До пропонованої увазі читачів добірки віршів класика британського романтизму Персі Біші Шеллі (1792–1822) увійшли деякі з найбільш знаних та улюблених в усьому світі текстів поета (зокрема, хрестоматійна «Ода Західному вітрові»). Перекладачка твердить, що існування доволі багатої традиції перекладу Шеллі українською мовою не знеохочувало, а навпаки надихало її в роботі над перекладом: «Що більше варіантів перекладу (а отже й прочитання, й витлумачення, й відображення) ми маємо, то багатшим стає наш досвід сприйняття іншої мови, культури, історичної доби, творчості конкретного автора. А відповідно (адже йдеться про нерозривно пов’язані процеси) — збагачується й наша культура, мова, перекладацька традиція».
Перекладачка Ірина Шувалова народилася 1986 року в Києві, здобула вищу освіту на філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де наразі пише дисертацію. Власна творчість поетки знайома українському читачеві з публікацій у періодиці («Література і життя», «Четвер», «ШО», «Березіль» тощо), літературних антологіях («100 молодих поетів України», «Літпошта») і з численних виступів на фестивалях, поетичних читаннях та інших подібних імпрезах. Останнім часом авторка активно взялася й до перекладацької справи, працюючи переважно з англомовною поезією і віддаючи перевагу силаботонічним творам.
Персі ШЕЛЛІ
Вибрані поезії
З англійської переклала Ірина Шувалова
Каяття
Іди! Простерлись темні пасма лук
Між бистрих хмар втонув блідий останній промінь
Іди! Уже вітри закликали пітьму,
І північ геть з небес блаженне сяйво гонить.
Не зволікай! Вже час! «Іди!», — лунає гук.
Не треба сліз, бо друг і так глядить скорботно,
Й кохана не змигне, не спинить на бігу…
Провина знов жене тебе назад — в самотність.
Іди, іди! В журливий тихий дім.
Забутий, згаслий жар сльозами окропи ти.
І стеж — ось тіней плин, цих привидів блідих,
З веселощів плете тенета сумовиті.
Лісів побляклих жовтий лист кружлятиме довкруг,
І квітам весняним іще не раз цвісти,
Та мають в зимну смерть зійти чи світ цей, чи твій дух,
Щоб стрілися світання й ніч, щоб стрілись мир і ти.
Нічним хмаринам-тіням є свій спочити час,
Вітри затихнуть, місяць порине в темну вись.
І океан невтомний, бува, завмре нараз.
Все, що є рух, печаль і труд, таки засне колись.
Спочинеш ти в труні — та доки тут ще тінь,
Всіх тих, що з ними полюбив ти сад оцей і дім,
Твій спогад та твій роздум не вільні від видінь,
Де усміх сяє, де луна двох голосочків дзвін.
Еллада
Доба велична золота
Веде свій відлік знов.
Земля-змія луску скида,
Зносивши зим покров.
Імперій сяйво і небес
Понад уламками чудес.
Еллада з хвиль синіших вмить
Підніме по горі,
Новий Пеней зажебонить
При вранішній зорі.
Темпес де квітне, там уряд
Дрімають острови Кіклад.
«Арго» величніший несе
Морями свій вантаж
Новий Орфей співа усе,
І тужить, і вмира ж.
Новий Уліс лиша одну
Нову Каліпсо чарівну.
Однак не варто Трої буть…
Земля — реєстр смертей.
Для чого зводить Лая лють
І вільних сміх людей?
Хоч Сфінкс би й виніжнився вщерть,
Не відгадати Фівам — смерть.
Нові Афіни розквіт свій
Сяйнуть углиб століть,
Як сонце вечора сувій
Небесний золотить.
Та й лишать все (а блиск мине),
Що Небо дасть, що пил візьме.
Любов з Сатурном поготів
зі сну спливуть свого,
Прекрасніші за всіх богів
Забутих — й Одного.
В жертовниках не злато й кров,
обітниці та квіти знов.
Спинись! Чи ж має смерть і лють
Губить людей? О, ні!
Вино пророцтв до дна не п’ють
Воно гірке на дні!
Втомився світ: нехай якраз
Спочине — вічно чи на час!
Питання
Мені наснилось — на шляху уздрів
Я не безлисту зиму, а весну.
І ніжний аромат мене привів
Над швидкоплинну річечку ясну.
Вздовж берега я йшов, який не смів
Потік за стан перехопить, зімкнуть
Кільце зелених рук: він цілував
Прозоре плесо — і чимдуж тікав.
Буяв там квіт фіалок, анемон,
Ромашок (кожна — росяний Арктур,
і жодна не спішить за горизонт).
І примули, і дзвоники — всі тут:
Дерн не зітхнув, струснувши їх з долонь.
Високі квіти сльози щастя ллють,
Зачувши вітру товариський клич
(Так діти плачуть, тулячись до пліч).
Шипшина уквітчала живопліт
Переступень і ніжний глід буя,
Мов чаші із вином, вишневий цвіт,
Росу з цих чаш не спили губи дня,
Троянди дикі, плющ повзе услід,
І темний лист блукає навмання.
Лазурні квіти, чорні й золоті,
Прекрасніших не бачив у житті.
А ближче до тремтливої ріки
Бузково-білих ірисів розмай,
Сузір’я квітів поміж осоки.
Старезний дуб схилився через край
До плеса — а латаття пелюстки
Осяяли його всього. Стривай,
Ось зелень в очереті й комишах,
Що око спантеличене втіша.
Здавалося мені, я з квітів цих
Напівреальних, свій букет зібрав,
Ті квіти, що зростали при ріці
Суміжно, теж докупи я складав,
Зібравши разом їх в своїй руці,
Цих бранців часу, як я поспішав!
Я прямував туди, звідкіль звернув,
Аби подарувать їх… Та кому?
Ода Західному Вітрові
1.
О Вітре дикий Західний, о ти,
Син осені, з чиїх тонких обіймів
Так прагне мертве листя утекти,
Як від мольфара духи, — лине вільним
Чумним жовтавим почтом. Ти дмухнеш –
Й розкрилене насіння на могильне
Зимове темне ложе покладеш.
Нехай спочине трупом — мертво, низько.
Аж доки в сонний край Весна прийде,
Сестра твоя, сипне барвисті іскри,
І засурмить над долом досхочу,
Й бруньок отарам знайде пасовиська.
О дикий дух (де хочу — там лечу),
Хранителю, руйнівнику, почуй!
2.
Ти, що зриваєш мертве листя хмар
Зі сплутаних гілок небес і моря,
Мчиш через височин сум’яття й шал
Всіх янголів грози: ген, на просторі,
Крізь здиблений і вільний твій політ,
Зринають розпростерті в непокорі
Менади дикі косми, аж в зеніт
Від горизонту невиразних ліній
Близького шторму пасма. Рік вже зблід,
Ти тужиш гірко — він вмирає. Тіні
Зімкнуть цю ніч могильну: хай течуть
Густі пари, ущільнюють склепіння,
З якого рине чорний вир дощу
І полум’я, і граду: о, почуй!
3.
Це ти збудив з солодких літніх снів
Блакитне Середземне, що дрімало
В потоків кільцях, в кришталі і склі,
Між островів у бухтах. Так недбало
У снах зміїлись тіні древніх веж,
Палаців, вкритих моху покривалом
І квітом дивовижним, — не знайдеш
І слів, щоб змалювати їх. Де шлях твій
Проліг, сама Атлантика, авжеж,
Розверзла темні урвища, й побляклі
Морські ліси, зодягнені в парчу
Важку вологу, затремтіли, вклякли,
Здаля зачувши звук твого плачу,
Й посивіли від страху. О, почуй!
4.
Коли б мене ти теж листком помчав,
Коли б мене підніс — із хмар найлегшу,
Чи хвилею нестримною здійняв,
В свободі тебе, втім, не перевершить,
То хоч би долучитися, о ти,
Нестримний! Я, дитям ще, думав спершу,
Що разом в небесах могли б ми йти,
Як рівні. Та якби ж малому знати,
Що не наздоженеш тебе, прудкий…
Я вже тоді б, як зараз, став благати:
Здійми мене, мов хмару, хвилю, лист!
Життя шипами тіло рве завзято!
Тягар годин так владно тягне вниз
Того, хто вільним був, як ти, колись.
5.
Я буду тобі лірою, як ліс,
Що з того, що, як він, я облітаю!
Якби ж то наші голоси злились,
Цей спів, що сум осінній навіває,
Солодшав би, лишаючись гірким.
Моїм стань духом, дикий Дух, благаю!
Свавільний, мною стань! Помчи думки
Сухі мої крізь світ, новий світанок
Пришвидшимо! Хай бризнуть ці рядки,
Як від багать незгасних жар багряний.
Серед людей хай йдуть мої пісні.
Для сонних нив нехай мій голос стане
Пророчим гласом! Вітре навісний!
Зима вже тут — чи ж довго до Весни?
