Галина ГРАБОВСЬКА

ЛИСТИ З КОЛУМБІЇ

 

Одного холодного осіннього вечора, вкотре торкнувшись рукою зимних батарей, мій чоловік сказав: “Їдьмо в Колумбію, там, мабуть, тепло”. “Їдьмо, — погодилась я. — Там найсмачніша у світі кава”. Банани, золото, смарагди, кокаїн, Ґабріель Ґарсіа Маркес, Медельїнський наркокартель, метиси, джунглі, екзотичні рослини, птахи і тварини — продовжував вибудовуватися в уяві асоціативний ряд.

Щодо тепла ми, хоч як дивно, помилились. Загалом в Колумбії справді тепло, бо ж лінія екватора розділяє країну мало не навпіл і клімат, як подають усі довідники та енциклопедії, “субтропічний на півночі і тропічний на півдні”. Але Колумбія — це не лише тропічні ліси, Тихоокеанське та Карибське узбережжя, це ще й гори. Величні Анди розгалужуються тут на три хребти — Західний, Центральний та Східний, вершини яких перевищують п’ять тисяч метрів і увінчані шапками вічних снігів. На західному схилі одного із них, Східного, там, де розстилається найвище плато Колумбійських Анд, Сабана де Богота, в географічному центрі країни, на висоті 2600 метрів над рівнем моря розкинулася столиця Колумбії — Санта Фе де Богота, або просто Богота. Жителі інших регіонів країни називають свою столицю Nevera, тобто Льодовня. Бо й справді, звиклій до вологих тропіків людині помірний клімат Боготи, зумовлений розташуванням міста на значній висоті над рівнем моря, може видатися крижаним — середньодобова температура становить лише 14є С. Це місто вічної весни. Або вічної осені, залежно від того світить сонце чи падає дощ. У Колумбійських Андах аби потрапити в іншу пору року, потрібно переміщатися не в часі, а в просторі. Скучив за снігом — піднімайся вгору, але нижче 4800 м ти його не знайдеш, хочеш зігрітися — спускайся донизу, на висоті 1500 м починаються субтропіки.

——

© Галина Грабовська, 2005.

 

Але гори визначають в Боготі не лише клімат. Вони є непорушною східною межею цього семимільйонного міста, яке займає площу 33 тис. гектарів і розтяглося з півночі на південь майже на 70 км, величним тлом, на якому вирізьблений силует колумбійської столиці. Богота була заснована 1538 року іспанським конкістадором Гонзало Хіменесом де Кесадою біля підніжжя двох бескидів — Монсерат і Гвадалупе, які сьогодні, увінчані католицькими храмами, є основними орієнтирами міста. До приходу іспанських завойовників плоскогір’я Сабана де Богота було густо заселене муісками —індіанцями, що належали до мовної групи чибча. Вони поклонялися Місяцю, Сонцю й Воді, добували з надр землі сіль і смарагди, займалися рільництвом. А ще досягли надзвичайної майстерності у виготовленні ювелірних прикрас, кажуть, саме золоті скарби муісків породили легенду про Ельдорадо. Місто було закладене іспанцями за звичною для колоніальних поселень схемою: центральна площа, від якої перпендикулярно одна до одної розходяться вулиці. Цей принцип квадратної сітки зберігся в Боготі і донині: одні вулиці біжать паралельно до гірського пасма, інші перетинають їх під прямим кутом. Усі вони пронумеровані, тому загубитися досить важко, але деколи ця строга евклідова геометрія порушується. Серйозною проблемою є відсутність у місті метро. Трамваїв і тролейбусів також нема, основний вид транспорту — автобуси і таксі, проїзд у яких через низьку вартість бензину є порівняно недорогим. Але кожна більш-менш забезпечена родина намагається придбати власне авто або й два. Усе це тягне за собою жахливі затори на дорогах і досить високий рівень забрудненості повітря (хоча ті, хто бував у Мехіко-сіті, кажуть, що в Боготі повітря ще порівняно чисте).

Це місто вражає своєю строкатістю. Його архітектура — це неймовірна мішанина різноманітних стилів і напрямів. В історичному центрі переважає колоніальна забудова: білі потиньковані одно- або двоповерхові будиночки, криті червоною черепицею, з пофарбованими на зелене дверми, віконницями і дерев’яними балкончиками. А поряд з ними стримлять у небо сучасні хмарочоси. Помпезні католицькі храми, прегарні англійські котеджі, чудові зразки республіканської архітектури перемежовуються досить потворними оселями для робітників, збудованими на початку ХХ ст. Саме у той час Богота почала розростатись, видовжуючись на північ і південь. Але якщо на півночі зводилися фешенебельні житлові будівлі, оточені парками та садами, на півдні поставали бідні робітничі квартали. Таке соціальне обличчя Богота зберегла і донині: північні квартали — зелені, чисті, доглянуті, порівняно безпечні, з чудовою модерною архітектурою, дорогими крамницями і гарно вбраними жителями; у південні нетрі білошкірому іноземцю краще не потикатись. Та й історичне середмістя колумбійської столиці, попри його чарівність і своєрідну красу, справляє досить гнітюче враження через величезну кількість жебраків і бродячих торговців, які в будь-яку мить можуть перетворитися на грабіжників.

Проблема особистої безпеки на вулицях Боготи досить гостра, це місто вважається одним з найнебезпечніших у всьому світі. Пояснень цьому багато, але основними причинами є дві — постійні громадянські війни, остання з яких триває вже понад півстоліття, і наркомафія. Колумбійська ґерилья (прокомуністичний партизанський рух, що виник тут наприкінці п’ятдесятих років), яка останні три десятиліття тісно співпрацює з наркобаронами, силою забирає в селян землі під плантації коки, масово зганяє їх з обжитих місць, позбавляючи будь-яких засобів до існування. За останні два десятиліття населення Боготи збільшилося майже на мільйон, але не через демографічний вибух, а за рахунок напливу у столицю країни вигнанців, які намагаються тут хоч якось прохарчуватися — хто жебраючи, хто грабуючи.

Це справді місто контрастів (вибачте за таку банальність). По один бік вулиці — ошатний, огороджений парканчиком кондомініум, з цілодобовою охороною, квітковими клумбами та підстриженою травою, по інший — квартал обдертих розвалюх. Я бувала тут в розкішних триповерхових особняках, їхати до яких доводилося через нетрища безпросвітної нужди. Бачила багаті квітучі квартали, які цілодобово патрулюються людьми у військовій формі з автоматами в руках, але знаю, що в Боготі є цілі райони, де поліцією ніколи й не пахло.

Але найбільший контраст колумбійської столиці полягає між цією жорстокістю буття (країна посідає одне з перших місць за кількістю насильницьких смертей) і безтурботним та веселим людом, який тут живе. Колумбійці, схоже, ніколи нічим не переймаються, нікуди не поспішають. Завжди життєрадісні, привітні і люб’язні, вони ніколи не втрачають терпцю і не вживають лайливих слів. Навпаки, своєю вишуканою манерою розмовляти, повсякчасним вживанням зменшувальних суфіксів, ввічливим ставленням одне до одного вони, схоже, підсвідомо намагаються компенсувати суворі реалії життя. Надзвичайно непунктуальні, трохи ліниві, схильні до любовних авантюр, вони завжди готові розважатися і радіти життю незважаючи ні на що. Ця сорокамільйонна нація дуже юна — молодь до 35 років складає 70% населення. Колумбійці досить освічені, здібні радше до красних мистецтв, аніж до точних наук, беручкі до всього нового, але наполегливими їх не назвеш. Щедро роздають обіцянки, але рідко їх виконують. Намагаються справити найкраще враження на іноземців (яких тут дуже мало), аби хоч якось виправити погане реноме своєї країни у світі. Це безтурботне плем’я метисів схоже на щедро обдаровану природою красуню, яка нічим не журиться.

Бо скарби цієї землі справді незліченні — нафта, природний газ, кам’яне вугілля, залізна руда, золото, найкоштовніші у світі смарагди. Кліматичні умови і особливості рельєфу дозволяють вирощувати найсмачнішу у світі каву — найелітніші її сорти ростуть на підніжжях гір, що проникають у тропічні ліси. За іронією долі, клімат у місцях, де гори зустрічаються із сельвою, також дуже сприятливий для вирощування коки. Окрім кави, какао, бананів і цукрової тростини, Колумбія є ще й одним з основних світових імпортерів квітів, зокрема троянд і орхідей. А ще тут вирощують бавовну і тчуть чудову джинсову тканину — денім — для уславлених компаній “Levі Strauss”, “Lee”, “Chevignon”. Розмаїття кліматичних зон, етнічних груп, флори та фауни — це не лише багатство, а й окраса цієї країни. Майже половину території Колумбії займають вологі тропічні ліси, у глибині яких, можливо, й досі живуть племена, яким не відомо, що наприкінці XV cт. вони були “відкриті” Колумбом. Південним кордоном Колумбії є Амазонка, ширина річища якої сягає тут 18 км. Серед безлічі жителів цієї найважливішої водної артерії Південноамериканського континенту можна назвати піранью, рожевого дельфіна, каймана, морську корову. У заводях росте Victoria Regina — найбільше у світі латаття, діаметр якого сягає 1,5 м. Жителями прибережної сельви є тарантули, анаконди, ягуари. Загалом тут налічується понад 800 видів птахів і близько двохсот видів ссавців. Населення цього регіону складається переважно з індіанців — це племена нукак, тукано, тікуна та ін., предки яких жили тут споконвіку.

Карибське та Тихоокеанське узбережжя Колумбії заселене переважно чорношкірими, мулатами чи самбо (нащадки від шлюбів негрів з індіанцями). Справжньою перлиною Карибського узбережжя є місто Картахена де Індіас. Саме в цей порт в часи конкісти звозилися всі награбовані в південноамериканських землях скарби, звідси вони вирушали до Іспанії. Тепер це важливий нафтовий порт, торговельний, промисловий і туристичний центр. Це одне з найгарніших, на мій погляд, міст Колумбії, оповите чаром історії і Карибів. Саме тут відбуваються міжнародні зустрічі на рівні президентів країн, наукові семінари та симпозіуми. Саме в Картахені щороку коронується міс Колумбія, проходять кінофестивалі і виставки мод. Це єдине місто Колумбії, яке може похвалитися величезною кількістю іноземних туристів.

Зовсім іншим є узбережжя Тихого океану. Тут панують спокій, гармонія з природою, відсутні гамір та суєта. Щоденне життя регламентується тут припливами і відпливами океану. Нечисленні туристи переймають сільський стиль життя місцевих жителів — жодних телевізорів, мобільних телефонів, дискотек. Замість цього можна споглядати дикі орхідеї, величезних метеликів, сірих дельфінів, морських черепах і горбатих китів, які наприкінці літа припливають до цих берегів народжувати своїх малят.

Колумбійські Анди, які складають майже третину території країни, вражають своєю суворою красою — вкриті вічними снігами скелясті вершини, оповиті туманами плоскогір’я, сховані у долинах смарагдові озера. Вони є непереборною спокусою для залюблених у гори мандрівників. Проте в останні десятиліття мало хто наважується вирушити в мандрівку Колумбійськими Андами — саме тут знайшли прихисток антиурядові збройні угруповання (іншими словами — ґерилья), які дуже часто викрадають необачних туристів, аби потім вимагати від їхніх родичів викуп.

Загалом ця країна, що вже подарувала людству неповторного Ґарсіа Маркеса і унікального, щедрого у своєму живописі Ботеро, нагадує мені обдарованого, але вкрай бешкетного підлітка, який мусить перерости “перехідний вік”, аби повністю розкрити свої величезні, але поки що сховані від світу скарби.

 

Богота, лютий 2005 р.