Інна Пархоменко
Сирія — далека і близька
Нотатки київського мистецтвознавця
Україна, її побут, культура, мистецтво стали особливо відомими після книги про подорож через неї славнозвісного Павла Алепського із Сирії. Диякон антіохійського патріарха Макарій (Антіохійська патріархія містилася тоді в м. Алеппо) у середині ХVІІ ст. (1653–1656 рр.) відвідав Україну по дорозі в Москву й описав це в своїй книзі «Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVІІ в., описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским» (у 5 томах, М., 1896). Спочатку книга в перекладі з арабської Г. Муркоса була надрукована в «Чтениях в императорском Обществе истории и древностей при Московском университете», 1896, 1897, 1898 р.
Місто Алеппо лежить на півночі Сирії (арабська назва Халеппо), саме звідти походив перший київський митрополит Михаїл, якого привіз із собою князь Володимир і який був похований у Десятинній церкві м. Києва.
Це стародавнє поселення 5 тис. до н. е., де жив певний час Авраам, де і зараз стоїть гробниця пророка Захарії. Велична цитадель-фортеця, в якій розташований зараз музей, височить над усім містом. Алеппо — найдавніше місто з тих, які й досі процвітають. Через місто пройшли міграції хетів, ассирійців, яких гнали македонці Олександра Великого. Алеппо став сирійським центром еллінізму, був свідком приходу легіонів Помпея, Діоклетіана, хрестоносців, арабів. Він витримав усе і продовжував жити, тоді як Вавилон перетворився в пустелю, а Ніневія загинула в пожежах. До речі, по дорозі в Алеппо лежить місто Хама, давнє місто, яке згадується в ассирійських текстах і в Старому Заповіті. У час завоювання його імператором Марком Аврелієм (218 р.) та Антіохом ІV Епіфаном місто стало називатися Епіфанія і залишалося центром християнства. Павло Алепський зазначав, що мешканці Хами святкують Пасху 6 днів; жінки і чоловіки збираються в шатрах біля річки, фарбують яйця, танцюють. А в новорічну ніч запалюють факели на дахах.
У Хамі в місцевому музеї зберігаються мармурові саркофаги з хрестами, які дуже схожі на так званий саркофаг Ярослава Мудрого з Софійського собору. Хама, Хомс і Латанія в Сирії були центрами виготовлення саркофагів. Оскільки досі не встановлено нашими вченими, звідки ж привезено саркофаг у Київ, то доречною може бути думка вітчизняного вченого Айналова, що саме з Сирії. До речі, і Павло Алепський, коли був у Софійському соборі в Києві, висловив таку саму думку.
Алеппо було містом письменників, поетів, центром освіти, де в ХІ ст. був уже «Будинок знань» з величезною бібліотекою. Тоді ж відкрито перші школи. Сюди приїздили до знаменитого суфійського шейха-поета Яхья ад Магрион. Під час навали хрестоносців з полону викуповували передусім поетів та каліграфів. Саме в цьому місті були складені перші підручники з граматики, лексики, правил віршування. Тут існувала «Школа раю» Фірдоусі.
Звідси походить видатний поет-сліпець Абу Маара (979–1057 рр., с. Маар біля Алеппо), який створив багато поетичних збірників: «Искры огнива», «Книга рощ и ветвей», «Обязательное необязательного» та інші. Вірші його розходилися у списках, на смерть його 84 поети створили віршовані поеми. По-сучасному звучить один із його віршів:
Напевом соблазнов, подобно жужжанию мух.
Кто ваши поэты, как не обитатели мглы,
Рыскучие волки, чья пища хвала и хулы.
Они вредоносней захватчиков, сеющих страх,
Как жадные крысы, они вороваты в стихах.
Ну что же, примите мои восхваленья как дань.
В них каждое слово похоже на резкую брань.
(Переклад А. Тарковського. Аль-Маари. Избранное. М., 1990).
Поет похований у Дамаску, під горою Касьюн.
Тут жив інший видатний поет ХІ ст. Усама ібн Мункиз, із «Книги назидания» якого дізнаємося, що найбільшою втратою в своєму житті він вважав загибель бібліотеки з 4000 томів (Усама ибн Мункыз. «Книга назидания», М., 1958). Батько його в перервах між військовими походами переписував каліграфічним почерком Коран. Сам Усама писав книжки, вів щоденник. До цього заняття ставилися з поважністю. Характерно, що, коли Усама припустився кількох граматичних помилок, одразу вирішили, що це означає, що людина скоро помре. Так і сталося. Через три дні він помер. Це було в 1057 р. Відкрив і надрукував рукописи Усами французький учений H. Derenbourg у 1880 р. в іспанському Ескуріалі.
У давньоруську літературу ввійшло багато пам’яток сирійської писемності V ст. — це популярні в Київській Русі «Повесть о праведном Ахикаре», апокрифічні діяння св. Текли, Фоми. Вони створювалися арамейським діалектом сирійської мови, написані так званим «естсрангело». І зараз у діючому монастирі св. Фекли за 25 км від Дамаска церковна служба відправляється давньою арамейською мовою (якою розмовляв і Христос).
Звичайно, всі у нас знали і шанували сирійського подвижника Симеона-Стовпника (386–459). Його монастир V ст. стоїть за 57 км від Алеппо. Монастир вражає красою своєї архітектури, самою місцевістю над селом Сисан, що високо в горах. Тут зберігся залишок колони (первісна висота 16 м), на якій він простояв 80 років і біля якої похований Симеон-Стовпник у 459 р.
Розкопки тут вів німецький археолог R. Kratheimer у 1958 р., і зараз усе перебуває у зразковому стані, сюди приїжджають численні іноземні туристи.
Знали й шанували в нас і Ісаака Сиріна, який працював у ХІ ст. у м. Насибин (на схід від Алеппо), викладав у знаменитій Нисибинській академії. Його переклад Євангелія на сирійську мову вважається адекватнішим, ніж грецький оригінал. Загалом він написав сім томів, хоча в нас відомий лише перший (другий було знайдено лише в 1983 р. серед рукописів оксфордської бібліотеки). Переклад творів Ісаака Сиріна на слов’янську мову зробив болгарський чернець Закхей на початку ХІV ст.
У ХVІІІ ст. Паїсій Величковський (1722–1794) у Полтаві здійснив нову повну редакцію слов’янського перекладу з рукопису, який він знайшов на Афоні, що його й було надруковано в Лейпцигу в 1770 р.
І досі в наших церквах звучать гімни-канони геніального сирійського церковного поета Іоанна Дамаскіна, який жив при дворі арабського халіфа в Дамаску в 673–675 рр. (з 661 р. Дамаск став його столицею). Саме Іоанн Дамаскін виступив на захист ікон у період іконоборства. Його вірш на церковну службу погребіння адекватним ямбом вдало переклав Олексій Толстой у поемі «Іоанн Дамаскін» (1852 р. ):
Какая сладость в жизни сейЗемной печали не причастна?
Чьё ожиданье не напрасно,
И где счастливый меж людей?
Всё то превратно, всё ничтожно,
Что мы с трудом приобрели.
Какая слава на земли
Стоит тверда и непреложна?
Всё пепел, призрак, тень и дым,
Исчезнет всё, как вихорь пыльный,
И перед смертью мы стоим
И безоружны, и бессильны.
Про існування далекої країни з назвою Сирія не забували в Україні й у ХVІІІ ст. Це було зв’язано з ім’ям гетьмана Івана Мазепи, який надрукував Євангеліє у 1708 р. арабською мовою в сирійському місті Алеппо. Воно призначалося для сирійських християн, адже це була християнська країна протягом І—VІ ст. ст., та й після арабського завоювання православні церкви, монастирі продовжували діяти. До речі, зараз на державному прапорі Сирії дві зірки, які означають законодавче існування мусульманської та християнської релігій.
Це унікальне Євангеліє, надруковане арабським шрифтом, є видатною пам’яткою книгодрукування. Воно має розмір 24,3 х 15,6 см, 25 рядків на сторінці. На звороті титульного аркуша — герб Мазепи (дереворит) та арабською мовою вірші на пошану гетьмана з підписом тодішнього патріарха Антіохійського Афанасія. На обкладинці на шкірі витиснені зображення Богоматері з Антонієм та Феодосієм поруч.
Це рідкісне видання збереглося в бібліотеці Київської Духовної Академії, воно не було відоме європейським бібліографам. Згодом книга потрапила в Російську Публічну бібліотеку (подарунок Х. Лазарева у 1818 р.), про неї писали в газеті «Северная пчела» за 1853 р., №178. Український учений, книгознавець С. Маслов опублікував у 1926 р. це Євангеліє у збірнику «Українська книга».
А вже в 1728 р. в далеку Сирію відправився з Києва пішки вихованець Києво-Могилянської академії Василь Григорович-Барський. Саме в Алеппо, у 1735 р. патріарх Антіохійський посвятив його у сан ченця. Після 24 років мандрів він написав книгу під первісною авторською назвою: «Пешеходца Василия Григоровиа Барсова-Плаки-Албова, уроженца киевского, монаха антиохийского, путешествие к святым местам в Европе, Азии и другим местам находящимся им самим писанное» (СПб., 1788). Видано В. Рубаном. Православною палестинською громадою за редакцією М. Барсукова було перевидано у Санкт-Петербурзі в 1885–1887 рр.
13 вересня 1728 р. В. Барський пішки прийшов у Дамаск, детально описавши свій «тяжчайший путь помежду горами велики», йшов через територію Туреччини, перевал біля сучасного міста Антакья (Хатай).
Василь Григорович-Барський докладно розповів про Дамаск, замалював славнозвісну церкву апостола Павла, де того хрестив Ананія (відомий сюжет іконопису «Апостол Павло на шляху до Дамаска»). Також він відвідав біля Дамаска християнський монастир Сеідная (точно замалювавши його), описав історію з’явлення тут чудотворної ікони Богородиці пензля апостола Луки, а також монастир св. Текли (Фекли), Сергія та Вакха, монастир св. Моїсея-Єгиптянина. Усе це входить зараз до туристичного маршруту по Сирії, проте місцеві екскурсоводи не знають про В. Григоровича-Барського.
Оскільки він вивчав у Києво-Могилянській академії грецьку та арабську мови, то міг спілкуватися з населенням. Вразив його в Дамаску, зокрема, храм Іоанна Предтечі (VІІ ст. ): «Зело лепотен и многоценен, и многого удивления и похвали достоин, весь от тверда и крепка камени создан, много в долготу, широту же и висоту пространен, со множеством окон и врат устроен, подворье многопространное и прекрасное…»
«Град Дамаск не токмо в Сирии, но и во всей вселенной есть знаменит, и есть велик, яко пол Египта», — зазначає він. Вразили його багато водних джерел, побудованих із фонтанами майже при кожному будинку. «Источници же суть лепозданные от камней углажденных и мраморов красних искусним художеством, и всяк в своем дому почерпает воду, и вода здрава и хладна к питию есть»; додає і про те, що тут багато бань: «В Дамаску обретаются бани многоценные и зело прекрасные, от различных мраморов украшенные, с многими водами текучими, теплими же и хладними». Зауважує мандрівник, що діти «поучаются Арапським и греческим книгам», що «В Дамаску вер различних обретаются людие: римляне, униати, армяне, сирине, евреи, махометане и православние Християне. Язики же тамо обретаются сии: греческий, италийский, шпанський, им же евреи беседуют, турецький и арапський, им же обще вси беседуют».
15 листопада прийшов він в Алеппо (зараз із Дамаска до нього їхати 6 годин). «Халеб град знаменитый и наибольший в Сирии, превосходит бо багатством, многолюдством и величеством Дамаска. Источници соладку и здраву воду к питию точачи. Тамо християн различных множество обретается: армени, сирине, марониты, унияты, и различными язики чтут свое правило. Унияти же Аравийским и и греческим диалектом в церкви своей творять служение, обаче вся по чину греческому. Народ обще турецьким и арапським беседует язиком. Тамо крепость или замок есть создана побреди града, на подобие холма, високим и острим изводом, с ровом окрест глибоким, обаче много есть краснейший и крепчайший паче оного».
По дорозі в Алеппо він захворів, «немоществовах же зело, имеяй повседневну трясавицу (лихоманку) и одмение рук же и ног и всеяи плоти. И много тога азъ имехъ нужду, ово скудоти ради пищи: бисть во всей Сирии тога глад, оводе яко не имех никого же, да послужит ми или поможет что в недузе, и много со слезами молих все милостивого Бога, дам мя помилует и исцелит. Егда же случашеся восходити на гору, зело изнемогах, нуждою влачих ноги моя, с плачем и воздыханием к всемогущему врачу и Богу моляще… И сице с великою нуждою, по 4-х днех доспех к пресловутому граду Халебу» (ци. за: В. Г. Григорович-Барський «Странствование по святім местам Востока, ч. ІІ, 1728–1744. — М., 2005, с. 116, 117, 83–87).
Звісно, як київський прочанин не міг Василій не відвідати батьківщину святої Варвари, так шанованої в Києві. Саме в той час, у 30-х роках ХVІІІ ст., культ її був піднесений київським митрополитом Йосифом Крюковським, мощі її покоїлися в Києві в Михайлівському монастирі, малювалися численні ікони в бароковому стилі. В Іліополі він відвідав і замалював залишки її будлинку, стовпа, саркофага, біля с. Ресафа — Мартиріум св. Сергія.
Треба зазначити, що все, що бачив В. Григорович-Барський у середині ХVІІІ ст. в Алеппо і в Дамаску, збереглося й дотепер: і славнозвісна «Школа раю», побудована в 1235 р., і фортеця в Алеппо ХІІ ст., і в Дамаску велика мечеть Омейядів (705–715), перебудована з церкви Св. Іоанна Хрестителя (її побудував імператор Феодосій Великий у 375 р. ), з візантійськими мозаїками, і святилище Юпітера Дамаського 1 ст. н. е., і цитадель із баштами-воротами міста ХІ ст. Будь-які, хоч невеличкі, залишки старовини, хоча б одна колона, не знищуються, дбайливо реставруються, доглядаються в державі.
Так, в Алеппо діє постійний комітет «Алеппо — стародавнє місто», який кожного року провадить міжнародні конференції. На чолі його стоїть видатний учений, історик міста (його родовід походить із ХІІ ст. з м. Алеппо) Амир Рашид Мобайед. Нещодавно, у 2006 р. він випустив нову фундаментальну працю, найповнішу історію м. Алеппо. Книга перекладена на англійську мову і може служити найповнішим путівником по всіх вулицях, будинках міста.
На найвищому рівні, у присутності закордонних учених та мусульманського духовенства мер міста Алеппо у тронному залі фортеці презентував цю книгу. Взагалі видано багато книжок гарного друку з кольоровими ілюстраціями всіма мовами з історії Сирії.
У містах діють православні та католицькі церкви. Характерно, що біля гробниці, де лежить глава Іоанна Предтечі в Омейядській мечеті Дамаска, завжди багато мусульман, які на колінах моляться перед гробницею. Вони шанують його так само, як і батька Іоанна — Захарію.
Біля одного з мінаретів цієї мечеті щоранку стелють новий килим, бо мусульмани вважають, що саме на цей мінарет опуститься Ісус Христос в останній судний день.
Недалеко від цієї мечеті, в Медресе Ал-Азиза, в невеличкій кімнаті з мармуру, кольорових плит, також людно — біля могили рицаря Саладіна, героя «Талісмана» Вальтера Скотта. Над входом напис арабською: «О Аллах, прийми цю душу й відкрий для нього врата небес». Данте в «Божественній комедії» помістив його в одному колі з Сократом, Платоном, Авіценною («поодаль я заметил Саладина», переклад М. Лозинського). Поруч — домовина його секретаря Бах ад Діна. Висить срібний світильник з вензелем турецького султана Абдул-Хамида, подарунок його. Могила лежить на караванному шляху, аби всі мандрівники проходили повз неї і молилися за нього.
Легендарна постать Саладіна (1138–1193) — героя війни з хрестоносцями, який переміг англійського короля Ричарда Левине Серце, викликала своїм благородством повагу і в християнському світі. Йому присвячено глибоке об’єктивне історичне дослідження французького вченого, автора книг з археології Пальміри, про єгипетську книгу мертвих — Альбера Шандора, яка надрукована в Парижі в 1956 р., у перекладі російською мовою «Саладин — благородный герой ислама» (СПб., 2004, изд. Евразия).
Дамаск існував ще до часів Авраама, це найдавніше місто на землі. Він був закладений Уцом, онуком Ноя. Якщо не згадувати про події, описані в перших одинадцяти главах Старого Заповіту, Дамаск був свідком усього, що відбувалося на землі. Хай яку б історичну подію, навіть найдавнішу ви згадували, завжди знайдете Дамаск. Ось уже чотири тисячі років, як він згадується в писемних джерелах. Він бачив зародження Баальбека, Фів, царства Ізраїля, він бачив, як загинула Греція, як побудували Рим і як він загинув. І він живе зараз.
Досі існує в Дамаску вулиця Пряма (Мустким — сирійською), якою пройшов апостол Павло (сліпий), у будинок Ананії, котрий його хрестив. Досі стоїть цей кам’яний будинок Ананії, який шанується і християнами, і мусульманами.
Біля мечеті Суліманійє, побудованої видатним турецьким архітектором Синапом у ХV ст., розкинувся ремісничий квартал, де при вас ткацькі станки виготовляють килими, розписується посуд, відкрито для відвідувачів працюють майстерні художників. Поруч — Сук — антикварний ряд, де можна потрапити на якийсь унікальний мистецький витвір. Так, мене привабила живописна картина у стилі народного примітиву на фольклорний мотив. Я її купила, а на звороті знайшла напис арабською мовою з печаткою і підписом самого художника. Виявилося, що це робота відомого у світі сирійського сучасного митця Мухамеда Наджи Аль Обида, який отримав золоту медаль від колишнього президента Сирії Асада, роботи його можна побачити також у Парижі, Лондоні, всього він автор 205 виставок.
Пам’ятки старовини Сирії почали реставрувати з першої половини ХІХ ст., коли сюди почали приїздити мандрівники — здебільшого, англійці, а також активно після Першої світової війни працювали французькі археологи.
Уже наприкінці ХVІІІ ст. вчені намагалися дослідити, перекласти стародавні написи у Пальмірі. Англійський пастор Галіфакс першим скопіював три написи, але прочитати їх зміг лише французький учений Бартелело, і лише у 1861 р. Уоддингтон переклав сто текстів із каменів Пальміри.
Широко відомою Пальміра стала після видання англійськими археологами Г. Доукінсом та Р. Вудом 1753 р. альбому з гравійованими малюнками міста (H. Dawkins, R. Wood. Les ruines de Palmyre. Paris, 1953 р. — перевидання).
А взагалі Пальміру (Тадмор — місцева назва) відкрив випадково на початку ХVІІ ст. (1616) італійський мандрівник П’єтро делла Вале.
Датчанин Г. Інгхольд досліджував скульптурні надгробки Пальміри, випускав журнал «Syria».
Зараз скульптурні портрети з Пальміри, мозаїки (знаменита Кассіопея ІІІ ст.) містять музеї в Дамаску.
Завойоване римським імператором Авреліаном, місто залишило пам’ять про себе у вулицях з колонадою заввишки 12 м (було 400 колон, залишилось 150), східним храмом Ваала, різними залишками скульптур — як витончені корінфські капітелі. З вікон готелю, в якому Агата Крісті писала свою книгу «Східний експрес» (чоловік її тут працював археологом) і який функціонує й зараз, видно руїни; особливо романтичні вони при повному місяці.
Взагалі, з Пальмірою зв’язано багато романтичних історій та постатей.
Це й цариця міста — незалежної держави Зенобія (Бат Заббі — донька купця). Взята в полон, вона закінчила життя на віллі Тиволі в Римі. Надзвичайної вродлива, вона була розумна й освічена. Другом її був грецький філософ Лонгін, архієпископ Антіохійський Павло із Самосати. Пальміра тоді входила до складу Римської імперії, проте численні війни з варварами ослаблювали Рим. Скориставшись зручним моментом, амбітна Зенобія вирішила проголосити незалежність Пальміри, а себе — східною царицею. Та сильний римський імператор Авреліан придушив повстання, зруйнував місто, а царицю взяв у полон. У золотих кайданах на ногах, царському одязі її ввели в Рим, поселили на відомій своєю красою віллі Тиволі, в околицях Рима, де Зенобія й дожила свої дні. Про неї залишив свідчення римський історик у часи правління Діоклетіана Требелія (ІV ст.), а пізніше згадував Гібон.
Загублена серед пустелі, Пальміра майже наполовину засипана піском, вона ніби занурена в спогади про колишню велич і має вигляд казкового міста, ніби створеного жезлом чарівника. Вранці її численні колони забарвлюються найпрекраснішим кольором квітки персика, скульптурні деталі, горизонтально освітлені золотим променем, оживають, рухи тіней створюють враження, ніби барельєфи оживають на мармурі. Вражають гармонія арок, які з’єднують вулиці з колон, вишукане різьблення по каменю. Тут поєднана Греція, Рим — його чіткість планування міста та прагнення до прикрашання сирійської, антіохійської школи. Пальміра стояла на перетині найголовніших торговельних шляхів Сходу, каравани з різноманітними товарами проходили щодня вулицями міста, золото буквально текло по її артеріях. Мешканці міста прикрашали будівлі на рівні столиці — Риму, вони також замовляли свої портрети, надгробки з безліччю скульптурних портретів. У численних підземних і надземних погребальних склепах і зараз можна побачити портретні зображення в національному одязі, з ретельно відтвореними деталями прикрас, витесаних із пароського мармуру. Деякі портрети мешканців Пальміри можна побачити в колекції Ермітажу.
Сюди, в Пальміру, приїхав німецький художник Карл Хааґ (Carl Haag, 1820–1913) і зробив прекрасні акварельні пейзажі та портрет однієї відомої на той час особи — англійки з вищого світу Лондона — Елізабет Дігбі (ель Мезраб, 1807–1881). Оноре де Бальзак присвятив їй один із своїх творів. Романтична історія її кохання до шейха-бедуїна з Пальміри, дружиною якого вона стала, зацікавила всіх англійців. Похована вона на протестантському цвинтарі в Дамаску, портрет її (1859) міститься в музеї Кувейту. Цікавий щоденник її був виданий у Лондоні (вона була талановита як письменниця і як художниця), до неї в Пальміру спеціально приїхав англійський письменник, поет, орієнталіст Річард Бартон (Richard Burton). Його дружина залишила цікаві спогади про Е. Дігбі, життя за бедуїнськими звичаями в пустелі Пальміри.
Сам Річард Бартон був непересічною особистістю, закінчив Оксфорд, знав 29 мов, звичайно, й арабську; переодягнувшись бедуїном, здійснив подорож у Мекку, замалював типи прочан, досліджував Єгипет, Афганістан. Написав близько 15 книжок про свої подорожі по Сирії, Палестині. Життя його було сповнене військових пригод; згодом про нього говорили: в ньому поєдналися типи Хемінгуея, Распутіна та Лоуренса Аравійського. Про нього була видана (1893) в Лондоні книга «Життя капітана сера Річарда Бартона» («The life of Captain sir Richard Burton»).
Бартон зумів вивільнитися з тісних пут свого європейського походження настільки, що був спроможний жити як орієнталіст. Він зумів проникнути в саме серце ісламу, ніхто тоді не знав так арабську мову, як він. Як учений, він міг відстоювати свої погляди неупередженого західного спостерігача перед будь-яким орієнталістом Європи. Неосяжна інформація про Сирію, Пальміру, їх пам’ятки та побут людей заповнює його книжки: Richard Burton «The book of the Thousand and one Nights», London,1886; Richard Burton «Personal narrative of a Pilgriage», London,1893.
Була в Пальмірі на початку ХІХ ст. з України, зі Львова, така оригінальна особистість, як Вацлав Северин Жевуський (1785–1831) на прізвисько Емір. Як відомо, він був захоплений усім східним, збирав старожитності Сходу, носив турецький одяг (таким у чалмі він дивиться з портрета зі Львівського музею). Він був поетом, мемуаристом, у Підгірцях ставив п’єси у своєму театрі.
У кінці ХІХ ст. великого розголосу набула постать Томаса Едварда Лоуренса, названого Аравійським (1888–1935). Випускник Оксфорда, він приїхав у Сирію спочатку на розкопки в Каркемиші на чотири місяці, але назавжди закохався в цю країну. Досконало вивчивши арабську мову, діалекти всіх племен, став жити як бедуїн і очолив національно-визвольну війну арабів. 1 жовтня 1918 р. Дамаск вітав цього англійця як визволителя. Черчілль, який очолював комітет по колоніях, довіряв Лоуренсу, взагалі майору британської армії, якого вважали шпигуном. Після повернення в Англію Лоуренс, за порадою свого друга Бернарда Шоу, написав про своє життя в пустелі у книгах «7 стовпів мудрості» (усього 128 примірників) та «Повстання в пустелі» (1926). За останньою було поставлено фільм англійським режисером Дейвідом Лином у 1962 р., з актором Пітером О’Тулом у головній ролі. Фільм мав нагороди — сім «Оскарів». Цікаво, що слід Лоуренса залишився й в Україні — в Запорізькому музеї зброї є шабля Лоуренса (хоча незрозуміло, як вона туди потрапила).
Наприкінці ХІХ ст. Сирію (по дорозі до святих місць) відвідували навіть із далекої Америки. Марк Твен як кореспондент сан-франциської газети «Альма Каліфорнія» у 1867 р. й описав своє перебування в Сирії, Дамаску з притаманним йому гумором. Сирія йому не сподобалась (Марк Твен, 1 том 12-томного видання, М., 1959).
У 1839 р. дипломатичним консулом Росії в Сирії став вихованець Ніжинської гімназії О. Безбородько; друг Миколи Гоголя та Євгена Гребінки Костянтин Михайлович Базилі. Він провів у Сирії 15 років, які вважав найкращими роками життя. До нього в Сирію приїжджав М. Гоголь (лютий 1848 р.). Базилі супроводжував Гоголя до Єрусалима, і разом вони повернулися в Одесу. К. Базилі на основі своїх спостережень написав цікаву книгу (видана була після його смерті, а зараз із багатьма ілюстраціями перевидана за сприяння Єрусалимського університету: «Сирия и Палестина под турецким правительством». М.; Иерусалим, 2007).
Український художник А. Мокрицький, який навчався з Базилі в Ніжинській гімназії, залишив нам його портрет.
Літературним бестселером останнього часу стала видана 2007 р. книга відомого англійського журналіста, автора репортажів про розкопки гробниці Тутанхамона Генрі Мортона, «Святая земля» ( М., Петербург). У цій книзі багато захопливих сторінок про Сирію, пам’ятки її мистецтва, Пальміру, замок Крак де Шевальє тощо. Жоден путівник не зрівняється з цією книгою, написаною талановито і з любов’ю до Сирії в 1969 р.
Ця книга й надихнула автора даної статті поїхати до цієї чудової країни. І я задоволена, що бажання відвідати цю країну було виправданим.
Літак Київ—Дамаск за три години переносить тебе до країни тисячі й однієї ночі.
Пророку Магомету приписують вираз: «Якщо Аллах хоче нагородити людину, він посилає її в Дамаск».
Київ—Дамаск, жовтень 2009 р.
