Дмитро Дроздовський
Непогамовність пам’яті
Шатилов Микола. Дана. Поезії. — К.: Видавничий дім «Всесвіт», 2009. — 96 с.
Непогамована жага пам’яті… Невтоленне бажання повноти реальності.
Десь на переплетінні цих інтенцій існує художня суб’єктність поезії Миколи Шатилова, представлена в новій поетичній збірці «Дана». Ця збірка — явлення модерністського світогляду, який існує в площині болю, страждання, трагічного сум’яття, а з другого боку, прагне до творення реальності в усій її повноті.
Сніг пада без упину,
і снігу як плачу,
і захід тополину засвічує свічу.
А хрестик білий-білий...
Кладовище.
Зима.
Тебе аж до могили —
нема, нема, нема...
Колись Юрій Шерех писав, що в будь-якому літературному творі існує невгамовне поривання до реалізму. Під реалізмом малося на увазі не адекватне відтворення реальності в художньому світі (типові герої в типових умовах), а радше, реальність поставала для Шереха як вияв надреальності, оскільки будь-яка дійсність, явлена в повноті граней і розмаїтті голосів, перестає в нашому сприйнятті бути дійсністю, а наближається до чогось символічного, міфологічного. Такою є, наприклад, природа магічного реалізму, який виростає з конкретики матеріального світу, що стримить у площину трансцендусу, емансипованого від реальної конкретики. Таким видається і поетичний світ поета і публіциста Миколи Шатилова.
Ця поетична збірка, яку під кінець 2009 року представлено на суд українського читача, суто модерністська, а отже, орієнтована на витворення особливого художнього ритуально-міфологічного простору. Сама назва — ім’я — чи, може, дієприкметник, а себто пасивна дія? — розгортається в матричній системі поезії, подібно до того, як у міфологічному тексті розгортається символіка імені. З іншого боку, компонування збірки також не видається хаотичним: маємо п’ять розділів («Крізь шерех висихлих вінків», «Світивсь уночі собор», «Тексти під світлинами», «Знов голос твій» і «Коли б не дощ без тебе на землі»). Є також і вступний вірш, який не входить до жодного з циклів: «А се — нескорена Литва!» Він стоїть нібито окремо, тим більше, його було написано ще 1969 року. Вступний вірш та перший цикл разом — це 5 (п’ять) віршів. Другий цикл має 33 поезії, третій — 10 (десять) (на 23 вірші менше). Четвертий цикл представлений 23 віршами, п’ятий цикл — це знову п’ять віршів. Фактично ми маємо структурно замкнену систему, в якій домінує число «10», а себто й «1» — як неподільна повнота, монада, самість, яка шукає себе. Але самість для власного пізнання і окреслення своїх меж потребує Іншого.
Тобоювиногради снять,
снять
за твої тіняві очі,
твоє число на двадцять п’ять
мовчить, мов хтось його зурочив.
<…>
Мовчить число,
бо є між нас
не двадцять п’ять,
а чверть століття.
Також на тематичному рівні у збірці в центрі уваги перебувають концепти пам’яті, минулого, спогаду. Самі назви циклів доволі промовисті — в них згадано щось, що не має матеріального виявлення. Це або висихлі вінки — лише слід минулого, який дає нашій пам’яті можливість воскресити спалахи колишнього життя. Або ж маємо «собор, який світить вночі» — акцентовано саме на зоровому блиманні образу вночі.
де ми не були ніколи,
стелив оксамити хор
на сині сніги Миколи.
Або ж це лише текстівки до світлин, на яких закарбовано спогади про знову ж таки давноминулий час, який сьогодні може бути представлений через оживлення пам’яті.
і мовлю витончено й зло:
снігами вічної печалі
чиїсь могилки замело.
А мав би:
клямка вже запала,
і ген кладовище моє...
Аж сніг той білочка запалить —
і спомин:
ти ж бо в світі є!
Твій голос — цей поетичний цикл одразу скеровує читача в площину інтимної лірики, але образ Жінки явлено не прямо, а через голос, невидиму сутність.
Отже, Микола Шатилов конструює поетичний простір на концептах минулого, яке видається значно ціннішим, ніж теперішнє життя. Особистісне переплітається з темами історичними, оскільки пам’ять концентрується не лише в індивідуальній свідомості — існують і так звані «місця пам’яті». Це міста, назви вулиць, алеї, парки — все, що може пробудити в людині уявлення про минуле. Але водночас ідеться не про будь-які спогади, а про найщемкіші, найзворушливіші моменти «історії повсякденності».
Перший цикл збірки має особливий напис — «Пам’яті Ясеньки». Ми не знаємо, ким була ця людина, ким вона доводилася авторові… Проте її ім’я в поезії анаграмовано, воно знаходить вияв у дисемінації слів, семантичній інновації, до якої вдається автор.
щодень пітьма...
Крізь шерех висихлих вінків
прийшов до Тебе смеркома,
не заблукавши між гробків.
Пробач, мій Янголе,
пробач,
що я позаздрив, як на дні
схилявсь заморений копач
у ямі гожій — хоч й мені <...>
Треба сказати, що ім’я «Микола» в збірці також розпорошується, виринає в несподіваних ситуаціях, що втілює модерністський світогляд автора.
на сині сніги Миколи <...>
Це одночасні, властиві для модернізму, явлення суб’єкта лірики в масці homo creator i homo ludens. Поетичний простір має свою ритуально-міфологічну логіку. Цей світ замкнений, укорінений у міфічному підґрунті: ліричність і епічність у збірці знаходять гармонійне поєднання і взаємне доповнення. Герой не відчуває алієнації, натомість суб’єкт лірики прагне до витворення себе шляхом продукування спогадів. Весь час, блукаючи в лабіринтах збірки, ми маємо справу з процесом імпровізаційної перформативності — авторське «Я» розпадається в тексті на десятки мікросюжетів, які в сукупності витворюють сприйняття збірки в системі особистісної та історичної пам’яті.
«Дана» — це не діалог, а магія та ритуал, який запрошує до себе читача. Тут немає звичних комунікативних ситуацій, натомість книжка виростає з тканини світової та української літератури. В цьому вимірі Антонич переплітається з Гемінґвеєм (наявні алюзії до імен яскравих представників модерністського світогляду).
Українська література стає поштовхом для власної гри, поезія М. Шатилова виростає з модерністського світу і переосмислює його, являючи несподівані повороти художньої думки:
і жив колись на вишнях...»
Богдан-Ігор Антонич
Так, ти була, коли він став хрущем.
Здалось мені в квітневім снігопаді,
що ти жила під золотим дощем
у тій господі, що на Вишеграді <...>
Водночас, поза кадром, не на рівні безпосереднього називання, а на рівні стильової близькості, перебувають, як на мене, Євген Плужник та Володимир Свідзінський. Передовсім ця близькість помітна на концептуальному рівні: маємо плужниківські інтонації, обривчасті форми сконденсованого письма, яке часом уривається, немовби постріл.
Можливо, сон. А може, марення.Та знай мигалося вночі,
що загубив ключі запалення —
катма ключів;
<...>
А день зайшов — ні сну, ні марення,
але ж мигалося вночі,
що загубив...
В замку запалення
стримлять ключі.
З іншого боку, це суто «свідзінського ґатунку» міфологізм. Звичайно, не йдеться про контактний зв’язок, а радше про засвоєння автором модерністської поетики, явленої через площину Антонича, Тичини, поетів «празької школи», Свідзінського та Плужника.
розпали...
Та й на бережку,
просто край Дінця.
А бухтіло ж воно!
Коли?
Як життя ще не мало кінця.
Розпали мені вогнище,
розпали...
Щоб жеврієм узявсь Донець,
щоб у мене долоні
теплі були,
як побачимось...
Аж насамкінець.
У вірші актуалізовано структурну вісь «життя—смерть», «миттєве—нескінченне». Безперечно, тема інтимного зізнання, освідчення в коханні — одна з центральних у «Дані». Проте, оскільки об’єкт освідчення — загадковий, оповитий містичним серпанком ночі, то часом поезія Миколи Шатилова нібито переплітається з тією традицією оспівування коханої, яку маємо в Петрарки, а ще більше — в сонетах Шекспіра, в яких важко сказати щось певне про адресата, натомість у кожному вірші відчуваємо емоційну повінь; поезія постає як філософія чуттєвості, як виявлення в усій метафізичній повності якоїсь людської емоції, психологічного стану.
ліниве листя лине з лип,
і жінка в осені —
осіння,
й осінніх квітів сяйний сніп <...>
Для збірки М. Шатилова властива вулканічна енергійність на рівні образотворення. Ні, ми не маємо каскадної метафоричності, пишнотної мови, натомість усі слова видаються дуже точними: кожне слово — на своєму виправданому місці. Там, де слова не потрібні, — апасіопеза, художня фігура умовчання, яка позначає неможливість на вербальному, поетикальному рівні явити надмір і безмір емоційного переживання тут-і-тепер. Водночас, досить часті фігури циклічності, магічного зацикльовування думки й ритуальної, позбавленої емпіричної конкретики ситуації (текст поезії видається фольклорним, у ньому особливу роль відіграє «парність»).
Цікаво, що поетична збірка має жіноче ім’я, яке, у свою чергу, не є випадковістю, як, скажімо, використані в назвах різних творів імена «Софія», «Марія», «Ольга». Дана — це і «життєдайна», і «Богом дана» (і частина жіночого імені «Богдана»), і деривація від імені сакрального Дінця, який часом виринає в тексті віршів. Щось близьке вловлюємо і від Роксолани. А проте є ще одна особливість цього імені: так (Дана) у Чехії називають дітей. У такому разі ця збірка сприймається інакше: як трагічна поетична пам’ять про історію Ясеньки, дівчинки, якої фізично вже немає в нашому світі, але «поетичний батько» якої утривалив її існування в іншій матерії.
Твої блавати.
Засмаглі ніжечки малі.
А осміх — легко й заблукати
в його оманливій імлі.
Віків, віків скажена мрія —
дитина Роксолян і Ґонт.
Ця збірка українського поета в чеській еміграції Миколи Шатилова — маніфест сильної чуттєвості, яку свого часу явили збірки Олега Ольжича, Юрія Дараґана, Юрія Липи. Ліричний струмінь містить і журу, і тужливість, і споминальність, і прощенність. Це освідчення любові в пам’яті до дорогої людини, якої вже немає поряд. Хіба що вона присутня як Янгол, який і надалі охороняє земний шлях. Поезія Микола Шатилова — це «ночі і дні» святої повсякденності, це історія і Вертера, і Дон Кіхота, і схимника…
Але також це і історія «археолога пам’яті», який, сповідаючись, вимальовує на поетичній площині ритуальні знаки, щоб у такий спосіб воскресити минуле. Ця книжка — по-своєму взірцевий приклад модерністського існування поезії в «пост-постмодерний час». Звуки у віршах витворюють особливі асоціативні моделі й поля, весь час смисл формується на межі слів, у просторі поєднання невловимих значеннєвих реверберацій. Звукова амальгама поезії Миколи Шатилова — це також один із центральних рівнів утягування читача в простір ритуально-міфологічних явлень. Аналіз такої поезії потребує занадто довгих описів і коментарів. Проте ніщо не забороняє в наш час звернутися до естетичного смакування поезії, яка відлунює прадавньою праслов’янською історією, оприявленою у спогадах теперішнього суб’єкта лірики.
