прихованої маси наш реальний Всесвіт, що складається з об’єктів, які ми торкаємо, з речей, які бачимо, з енергії, яку використовуємо, завалився би сам на себе. І поезія, і мистецтво мають велетенську перевагу над повсякденністю, над минущою актуальністю» (С. 60).

Антика явила людині Прекрасне, яке підносить саму людську сутність за межі фізики в метафізику. Скажімо, гебрейська культура завжди прагнула текстуалізувати вияв трансцендентного, пояснити його, наскільки це можливо, в коментарях. Сьогодні закони античної гармонії підтверджено практично, але ми, зрозумівши, відкривши нові математичні й фізичні закони, не відкрили для себе законів античної свідомості, які були орієнтовані на явлення в речі прекрасного, на гармонію й повноту буття. «Повертаючися до Греції, слід зазначити, що — на відміну від мистецтва — в галузі науки людина пройшла часову дистанцію від античності до сьогодні гігантськими кроками» (с. 51). «Кажуть, що поезія більше не потрібна? Але яка поезія?... Замкнувшися в своєму соліпсизмі, контролери польотів мух відкидають існування прекрасного...» (с. 54).

З цього нерозуміння вічних законів буття постає перверсивна психіка нової цивілізації, яка, переживши постмодерний час, прагне утривалити себе. Але в чому? Якщо античність була ерою ідей, феноменально явлених сутностей, які були представлені фізично, то постмодерний час перетворився на час подвійних симулякрів. «Звичайно, треба охороняти поезію від риторики, але імпотентам презерватив не потрібен. Поезія дезорієнтує сенс очевидного, але не сенс як такий» (с. 277). «З втратою експресивної сили і рельєфності у відтворенні реальності, притаманної грецьким лірикам, та традиції, ними започаткованої, поезія, мистецтво живуть ефемерним життям жадібної моди, яка їх продукує і відразу ж по тому й пожирає, не лишаючи від них і сліду...»(с. 268). Або ж іще одна проста, а водночас і вичерпна думка Калабро: «Телебачення нівелює думку, віднімає в неї її зміст...» (с. 264). По-своєму, і ейдос, і симулякр — замінники того самого субституту. Але симулякровість постмодерну явила приховані раніше грані людської душі: цинізм, прагматизм, апатію. Людина втомилась від пошуків Абсолюту, від надії на трансцендентне як порятунок від конечності. До цього були й історичні катаклізми (війни, терор, репресії, голод), які оголили перед людиною «суть життя як сутність смерті». Не здатна протистояти, людина прагнула замкнутися у витворених власною уявою симулякрах, далеких від світу природи. Якщо в античності світ людини і світ природи перебували в гармонії, себто й ідеї не були людськими абстракціями, а належали вічній матерії фюсису, то в постмодерну добу людина почала продукувати ейдоси хворої свідомості, які мали замінити природне життя. Кібер-світ явився як нова форма підтримки мозкової активності: наш мозок весь час потребує нових вражень. Тож нехай тепер він черпає їх із віртуальної реальності, а не з природи, позаяк здалося людині, що світ природи обмеженіший за можливості інтелекту, спрямованого на технологічні інновації. Ось тут і криється хиба: людина розділила себе з природою, створивши замінник сутності Всесвіту. А так не буває у світі, де все-таки ще діють закони тяжіння й тертя. Людина може створити «штучний рай», але вона не спроможна на сотворіння нового раю, оскільки не є Богом.

Поезія Коррадо Калабро — це спроба повернення до естетичних джерел цивілізації, спроба з цієї постмодерної доби перейти у світ утривалених істин. «Поезія проходить крізь пережите, несе в собі його знаки і його шрами (власне, «брамами» розуміння буття є любов і страждання). Але поезія виходить за межі досвіду: вона є медіумом невловимих сутностей — і присутностей...» (с. 45). І не йдеться про реалістичність, про правдоподібність, про моральні приписи й етичні догмати. Просто світ мистецтва — це мораль і етика сама-в-собі, це координати, які визначають усі вектори людського помислу. «Власне, це і є мораль мистецького твору: звільнити нас від умовної лицемірної «правди», яка ризикує стати катарактою для нашого розуму» (с. 49). «Наші вчителі — великі поети, сліпі провидці, які вказують напрям, яким ми маємо йти, посилають благовісні знаки, щоб допомогти нам подолати межі заданого слова. Але поет народжується поетом, а не стає ним...» (с. 51). Поезія не може існувати як замкнений не комунікативний світ. Вона промовляє до людини, передаючи вічні слова, омовлені іншою людиною. Зрозуміло, що поет — не Бог, він не спілкується з читачем ідеями, а все ж таки має перевдягнути ідеї, взяті зі світу позамежжя, в слова. «Поезія без послання — порожня, вона глузує з нас і водночас хибує на мегаломанію, — як голий король із казки Андерсена... Це крайня форма мозкової імпотенції, помноженої маренням всемогутності...» (с. 48). «В поезії конденсується все те, що поет має в собі, а ще більше — той зміст, присутності якого в собі поет і не підозрює» (с. 45).

Бог не грає з людиною в кості, переконував Ейнштейн. Нільс Бор написав у відповідь, що не треба підказувати Богові, що йому робити. А й справді, можливо, хаос сам по собі як невпорядкований простір видається невпорядкованим лише в людському сприйнятті, можливо, існують інші принципи і механізми його впорядкування? Але людині дано можливість бути ірраціональною, доторкатися до того, що не вкладається в прокрустове ложе фізичних законів. Ейнштейн не любив теорій невизначеності, а Стефан Малларме писав, що «кинутий жереб ніколи не скасує випадку». Хто мав рацію? Апологет символізму чи Кант ХХ сторіччя? Справді, якщо раніше філософія була цариною гуманітарної думки, то з ХХ століття вона переходить у поле фізики й математики. Фреге, Рассел, Карнап, Вітгенштайн... — усі вихідці з логіки, з математики. К. Калабро ставить перед читачем потребу в новій філософії і підштовхує до думки, що ті гуманітарні обертони, які ми маємо у філософії до ХХ сторіччя, наразі знаходять підтвердження в царині фізики. Але чи можна в такому разі й матерію поезії розкласти на алгебраїчні формули? Мені здається, що принаймні не в розробленій досі математичній системі (чи системах). Попри незбагненність поезії, існують її одвічні, як цей світ, закони: «Чому... гра в кості не спрацьовує в поезії? Синапси в нашому мозку організовані згідно з логічною послідовністю; якщо нервовий імпульс не відповідає певній послідовності чи частотності, стимуляція породжує деполяризацію, зосереджену в потенціалі (постсинаптичний збуджувальний потенціал), який сам по собі є локальним феноменом, що не поширюється далі... Коли ми намагалися ввести неможливі граматичні правила, [...] центр Брока не реагував і мозок активував інший компонент. По суті, мозок відмовлявся реагувати. [...]» (с. 271).

У статті «Поет у чистилищі» є фрагмент, який тонко перегукується з одним філософським пасажем у М. Мамардашвілі: найменші частинки ми не можемо побачити, натомість можна зафіксувати їхній слід у системі. Поезія також функціонує за цим принципом: ми можемо розкласти її на структурні складові, але поезія існує не як факт дійсності на папері у фоліанті, а як невидима ниточка, яку щось закидає в людське серце. І в кожного може бути відмінний ефект. «Поезія — це як м’яч, що летить у ворота: це може бути майбутній гол, а може бути виліт за межі поля» (с. 277). Поезія — це простір із нескінченною кількістю площин. К. Калабро стверджує, що поезія — це потреба у позамежжі (illimite)... Можливо, це поняття варто було б перекласти, як «нескінченність», оскільки позамежжя семантично вказує на простір, який не належить цій реальності, він за межею світу, однак нескінченність має над-фізичну властивість: це також світ поза цим виміром, але в якому не може існувати абсолютно безконечна пряма, оскільки навіть наша Галактика, відповідно до астрофізичних досліджень, має фізичні параметри. Світ поезії — нескінченний, себто він витворений не з матерії Всесвіту, а з «невидимої чорної речовини», яка не має маси і яка не піддається розпізнанню. Про те саме вона й заповнює безміри Галактики. А наш світ — лише маленький острів, «острів напередодні» великих відкриттів.

Однак наша реальність зменшується й через те, що ми втратили зв’язок із природою, закони людської етики (як онтологічно незмінної системи) спотворено. Сучасний медіапростір орієнтовано на творення маленької (чеховської) особистості. Раніше, коли не було електронних форм комунікації, в далекій античності, поет міг створити духовний світ, який і досі не піддається розшифруванню, психологія цього світу цікавить серця чергових поколінь. І навіть не вихідців із Греції (Малої чи Великої). Сьогодні мистецтво втратило комунікаційну орієнтацію, але втрачено також і калібр думки. Зрештою, людина втратила інтерес до непізнаваного, вкусивши від плода неповноти знання, яке видавали за повноту пізнання. Світ наразі не має обмежень, але тексти однієї культури не знаходять (за нечастими винятками) відгуку в інших культурах. Натомість Гомер, Софокл, Еврипід, Піндар... стали незмінними поводирями людства протягом тисячоліть. І досі Данте і Шекспір можуть дати людині значно більше для розуміння психіки, чуттєвості, ніж поети ХХІ сторіччя. Або ж поезія Калабро, через яку промовляє антична естетика.

Як вода нуртує меандрами рік,
як кров пульсує у венах,
щораз нова, щоразу знов інакша, –
так у мені твоя присутність –
усепроникна й невловима («Без напряму», с. 75).

Трапляються, на жаль, у цьому прекрасному виданні і коректорські недбальства (дивно, але не знайшов у вихідних даних такої посади, як «коректор»). Ось лише деякі: досягенням (с. 271) — пропущено «н»; складаєтся з об’єктів (с. 60) — пропущено «ь»; повертаючися до Греції (с. 51) — краще «повертаючись»; теоретичні обумовленості (с. 273) — правильно «зумовленості»; звільнилася від зовнішніх обумовленостей (с. 30) — так само «зумовленостей»; берег сусідньої Сицилії знаходиться (с. 16) — має бути «розташований», бо знаходиться в українській мові те, що згубилося; жінка подорожує цілим світом (с. 38) — «цілим світом» — калька з російської мови. Відомий роман, який написав Роберт Музіль, перекладено, як «Людина без якостей» (можливо, «Людина без властивостей» було б трохи ліпше). Не знаю, навіщо подавати в транскрипції написання оригінальною мовою прізвищ відомих поетів (Шарля Бодлера чи Федеріко Гарсіа Лорки — с. 51) у переліку інших відомих імен (Гомер, Овідій, Ювенал, Данте, Петрарка, Шекспір, Ариосто...). Транскрибовано лише два прізвища. Якщо ж ішлося про те, щоб обґрунтувати українську транслітерацію, в такому разі мало б бути, скажімо, Гарсія Льорка (що відповідає палатальності «l» в іспанській мові, а кластер [ia] подібніший до [iя] в українській вимові).

Деякі моменти перекладу дискусійні й потребують уточнення: «Поет переживає гіпертрофію власного «я». Одначе «я — це інший», сказав (і слушно сказав) Артюр Рембо» (с. 294). Рембо писав: «Ja est un autre»: тобто «я єсть» (3 ос. одн.), в чому втілено концепцію деперсоналізації (Гуго Фрідріх), образ «містика у стані дикунства» (А. Рембо), який пророкує. Це своєрідна концепція поетичного «ясновидіння». Рембо, який говорить про розлад усіх чуттів, підводять до того, що поезія має бути втіленням такої перцепції, коли колір можна сприймати за допомогою слуху або тактильно, коли звук опредмечується... В цій системі закони поетичної гравітації спрацьовують інакше: це вже поезія, яка відображає реальність через деперсоналізоване щодо власного «я» осяяння. Для Рембо твердження «я думаю» хибне. Варто казати «мене думають». «Мене думають» — означає лише те, що Рембо відмовляє собі у здатності пізнавати світ; кожна поетична форма є суб’єктивним вираженням свого «Я». Один зі стилістичних ґанджів книжки — надмірна складність наукового апарату: на сторінці, яка складається з одного абзацу оригінального тексту К. Калабро, весь інший простір забирають примітки. Це суттєво заважає читанню. В такому разі варто було б винести примітки в окремий розділ, який мав би йти після статті чи інтерв’ю. Інакше часом можна заблукати в хащах наукових коментарів, досить потрібних і фахових. Єдине, треба було по-іншому структурувати простір книжки. Але, звичайно, що зроблено, те зроблено. Усі ці маленькі дрібнички аж ніяк не перешкода на шляху до осягнення надзвичайно складної й цікавої як філософії, так і естетики. Оксана Пахльовська подарувала українському читачеві унікальну можливість після ескапад дешевих екзальтацій і симулякрів поринути в простір неперевершеної поезії, яку обрамлює інтелектуальне високовольтне поле новітньої думки.

Світ Середземномор’я, до якого належить Коррадо Калабро, — це світ сонцепоклонництва і морепоклонництва. «Ще й сьогодні я можу пливти сім-вісім кілометрів без жодного пришвидшення пульсу, — зазначає поет. — Але це не просто фізичний зв’язок з морем. Це питання довіри: якщо я довіряю морю, воно приймає мене, огортає своєю невідпорною силою...» (с. 40). «Море для мене — дзеркало, пантограф, знеболювальні ліки для моїх почуттів, і насамперед — для почуття часу...» (с. 41). Треба сказати, що середземноморська культура й досі приховує багато таємниць. Наприклад, до недавнього часу єгипетські піраміди вважали за найстаріші споруди, проте останні дослідження показали, що мегалітичні святилища на Мальті (яка належить до Середземномор’я) щонайменше на 500 років давніші, ніж піраміди в Гізі. І дотепер загадка, яким чином 6000 або 7000 років тому можна було пересувати і навіть піднімати на висоту в кілька метрів таку важезну споруду... У ранніх культових спорудах, як, наприклад, у храмі Гантії на острові Гозо (3600 рік до н.е.) величезні глиби складено одна на одну в необробленому вигляді. Світ середземноморської культури приховує від людства таємницю, оскільки людство не готове наразі її побачити. Тут поєднано в дивовижний спосіб християнський етос і античну гармонію досконалості, любові. На чарівній обкладинці книжки, яку зробили Романа Романишин та Андрій Лесів, зображено всі основні елементи, стихії буття: земля (скеля), вогонь (сонячне проміння, що вияскравлює ідилію), вода (море, безодня), лазурно-чисте повітря.

За відчайдушну вашу і самотню квітку,
за древо це без майбуття і плоду
розпачливо хапається мій спогад
судомними руками хлопчака,
що зрозумів – його життя минає («Квітучі аґави», с. 69).

Є тут іще одна стихія: кохання, любов, яку символічно позначає скульптура Амура і Психеї посеред бенкету природних стихій. Ось вона, нестерпна легкість буття і вічність краси. Плинне море огортає споконвічний скелястий пагорб. А десь над усім цим проноситься Геліос, певно, усміхаючись від баченого. Недаремно вперше на українських теренах Коррадо Калабро з’явився саме в Одесі ще 1995 року, в місті, яке пам’ятає грецьку культуру. Зрештою, однією з найбільших відзнак свого життя сам поет вважає honoris causa в Одеському університеті ім. І.І. Мечникова. «Любов — головна брама до універсуму поезії. Вона руйнує самозахист нашого «еґо», змушує нас вийти за межі нашої некомунікабельності... Магнетизм любові — потужна перетворююча сила...» (с. 35), — зазначає в першому реченні розмови К. Калабро. Amore desperato i vincens...

З’явилась на моїм шляху –
немов холодна хмара,
яка за мить безмежжям неба стала («Холодна природа», с. 65).