Студіюючи франкофонну літературу в розмаїтті її культурних кодів та моделей їх симбіозу, нерідко маєш нагоду стрічати не просто непересічних, а сказати б, переломних персоналій. У цьому контексті постать Ж.-М. Г. Ле Клезіо, безперечно, заслуговує не однієї захопливої сторінки. Така нагода ще буде — у численних літературних критиків, дослідників його творчості, до лав яких, до речі, — і то дуже втішна новина — останнім часом долучаються й українці. Та наразі у близькому мені контексті хотілося б поговорити про паралелі й перетини неоднакових і заразом подібних творчих естетик, сформованих у франкофонному, а разом із тим — зважте — полікультурному дискурсі. Мова піде про одне із «зіставлень» мистецьких площин, і це має на меті засвідчити: Ле Клезіо і його vox clamantis (лишається сподіватися — не посеред deserto) не один. Ідеться про зіставлення мистецьких доктрин Ж.-М. Г. Ле Клезіо та його близького друга й колеги Тагара Бен Джеллуна — марокканського франкомовного прозаїка, поета й публіциста. «Мудрий Тагар», як нарік його Жан-Марі Густав, не з розповідей знає, що таке маргіналії, бунт і боротьба — чим не резюме нижченаведеної промови? То ключові для не одного письменника Сходу чи Заходу слова. До слова про Схід і Захід згадаю Південь. Поясню. В одному зі своїх есе Бен Джеллун назвав Ле Клезіо до певної міри письменником Півдня, зі світовим визнанням якого варто сподіватися й визнання близьких обом літератур. Так, творчість обох митців позначена глибоким інтересом до проблеми слова в сучасному світі та маргіналій, що про них так багато говориться у промові. Уже в ранніх прозових творах Бен Джеллун надає словесному вираженню вагомого значення. У його романах «Гарруда» (1973 р.), «Мога дурень, Мога мудрець» (1978 р.), «Дитя піску» (1985 р.), «Священна ніч» (1987 р. — Гонкурівська премія), «Опущені очі» (1991 р.) часто «беруть слово» жінки, повії, а також знехтувані сини, матері та дочки, віднаходячи свободу через висловлення. У творчості Бен Джеллуна, як і в романах Ле Клезіо, слово у його сакральній іпостасі стає духовним першоджерелом і вивільненням для стражденних людей. Ле Клезіо ж у чи не найбільш резонансному романі «Пустеля» (1980 р.) витворює онтологію людини на буттєвому перехресті, шукає своїх оаз та — треба гадати — впускаючи до пустелі свій волаючий голос і голос героїв. На думку Бен Джеллуна, цей роман — велична метафора зв’язку між Півднем та Північчю. Будучи наполовину французом, каже він, Ле Клезіо дуже мало пише про Францію. Але він — додам від себе — багато пише про світ. Можливо, тому Нобелівська премія судилася йому.
Дозволю собі навести деякі міркування Тагара Бен Джеллуна з цього приводу: «Він (Ле Клезіо) рвучко пориває з егоцентризмом сучасної літератури, котрій так пасує термін автофікціональність. Одного дня Жан-Марі сказав, що в нього немає фантазії. То було сказано щиро, бо ж він виписує сам світ. Він не почувається вільним ані в Парижі, ані в рідній Ніці. Певно, звідси його «паломництво» до Альбукерке чи дворічна втеча до Кореї. Він любить таємничість, що віддаляє його від Франції, визнаючи, що французька мова — то єдиний край, у якому він живе… Самозаглиблений, глибоко гуманний, він ніколи не шкодував сил задля боротьби з расизмом чи суспільною кривдою. Його твори щораз із новою силою порушують, ілюструють ті буттєві теми… Якось ми було говорили про письменство і, помовчавши, він додав: «Тобі не здається, що кожна написана фраза — то чудо?» Я задумався. Письмо — шлях до звільнення. А воля — то чудо. Бо ж вона дарована не кожному».
До слова скажу, що в романі «Писар» (1983 р.) Бен Джеллун порушує питання статусу франкомовного письменника. Ні, не як есеїста, що артикулює ті чи інші концепти, а як писаря, що не лише освічує неписьменних, а й вертає людям спогади, право на пам’ять. «Чи ж може письменник діяти, уміючи лише пригадувати?» — запитує Ле Клезіо. «Пам’ятати й пригадувати — найпочесніша дія», — каже його побратим.
Тож ким є письменник? Бен Джеллунівським Писарем чи Чудотворцем Ле Клезіо? І що є письменство? Пустелею чи Лісом Парадоксів? А може, то все-таки життєдайна оаза? Не буду переобтяжувати вас власними міркуваннями, шановні читачі. Гадаю, пан Ле Клезіо сам чудово розведе межі й розставить акценти у тому парадоксально суперечливому лісі…
Тож уперед — до Лісу Парадоксів!
Олена Кобчинська
Ж.-М. Г. Ле Клезіо
У лісі парадоксів
З французької переклала Олена Кобчинська, спеціально для «Всесвіту»
Що спонукає нас до письменства? Певен: кожен має окремішню відповідь на це нескладне питання. Мовляв, є передумови, обставини, причини. А ще — неспроможність. Письменство означає бездію. То сум’яття при лиці дійсності, інакший шлях співдії, зносин зі світом — таке собі відсторонення, потреба в самоспогляданні.
Прагнучи явити причини, що привели до письменства мене, — ні, не з примхи, а скорше задля достовірності — я чітко усвідомлюю: моїм початком стала війна. Утім, війна не як зворушливий час, що в нім постають історичні зрушення, як, приміром, битва при Вальмі, де на німецькому боці поля стояв Гете, на боці ж революційних військ Франції — мій предок Франсуа1. Тут учувається пафос, велич. Ні, моя війна — то війна, яку судилося пережити людям, а надто дітям. Жодної миті вона не була для мене історично значимою. Голод, холод, страх — і більше нічого. Пам’ятаю, як за вікном проходили війська маршала Роммеля, рушаючи в Альпи, до переходу на північ Італії й Австрії. Не скажу, що спогад той запав мені глибоко в серце. Натомість, ясніше запам’яталися опіслявоєнні роки, коли все єство вчувало гостру всеприсутню нестачу, а надто нестачу книг і снастей для письма. Не маючи паперу й чорнила, я писав перші слова на звороті харчових купонів синьо-червоним столярним олівцем. Звідтоді в письмі мені полюбилися жорсткі опори й прості олівці. Замість дитячих книг зачитувався бабусиними словниками. Вони стали чудесною брамою до пізнання світу, за якою починалися мандри й фантазії помежи малюнків, мап, незнаних тоді слів. Перша написана мною у віці шести-семи років книга називалася Le Globe à mariner («Довкола Землі»). На початку — життєпис вигаданого монарха на ймення Даніель ІІІ — хтозна чи міг він бути королем Швеції? — а опісля сповіщена чайкою історія. То був час заточення. Діти не могли гратися на вулицях, бо ж двори й сади округ бабиного дому були заміновані. Одного разу, йдучи навмання узбережжям, я натрапив на відтинок колючого дроту. На паркані був остережливий напис французькою й німецькою, а поруч скалився людський череп.
Сьогодні усвідомлюю, що з отих причин і постала потреба втечі, жага до вимислу та снага живописати його. До решти, моя бабця по матері мала дивовижний дар оповідачки — у її оповідках минали довгі пообідні години. У тих на диво химерних казках завше зринав ліс — може, один із пралісів Африки, може — маврикійська діброва Макшабе2, а їх персонаж — тямковите мавпеня — неодмінно виходило сухим із найтяжчих халеп. Потому я й сам здійснив подорож до Африки, відкривши справдешній, майже здичавілий ліс. Утім дільничний наглядач із селища Обуду, що на кордоні з Камеруном, навчив мене дослухатися до тріску із сусіднього пагорба — то били себе в груди горили. У тій подорожі до Нігерії (мій батько там пропрацював лікарем у непрохідних зонах) я не просто видобув матеріал для прийдешніх романів, я мов назнав іншого себе — замареного й разом причарованого життям, того, хто навіки постав у мені суперечливим і непізнаним виміром, кого я бува спочував стражденно, до болю. Нічого не вдієш — час напливає неквапно, тож мені заледве стало життя, аби осягнути суть того протиріччя.
Книги увійшли в моє життя пізніше завдяки кільком бібліотекам, що їх удалося зберегти батькові з переділеного спадку після вигнання з рідної домівки в Моці, на Маврикії. Тоді я усвідомив істину, що не зразу відкривається дітям: книги — скарб цінніший, аніж статки чи грошові рахунки. Ті фоліанти — переважно старі й переплетені — відкрили мені великі речі світової літератури. Серед них «Дон Кіхот» з ілюстраціями Антуана Йоганнота3, «Життя Ласарільо з Тормеса»4, «Легенди Інґолдзбі»5, «Мандри Гуллівера», натхненні романи Віктора Гюго «Дев’яносто третій рік», «Трудівники моря», «Людина, що сміється», а ще «Пустотливі історії» Бальзака… Хоча найглибше до душі припали добірки мандрівних історій — здебільшого про подорожі до Індії, Африки, архіпелагів Індійського океану. Полюбилися й письмена знаних мандрівників-дослідників — Дюмон-Дюрвіля, абата Рошона, графа де Буґенвіля6, Кука і, звісно ж, «Книга чудес» Марко Поло. У перші вільні роки Африки, в розміреному плині приспаного сонцем провінційного присілку ті книги обдаровували мене смаком до пригод, з їх владою я прозрів велич світу, навчився осягати його швидше чуттям, аніж пізнанням. До певної міри завдяки книгам я рано відчув суперечливу суть дитини, що їй даровано сховок, де забуваються засилля й наруга і звідки — крізь шпарку віконної шибки — так чудовно оглядати життя суще.
——1 Битва (див. канонада) при Вальмі (франц. bataille de Valmy) — бій при селищі Вальмі, що в Північній Франції (1972 р.), увійшов до французьких революційних воєн. Сили північної французької армії під керівництвом Франсуа Дюмюр’є зупинили наступ на столицю прусських військ, очолених Карлом Вільгельмом Фердинандом. Йоганн Вольфганг Гете, що був присутній при битві, означив її вагу й прорік настання нового часу у світовій історії. (Тут і далі прим. перекладача.)
2 Макшабе — легендарна реліктова діброва в західній частині Маврикію, пам’ятка природи, що входить до найбільшого заповідника на острові.
3 Антуан (Тоні) Йоганнот (1803—1853 рр.) — видатний французький гравер, ілюстратор та художник. За життя працював осібно та в тандемі, оздобив значну кількість друкованих видань, зокрема книг і часописів.
4 Європейська проза середини XVI ст. ознаменувалася виникненням шахрайського роману, провісником якого став анонімний роман «Життя Ласарільо з Тормеса, його негаразди і пригоди» (La vida de Lazarillo de Tormes; прибл. дата опублікування — 1554 рік). Він є типовим романом у новелах, що увібрав середньовічні повчальні історії.
5 «Легенди Інґолдсбі» — добірка переказів, легенд, готичних оповідань та поезій, укладена Ричардом Харрісом Баргемом під псевдонімом Томаса Інґолдсбі. Уперше опубліковані в 1837 році.
6 Жюль-Сезар Себастьян Дюмон-Дюрвіль, Луї Антуан де Буґенвіль — видатні французькі мандрівники, мореплавці, дослідники кінця XVIII — середини XIX століть.
Перед врученням Академією високої й нежданої для мене відзнаки я саме перечитував невелику книгу Стіґа Дагермана, котру уподобав особливо: мова про добірку політичних текстів «Essäer och texter» («Есе і тексти») та, зокрема, працю «Диктатура осмути». Не випадково я поринув у перечитування цієї гострої й гіркої книги. Я мав на меті рушити до Швеції, аби отримати премію, присуджену мені влітку Асоціацією імені Дагермана, і заразом відвідати місця дитинства письменника. Його письмо ніколи не лишало мене байдужим, а надто його молода ніжність упереміш із невинністю й сарказмом. Його ідеалізм. Глибина, з якою він судить кипучий післявоєнний час — час його зрілості, час мого дитинства. Незадовго після виходу в світ мого роману «Одвічна пісня про голод» («Ritournelle de la faim») в око впала фраза, що в ту хвилину, здавалося, судилася мені. Цю фразу, а точніше уривок, я наведу нижче: «Чи ж виправдано поводитися так, ніби у світі важить лише література, тоді як муляє очі повсюдне змагання голоду й людини, що вимушена бідкатися своїми місячними статками? Що ж, він (письменник) стає лицем до лиця із новим парадоксом: прагнучи донести своє слово до голодних, він усвідомлює, що існує лише для тих, хто має вдосталь їжі» («Письменник і свідомість»).
Письменство і є отим, за словами Стіґа Дагермана, «лісом парадоксів» — небовидом, за краї якого митець не шукатиме втечі, ні, насупроти — саме в нім слід «осісти», аби спізнати кожнісінький закуток, протоптати всі стежки, наректи своїм іменем кожне дерево. То не завше приємна обитель. Той, хто шукав тихого притулку, та, котра звіряла себе сторінці як довірливо терпимій дружці, втрапили тут дійсність, ставши враз не тільки споглядачами, а й діячами. Відмежувавшись, їм треба обрати свій куток. Цицерон, Рабле, Кондорсе, Руссо, Жермена де Сталь, персоналії нового часу — Солженіцин, Хван Сук-йон, Абделатіф Лаабі чи Мілан Кундера — вимушено обрали вигнання. Для мене, а я здебільшого — окрім нетривалого воєнного проміжку — мав нагоду вільно пересуватися, заборона жити в обраному просторі така ж неприпустима, як і обмеження свободи.
Та саме свобода руху з її перевагами спричиняється до парадоксу. Уявіть колюче тернове дерево в осерді лісу, де оселився письменник: хіба вони, цей чоловік чи жінка, захоплені виписуванням власних фантомів, не є всього лиш кількома з нечисленних щасливців? Уявімо собі обставини межові, жасні — хоча б ті, за яких живе сьогодні безліч людей на планеті. Обставини, що їх давно — за часів Аристотеля чи Толстого — пережили недостойні — раби, прислужники, простолюдини середньовічної Європи, або ж — за епохи Просвітництва — спустошені й винищені народи побереж Африки, продані в Кореї, в Ель Міні, у Занзібарі. І ті, хто сьогодні, у хвилини, коли я звертаюся до вас, позбавлені права голосу, хто лишився поза словом. Саме ця гнітюча думка Дагермана непокоїть мене більше, аніж войовничі постулати Грамші чи обезнадієна ставка Сартра. Усвідомлення, що література — то розкіш обраних, а її живильним джерелом є з’яви, непомірно далекі пересічному люду — ось що каламутить наш супокій — маю на увазі всіх, хто читає і пише. Варто було сказати це тим, хто обділений словом, великодушно запросивши їх на святкування з приводу культурного заходу. Невже то так складно? Неписьменні народи, як їх уподобали називати антропологи, витворили всевичерпне слово, коріння якого у сакральних співах та міфі. Чому ж нині, в індустріалізованому суспільстві подібний акт творення унеможливився? Невже маємо сотворити оновлену культуру? Чи потрібно відтак вертати до спонтанного, безпосереднього спілкування? Закрадається думка, що сьогодні ту роль відіграє кінематограф або музика — ритмічна, римована, жива. Тут, приміром, джаз, в інших просторах — каліпсо, малойя, сега.
Парадокс, про який ідеться, не новий. Франсуа Рабле, великий французький геній, рушив до бою з буквоїдством мужів Сорбонни, викрикуючи їм в обличчя народні просторіччя. Хіба ж не говорив він тоді за голодних? Зажери, байди, яриги. У світі маскараду, світі навпаки він укладав до тих слівець жадобу всіх, хто годувався виснагою селян та роботяг. Парадокс бунтарства, як епічні подвиги лицаря сумного образу, коріниться у свідомості митця. Перо письменника зветься пером тоді, коли не виписує — хоч би й заледве — дифірамбів сильним світу цього. Хоча й це достойне кредо не лишає митця поза докором. Його бунт, його непослух, його прокляття певною мірою лишаються по той бік межі, на боці обраних та їхньої мови. Так можуть вислизнути кілька слів, обривки фраз. Решта? Тягучий палімпсест, манірне й відсторонене маячіння. Часом гумор — ні, не поштивий одчай, а відчайдушність твого незвершеного. Такий собі пляж, де напризволяще кидає тебе шумовиння кривдного виру.
То заради чого пишемо? Уже протягом певного часу письменник не сміє гадати, що змінить світ, що його новели й романи породять натуру життя кращого. Простіше — письменник прагне до посаду свідка. Осьде й оте, інше дерево нашого парадоксального лісу. Письменник претендує на роль очевидця, тоді як — здебільшого — він звичний підглядач.
Однак серед митців трапляються правдиві свідки: як от Данте в «Божественній комедії», Шекспір у «Бурі», Еме Сезер у прекрасній переробці шекспірівської п’єси, в якій Калібан верхи на бочці з порохом погрожує забрати з собою життя ненависних господарів. Часом те свідчення неспростовне, як свідчення Евкліда-да-Кунья у його Os Sertões1, чи свідчення Прімо Леві. Абсурдність світу — у «Процесі» та фільмах Чапліна), його недосконалість — у «Народженні дня» Колетт, його фантасмагорія — в ірландській баладі, яку витворив Джойс у «Поминках по Фіннегану». Його краса сліпучо сяє в «Сніжному барсі» Пітера Маттіссена чи у «Хроніці піщаного краю» Альдо Леопольда. Його ворожість — у «Святилищі» Вільяма Фолкнера чи у «Першому снігу» Лао Ше. Його дитинна крихкість — у «Змії» Стіґа Дагермана.
Письменник не може свідчити правдивіше, ніж коли свідчить усупереч собі, підвладно. Ось він, парадокс: митець не є ані очевидцем, ані вигадником того, про що свідчить. Гіркоту, часом відчай сповідує він од того, що не може стати лицем до лиця з обвинуваченням. Толстой розгортає лиховісне полотно заполоненої наполеонівськими військами Росії, та це не змінює історії. Мадам де Дюрас пише «Уріку», Гарієт Бічер Стоу — «Хатину дядька Тома», та не вони, а поневолені народи — самі — рушать свою долю, бунтують, повстають проти кривди, як повставали раби-утікачі в Бразилії, у Гаяні, на Антильських островах, на Гаїті, збудувавши там першу чорну республіку.
Діяти — ось чого понад усе прагне письменник. Діяти мірою більшою, аніж свідчити. Писати, виображувати, мріти — аби його слова, його плоди й пориви вривалися в дійсність, бентежили дух і серця, ставали входом до світу кращого. Між тим навіть у такі миті, непевний голос навіює їм, що то — примара, слова — лише слова, віднесені суспільним вітром, а фантазії — химери, та й годі. Чи маємо ми право бажати собі кращого? Чи належить письменникові шукати витоків? Хіба ж не дорівнюється він до наглядача з п’єси «Кнок, або тріумф медицини»2, що намагався запобігти землетрусові? Чи ж може письменник діяти, вміючи лише пригадувати?
————1 Евклід (Евклідес) да-Кунья — бразильський письменник, соціолог і військовий інженер. Твір Os Sertões, перекладений англійською як Rebellion in the Backlands («Повстання в річковій долині»), присвячений подіям, що пов’язані з повстанням у північно-східній Бразилії поблизу містечка Канудус (сьогодні — муніципалітет Канудус, Байя).
2 Кнок, або торжество медицини («Knok ou Le triomphe de la medecine») — сатирична комедія Жюля Ромена (псевдонім Луї Анрі Фариґуля, 1885–1966). Була поставлена на сцені в 1923 році.
Його доля — самотність. Так було завжди. Дитиною він був уразливим, бентежним, до болю чутливим створінням, мов описане Колетт дівча з розширеними від болісної уваги чорними очима, що тільки й бачили надриви батьків. Самотність — коханка митців, супутниця, поряд із котрою вони вчувають щастя. То суперечливе щастя, суміш болю й насолоди, убоге торжество, невиразна й заразом усеприсутня запона на кшталт докучливої мелодійки. Митець — найдобірніший оберіг цієї отруйливої й доконечно цінної рослини, що сходить лише на ґрунті його власної неспроможності. Він хотів би говорити за всіх, на всі часи — а втім сидить у кімнаті над забілим скельцем пустої сторінки край абажура, що розсіює пригашене світло. Осьде він перед метким екраном комп’ютера — прислухається до вистукування пальців по клавішах. Оце його ліс. Письменник знає тут усі манівці. Якби часом щось і промайнуло повз, мов птаха, на світанку сполохана псом, у його здивованих очах — то лише випадковість, то все проти його, проти її волі.
Утім я б не хотів поринати в нагніт. Література — саме сюди я веду — не пережиток, замінити який має нагоду музика чи кінематограф. Вона — складний, премудрий пласт, котрий, гадаю, необхідніший нам сьогодні навіть більше, аніж у часи Байрона чи Віктора Гюго.
Така нагальність має дві причини.
По-перше, література постає з мовлення. Тут говорю в прямому значенні, маючи на увазі слово писемне. На теренах Франції слово роман позначало прозу, де вперше від Середніх віків використовувалася нова розмовна мова, мова романська. Слово новела так само несе відтінок новизни. Приблизно в той самий час у Франції були спроби вжитку слова «римач» (від рими) на позначення поетичного ремесла та поетів (від грецького poiein, творити). Письменник, поет, романіст — то творці. Це не означає, що вони витворюють мову, це значить, що вони користуються словом, аби творити красу, думку, образ. Тому обійтися без них неможливо. Мова — найвидатніше дітище людства, що передує всьому і все охоплює. Без мови немає науки, техніки, законів, мистецтва, любові. Та без мовців вона стає фікцією. Тоді їй загрожує обезкровлення, зубожіння, зникнення. Певною мірою письменники — її хранителі. Творячи романи, поезію, театр, вони живлять мову. Ні, не слова перебувають у них у вжитку — то вони слугують мові. У них і через них мова торжествує, міниться, набуває оправи, оживає й живе, зумовлюючи суспільні й економічні порухи епохи.
У зв’язку з расистськими теоріями, що поширилися протягом останнього століття, світ заговорив про корінні відмінності між культурами. За абсурдною ієрархічною аналогією економічна міць світових гегемоній дорівнювалася до їх культурної вищості. Такі теорії, мов гарячкові й нездорові поштовхи, маячать тут і там, виправдовуючи собою постулати неоколоніалізму та імперіалізму. Мовляв, через відсталу економіку та віджилі технології деяких етносів, вони перебувають у запізнілій фазі розвитку, а відтак не забезпечують собі права на висловлювання (голос). То чому ж не зважили на те, що всі народності світу, хай де б вони були і хай яким би був рівень їхнього розвитку, мають мову? Таж кожна мова — то логічна, складна, архітектонічна й аналітична єдність, що осмислює й висловлює світ, а відтак спроможна як описати науку, так і створити міфи.
Ставши на захист двоїстої і, сказати б, минувшої іпостасі письменника, я хотів би спинитися іще на одній причині літературного буття, що стосується почесної справи книговидавництва.
Сьогодні багато говориться про глобалізацію. Хоча часом забуваємо, що явище набуло поширення в Європі епохи Ренесансу разом із початками колоніальної ери. Глобалізація — у своїй суті явище ствердне. Міжнародна комунікація пришвидшує розвиток, скажімо, медицини й науки. З іншого боку, в ері інформації уможливлюється попередження конфліктів. Хтозна — може, якби Інтернет з’явився вчасно, Гітлерові через людську осуду не вдалося б здійснити свій страшний задум.
Ми живемо в еру Інтернету й віртуальної комунікації. Безперечно, це чудово, та чого варті приголомшливі відкриття без мовної освіти й книг? Забезпечити все людство рідкокристалічними екранами — утопічний задум. Тож чи не створюємо ми нову еліту, позначаючи межу, що розділяє світ на тих, у кого є доступ до комунікації і знань, та тих, хто обділений ними? Нехтування усвідомленням подібної ситуації призвело до зникнення з лиця землі великих народів, великих цивілізацій. Так величні культури, що наразі звуться культурними меншинами, зуміли вистояти досьогодні завдяки усній народній творчості та її спадщині. Наразі необхідно й дуже слушно визнати внесок цих культур. Однак — хочемо ми того чи ні — нам випало жити в реальності, а не в часі міфу. Неможливо закласти підвалини поваги до ближнього, підвалини людської рівності, не надавши кожній дитині блага письменності.
Сьогодні, коли деколонізація відійшла у вчорашній день, для сучасників література стала однією зі спромог висловити власну ідентичність, вимагати своє право на слово і бути почутими у своїй розмаїтості. Без їхнього голосу, їхнього поклику нам судилося жити в німому світі.
Культура є справою світового рівня, справою всіх нас. Але окрема відповідальність у цьому сенсі покладається на читачів, себто видавців. Безперечно несправедливо, щоб, аби бути почутим, індіанець родом із Великої Півночі Канади вимушений писати мовою завойовників — французькою чи англійською. Безперечно, марно сподіватися, що креольська мова Маврикію чи Антильських островів досягла би того ж рівня рецепції, що й п’ять чи шість мов, котрі сьогодні мають панівні позиції у засобах масової інформації. А втім — так — шляхом перекладу світ може їх почути, бо ж наразі народжується щось нове й життєствердне. Як я говорив, культура — наше спільне благо, благо всього людства. Та щоб це справдилося, потрібно, аби кожна людина мала рівні можливості, рівний доступ до культури. І в цьому сенсі книга — хоч би як застаріло це звучало — ідеальний інструмент. Книги зручні, невибагливі, порівняно недорогі. Не потребуючи особливих умов чи затрат, можуть зберігатися будь-де. Єдиний недолік — і тут я апелюю до видавців — усе ще недостатній доступ до книг у багатьох країнах. На Маврикії за роман чи добірку поезій доведеться викласти добру частину родинного бюджету. В Африці, Південно-Східній Азії, Мексиці чи на островах Океанії книга лишається недоступною розкішшю. Однак і на це лихо є рада. Кооперація у галузі видавництва із країнами, що розвиваються, створення книгозбірень, пересувних бібліотек, підвищена увага до потреб та творчих потенцій, так би мовити, мовно-культурних меншин — до слова, подекуди зовсім не малих — все це сприятиме тому, аби література лишалася прекрасним шляхом до самопізнання, відкриття іншого, способом почути людську симфонію у багатстві її мотивів та відтінків.
Я б із радістю знов і знов говорив про ліс. Певно тому непретензійна фраза Стіґа Дагермана безперестанку відлунює в пам’яті, тому хочеться зачитуватися, пройнятися нею. Є в цьому сполученні слів щось одчайне та разом з тим урочисте, адже саме з гіркоти проглядає істина, до якої прагнемо. Дитиною я мріяв про той ліс. Він жахав і нараз притягував — певно, Хлопчик-Мізинчик чи ж Ганзель відчували те саме, коли він розступався й сходився за ними — повен страхіть і чудес. Ліс — то світ без меж. У жарінні дерев, темені, що в ньому царюють, можна заблукати. Так само в пустелі чи у відкритому морі, де кожен насип, кожен схил розступаються, аби відкрити собою інший пагорб, інший вал, схожі, мов дві краплі води. Пам’ятаю, коли вперше усвідомив, чим може обернутися література: у «Поклику вітру» Джека Лондона один із персонажів, загублений у снігах, відчуває, як холод потроху охоплює тіло, у той час як округи змикається коло вовків. Він дивиться на вже задублу руку й намагається по черзі порухати пальцями. Для дитини, а я тоді був дитиною, це відчуття справляло якесь магічне враження. То було усвідомлення себе.
Я завдячую лісові одним із найсильніших літературних вражень свого вже зрілого віку. Це сталося років із тридцять тому в Центральній Америці, у місцевості під назвою El Tapón de Darien (Дар’єнський залом), бо ж саме там обривався (і гадаю, звідтоді нічого не змінилося) Панамериканський шлях — місток між Північною та Південною Америкою від Аляски до Вогняної Землі. Панамський перешийок у цій місцевості покритий густющими тропічними лісами, тож неможливо просуватися інакше, аніж човном — уверх ріками. Ці ліси населяють дві общини американських індіанців — ембера та ваунана, котрі належать до же-пано-карибської групи мов. Випадково опинившись у цій місцині, я настільки зачудувався її людьми, що три роки поспіль проводив там немало часу. Увесь час я просто мандрував від житла до житла — мешканці відмовляються від общинного способу життя — і вчився жити за ритмом, тотально відмінним від звичного мені. Як і належить справжньому лісові, ці хащі були особливо ворожими. Треба бути безперервно сторожким усіх його пасток і всіх підказок. Мушу сказати, що люди ембера були на диво терплячі. Моя неоковирність їх смішила, тож гадаю, що плату за мудрість я воздав їм розвагою. Тоді я не писав багато. Ліс — не найкраще місце для письма. Вологість розм’якшує папір, спека висушує чорнило. Все, що живиться електроенергією, недовге. Туди я прибув із переконанням, що письменство — то привілей, із яким зможу протистояти проблемам буття. До певної міри захист, надумана скляна запона, за котрою будь-коли зможу сховатися від негоди.
Асимілювавши у свідомості засади первобутнього комунізму, що їх сповідують індіанці Америки, їхню глибоку нетерпимість до вищої влади і тяжіння до природної анархії, я почав, було, думати, що, будучи проявом себевиявлення, мистецтво не має місця в лісі. До іншого, в цих людях не проглядалось нічого, що могло б розумітися як мистецтво у теперішньому споживацькому суспільстві. Замість картин чоловіки й жінки розписують свої тіла, культивуючи докорінне відторгнення чогось більш-менш тривалого. Потому я поринув у міфи. Коли говорять про міфи тепер, у писаному світі книг, здебільшого йдеться про щось незбагненно віддалене і в часі, і в просторі. Я так само думав про ту віддаленість. І тоді зору являлися міфи — безперервно, майже щоночі. Коло вогнища, розведеного в кам’яному коминку посеред оселі, в танку мушви й нічних метеликів, у голосах повістярів, котрі повіряли свої оповідки, легенди, бувальщини так, ніби йшлося про повсякдення. Оповідач співав надривним голосом, б’ючи себе в груди, і лице його мінилося від почувань, пристрастей і хвилювань героїв. То був майже роман, а не міф. Та якось надвечір прийшла молода жінка на ймення Ельвіра. Серед ембера вона славилася ремеслом оповідачки. То була одчайдуха, котра жила самотою — без чоловіка й дітей — повідали, що вона любила випити та погуляти, а втім, я не дослухався до чуток. Ходила собі зі співами від дому до дому, вициганюючи попоїсти, часом — пляшку, часом — грошенят. Скажу: навіть перекладу було достатньо, аби зрозуміти, що літературна мова ембера набагато складніша й більш поетична, аніж побутові говірки. Я одразу зрозумів, що ця жінка — велика майстриня в найвищому сенсі слова. Тембр її голосу, ритм її рук, що вдаряли в обвішані монетами груди, і понад усе — одержимість, що засвічувала їй лице й погляд, розмірений і плавкий її порив полонили всіх слухачів. Звичні міфи — про винайдення тютюну, первозданних близнюків, прийшлі із сивої давнини оповіді про богів і людей вона переповідала упереміш зі своєю історією — історією кочівного життя мандрівниці з його коханням, зрадами й стражданням, насолодою від тілесної любові, гірким трунком ревнощів, страхом старості й смерті. Рівночасно злилась у ній жива поезія, античний театр, найсучасніший роман. Вогненно, безумно була вона всім тим; на ліс, огорнений мороком, шемрінням комашні і ропух, вона наче наводила крутень кажанів — відчуття те не має ймення іншого, аніж краса. Вона вкладала в той спів усю первозданну силу природи, і в цьому — так, саме в цьому був парадокс — оте відрубне місце, ліс найдальший від літературної орнаментальності, було простором, де мистецтво поставало у найглибшій своїй суті.
Потім я покинув ті землі і ніколи більше не стрічав ані Ельвіри, ані котрогось із повістярів лісу, що побіля Дар’єнської затоки. По тій подорожі мені лишилося щось набагато більше, ніж ностальгія, переконання, що література має існувати, попри всі умовності й застереження, попри неспроможність, що стає на заваді письменникам у їхньому прагненні змінити світ. Щось величне й могутнє перевищує, часом оживляє й преображає їх, повертаючи до гармонії зі світом. Щось нове й заразом прадавнє, незриме, як вітер, невагоме, як хмари, неокрає, як море. Воно пульсує в поезії Джалаледдіна Румі чи в одкровеннях Сведенборга1. Воно схоже на тремтіння, що охоплює тіло, коли читаєш найвеличніші письмена людства, як от промова індійського ватажка Чифа Сієтла2, адресована наприкінці ХІХ століття Президенту Сполучених Штатів. Даруючи свою землю, він тоді казав: «Може бути — всі ми брати…».
То щось просте, справжнє, те, чого не висловити мовою. То пута, часом тенета, недоладний танок, неозорі ниви тиші. Мова насміху, окриків, проклять і нараз — мова райська.
Їй, Ельвірі, я виношу хвалу — їй посвячую нагороду, якої мене удостоїла Академія. Їй і всім митцям, з котрими — і часом — супроти кого я жив. Вони — митці Африки Воле Соїнка, Чинуа Ачебе, Ахмаду Курума, Монго Беті, Алан Патон і його роман «Плач, кохана країно», Томас Мофоло і його «Чака»… Це — великий маврикієць Малкольм де Шазал, автор «Юди». Це маврикійський романіст з індійським корінням Абхіману Уннус і його Lal passina («Кривавий піт»). Це Гідер Кратулен і його епопея Ag ka Darya (Вогненна ріка), написаний урду. Це нескорений реюньйонець Даніель Варо, виконавець співу малоя, це канакська поетеса Деве Ґороде, котра і в тюрмі протестувала проти колоніального режиму, це бунтар Абдурахман Вабері. Це Хуан Рульфо з його «Педро Парамо» й новелами «El llano en llamas» (Рівнина в огні), це прості й трагічні фото, що він зробив під час мексиканської кампанії. Це Джон Рід і його «Повстале Мехіко». Це Джин Мейєр, котрий доніс людям слово Ауреліо Ачеведо та бунту Крістеро в Центральній Мексиці. Це Луїс Гонсалес, автор «Повітряних людей» («Pueblo en vilo»). Це Джон Нікольс, що приніс образ гіркотної країни у творі The Milagro Beanfield War («Війна на бобовому полі Мілагро»). Це Хенрі Рот, автор роману Call it Sleep («Певно, то сон»), мій сусід на вулиці Нью-Йорк, що в місті Альбукерке (штат Нью-Мексико). Це Жан-Поль Сартр і його п’єса «Мертві без поховання». Це Вілфрід Оуен — поет, який загинув на берегах Марни в 1914-му. Це Дж. Д. Селінджер, котрий одягнув нас у шкуру хлопчака чотирнадцяти років на ім’я Холден Колфілд. Це письменники корінних націй Америки Шерман Алексі і Наварр Скотт Момадей та твір The Names «Імена». Це Рита Местокошо, поетеса, уродженка Мінгану, що у Квебеці, при якій говорять дерева й звірі. Це Хосе Марія Аргедас, це Октавіо Пас, Мігель Анхель Астуріас. Це поети оаз Валата та Шингетті. Це великі вигадники Альфонс Алле та Раймон Кено. Це Жорж Перек та «Quel petit vélo à guidon chromé au fond de la cour?»3. Це антильці Едуар Ґліссан та Патрік Шамуазо, це гаїтянин Рене Депестр, це Сімона Шварц-Бар і її «Останній праведник». Це мексиканський поет Гомер Арідьїс з його живою лірою, котрий рече про жовтогарячі ріки королівських метеликів, що паводком заполонюють вулиці його селища біля схилу Контепек. Це Венера Курі-Ґата, яка пише про Ліван, ніби то трагічний і незборимий коханець. Калілу Ґібрану. Рембо. Емілеві Неліґану. Режану Дюшарму — довічна дяка.
————1 Емануель (Імануїл) Сведенборг — шведський учений, містик, інженер. Створив власну теософську систему, в якій поєднувалися елементи натурфілософії й окультизму. Відомий дослідник біблійних текстів і священних писань.
2 Чиф Сієтл (англізоване Si’ahl) — культова особистість в американській історії, очільник корінних індійських племен, що проживали на території сучасного Вашингтона. Стоячи на позиціях гуманізму, відстоював братерство автохтонного й прийшлого населення. Відомий промовою, виголошеною 1854 року, де висловив своє бачення цивілізації, культури та майбутнього людства, а також закликав усвідомити відповідальність перед природою і поважати права свого народу.
3 Дослівний переклад «Чий хромований велосипед у дворі?».
Невідомій дитині, яку я одного дня стрів на березі ріки Туїри, у лісі, що побіля Дар’єнської затоки. Уночі, сидячи на помості крамнички, у світлі керосинового кагана хлопча, схилившись, читало книгу й щось писало. Він відособився від світу, від незугарності, галасу, тисняви, від гіркотного й свавільного життя довкола себе. Це дитя не випадково сиділо самотиною там, у лісі, підібгавши ноги й читаючи при каганцеві книгу. Воно скидається на побратима тієї, іншої дитини, про яку йшлося напочатку, тієї, яку я намагаюся виписати столярським олівцем на звороті купонів у важкі післявоєнні роки. Те дитя — живе нагадування про два великі людські лиха, яким ще, на превеликий жаль, не знайдено ради. Голод і неписьменність.
Попри гнітюче враження, висловлювання Стіґа Дагермана про глибинний парадокс письменника, неспроможного донести своє слово спраглим — до їжі й пізнання — обертається істиною. Боротьба з неписьменністю й боротьба з голодом тісно пов’язані, прямо залежні. Жодна не справдиться без іншої. Обидві потребують нас, волають до нас. Хай же в прийдешньому третьому тисячолітті на єдиній землі жодна дитина, хоч би якою була її стать, її мова чи релігія, не буде кинута в голоді, кинута напризволяще, відкинута нами. Те дитя — провісник людського майбуття. Тож, як прорік іще грек Геракліт, хай гряде його час.
