Анатолій ШПИТАЛЬ
Про «Антологію…» і не тільки про неї
Поет і прозаїк Ю. Завгородній майже в кожній своїй книжці віршів друкував переклади з латиської. У 1999 році він підготував і видав антологію «З латвійського берега», де були переклади 50 поетів Латвії, від Яна Райніса і його дружини Аспазії — до творів молодих, але вже міцно вкорінених у літературу. Нині1 ж ми маємо 73 поетичні імені, але антологія все так же названа «Малою». І це зрозуміло. Латвія — країна, а раніше республіка СРСР, де поезія завжди була чимось сакральним. Згадую, як у 70–80-х роках важко було знайти в Латвії книжку лірики, хоч виходили вони тиражами 33–50 тис. примірників. Країна, де люблять поезію, завжди матиме майбутнє. Ю. Завгородній намагався донести українському читачеві краще, що було створено поетами Латвії. Адже, як зауважив К. Скуїнієкс, «це спричинено любов’ю поета до мови своєї матері, яка є латвійського походження… Довгі роки живучи та працюючи на берегах Даугави, замовчуваний на своїй Вітчизні — в Україні, Юрій Завгородній знайшов друзів у латвійському домі». І саме він, коли між багатьма поетичними материками рвалися зв’язки, «був одним із тих невідступних, завдяки кому ці зв’язки не розриваються. Саме за це ми завжди будемо вдячні». Як пояснив сам перекладач, випадкових імен тут практично немає. А про шану до України, до Тараса Шевченка свідчать переклади творів, присвячені Кобзарю.
Кілька слів про самого К. Скуїнієкса, Почесного академіка Латвії. Цей поет і перекладач світового рівня знає двадцять мов, зокрема й українську, яку вивчив у Мордовії, спілкуючись з нашими політв’язнями. Друкувати оригінальні твори було заборонено, перекладати ж дозволили, й однією з перших у 1971 році була збірка вибраного Лесі Українки «Гілка блискавки». Нині ж він — у шкільній і університетській програмах, має премії та державні нагороди багатьох держав, у тому числі й нашу — премію Івана Франка. Коли читаєш в антології його «Не оглядайся (незакінчений роман)», то згадуєш спогади дружин Юрія Бадзя і Василя Стуса про те, як вони їздили в «Сибір неісходиму»… Один із кращих знавців фольклору своєї землі, він і у віршах на диво земний.
————З латвійського берега. Мала антологія латиської поезії у перекладах Юрія Завгороднього. — Львів: Кальварія, 2007.
Окремо скажемо кілька слів про Ояра Вацієтіса, поета європейського рівня, який, на жаль, лише на два тижні пережив своє п’ятдесятиліття і чия незрима присутність і досі впливає не тільки на сам процес, що ми називаємо традицією, а й на моральний стан самої літератури. Його поема «Ейнштейніана» (1962) стала точкою відліку для всієї латиської літератури. Тоді романтик зупинився і «в кожній миттєвості життя побачив теорему». Це було шоком для багатьох. «Від імені народу і самого мистецтва, — писав доктор філології В. Валейніс, — кажу, — не треба мучити читача». Ну ніби «Ніж у сонці» І. Драча і ставлення до твору «Шеремета і Ко».
ХХ століття для О. Вацієтіса — це час, який випав тобі на долю, коли «Посеред нього // стоїть людина // і не може вигнати з себе // зітхання мучеників світу // гавкання вибухів // колір крові». Поема О. Вацієтіса «Воскресіння вождя», написана 1967 року, була опублікована лише в 1988 році, і перший переклад був українською в газеті «Молода гвардія» і збірнику «Вітрила». Вона перегукується з віршем Є. Євтушенка «Наследнки Сталина». За публіцистичною гостротою — це один з найсильніших поетичних творів антитоталітарної літератури. Коли бачиш, як ідуть вулицею Грушевського до колишнього музею Леніна з портретами Сталіна або ж коли в Росії цей «ефективний менеджер» ледь не став «Найвидатнішим росіянином» за всі часи, вчуваються слова з поеми:
Вождю, воскресни!Луб’янка напівпорожня…
Генералісимусе, воскресни!
Таганки на чатах і ми зібрались
Малою кров’ю на чужій території…
Воскресни…
Допоки досвідчені багаті кадри
Не перемерли…
Але, коли й перемруть, одним з аргументів у дискусіях все одно буде: «Сталіна на вас немає!»
Прекрасна поетеса Візма Белшевіца в 60-ті роки написала поему «Записки на полях “Лівонської хроніки”». Вона першою в той час пірнула в глибину століть, простежуючи кореневу систему свого народу, але яскрава (зовсім не педальована) паралель між нападом хрестоносців у ХІІІ ст. і радянською окупацією 1940 року привела до заборони цього твору на 25 років і жорстоких наслідків для авторки. До речі, в її перекладах латиською вийшли книжки віршів М. Вінграновського та І. Драча. Вона, як і К. Скуїнієкс, була на початку ХХІ ст. кандидатом на Нобелівську премію з літератури. Але лише кандидатом. Ю. Завгородній зумів відібрати вірші, які характеризують її потужну мислительну напругу, один з них — «Український мотив. Шевченківське серце», написаний після відвідання м. Канева і могили поета. До речі, є в антології й вірш І. Зієдоніса «Сходами до Шевченківської гори». Латиський поет, чудово розуміючи, ким є Шевченко для України, писав:
Бач, Батьку,Я йду від далеких земель
І важко мені сходити
По східцях твоєї правди.
Поліфонічний хор латвійської поезії в часи «перебудови» і «пісенної революції» в основному не потребував самолікування, адже вона не була вражена хворобами, притаманними більшості літератур, — дешевим словесним оптимізмом і поверховою словесною заданістю. Як зауважив К. Скуїнієкс, відсоток «літературних поденщиків» був зовсім незначним, а художні твори, котрі раніше замовчувалися, органічно вписалися в сучасний контекст. Наростання самоаналізу, пошук історичної ідентичності, створення історичної перспективи, збереження і відновлення традицій — ось основні риси нинішньої латиської поезії. І в антології Ю. Завгороднього досить чітко простежуються ці тенденції (вірші П. Зірнітіса «Любов до Вітчизни», А. Елксне «Яка моя батьківщина прекрасна» та багато інших).
Поезія і політика, антологія віршів і утвердження державності… І як це взаємопов’язано! Коли в 1987–1989 роках на Співочому полі збирались 100–150 тис. людей і цілий день звучали пісні, а диригентам одягали вінки з дубового листя, — було зрозуміло, що ще рік-два — і стане Латвія незалежною. Так і сталося, бо, як писав Я. Яунсудрабіньш:
Знаєш — єдина вона для будь-кого,Де ти народився на світ, де
Маєш прожити, де життя доживають
Батьки, де коріння твоє
І нащадкам твоїм виростати.
Окремою сторінкою поезії Латвії є творчість Іманта Зієдоніса. Він гідно представлений в антології, але хочеться зауважити, що саме Зієдоніс — майстер поемної форми. Його «Поема про молоко» — твір про сутність життя. В центрі її — Мати. Це і мати поета, і земля Латвії, і планета Земля. В латиському фольклорі існує більше десятка міфічних матерів — мати Землі, мати Лісу, мати Ниви, мати Молока… І. Зієдоніс спробував злити ці образи в один образ, котрий можна назвати Мати Світу:
Та головне в моїй поемі — Мати,Мама, мати людська.
І вас колись ця істина прониже.
Є в світі коло, круговерть ця вічна.
Всі подорожні коло це пройдуть,
Щоб знов до джерела, до Матері вернутись.
У перші роки незалежності Латвії (1991–1995) перед поетами постало завдання не лише стверджувати свою національну рівноправність, а й намагатись усвідомити себе в часовому розрізі, ставити іноді жорстокі самобичувальні питання і про національний латиський характер, і про місце латишів у світі як таких. При уважному читанні антології помічаєш, що йшла робота зі словом, адже Слово було до неможливості девальвоване, всі поняття молоті-перемолоті: «свобода», «незалежність», «народ», «душа»… Подати в творі гарний національний пейзаж — це ще не все, частіше — це інтровертивний діалогізм, що зрозуміло для людини цієї культури. Коли українець прочитає рядки У. Берзіньша:
— Що, геніальний популяризаторе?
Як би в яму не впасти, що ти викопав?
Як, перетворюючись, стати самим собою?
він не зрозуміє, що це звернення до Я. Райніса, який популяризував у Латвії марксизм.
Ще одна характеристика латиської поезії — внутрішній драматизм. І однією з найтрагічніших ситуацій є відчуття втрати Дому — відчуття втраченої батьківщини. Драматичність зображених картин у «Реквіємі по селянському двору» В. Белшевіци і в «Молитві дому» А. Ранцане просто вражає. Молодша генерація пішла глибше — П. Бруверіс присвятив цикл віршів зниклим балтійським народностям, і Ю. Завгородній в антології подав один із них. Історизм пронизує ці твори, то крик з тринадцятого століття до нас. Але й нині — не все добре, не даремно ж Я. Петерс задумався, що буде, «якщо моєму народу // доведеться все ж зійти із землі», чи побачити, як від пісні лівів (народність, залишилося 400 осіб — А. Ш. ), розколовся навпіл великий камінь. Як зауважили науковці, саме Я. Петерс формує національний стиль латиської поезії. Згадаємо, про щось схоже писав Ю. Шерех-Шевельов у часи МУРу. Індивідуальна психологія автора синтезована з конкретною історичною ситуацією, з епохою, в якій йому довелося жити і працювати. Для нього історичний факт — лише «трамплін» для самостійної поетичної медитації не лише на історичну тему. Подамо початок з вірша «Давайте не змішувати сльози», який став латиською класикою 1990-х років:
Не треба затикати історії горло,Але й робити її проституткою не потрібно…
Від дистильовано стерильної мови
Може вимерти цілий народ,
Як в гербарії метелик
З науково обґрунтованими крилами.
(підрядник мій. — А. Ш. )
Національною подією була публікація поеми Я. Петерса «Ніч після народної пісні». Її прекрасно переклала російською Ірина Черевичник, чекатимемо перекладу від Ю. Завгороднього, але вже українською:
К нам древность приплыла наЧелнах предков
И вопрошает — а теперь куда?
А мы — один в гробу, другой на печке,
А третий — ни туда, и ни сюда.
Отчизна, твой ребенок — выживанье,
Быть нам иль не быть — ребенок твой…
…И это не словес пивная пена,
А выбор — смерть или язык родной.
Да, смерть или язык. Иного не дано.
Це написав поет, котрий того ж року, коли кількість некорінного населення Риги перебільшила кількість корінного (як писав Я. Рокпелніс у книжці «Аборигенів Риги»), видав книжку «Перепис населення» (1984 рік). Так, він був першим секретарем Спілки письменників, але й тоді все відбувалося на досить високому рівні політичної культури. І він може стверджувати, що за Компартії не лише пристосовувалися до системи, щоб писати про своє, наболіле й актуальне, а й впливали на неї. Мені можуть заперечити — не завдання поезії бути «в стані оборони» свого народу. Але ж оборонятися було від чого! Тому майже не зустрінеш в поезії опускання до сліпого замилування народом, а саме навпаки — головними були акценти самоаналізу і самокритики, відчуття відповідальності за народ.
Авторська антологія — справа суб’єктивна. Але Ю. Завгородній зумів створити гідну панораму латиської поезії, а часовий її розріз — майже вісімдесят років. І це по-справжньому висока поезія, в чому переконуються всі, хто з нею детально знайомиться. Було приємно читати рецензію московського критика Д. Давидова, людини з гарним художнім смаком. Прочитавши книжки поезій Ю. Кунноса, У. Берзіньша і Я. Рокпелніса в перекладі С. Морено, він чітко дав рекомендацію сучасній російській поезії: «Треба подолати імперський синдром і повчитися у молодої національної літератури» (Книжное обозрение, 2008, № 18–19).
Що ж, усе більше народу переконується, як писав О. Вацієтіс: «Знайте, що ми прийшли із століть, // а не у вчорашнього дня // з воза випали».
