ІТАЛО КАЛЬВІНО

ЯКЩО ПОДОРОЖНІЙ ОДНОЇ ЗИМОВОЇ НОЧІ

Роман

З італійської переклав Роман Скакун

І

Ось-ось ти почнеш читати новий роман Італо Кальвіно: «Якщо подорожній одної зимової ночі». Розпружся. Зосередься. Прожени геть усяку сторонню думку. Світ навколо тебе хай розсіється пливкою млою. Двері краще зачинити — там за дверима без перерви ввімкнений телевізор. Треба зразу сказати всім навколо: «Я не хочу дивитися телевізор!» І голосніше, якщо тебе не почують: «Я читаю! Попрошу не турбувати!» Можливо, тебе все одно не почують, телевізор-бо репетує страшенно, — тоді скажи ще голосніш, гукни: «Я починаю читати новий роман Італо Кальвіно!» А як не хочеш, не кажи нічого, ачей і так дадуть тобі спокій.

Влаштуйся зручніше: сядь, розкинься в кріслі, скрутися клубочком, приляж. Ляж на спину, на бік, на живіт. На фотелі, на дивані, у кріслі-гойдалці, на шезлонгу, на пуфику. В гамаку, як маєш гамак. На ліжку, само собою, або в ліжку. Можеш стати на голову, як йоги. Тільки книжку треба буде повернути догори ногами.

Знайти ідеальну позу для читання — про це, звичайно ж, годі й думати. Колись читали навстоячки, перед пюпітром. Люди були звичні стояти на ногах. Так вони відпочивали, втомившись од їзди верхи. А читати верхи на коні ще ніхто й ніколи не пробував, хоча сьогодні така ідея — читати, сидячи в сідлі, поклавши книжку коневі на загривок або прикріпивши коневі до вух за допомогою спеціяльної збруї, — може здатися тобі заманливою. Поставивши ноги в стремена, читати дуже зручно, бо найперша запорука приємного читання — вигідно примостити ноги, трохи їх піднявши.

Ну, чого чекаєш? Випростай ноги, закинь їх на подушку, на дві подушки, на спинку дивана, на поруччя фотеля, на журнальний столик, на письмовий стіл, на піяніно, на глобус. Але перше скинь пантофлі. Це якщо ти хочеш зручніше примостити ноги, а якщо тобі й так добре, то лишайся взутий. Тільки не стовбич із пантофлями в одній руці і книжкою в другій.

Поправ освітлення, щоб не втомлювались очі. Зроби це вже зараз, бо як заглибишся в читання, то несила буде відірватися. Постав лямпу так, щоб на сторінку не падала тінь і текст не розсипався по сірому тлі паперу густим кришивом чорних цяток, однаковісіньких, наче зграя мишей. Але вважай, щоб світло не було надто яскраве й не разило від сліпуче білого паперу, роз’їдаючи обриси літер, немов південне сонце ополудні. Постарайся подбати про все потрібне, аби потім ти не мусив переривати читання. Цигарка на відстані руки (якщо ти куриш), попільничка. Що там ще? Треба сходити в туалет? Дивись уже сам, не маленький.

Не те щоб ти сподівався чогось особливого саме від цієї книжки. Ти в принципі нічого й ні від кого вже не сподіваєшся. Багато людей, і молодших і старших за тебе, живуть, весь час чекаючи чогось надзвичайного: від книжок, від людей, від подорожей, від подій, від того, що наготував їм завтрашній день. Ти не з таких. Ти знаєш: найліпше, на що можна сподіватися, — щоб не сталося найгіршого. До такого висновку спонукує тебе як особистий досвід, так і спостереження за подіями ширшого, можна сказати, всесвітнього масштабу. А що ж книжки? Може, саме тому, що в реальному житті геть не лишилося місця для сподіванок, ти вирішив дозволити собі на це дитяче задоволення — сподіватися — у вузьких і виразно окреслених рамках: у світі книжок. Ці твої сподівання можуть справдитися чи ні, але в кожному разі розчарування буде легко пережити.

Отже, ти прочитав у газеті про нову книжку Італо Кальвіно, який уже кілька років нічого не публікував, — роман під назвою «Якщо подорожній одної зимової ночі». Ти пішов у книгарню й купив собі цю книжку. Що ж, молодець, — це ти зробив добре.

Вже на вітрині книгарні ти зауважуєш обкладинку з потрібним тобі заголовком. Прямуючи на цей маяк, ти прориваєшся крізь густі лави Книжок, Яких Ти Не Читав, а вони хмуро зирять на тебе з шаф та стелажів, намагаючись тебе залякати. Але ти знаєш, що не повинен перед ними пасувати, що серед них — гектари й гектари Книжок, Яких Можна Й Не Читати; Книжок, Написаних Не Для Того, Щоб Їх Читали; Книжок, Які Ти Вже Прочитав, Навіть Не Розгортаючи, Бо Вони Належать До Категорії Тих, Що Були Прочитані Ще Перед Тим, Як Їх Написано. Так ти подолав перший оборонний рубіж, і на тебе накинулись орди Книжок, Що Їх Ти Неодмінно Й Охоче Прочитав Би, Якби Мав Більше Життів, Та, На Жаль, Життя Тільки Одне. Ти обходиш їх швидким маневром і стикаєшся з армією Книжок, Що Ти Збирався Прочитати, Але Спочатку Треба Було Прочитати Інші; Книжок Надто Дорогих, Які Ти Сподівався Купити, Коли Їх Виставлять На Розпродаж За Півціни; Книжок, Таких Самих, Як Вищеназвані, — Коли Їх Видадуть У Дешевому Кишеньковому Форматі; Книжок, Що Їх Можна Спробувати В Когось Позичити; Книжок, Що Їх Усі Читали, А Тому Можна Вважати, Що Й Ти Їх Читав. Відбивши ці атаки, ти опиняєшся перед фортецею, де тримають оборону

Книжки, Що Ти Вже Давно Запланував Прочитати,

Книжки, Що Їх Ти Роками Шукав І Не Міг Знайти,

Книжки, Пов’язані З Чимось, Чим Ти В Даний Час Займаєшся,

Книжки, Що Ти Хотів Би Про Всяк Випадок Мати Під Рукою,

Книжки, Що Їх Можна Відкласти На Потім І Прочитати, Можливо, Влітку,

Книжки, Яких Тобі Бракує, Щоб Поставити Їх Поряд З Іншими Книжками В Твоїй Шафі,

Книжки, Що Викликають Раптове, Нестримне Й Не Зовсім Виправдане Зацікавлення.

І от, коли тобі вдалося скоротити безмежне число твоїх супротивників до певної цифри з великою, але бодай скінченною кількістю нулів, тобі й далі не дають перевести подиху, наскакуючи з засідки — Книжки, Прочитані Так Давно, Що Можна Було Б Їх Перечитати, а з ними й Книжки, Що Ти Завжди Вдавав, Ніби Читав Їх, А Тепер І Справді Час Їх Прочитати.

Ти спритно ухиляєшся, звертаючи ліворуч, тоді праворуч, і проникаєш у цитадель Новинок, Цікавих З Огляду На Автора Або Тематику. Всередині цеї твердині теж можна сіяти сум’яття в лавах супротивника: виокремлювати у ворожих шерегах Новинки Авторів, Далеко Не Нових, або На Теми, Зовсім Не Нові (для тебе або взагалі), Новинки Невідомих (принаймні для тебе) Авторів Або На Незнайомі (хоч би й для тебе) Теми, і визначати привабливість інших Новинок на підставі своїх бажань і свого запотребування на нове й не нове (нове, якого ти шукаєш у неновому, і не нове, якого шукаєш у новому).

Усе це означає, що, швидко перебігши поглядом заголовки виставлених на полицях книжок, ти прямуєш до купки свіжовидрукованих романів «Якщо подорожній одної зимової ночі», береш примірника й несеш його до каси, щоб узаконити своє право власности на цей трофей.

Ти ще разок зніяковіло позираєш на книжки довкола тебе (чи то пак книжки глипають на тебе з ніяковим виглядом собак, що з-за ґрат собачого притулку спостерігають, як один із їх колишніх товаришів біжить на повідці вслід за господарем, що зголосився його забрати) і йдеш собі.

Свіжонадрукованим книжкам властива якась особлива принада. Ти береш із собою не тільки саму книжку, а й її новизну, яка, щоправда, може нічим не різнитись од новизни усякого фабричного товару, — від тої марної, поверхової краси, якою пишаються також і книжки, аж поки не прийде рання бібліотечна осінь — і їх обкладинка почне жовкнути, береги візьмуться поволокою бруду, кутики палітурки позагинаються й пообшарпуються. Ба ні, ти завжди маєш надію натрапити на справжню новизну, щоб вона, якщо вже раз назвалася новою, лишалася новою повсякчас. Прочитавши тільки-но видану книжку, ти вмить заволодієш цією новизною, і тобі вже ніколи не доведеться наздоганяти її невпинною погонею. Може, це саме та книжка? Хтозна. Погляньмо, як вона починається.

Ти, либонь, почав гортати книжку ще в книгарні. А може хотів, та не зміг, бо книжка була, наче лялечка, сповита целофановим коконом? Тепер ти в автобусі, сісти ніде, одною рукою ти тримаєшся за поруччя, а вільною рукою силкуєшся роздерти целофан, і рухи твої трохи мавпячі, мов у тої мавпи, що, повиснувши на пальмі, намагається обібрати шкуринку з банана. Та вважай-бо, ти штурхаєш ліктем сусідів, — попрохав би хоч вибачення.

А може, продавець не загортав твою покупку в целофан, а просто поклав її в поліетиленовий пакет. Це спрощує діло. Ти за кермом свого автомобіля, спинився на світлофорі, дістаєш книжку з пакета, здираєш з неї прозоре опакування і починаєш читати перші рядки. І тут на тебе налітає шквал пронизливих гудків — уже зелене, а ти заблокував рух.

Ти за своїм робочим столом, книжка наче випадково втирилася поміж розкладені перед тобою папери, і от певної миті ти перекладаєш кілька папок з одного стосу на інший і бачиш перед собою її — книжку. Ти з розвіяним виглядом розгортаєш її, злягаєш ліктями на стіл, підпираєш голову кулаками, — збоку може здатися, що ти вивчаєш якийсь документ, а насправжки ти вчитуєшся в перші рядки роману. Трохи-потрохи ти відкидаєшся на спинку крісла, піднімаєш книжку перед собою, десь на рівень носа, завалюєш стілець на задні ніжки, висуваєш бічну шухляду столу, щоб покласти на неї ноги (коли читаєш, положення ніг дуже важливе), або випростовуєш ноги на столі, поверх занехаяних, непереглянутих паперів.

Чи ж тобі не здається, що це — вияв неповаги? Неповаги, звісно ж, не до своєї роботи (ніхто не береться оцінювати твої професійні якості, — я припускаю, що твої службові обов’язки органічно вписуються в так звану невиробничу сферу, яка становить істотну частину національної та світової економіки), а до книжки. А що вже казати, коли ти — волею чи неволею — належиш до числа тих, для кого «працювати» значить «працювати по-справжньому», виконувати — свідомо або без ніякого умислу — щось, може, й не надто важливе, але хоч трохи корисне для когось іще, окрім тебе самого: тоді книжка, що її ти приніс на робоче місце немов амулет або талісман, буде для тебе повсякчасною спокусою, вона раз по раз, на коротку мить, відволікатиме тебе від головного об’єкта твоєї уваги: чи то від штампування перфокарт, чи то від каструль на плиті, чи то від важелів керування бульдозером, чи то від пацієнта, що з розпоротим черевом лежить на операційному столі.

Словом, краще б ти угамував свою цікавість і взявся до книжки, вже як прийдеш додому. Отепер — прошу дуже. Ти у себе в кімнаті, ніхто й ніщо тобі не заважає, ти розгортаєш книжку на першій сторінці, або ні, на останній, щоб першим ділом подивитися, скільки в ній сторінок. На щастя, книжка не надто довга. В наш час писати довгі романи — це нонсенс: час розбився на кусочки, і в нашому житті, в наших думках лишилися тільки уламки часу, що мчать кожен своєю траєкторією і зникають, не лишаючи слідів. Неперервність часу можна віднайти тепер тільки в романах тої епохи, коли час уже не здавався застиглим і непорушним, але й не вибухнув іще, мов та бомба, — епохи, що тривала років сто, не більше.

Ти крутиш книжку в руках, перебігаєш очима анотацію ззаду на суперобкладинці й на одвороті, — та це все так, загальники, порожні фрази. Воно й краще: ніхто не докидатиме своїх п’яти копійок до того, що книжка повинна сказати тобі сам на сам. Ти маєш сам узяти від книжки своє, не має значення, багато чи мало. Звісно, такі-от оглядини, читання спершу того, що зверху, а тоді вже того, що всередині, — це частинка особливого задоволення, яке дає нова книжка. Проте, як і всяке попереднє, підготовче задоволення, воно не може тривати довше, ніж треба для того, аби підвести тебе до повнішого й глибшого задоволення самою дією, — читанням книжки.

Отже, ти готовий прочитати перші рядки першої сторінки. Ти готуєшся з першої ж миті упізнати неповторну манеру авторового письма. Та ба. Не впізнаєш. А хоча, як добре поміркувати, хто сказав, що в цього автора є неповторна манера письма? Певніше навпаки, він з тих письменників, що невпізнанно міняються з кожною написаною книжкою. І саме завдяки цій перемінливості ми його й упізнаємо. Правда, цим разом він, здається, геть не схожий сам на себе, коли зважити, що він писав раніше. Ти розчарований? Поживемо — побачимо. Мабуть, попервах ти будеш трохи спантеличений. Так буває, коли стрічаєш людину, що уявлялася тобі зовсім інакшою, і ніяк не можеш погодити її вигляд зі своїм уявленням. Але, перегортаючи сторінку за сторінкою, ти бачиш, що книжка читається й так, — хай чого ти там чекав од її автора, — що вона захоплює сама по собі. Як подумати, то так навіть ліпше. Неждано-негадано ти натрапив на щось, незнати що.

ЯКЩО ПОДОРОЖНІЙ ОДНОЇ ЗИМОВОЇ НОЧІ

Дія роману починається на залізничному вокзалі. Пахкає, грюкає й сопе локомотив, пара, що виривається з-під поршнів, туманом заволікає заголовок, а клуби диму оповивають краєчок першого абзацу. Серед тяжкого залізничного духу невидимим потічком розливається запах вокзального буфету. Хтось стоїть і дивиться крізь мутне скло вітрини, тоді прочиняє скляні двері бару. Все як у тумані, наче дивишся на світ короткозорими очима чи, може, очі твої сльозяться од вугляного пилу. Сторінки книжки тьмаві, як шиби у вікнах старого поїзда, а на рядках і уступах тексту сірими пасмами осідає дим. Дощовий вечір. Чоловік заходить у бар, розпинає ґудзики на вогкому пальті, його усього обгортає парою. Чути, як свист локомотива віддаляється все далі й далі уздовж рельсів, що, скільки бачить око, вилискують крапельками дощу.

Старий бармен запускає кавоварку, неначе машиніст, який дає гудок, і кавоварка, мов той паровоз, посвистує і бухає парою. Принаймні такий образ вимальовується з послідовности фраз у другому абзаці. В тому ж таки абзаці картярі, що сидять за столиками, притуливши до грудей складені віялом карти, озираються на прибульця, повертаючи в три заходи спершу шию, тоді плечі, а тоді стілець. Тим часом завсідники бару підносять до вуст чашки і дмухають на поверхню кави, ледь розтуливши губи й примруживши очі, або надсьорбують пиво з повної по вінця гальби, зосереджено пильнуючи, щоб ні крапля не перелилася через край. Кіт дугою вигинає спину, касирка з дзенькотом закриває касовий апарат. Усі ці деталі вказують на те, що йдеться про маленький провінційний вокзал, де кожного приїжджого одразу помічають.

Залізничні вокзали всі однакові. І дарма, що світло ліхтарів не сягає поза межі розпливчастого ореолу довкола ліхтарних стовпів — увесь цей краєвид ти знаєш як свої п’ять пальців. Тобі знайомий отой запах поїздів, що не розвіюється навіть після того, як усі поїзди давно поїхали, залізничний запах, яким пахне вокзал після того, як його покинув останній поїзд. Світло вокзальних ліхтарів, як і рядки, що ти читаєш у книжці, здається, слугує для того, щоб затемнювати, а не прояснювати невиразні обриси, півзаховані за поволокою туману й пітьми. Не минуло й дня, як я приїхав на цю станцію, — приїхав уперше в житті, — а враження таке, немовби все своє життя я провів саме тут, заходячи й виходячи з отого бару, переходячи від запахів перону до запаху вогкої тирси, якою посипано долівку в клозеті. Усе це змішується в один-єдиний запах — запах чекання, запах телефонних будок, у яких ти тільки й робиш, що видобуваєш назад незужиті жетони, бо номер, який ти накручуєш, не подає ознак життя.

Людина, яка ходить туди-сюди між баром і телефонною будкою, — це я. Точніше сказати, ця людина зветься «я», і ти не знаєш тут нікого, окрім неї, так само як цей вокзал називається просто «вокзал», і поза ним немає нічого, крім телефонного дзвоника, який дзеленчить, не знаходячи відгуку, в темній кімнаті в якомусь далекому місті. Я вішаю слухавку, чекаю, поки металеве нутро автомата з брязком виплюне незужитий жетончик, і знову розчиняю скляні двері бару, прямуючи до прилавка, де в клубах пари сушаться навалені на купу чашки.

Кавоварки в вокзальних кафе не приховували й не приховують свого споріднення з локомотивами: давніші — з давніми паровиками, сучасніші — з новітніми електровозами. Я ходжу туди-сюди, кручуся, не знаходжу собі місця: я втрапив у пастку, в одну з тих позачасових пасток, що підступно чигають на кожному вокзалі. Вугляний пил усе ще висить у повітрі (дарма що вже багато років, як залізницю електрифіковано), і роман, що в ньому йдеться про вокзали та поїзди, не може не донести до читача цих курних пахощів. Ти прочитав ось уже кілька сторінок і мав би вже з’ясувати собі, чи отой вокзал, куди привіз мене запізнілий поїзд, належить до минувшини чи до теперішньости. А проте ріка слів далі плине сірою й безликою нічийною землею, де всі чуттєві орієнтири зведені до найменшого спільного знаменника. Вважай: це все, без сумніву, тільки для того, щоб зацікавити тебе, щоб ти й незчувся, як сам будеш утягнутий у розвиток сюжету, — це пастка. А може автор просто ще не вирішив (як, зрештою, і ти, читачу), чого ти більше хочеш: щоб я приїхав на старосвітську станцію, яка б створювала враження повороту в минуле, віднайдення давно утраченого часу, чи навпаки, щоб мерехтіння вогнів і мішанина звуків наповнили тебе відчуттям скороминущости життя і задоволенням від того, як тепер заведено вважати, безмежно приємного факту, що ти — живий. Може, це тільки мої очі, короткозорі чи запалені від куряви, бачать цей бар (або «вокзальний буфет», як його ще величають) розмито й туманно. Може, насправжки він залитий світлом, яке ллється з трубчастих лямп кольору блискавки і, відбиваючись від дзеркал, переповнює собою всі проходи й закутки. І весь цей простір без тіней заполонює музика, — вона громом вибухає з могутньої колонки «Убий тишу», що вся аж дрижить від натуги. Міні-більярди та інші гральні автомати, як-от «іподром» чи «тир», — усі працюють без перепочинку. Кольорові хмарки плавають у прозорих глибинах телевізора й великого акваріюма з золотими рибками, що жваво грають у прямовисних струменях повітряних бульбашок. А в руці я тримаю не потертий, натоптаний портфель, а квадратову пластикову валізку, устатковану маленькими коліщатами, так що її можна тягти за собою за хромовану висувну ручку.

Ти, читачу, гадав, що тут, на пероні, мій погляд був прикутий до ажурних, наче алебарди, стрілок круглого вокзального годинника. Ти уявляв, як я марно силуюся повернути їх назусп’ять, щоб вони закрутились назад, заднім ходом пройшли через цвинтар давноминулих годин, що бездиханно спочивають у пантеоні циферблату. Але хто тобі сказав, що все саме так, не інакше? Цілком можливо, що цифри на білих металевих прямокутниках перегортаються в віконцях годинника, наче сторінки книжки: клац-клац — і ще одна хвилина падає на мене, мов ніж гільйотини. Зрештою, так чи так, а результат однаковий: у цьому лискучому, плинному світі моя рука, що стискає слухняний штурвал валізки на коліщатах, завжди виражатиме глибокий внутрішній спротив, так ніби цей нехитрий багаж тяжіє наді мною невдячним і виснажливим тягарем.

Мабуть, мені прилучилося щось не те: помилкова адреса, затримка поїзда, не встиг на пересадку. Може, по прибутті я мав із кимось зв’язатися, напевно, з приводу цієї валізи, що ніяк не йде мені з голови, — чи то тому, що боюся її згубити, а чи тому, що ніяк не трапиться нагода її збутися. Утім, можна з певністю сказати, що це неабиякий багаж, щоб можна було здати його в камеру схову чи навмисне забути його в почекальні. Дарма я дивлюсь на годинника: якщо хтось і ждав мене, то вже давно махнув рукою й пішов. Дарма я з безсилою злостю намагаюся повернути назусп’ять годинники й календарі в надії повернутися назад у ту хтозна-колишню мить, коли сталося щось, що не повинно було статися. А що як на цьому вокзалі я повинен був зустріти когось, хто не мав тут ніякого іншого діла, крім як висісти з одного поїзда, щоб потім сісти в другий, — так само, як це мав би зробити й я? І хтось із нас двох мав передати іншому щось важливе, наприклад, я мав би вручити йому цю валізу на коліщатах, яка досі зі мною і так дошкульно муляє мені руку? Якщо так, то єдине, що мені лишається, — це спробувати відновити втрачені зв’язки.

Я вже не раз, перемірявши кроками кафе, ставав у дверях, що виходять на невидимий майдан, — і щоразу натикався на стіну темряви, яка тіснила мене назад, у цей осяйний лімб, затиснутий між двома темними просторами: між плетивом залізних рельсів і зануреним у морок містом. Вийшовши, куди ж я попрямую? Місто там, надворі, не має ще навіть імени, і ми ще не знаємо, чи лишиться воно поза романом, а чи вбере його без останку в свій чорнильний морок. Знаю тільки, що перший розділ ніяк не хоче відпустити мене з цеї станції — було б нерозсудливо не підождати тут, де мене можуть шукати, та й не варто ніде волочитися з цією непокладною валізою. Тому я знов і знов напихаю жетонами черево телефонного автомата, а він уперто випльовує їх назад. Я пхаю багато жетонів один по одному, мабуть, дзвонитиму в інше місто, а то й за кордон: хтозна, де вони — ті, від кого я мав би дістати вказівки або й накази. Ясно одно: мене прислав сюди хтось інший. Я не схожий на того, хто приїхав за приватною справою чи полагоджує якісь там власні оборудки. Найпевніш, я просто виконавець, пішак у хитро закрученій партії, маленький гвинтик у величезному механізмі, такий маленький, що сиди й не витикайся. Ба й справді, передбачалося, що я зникну, не лишивши ніяких слідів, а я щохвилі лишаю по собі слід: і тоді, коли ні з ким не розмовляю, — бо здається, ніби я від когось ховаюсь або щось приховую, і тоді, коли розмовляю, — бо кожне сказане слово десь та й осяде, і згодом завжди може виринути звідтіля в лапках чи без лапок. Може, саме тому автор нагромаджує припущення на припущення в довгих абзацах без діялогів, — щоб за олив’яною товщею густих і тьмяних слів я міг заховатися й непомітно зникнути.

Я з тих людей, що не привертають уваги, — безлика постать на безбарвному тлі, і якщо ти, читачу, не міг не вирізнити мене з-посеред інших пасажирів, що сходили з поїзда, а відтак невідступно стежиш за моїми переміщеннями поміж баром і телефонною будкою, то це тільки тому, що я називаюся «я», і це єдине, що про мене відомо. Однак цього вже досить, щоб ти був готовий вкласти в це незнайоме «я» часточку себе самого. Так само й автор: він не мав наміру нічого говорити од себе й вирішив назвати свого персонажа «я» тільки для того, щоб заховати його від читачевих очей, бо ж усяке інше ім’я чи означення було б далеко промовистіше, ніж цей голий займенник. А проте, коли він пише слово «я», йому хочеться вкласти в це «я» часточку себе самого, своїх справжніх чи вигаданих почуттів. Нема нічого простішого, ніж ототожнити себе зі мною. Поки що я поводжуся як подорожній, що не встиг пересісти на потрібний поїзд, а така ситуація знайома, либонь, кожному. Але те, що діється на самому початку роману, завжди пов’язане з чимось іще, що вже сталося чи тільки має статися, і саме в цьому й полягає ризик ототожнення зі мною — і для тебе, читача, і для нього, автора. І дарма, що зав’язка цього роману буденна, шаблонова, невиразна, словом, така собі — тим чорніша тінь загрози насувається на ту частинку вашого «я», яку ви так необачно вклали в «я» персонажа. Ви ж навіть не здогадуєтеся, що за минуле тягнеться за мною, наче та непокладна валізка, що мені так кортить її спекатись.

Позбутися валізи — це перше, що треба зробити, коли вже я хочу, щоб усе стало, як раніше — тобто перед тим, як сталося все те, що сталося потім. Саме це я й маю на увазі, коли кажу, що хотів би повернутися назад у часі — я хотів би скасувати наслідки певних подій і повернути все до початкового стану. Але кожна мить мого життя — це нагромадження нових і нових фактів. Кожен із цих нових фактів тягне за собою свої наслідки, — і чим дужче я стараюся повернутися в нульову точку, звідки все й почалося, тим швидше я від неї віддаляюся. Всі мої зусилля спрямовані на те, щоб ліквідувати наслідки попередніх моїх учинків, і в цьому ділі мені вдалося досягти певних успіхів, так що серце моє сповнюється полегшенням і надією. А проте я мушу здавати собі справу, що кожний учинок, покликаний ліквідувати наслідки попередніх учинків, зрушує нестримну лавину нових подій, і в результаті все стає ще складніше, ніж було. Тому-то я повинен ретельно зважувати кожен крок, щоб, з одного боку, ліквідувати максимум небажаних наслідків, а з іншого, — щоб наслідки цієї ліквідації були мінімальні.

Хтось, кого я не знаю, мав би стріти мене, тільки-но я вийшов з поїзда, — та ба, все пішло перевертом. То мав би бути чоловік з валізою на коліщатах, такою самою, як і моя. Дві валізи повинні були наче випадково зустрітися тут, на пероні, серед метушні пасажирів, що спішать від одного поїзда до іншого. Це могло б трапитись цілком випадково, і якби трапилось, ніхто б і не здогадався, що це не просто так. Але той, хто чекав мене, мав іще сказати пароль, — глянувши на газету, що визирала б у мене з кишені, і помітивши заголовок про результати кінських перегонів — він би сказав: «Ага, то переміг Зенон Елейський». Після цього ми б узялися за свої валізи, пововтузившись незграбно з їх довгими металевими ручками, перекинулися б кількома фразами про перегони, про фаворитів і ставки, і розійшлися б кожен до свого поїзда, тягнучи за собою кожен свою валізу. Ніхто б нічого не помітив: я лишився б із його валізою, а він забрав би мою.

Досконалий план, такий досконалий, що вистачило дурнички, щоб звести усе нанівець. І от я сиджу тут і не знаю, що робити. Останній подорожній, що дожидає незнати чого на цьому вокзалі, який до самого ранку вже не прийме ні не виправить у дорогу жодного поїзда. О цій порі маленьке провінційне містечко давно замкнулося у свою шкаралупу. У вокзальному барі лишилися тільки місцеві, що всі між собою як не приятелі, то знайомі. Їм нема ніякого діла до вокзалу й поїздів, та вони все одно присунули сюди через темний майдан. Може, просто, всі інші бари давно позачинялися? А може, їх принадив той особливий шарм, якого ще не втратили провінційні вокзали, той дух новизни, що завжди тут витає? А може, їм пригадався той час, коли вокзал був єдиною точкою дотику між їх маленьким світом і світом великим?

Правду кажучи, провінційних містечок давно вже нема, а може, ніколи й не було: кожний пункт миттєво сполучається з кожним іншим, і почуття ізоляції можна дізнати хіба що по дорозі з одного пункту в другий, поки ти ще не перебуваєш, власне кажучи, ні там, ні тут. Отак і я сиджу в цьому барі, не будучи, по суті, ні тут, ні там: тутешні бачать у мені чужого, хоча б тому, що я дивлюся на них як на тутешніх і завидую їм. Так, завидую. Я спостерігаю за життям цього пересічного містечка в цей звичайнісінький, нічим не примітний вечір і усвідомлюю, що сам я хтозна-як надовго позбавлений таких-от звичайнісіньких вечорів. Я думаю про тисячі містечок, таких як це, про сотні тисяч залитих світлом ресторанчиків і кафе, де сидять люди і мирно споглядають, як на землю падає вечірня темрява, і в головах у них не рояться такі думки, як-от у мене. Мабуть, вони думають про щось своє, про щось, можливо, зовсім незавидне, але в цю мить я ладен помінятися думками з першим-ліпшим із них. Взяти хоча б одного з тих юнаків, які оце підходять до власників крамниць і барів, закликаючи їх підписатись під петицією до Міської ради про податок на неонові вивіски, — тепер вони саме читають її барменові.

У романі чуються уривки розмов, приточені, здається, тільки для того, аби наочніше зобразити повсякденне життя провінційного містечка. — А ти, Армі, вже підписалася? — питає хтось у жінки, що повернута до мене спиною: довге пальто, оторочене смушком, одвислий хлястик, високий комір, цівка диму піднімається від її пальців і в’ється навколо ніжки келиха. — А хто вам сказав, що я збираюся вішати в себе в крамниці неонову вивіску? — відказує вона. — Якщо місто хоче заощадити на ліхтарях, то я, скажу вам, ані не гадаю освітлювати вулиці своїм коштом! Де моя галантерея, всі й так знають. Мені що: опустила віконниці, і все, а кому темно надворі — то добраніч, пора спати!

— Саме тому ти й повинна підписатися, — переконують її. Вони з нею на ти. Тут усі одне з одним на ти. Балакають тутешньою говіркою. Ці люди звикли бачитися щодня вже хтозна-скільки років, і кожна їхня розмова — це продовження давніх розмов. Починаються жарти, часом ущипливі. — Ти признавайся, тобі ж воно й на руку, що темно, — ніхто й не побачить, хто там до тебе шастає! Ану, що за клієнти ходять до тебе чорним ходом?

Голоси зливаються в невиразний гомін, з якого раз по раз виринають слова або фрази, важливі для подальшого розвитку сюжету. Щоб книжка читалася як має бути, ти повинен примічати не тільки гомін, а й те, що за ним приховане, хоча цього останнього ти (як, зрештою, і я) не годен уловити. Читаючи, треба бути водночас і розвіяно-замріяним, і уважно-зосередженим, як от я, що сиджу й задумливо слухаю цей гомін, поклавши лікоть на прилавок бару і підперши кулаком щоку. І якщо з туману й темряви роману поволі проступають окремі людські постаті, то це для того, щоб ти, читачу, уявив собі обличчя, яких ніколи перед тим не бачив, хоча, здається, бачив їх тисячі разів. Ми в містечку, на вулицях якого трапляються усе одні й ті самі люди. Їх лиця несуть на собі тягар звичности, і цей тягар тяжіє також і над тими, хто (як, наприклад, я) прибув сюди вперше в житті, а проте розуміє: таких облич — тисячі, ті самі риси тисячі разів вимальовувались або розпливались у дзеркалах бару, і кожного-кожнісінького вечора на цих обличчях застигають або м’якнуть такі самі вирази. Ця жінка була, напевно, першою красунею в містечку. Ще й тепер, коли я дивлюсь на неї поглядом стороннього, вона здається нівроку привабливою. Та тільки-но я пробую поглянути на неї очима інших завсідників бару, як на її чоло лягає поволока втоми. Може, це тінь од їхньої втоми (чи од моєї, чи од твоєї)? Вони знають її ще з тих часів, як вона була дівчинкою, знають, хто вона, що вона й чим вона дише. Може, хтось із них колись упадав коло неї, але що там згадувати, було та спливло. Словом, її образ губиться і блякне під густим шаром інших образів, і цей багаж спогадів, чужих спогадів, що наче дим витають у світлі лямп, не дає мені дивитися на неї так, як дивляться на людину, побачену вперше в житті.

Здається, головне заняття відвідачів бару — битися об заклад. От, один із них каже: Ану, давайте в заклад, хто перший сьогодні заявиться — доктор Марне чи комісар Ґорін? А другий: А хто вгадає, що зробить наш доктор Марне, щоб не наткнутись на свою колишню половинку: піде грати в міні-більярд чи сяде заповнювати спортлото?

У моєму становищі годі що-небудь передбачати: я не можу сказати, що трапиться зі мною в наступні півгодини. Взагалі, я не можу навіть уявити собі життя, в якому завжди стається або те, або інше, і обидва варіянти наперед відомі, так що лишається тільки робити ставки.

— Не знаю, — кажу я тихо.

— Не знаєте — що? — питає вона.

Мені здається, що ця думка з тих, які можна й висловити, а не просто заховати там, де я ховаю всі свої думки, — висловити жінці, що сидить тут, поруч, за прилавком бару, — це та сама, що торгує галантереєю, і я давно вже хотів зав’язати з нею розмову. — У вас тут завжди — так?

— Ні, зовсім ні, — відповідає вона, і я знав, що саме так вона й відповість. Вона каже, що нічого й ніколи не можна передбачити, ні тут, ні де інде. Звісно, щовечора о цій порі доктор Марне зачиняє амбулаторію, а комісар Ґорін закінчує чергування в комісаріяті поліції, і обоє завжди прямують сюди. Хтось прийде раніше, хтось пізніше — але що з того?

— У кожному разі, ніхто, як бачу, не сумнівається, що доктор воліє не попадатись на очі колишній пані Марне? — кажу я.

— Колишня пані Марне — це я. — відказує вона. — Не вірте всьому, що балакають.

Тепер уся твоя увага, читачу, зосередилася на жінці. Уже кілька сторінок поспіль ти, чи я, чи, краще сказати, — автор ходить коло та навколо цієї жінки, присутньої так відчутно, але водночас незримо, і ти все ждеш, коли цей примарний жіночий образ набере плоті й крови — так само, як набирають плоті й крови всі жіночі образи на сторінках романів. І твоє, читачу, нетерпляче дожидання підштовхує автора до цеї жінки, і навіть я, що маю в голові зовсім інші клопоти, не вдержався, щоб не почати з нею розмову, яку треба буде перервати якомога скорше, — і піти, щезнути. Ти, звісно ж, хотів би дізнатися більше про те, яка вона з себе, але на друкованих сторінках проступають хіба що окремі деталі: її вид захований за цигарковим димом і густим волоссям, і важко сказати, що криється за гірким виразом її вуст, крім самої цієї гіркоти.

— А що балакають? — питаю я. — Я нічого такого не чув. Знаю тільки, що у вас галантерейна крамниця, без неонової вивіски. Але не знаю навіть, де.

Вона пояснює. Це крамниця з галантереєю, валізами й іншими дорожніми знадобами. Не на привокзальному майдані, а далі, в бічному провулку, там де залізничний переїзд коло товарної станції.

— А чого це вас цікавить?

— Знаєте, я хотів би приїхати сюди раніше. Пройшовся б темною вулицею, побачив би світло у вашій крамниці, зайшов би на вогник, запитав би — чи не помогти вам опустити віконниці.

Вона сказала, що крамниця вже зачинена й віконниці опущені, але вона повинна ще вернутися туди, щоб скласти інвентарний опис, і затримається допізна.

Люди в барі жартують і плескають одне одного по плечах. Один заклд хтось уже виграв: у приміщення зайшов доктор Марне.

— Комісар сьогодні спізнюється... З чого б це раптом?

Доктор заходить і широким жестом вітається з присутніми. Його очі не затримуються на жінці, та він, ясна річ, помічає незнайомця, який розмовляє з нею. Доктор іде в глибину бару, повернутий спиною до прилавка. Кидає монету в міні-більярд. Отут-то я, що мав би лишатися непоміченим, — був вивчений, сфотографований очима, від яких не сховаєшся, — очима, що не забувають нікого й нічого, пов’язаного з цією жінкою, предметом докторових ревнощів і душевних мук. Досить хоч раз побачити погляд цих очей, трохи шорсткий, трохи млосний, щоб зрозуміти: драма, що розігралася між доктором і його дружиною, далека від завершення. Він щовечора приходить сюди в бар, щоб дивитись на неї, щоб вередити стару рану, а може, щоб знати, хто сьогодні проводжатиме її додому. А вона, либонь, щовечора приходить у бар навмисне для того, щоб завдати йому болю, — а може, з надією, що він призвичаїться до болю, і біль стане для нього простою звичкою з отим присмаком порожнечі, який повсякчас вчувається на її вустах та в її житті.

— Знаєте, чого б мені хотілося понад усе на світі? — кажу я, бо тепер уже нема іншого виходу, як вести розмову далі. — Повернути назусп’ять усі годинники.

Вона відповідає щось банальне: — Досить тільки пересунути стрілки. — Ні, я маю на увазі — силою думки, зосередившися, зупинити час і повернути його назад, — кажу я, хоча неясно: чи я справді кажу це, чи тільки хотів би сказати, чи, може, то автор так тлумачить ті уривки фраз, що я мурмочу. — Коли я приїхав сюди, то перше, що спало мені на гадку: може, мені таки вдалося зусиллям думки повернути час на триста шістдесят градусів. І ось я на вокзалі, з якого вперше поїхав колись у світ, а тут усе лишилося таке самісіньке, як було, геть нічого не змінилося. Усі ті життя, що я міг би прожити, починаються тут. Тут — дівчина, що могла б стати, але не стала моєю дівчиною, з тими самими очима, тим самим волоссям...

Вона озирається, видно, глузуючи з мене. Я киваю на неї. Кутики її вуст ледь-ледь піднімаються, наче вона збирається усміхнутися, а тоді завмирають: може вона передумала, а може, тільки так і всміхається.

— Не знаю, чи це комплімент, але даймо, що так. І що ж далі?

— А далі — ось я, тут, тепер, із цією валізою.

Це вперше я згадав у розмові валізу, хоч вона ні на мить не йде мені з голови.

А вона: — Сьогодні — день квадратових валізок на коліщатах.

Я спокійний, незворушний. Питаю: — Що ви хочете сказати?

— Нині я саме продала одну валізку, точнісінько, як ваша.

— Кому продали?

— Якомусь приїжджому. Як і ви. Пішов просто на вокзал, на поїзд. З порожньою валізкою, допіро купленою. Достоту як ваша.

— Що ж тут дивного? Хіба ви не валізками торгуєте?

— Таких, як оця, тут ніхто не купує. Відколи я їх завезла, ще жодної не спродала. Не подобаються людям. Або не треба нікому. А може, у нас ще про такі не знають. Ця модель, певно, досить зручна.

— Тільки не для мене. Я от сиджу і думаю, як чудово я міг би провести сьогоднішний вечір, аж тут — бабах, згадую за цю махину, що я мушу волочити за собою. І вже мене як до землі прибило, нічого більше не хочеться.

— То чого ж ви не лишите її де-небудь?

— Може, в крамниці з валізками? — кажу.

— А чом би й ні? Одною більше, одною менше.

Вона встає з табурета, поправляє перед дзеркалом комір і пасок.

— Якщо за годинку-півтори я проходитиму десь поблизу і постукаю в віконницю — ви почуєте?

— Спробуйте.

Ні з ким не прощаючись, вона виходить надвір.

Доктор Марне кидає міні-більярд і прямує до бару. Хоче глянути мені в лице, почути ущипливі натяки завсідників, побачити адресовані йому глумливі посмішки. Та за столиками кожен заклопотаний своїм: вони роблять ставки, ставки на нього, і їм однаково, що він стоїть і слухає. Навколо веселощі, перешепти, поплескування по плечах. Хтось травить бородаті анекдоти, хтось пробує когось підколоти, але доктор Марне оточений незримою границею, якої ніхто не зважується переступати: не тільки тому, що Марне — медик, начальник санстанції чи щось таке, а й тому, що він хороша людина. А може тому, що він такий безталанний, а проте, несучи тягар своїх негод, лишається хорошою людиною.

— Комісар Ґорін сьогодні перебив усі ставки. Пізно як ніколи, — каже хтось, бо саме цієї миті до бару заходить комісар.

Зайшов. — Привіт товариству! — Підступив до мене, скинув поглядом на валізу, на газету в кишені, процідив крізь зуби: — Зенон Елейський, — і пішов до автомата з цигарками.

Мене хтось виказав? Чи, може, цей поліцейський працює на нас? Я прямую до автомата, наче теж хочу взяти пачку курива.

Він до мене: — Жана шльопнули. Мотай відсіля.

— А валіза? — питаю я.

— Валізу забирай з собою. Тепер вона нам ні до чого. Сядеш на експрес, об одинадцятій.

— Він же тут не зупиняється...

— Зупиниться. Іди на шостий перон. У сам кінець, коло товарної платформи. Маєш три хвилини.

— Але...

— Бігом, а то я буду змушений тебе заарештувати.

Наша організація могутня. В її руках і поліція, і залізниця. Я тягну валізу по містку через колію, виходжу на шостий перон. Іду вздовж перону. Вдалині видніється товарна платформа, крізь туман і темряву проступають обриси залізничного переїзду. Комісар стоїть у дверях бару і проводжає мене поглядом. Експрес мчить на повній швидкості. Пригальмовує, спиняється, ховаючи мене від комісарових очей. Тоді рушає.

Далі читайте паперову версію журналу